інтерв’ю з депутаткою Євгенією Кравчук ➜ ZMINA

Євгенія Кравчук – народна депутатка, заступниця голови Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики, членкиня української делегації в ПАРЄ. Вона активно просуває питання захисту журналістів, які перебувають у неволі на тимчасово окупованих територіях, і працює над тим, щоб ці теми звучали на міжнародних майданчиках.

В інтерв’ю ZMINA Євгенія Кравчук розповідає, як вдалося вперше внести згадку про незаконно ув’язнених громадянських журналістів до офіційного документа ПАРЄ, чому тема ув’язнених українських журналістів викликала емоційну реакцію серед європейських колег і з якими викликами стикаються медіа в інших країнах зараз. 

У який момент ви почали займатися темою незаконно ув’язнених журналістів?

Загалом темою медіа я займаюся як народна депутатка з 2019 року, бо очолюю підкомітет з інформаційної політики. Зараз він називається підкомітет з питань інформаційної політики та європейської інтеграції, бо більшість євроінтеграційного законодавства, яке проходить через наш комітет, стосується медіа. Я закінчила Інститут журналістики , працювала в документальному кіно і 10 років у комунікаціях, тому медійна сфера завжди була у сфері моїх інтересів.

Тема українських журналістів у російській неволі з’явилася не лише після 2022 року, але після початку повномасштабного вторгнення стала більш видимою для інших країн. Так?

Звичайно, ця тема була актуальна ще до повномасштабного вторгнення – ми обговорювали її на засіданнях комітетів ПАРЄ. У 2021 році вперше ухвалили резолюцію про кримських татар та політв’язнів. Того ж року ми привезли делегацію ПАРЄ на адмінкордон із Кримом, щоб вони побачили ситуацію на власні очі. Також багато депутатів відвідують Південь і Схід України зараз, спілкуються зі свідками, які пережили полон і катування. Це кардинально змінює сприйняття проблеми.

Після вторгнення кількість злочинів проти медіа зросла катастрофічно. Тільки з 2022 року загинуло 118 журналістів, з них 15 – виконуючи професійні обов’язки. Патерни, які ми бачили в Криму, наприклад кейси громадянських журналістів, тепер спостерігаємо і в окупованому Мелітополі. Відчувається і зміна в риториці з боку міжнародної спільноти. Після початку повномасштабного вторгнення й усвідомлення, що війна проти України є фактично геноцидною, міжнародні колеги почали називати речі своїми іменами. Тема Криму і цивільних заручників була “перезапущена” через Кримську платформу, і тепер легше вести дискусію з парламентарями, показувати свідчення та факти.

Восени цього року в ПАРЄ вдалося проголосувати мою резолюцію, присвячену українським журналістам у російському полоні й злочинам проти медіа загалом. А почалося все в червні 2024 року, коли ми організували захід у Парламентській асамблеї Ради Європи, де родичі й друзі українських медійників, які були в той час за ґратами, змогли розповісти їхні історії.

Як реагували міжнародні колеги на ці розповіді?

Реакція була дуже сильною. Ми проводили цю подію разом з Інститутом масової інформації. Тоді приїхала Катерина Єсипенко, яка розповідала про Владислава Єсипенка, та Наталія Богута – про Дмитра Хилюка. Ми дали широкий контекст, і стало очевидно, що ця тема заслуговує більшого, ніж просто одна подія. Було дуже багато людей, прийшов новообраний генсек Ради Європи Ален Берсе, був президент ПАРЄ Теодорос Русопулос. До речі, йому окрема подяка: він сам журналіст і дуже глибоко сприйняв цю тему, пропустив її крізь себе. Фактично тоді й вирішили, що одного івенту не досить.

Катерина розповідала, як Владислава катували струмом, – і дорослі чоловіки не могли стримати сліз. Багато депутатів уперше почули такі деталі. Люди плакали, коли дізнавалися про методи тортур, що застосовують до українських медійників.

Після цього я подала заявку на резолюцію, яка пройшла прискорену процедуру і через рік була проголосована. Документ містить список із 26 осіб у російській неволі та звіт зі свідченнями та деталями злочинів проти медіа і медійників.

Йдеться про резолюцію “Журналісти мають значення: необхідно активізувати зусилля зі звільнення з російського полону українських журналістів”, авторкою якої ви є. Розкажіть, що це за документ і як він працює?

Резолюція ПАРЄ – це документ на три-чотири сторінки, який голосують депутати з різних країн, у ПАРЄ їх 46. Спершу її схвалює комітет, потім – асамблея. Важливо, що до цієї резолюції була значна увага. За проголосували 126 депутатів, понад 100 голосів вважається значною підтримкою. Також було багато охочих виступити під час обговорення – висловити емоційну підтримку Україні та привернути увагу до свободи медіа.

Резолюція з огляду на нагальність готувалася за прискореною процедурою, ідею одразу схвалило бюро асамблеї, за рік і три місяці ця резолюція була підготовлена і проголосована. Фактично вона стала першим міжнародним документом, який фокусується саме на темі злочинів Росії проти українських медіа та медійників. Резолюція містить імена 26 журналістів у полоні, заклик до подальших санкцій проти тих, хто відповідальний за злочини проти медіа, а також додатково є звіт на багато сторінок, який містить свідчення і деталі щодо цих злочинів. Сам процес підготовки резолюції також передбачав організацію кількох слухань, щоб члени комітетів ПАРЄ могли послухати, наприклад, Максима Буткевича, коли його звільнили.

Як резолюція допомагає конкретним журналістам?

Це потужне привернення уваги до теми. Вперше зафіксовано поіменний список полонених у міжнародному документі. Також резолюція фактично заснувала щорічний Victory for Victoria Day (День перемоги для Вікторії). Це день у ПАРЄ, присвячений пам’яті Вікторії Рощиної, а також воєнним кореспондентам і свободі журналістики.

Такі заходи систематично тримають увагу міжнародної спільноти на темі українських медійників у російській неволі й убитих Росією журналістів. Також метою є, щоб у кожного полоненого журналіста з’явився свій “ментор”, тобто міжнародний політик, який допоможе з увагою, підтримкою та медійним висвітленням. 

У документі такого рівня вперше пролунав термін “громадянські журналісти”. Чому для вас було важливо його використати?

Він справді вперше з’явився в офіційному документі такого рівня. Для наших колег із Західної Європи потрібно було пояснювати, чому ми говоримо не лише про професійних журналістів, а й про громадянських репортерів. На окупованих територіях немає вільних медіа. Саме блогери, активісти, очевидці фіксують незаконні утримання, судові засідання, інші злочини. Вони публікують це в соцмережах або передають незалежним медіа.

Особливо це стосується Криму, де після 2014 року більшість редакцій або виїхала, або була змушена закритися. Тому для нас було принципово, щоб у документі підкреслили: навіть якщо ці люди не є професійними журналістами, вони так само страждають за свою діяльність – за свій вибір говорити правду.

Хто зараз займається підтримкою полонених журналістів?

МЗС, громадські організації, які займаються темою цивільних полонених, запровадили систему менторства. Наприклад, після ухвалення резолюції австрійська депутатка Петра Баєр стала менторкою Ірини Данилович, яка перебуває в неволі. Ми також поширюємо цю практику на Європарламент.

Головне – медійно підсвічувати конкретні кейси, щоб міжнародна спільнота постійно їх пам’ятала. І тема кримських політв’язнів надзвичайно важлива. Коли росіяни починають говорити про “російський Крим”, показувати свої мапи чи поширювати міфи про “споконвічно російську територію”, потрібно нагадувати, що легалізація окупації означає фактичне узаконення переслідувань. Люди, які не згодні з окупаційною владою, приречені або на втечу, або на в’язницю. Для кримських татар це ще одна депортація, втрата батьківщини, адже вони є корінним народом цієї землі. Саме тому тема Криму має постійно залишатися в полі зору міжнародних партнерів. Ми співпрацюємо з Міністерством закордонних справ і продовжуємо доносити цю проблему політикам, щоб вона не зникала з порядку денного.

Чи публічність, ім’я допомагають, коли йдеться про журналіста в російській неволі?

Росіяни бачать, що ці люди важливі для міжнародного суспільства, і від цього зростає їхня цінність як “живого товару”. На жаль, РФ ставиться до наших людей саме так. Проте журналісти свідомо йдуть на ці ризики. Громадянські журналісти теж розуміють, що їхня діяльність може призвести до репресій. Це абсолютно не значить, що про них не треба говорити, навпаки. 

Розкажіть трохи про міжнародні проблеми у сфері медіа в інших країнах станом на зараз?

З’явився один дуже небезпечний феномен, коли фігуранти журналістських розслідувань, окремі особи або компанії, подають багатомільйонні судові позови проти редакцій – так звані SLAPP . Поки йдуть судові тяганини, редакція не може нормально функціонувати, вона призупиняє свої розслідування і витрачає величезні гроші на юридичні процеси. Особливо це помітно в юрисдикціях з дорогим судочинством, як у Британії та інших країнах Європи. У таких позовах часто є російський слід. Наприклад, данське видання робило розслідування про тіньовий російський флот. Росіяни почали масово подавати проти них позови. Пригожин, наприклад, у Лондоні подавав багато позовів проти медіа. Там журналісти писали про його найманців і операції “Вагнера”.