Давид Петросян, один із найвідоміших театральних режисерів, представив у столичному Театрі Івана Франка виставу “Поліандрія”. Ми зустрілися незадовго до прем’єри у новому сценічному просторі – третій сцені, яку нещодавно відкрив театр. Розмова відбулася просто в глядацькій залі, розрахованій усього на 80 глядачів, тоді як на сцені, всього за кілька метрів від нас, реквізитори чаклували над декораціями.
В інтерв’ю OBOZ.UA Давид Петросян розповів, чому його найкращі вистави народжуються без жорстких дедлайнів, поділився тим, як обирає акторів для своїх постановок і чому не підтримує акторські династії. Він також пояснив, чому після початку великої війни не подивився жодного українського фільму та як сьогодні ставиться до російської культури.
– Давиде, цікаво, ви відчуваєте, що оце все – ваш дім?
– Цей новий майданчик театру?
– Взагалі театр.
– Ні, не відчуваю. Дім – це про спокій, затишок, захищеність, а тут багато всяких підводних процесів, які часом створюють напругу. Проте на цьому майданчику, до речі, затишно. Через те що взагалі не зрозуміло, де ти – в театрі чи десь у майстерні – і що це за місце. У нас же дві основні сцени – велика і мала. І весь персонал працює там над чинним репертуаром. І ми тут ніби все самі робимо своїми руками. Реквізит вишукуємо, актори і акторки самі собі елементи костюмів підбирають. І в цьому є якийсь затишок. Не робоча атмосфера, а швидше – пошукова. Бо нікому особливо немає справи, що ми тут на четвертому поверсі копаємося. І нам немає справи, що там відбувається на великій сцені. І, може, саме тому тут виходить так якось по-домашньому.
– А ви таке любите?
– Я вважаю, що всі мої найкращі вистави народжувалися саме в такій атмосфері. Коли нічого не тисне, немає конкретної дати прем’єри. От “Буну” ми так репетирували, “Процес” так само, і цю роботу зараз. І це, звісно, дуже впливає – робота стає спокійнішою, по-справжньому творчою. Зазвичай більшість процесів у театрі налаштовані на результат: є терміни, трупа, розподіл, нерви, у кожного – ще купа справ поза театром. А тут – зовсім інакше. Коли ніхто поки не знає, що з цього вийде і що це взагалі за дивний майданчик – тоді саме і збираються однодумці. І шукають той театр, який відгукується. Тут усе – тільки за бажанням.
– Життя вам дозволяє бути в такому ритмі – не поспішати, не підганяти себе під терміни? В одному з інтерв’ю ви сказали, що у вас усе розписано на два роки вперед.
– Ну, на жаль, звісно, є дедлайни. Після цього проєкту уже чекають інші, щось підтискає. Але все одно можна організувати роботу так, щоб залишалося місце для пошуку. От ми зараз готуємось до “Енеїди” на великій сцені – і хочеться, щоб і там це залишилося: більш пошуковий процес. Я не кажу, що треба готувати виставу чотири-п’ять місяців. Але навіть якщо це два місяці репетицій, головне – не гнати, дозволяти собі шукати. Це не завжди виходить, бо ми всі звикли крутитися, як білки – такий уже ритм. Але, чесно кажучи, все одно багато чого залежить від нас.
– Про що ваша вистава “Поліандрія”?
– Це нова п’єса, її написав український драматург Сергій Кулибишев пів року тому. Вона про звичайну українську жінку – дружину військового, якого поранили. Її чоловік уже рік у шпиталі. І просить не приходити – каже, що на неї чекають великі зміни, і він не хоче, щоб бачила його, поки все не мине. Вона чекає, готується до того, що він повернеться іншим – пораненим, травмованим. Але коли нарешті з’являється, починається фантастика. Бо до неї повертаються двоє чоловіків. Це такий авторський прийом, метафора – спосіб проговорити з глядачами про багато речей одночасно. Про жінок, до яких узагалі ніхто не повертається. Про тих, які мусять навчитися жити поруч із травмами – своїми і чужими.
І ці два чоловіки – це, по суті, два образи однієї людини. Один – агресивний, замкнений, інший – трохи відсторонений, десь літає у думках. Це не фантастика заради фантастики, а спосіб дослідити. Бо п’єса не стільки про війну, скільки про момент після – зустріч двох світів: тих, хто повернувся з фронту, і тих, хто чекав. І це дуже непрості зустрічі, бо не всі готові. Багато людей не тільки фізично будуть поранені після війни, а й емоційно. До цих зустрічей треба бути готовими. У п’єсі є гарна фраза про це: що не військові мають адаптуватись під нас, а ми – під їхні зміни. Життя таким, як до війни, вже не буде.
У п’єсі, окрім головних героїв, є ще кілька персонажів. Військова медикиня, яка просить віддати одного з чоловіків – бо її загинув на фронті. Мати героїні, яка категорично проти, щоб донька залишалась із цим військовим. У неї свій досвід – її чоловік колись “попаяний” повернувся з Афгану, і вона його кинула. Тож це історія трьох жінок із різним досвідом і двох чоловіків – точніше, одного, розділеного надвоє. І всіх їх об’єднує одне: спроба зрозуміти, як тепер жити.
– Чи варто вже зараз говорити художньою мовою про війну, чи все ж треба почекати, переосмислити?
– Мені здається, час давно настав. Просто не всі це усвідомили. На жаль, національні театри досі намагаються цю тему оминати. Поява сучасної української п’єси на великій сцені – це свого роду виклик. Бо завжди знаходяться аргументи: мовляв, глядач не готовий, не захоче дивитися, це важко, краще поставити класику – вона продасть квитки. І от у цьому найбільша проблема. Але я для себе вирішив, що треба змінювати вектор: спробувати проговорити про те, що зараз, а не про те, що колись. Наступний рік-півтора хочу присвятити саме таким історіям – не про “космос”, а про те, що ми проживаємо щодня.
– Цікаво, як ви зазвичай обираєте акторів для постановок? Є артисти, до яких повертаєтесь знову і знову?
– Є такі періоди, коли обираю кілька п’єс поспіль – і бачу, що один і той самий актор або акторка можуть бути в усіх трьох. А потім настає інший етап – хочеться змінити вектор. І тоді природно приходять інші артисти. Але, звісно, з часом формується певна команда, з якою сміливо можу взяти якусь драматургію і зробити з нею будь-що. Хто це? Вони самі знають, і цього цілком достатньо (усміхається).
– Нещодавно під час творчої зустрічі з глядачами режисерів Антоніо Лукіча та Івана Уривського останній розповів, що у кожну виставу намагається запросити хоча б одного актора, який раніше був мало залучений у театрі, щоб дати новий шанс. Адже, за словами Уривського, творча доля часто залежить не лише від таланту, а й від успіху. Як ви ставитесь до акторів, які є в театрі, але майже не грають?
– Говорити про те, що хтось десь не залучений і в цьому винна доля, – це уникання проблеми і не проговорювання фактів. Актор – це не рослинка, а жива людина. Є артисти, які весь час перебувають у творчому пошуку: не сидять, чекаючи, поки їм дадуть роль, а самі йдуть на проби, працюють у різних театрах і незалежних проєктах, відвідують тренінги, не пропускають цікавих кінопроєктів та прослуховувань. А є й ті, кого чомусь привчили чекати, чи то просто немає таких амбіцій.
І це видно на прикладі Театру Франка: ще до приходу Івана Уривського, до приходу мене, були актори, які постійно грали, і ті, хто менше залучений. Це ж не ми винні. Постає низка запитань: а як цей актор потрапив у театр – за талантом чи за знайомством? Якщо за знайомством, тоді логічно, що він може не бути готовим до складних проєктів і не володіти усіма необхідними навичками. Це не критика – просто факт. Тому я би не поетизував цю ситуацію, а розглядав так, як є.
– Як ви ставитеся до акторських династій? Це потрібно чи ні?
– Так, я про це й говорю. Приходить родина – талановиті артисти, сумнівів немає. І якщо їхні діти хочуть іти їхніми стопами, я це теж розумію. Звичайно, батьки хотіли б, щоб син чи донька працювали у великому театрі. Але виникає питання: а якщо хтось кращий за них, чому він не може потрапити в театр? Тому я, чесно кажучи, проти будь-яких династій. Проте не засуджую нікого. Моя справа – працювати з людьми: творчими, амбітними, які прагнуть розвиватися. І не факт, що вони всі мають служити саме в цьому театрі. Наприклад, у моєму проєкті “Поліандрія” троє артистів не працюють у Театрі Франка – я запросив їх, бо вони мені цікаві. Власне, вважаю, що сама система трупи як така вже застаріла.
– А скільки акторів працює у Театрі Франка?
– Загалом творчий персонал налічує більше сотні людей. Але активно працюють приблизно 35 – ті, на яких тримається репертуар. Інші мають по три-чотири ролі, дехто – лише одну. У Європі така система: чим менше ролей у актора, тим менша зарплатня. І я вважаю, що правильно – це підтримує конкуренцію і стимулює розвиток. На відміну від українських державних театрів, де іноді люди 10 років можуть бути в трупі, нічого не грати і при цьому отримувати гроші.
– Нещодавно у Театрі імені Івана Франка під час конкурсу на вакантні посади стався інцидент: один із акторів погрожував травмувати себе, а відео цього випадку згодом з’явилося в соцмережах. Це був нервовий зрив чи він грав на сцені?
– Чесно кажучи, я не вдавався в подробиці – хто він і що. Можливо, це був його спосіб заявити про себе. Якщо це був справжній нервовий зрив, людину щось дійсно травмувало, то це викликає розуміння і співчуття. Але якщо це була підготовлена акція і він навмисно розбив пляшку на сцені, то це хамська поведінка, яка повністю ігнорує безпеку. Адже після нього на сцену виходили інші артисти, і вони могли травмуватися. Ми змушені були зупинити конкурс, поки не прибрали сцену.
– На одній із нещодавніх прем’єр ми запитали художнього керівника театру Євгена Нищука, яка його улюблена вистава в театрі. Він відповів: “Візит” Давида Петросяна. А що любите найбільше ви?
– Почуття до вистави зазвичай у мене виникають під час процесу створення, а не після прем’єри. Так, є вистави більш технічно досконалі. А є хаотичні, але ті, що робилися в класній атмосфері. Саме вони залишають у пам’яті спогади, які роблять цю роботу для мене теплішою. Серед готових вистав я не можу назвати улюблену – завжди є щось, чим незадоволений. А от із погляду процесу – тут є фаворити. Наприклад, “Буна”. Це була перша вистава, яку ми робили не в театрі, а поїхали в село і півтора місяця там жили. Вистава народилася з нашого життя – тому вона мені особливо тепла. Те саме з “Поліандрією”.
– Комерційний успіх – коли на виставу продають усі квитки і про неї багато говорять – для вас важливий?
– Ну, скажу так: це приємно. Але іноді буває неприємно, коли щось зроблено досить ремеслено, і воно легко продається, бо виконано професійно, але душі особливо в цю роботу не вкладено. Знаєте, всі найкращі вистави, які я бачив у своєму житті, часто гралися в напівпорожніх залах. Наприклад, “Прометей закутий”, яка вийшла у нас на камерній сцені – я вважаю її найкращою виставою Театру Франка. Чи має вона глядацький успіх? Не дуже. Але це не робить її поганою. Вистава – це передусім творчий пошук. І не обов’язково всім має подобатися. Важливо, як актори себе відчувають у цій роботі, як вони можуть легко імпровізувати, бути повністю присутні в процесі. Можна витратити мільйони на декорації, робити складні мізансцени під музику, але якщо актори не присутні тут і зараз – все інше неважливо. Саме у “Прометеї” режисер шукав цей момент присутності, не роблячи акцент на сюжеті чи шоу.
– Багато зараз говорять про те, що сучасні студенти театральних навчальних закладів приходять на сцену недостатньо підготовлені. Яка ваша думка?
– Це болюча тема. Дивіться, наприклад, театральний виш імені Карпенка-Карого (і не тільки він) одночасно набирає 3-4 акторські курси по 40 людей. Це тільки один потік, а є ще другий, третій, четвертий. В ідеалі в одному виші має бути один або максимум два курси по 12 людей. Не чотири по 40! Стільки студентів випускають щороку – головним чином через гроші, бо йдуть на контракт. Людина може не мати таланту або хисту, але її беруть, бо платить. Потім вона закінчує інститут і дивується, чому нікуди не беруть. І таких щороку тисячі.
Вони приходять на прослуховування, і ти бачиш: по-перше, їх нічого не навчили; по-друге, у них немає темпераменту, не пробивають у зал. Що робити? Має бути прозорий відбір і обмежена кількість студентів, щоб навчання було ефективним. Мені пропонували набирати акторські курси, але я відмовився: 40 людей не вчитиму. Єдине, на що погодився, – набрати 10 режисерів. І то велике питання, скільки з них реально залишиться в професії. Якщо з десяти хоча б один стане режисером – це вже добре.
– А який ви, коли заходите в репетиційний процес? Що вас може вивести з себе?
– Коли актор нічого не запитує. Бо це означає, що або йому байдуже, або він узагалі не думає над роллю. Як можна не ставити запитань? Актор не може залізти мені в голову й інтуїтивно вгадати, що саме хочу побачити. Він має запитувати. Якщо цього не відбувається – значить, або йому нецікаво, або він вважає, що все зрозумів. Але в будь-якому разі я все одно мушу його спрямувати. Бо кожне слово, вимовлене на сцені, – це робота режисера. Куди воно спрямоване? Який підтекст несе? Актор читає текст, але що з ним робити – це вже зона спільного пошуку.
– Коли ви прийшли в Театр Франка, вам було всього 25 років. Не страшно було? Адже тут Анатолій Хостікоєв, Наталія Сумська і ще багато відомих імен.
– Я прийшов у національний театр справді дуже рано. І, чесно кажучи, перші п’ять вистав просто намагався прокинутися. У мене була купа речей у виставах, які не виходили, мені не подобались, тому що не розумів, що все, що знаю про театр, тут не працює. А щодо роботи з досвідченими акторами – ні, це не страшно. Вони ж професіонали. З Анатолієм Георгійовичем я, наприклад, не працював, а от із пані Наталією – так. Вона дуже професійна, може сама багато чого запропонувати. І, звісно, буває, що її бачення не завжди збігається з моїм. Тоді ми намагаємось знайти щось спільне. Не завжди виходить – але це нормально (усміхається).
– Чи підтримуєте ви дружні стосунки з акторами? Можна уявити вас, скажімо, за кавою з кимось із трупи?
– Якщо когось запрошую, то лише з конкретною метою чи пропозицією. Просто щоб поспілкуватися – намагаюся цього не робити.
– А з режисерами театру дружите?
– Ні.
– Допускаєте, що це ваша робота до кінця життя?
– Звісно. Я вже усвідомив, що помру режисером.
– Я мала на увазі – саме цей театр.
– Ні, не думаю. Хоча хто знає? Я просто роблю те, що мені зараз цікаво. Наприклад, у цьому новому просторі, де ми зараз розмовляємо, мені подобається, що немає відчуття сцени та глядацької зали як таких. Мені подобається тут, у цьому камерному форматі, ставити нові вистави. А завтра, можливо, сподобається щось інше – і буду пробувати.
– Чи стежите за тим, що відбувається поза театральним життям, наприклад, у кіновиробництві?
– До повномасштабного вторгнення не пропускав жодного українського фільму. Навіть якщо відчував, що стрічка може бути не дуже вдалою, – усе одно йшов у кіно, бо вважав це важливим: підтримати, подивитися, бути в контексті. А зараз – ні. Ментально й фізично я просто не можу дивитися нічого нового. Ні українського, ні європейського, ні американського. Будь-які нові фільми – нецікаво. Не відгукується. Я дивлюся вдома тільки старі фільми, які добре знаю, переглядаю їх по кілька разів. Мене можуть зацікавити нові книжки, романи, але не фільми. Усе, що зараз знімають у світі, здається мені якимось відірваним від реальності. Можливо, я й помиляюся, але те, що потрапляє в поле зору – трейлери, теми – не зачіпає. Мені не цікаво.
– А що зараз із театром? Пишуть, що переживає підйом: квитків не дістати, аншлаги. Але водночас є думки, що це стосується лише Києва, а в інших містах не так активно.
– Так, це правда. Певний театральний бум відчувається переважно в Києві. Хоча, звісно, є винятки. Наприклад, у Львові в Театрі Заньковецької вистава “Червона рута” – абсолютне потрапляння в смаки місцевої публіки, там повні зали. В Івано-Франківську з’явилися, на мій погляд, неймовірно сильні роботи – “Дзяди”, поставлені топовою польською режисеркою Маєю Клечевською, і “Мертві без поховання” литовського режисера Йокубаса Бразіса. Це справді круті вистави, але, на жаль, глядач на них ходить не масово. Тобто все дуже залежить від регіону, від того, до чого звикла публіка, на що вона відгукується. І навіть у Києві не на всі вистави стоять черги.
– В одному з інтерв’ю ви сказали: “Якби не TikTok, театру би не було”.
– Ну це була іронія. TikTok відіграє роль: знімають уривки з вистав, викладають їх. Це роблять не лише представники творчої команди – навпаки, я зазвичай забороняю акторам це робити, та й сам не користуюся TikTok. Але ж глядачам не заборониш. Але тут цікаво: не кожну виставу знімають, проте факт того, що якась потрапила в TikTok, не означає, що вона краща за інші. Просто яскравий уривок з екрана створює ілюзію видовищності – люди бачать коротке, насичене відео і хочуть побачити це наживо. А сама вистава може бути зовсім не такою динамічною, як це відео. Але, чесно кажучи, я про це не думаю – мені байдуже, не вважаю за потрібне аналізувати. І взагалі TikTok – це жах, який, мабуть, знищить наш театр і позбавить його і без того крихти аналізу.
От, наприклад, коли ставив “Гедду Габлер” (з великим успіхом грається в Театрі на Подолі. – Ред.), то навмисне уникав надмірної режисури, ефектних мізансцен, усього того, що створює шоу. Це розмовна вистава, камерна, зроблена копітко – ми з акторами буквально кожну фразу розбирали годинами. Я думав, що це буде “тиха” робота: глядач активно походить пів року, але сталося навпаки – публіка її полюбила. І це дивно, бо Ібсен – складний автор, і зробити розмовну виставу цікавою сьогодні, коли світ такий гучний і яскравий, непросто.
– Нещодавно ви стали голосом аудіоверсії роману Франца Кафки “Процес”, який вийшов у видавництві BookChef. Фактично довелося опановувати професію диктора з нуля. Що спонукало узятися за цю роботу?
– Мені сподобалася сама ідея – адже зараз, як і завжди, є багато людей, які з різних причин просто не можуть читати. Хтось повертається з фронту, переживши поранення чи втрату, хтось має труднощі зі сприйняттям тексту. І питання аудіокниг справді важливе й необхідне. Ця думка мене й підштовхнула погодитися. Крім того, це був для мене новий і цікавий досвід. Але робота тривала довго – близько семи місяців, бо поєднувати запис із репетиціями було складно. Щоб записати одну главу в студії, мені потрібно було кілька разів – три чи навіть чотири – перечитати її вдома вголос.
– Ви відчуваєте себе вільною людиною? Ви сьогодні кілька разів казали: “мені нецікаво”, “мені байдуже”. Мене завжди захоплюють люди, які вміють відверто говорити “ні”.
– Я не знаю жодної людини, яка була б повністю вільною. Це, мабуть, або якийсь маргінал, або буддист, який пішов у гори. Але навіть вони залежать від переконань: буддист – від буддизму, маргінал – від власного способу життя. Бо він теж хапається за ідею “бути не таким, як усі”, і це вже форма залежності. Тож повністю незалежним я себе, звісно, назвати не можу. Просто важливо розставити пріоритети так, щоб ця залежність працювала на тебе, а не заважала. Якщо мені нецікаво – не читаю, не дивлюся, не беру участі. Це вже для мене норма. Люди часто живуть за інерцією, як у Радянському Союзі – “треба”, “належить”, “усі дивляться – і я подивлюся”. От зараз мені багато пропонують проєктів якихось комерційних, але мені вони нецікаві, що я буду мучити себе і інших. Так само і з порадами: “подивись це”, “почитай те”. Я зазвичай не дивлюся і не читаю те, що радять.
– А гроші яку роль відіграють у вашому житті? Це для вас важливо?
– Ну, слухайте, гроші завжди відіграють роль. Щоб узимку вийти на вулицю й не змерзнути, треба купити пуховик чи пальто. А на це потрібні кошти – тобі ж ніхто просто так не принесе той пуховик. Але, знаєте, щоб робити те, що цікаво, мені вистачає грошей, а більше не потрібно. Звісно, я міг би взяти кілька комерційних проєктів, які мені пропонують, і купити собі машину – хорошу. А це мій настрій, мій час. І цей час – цінніший, ніж гроші.
Хоча будь-яка робота має добре оплачуватися – це правильно. Проте є речі, які можу робити безкоштовно, якщо вони справді важливі. От, наприклад, виставу “Поліандрія” ми починали як незалежний проєкт. Спочатку я вкладав у нього власні гроші, а потім театр запропонував показувати виставу на своїй сцені, ще й допоміг матеріально постановці.
– Раніше ви розповідали, що стежили за роботою російських режисерів, їздили до Москви, дивилися вистави. Як зараз ставитеся до російського театру, до їхніх режисерів і загалом – до російської культури?
– Це було ще до 2014 року, коли навчався на режисурі. Тоді, чесно кажучи, український театр був переважно російськоцентричним. До нас приїжджали московські режисери, ми дивилися їхні роботи, захоплювалися. Але поступово я повністю втратив до цього інтерес. Можливо, тому, що почав сам активно працювати. А можливо, через внутрішній спротив. Зараз взагалі не стежу за тим, що відбувається на їхніх сценах.
Є російські режисери, які після 2022 року відкрито висловилися проти війни, виїхали з країни. Є й такі, що втекли – але мовчать. Для мене це, по суті, те саме, що залишитися й мовчати. Їх прийняли Литва, інші країни, але вони далі мовчать. Такі режисери для мене просто викреслені. Ось, наприклад, був Юрій Бутусов – нещодавно помер. Він ніколи прямо не висловлювався. Робив у Литві вистави “про неможливість творити”, але не про війну. Це, на мій погляд, втеча від відповідальності. А от Дмитро Кримов, син відомого Анатолія Єфроса, висловився чітко. Його за це одразу почали переслідувати, навіть квартиру опечатали. Він виїхав і з-за кордону постійно говорить прямо – не лише проти Путіна, а й всієї країни, бо вони всі там такі.
Але чи варто зараз нам аналізувати їхніх режисерів, говорити про їхні вистави? Думаю, що ні. Ми вже досить наїлися російського театру. Настав час дивитися в інший бік – запрошувати молодих європейських режисерів, відкривати для себе інші школи. Є, звісно, російські тексти, які досі вважаю геніальними. Але чесно – немає жодного бажання їх читати. Це якесь ментальне відторгнення. Краще візьму Томаса Манна, ніж Толстого. Якщо відверто, мені й раніше російська література особливо не подобалася. Завжди дивувався, коли всі захоплювалися Достоєвським. Коли прочитав Кафку – подумав: “Господи, от це література!”. Просто в радянській і пострадянській культурі все було побудовано так, щоб світову літературу обмежувати, а російську – пропагувати. Щороку видавали сотні тисяч примірників Достоєвського, Толстого, Пушкіна, створюючи ілюзію, що лише вони є справжньою класикою.
– Коли ви чуєте російську мову десь на вулиці, як реагуєте?
– Нещодавно, наприклад, мене тригернуло. Стояв у черзі в магазині, поряд батько з маленькою донькою, їй, мабуть, 5-6 років, така мила. Продавчиня запитала: “Як тебе звати?” Вона відповіла: “Дівчинка”. А тато, звертаючись російською: “А зовут-то тебя как?” Коли з дітьми розмовляють російською, це дратує. Але бувають інші ситуації: в мене є старші знайомі, приятелі, яким за 60, і їм важко переходити на українську.
Коли я вступав до театрального, усе життя до цього говорив російською. Перші два роки навчання буквально штудіював українську, читав Стефаника вголос – там мова складна. Потім, коли вже почав ставити вистави в театрах, оточення стало переважно українськомовним. І ти, по суті, йдеш за середовищем. Після 2022 року у мене серед знайомих майже не залишилося російськомовних.
– Є така людина чи люди, з якими ви дуже відверті? Можете в будь-який час зателефонувати, попросити поради або навпаки – допомогти порадою.
– Мабуть, ні. А можливо, так звик ще з дитинства, не знаю. Але у мене будь-яке питання й відповідь якось народжуються всередині. Не можу сказати, що це добре, але так воно є.
Також читайте на OBOZ.UA інтервʼю з акторкою Віталіною Біблів – про “папіків” у владі, повернення росіян у кіно й таємного чоловіка.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
