Оновлено: 01.11.2025 13:25
Мирослава Жовтан – людина, яка вміє бачити світ не лише словами, а й сенсами. Педагогиня, просвітянка, авторка «Філіжанки мови по-рівненськи» говорить про мову так, як інші говорять про дім – з теплом і відповідальністю. Вона називає себе «жінкою хаосу», але вміє перетворювати хаос на гармонію, а звичайні зустрічі – на простір підтримки й натхнення.
Ми поговорили з Мирославою про силу слова, шлях учителя, про те, як народжувалася «Філіжанка мови по-рівненськи», чому вчителі – це духовний форпост України, мовне волонтерство. А ще про мрії, які вона збирає в нотатки, як інші – квіти.
Гармонія хаосу, або Чому не варто шукати баланс
– Пані Мирославо, Ви належите до тих людей, у кого постійно «кипить життя» – педагогіка, просвіта, творчість, громадська діяльність. Як у цьому вирі Вам вдається зберігати внутрішню гармонію? Що допомагає тримати баланс?
– Як на мене, краще взагалі відмовитися від мрії про гармонію чи баланс. Я Терези за знаком зодіаку. Тому мені добре гойдатися. У русі відбувається пошук рівноваги. Головне – не зупинятися. Часто моя гармонія – це маска, а всередині – хаос. Але я себе втішаю, що з хаосу створено Небо і Землю. У науці хаотичними системами вважають погоду, людський організм і суспільні системи. Я – жінка хаосу й останньої ночі (це про те, що завжди порушую всі крайдати й пишу в останню ніч). І ще в мене є дві погані звички: не вмію казати «ні», умію шукати собі роботу. От тут «гармонія».
Свобода слова і душа повстанців
– Ви – філолог за освітою, але, здається, для Вас слово – не лише професія. Коли Ви вперше відчули, що мова – це Ваш простір свободи?
– Не скажу, що це було в школі. Але в ній мене навчили писати гарні твори. А свободу слова я відчула під час навчання в Дубенському педучилищі. Чому саме тут? Улюблене місто, вільне студентське життя і свобода слова, яка дозволяла на початку 90-их писати на заборонені теми. Я почала складати есе, читати їх зі сцени. Мої тексти пішли в люди. Пам’ятаю, як після одного з виступів до мене підійшли чоловіки у формі українських повстанців. Це був 1993-й. «Ми хочемо пошити вам упівський стрій у подарунок за вашу українську душу». Я тоді подумала про те, а якою ще може бути душа в людини, що народилася в Україні й мріє стати вчителькою?
«Філіжанка мови» – від граматики до калити
– Ця любов до мови втілилася і в проєкті «Філіжанка мови по-рівненськи». Як народилася ідея таких теплих мовних зустрічей?
– Ідея з’явилася в березні 2022 року. Були звернення від вимушено переселених українців (я так називаю ВПО, бо не люблю цю абревіатуру) до голови «Просвіти» Катерини Сичик і до мене. Питали, чи є в Рівному курси української мови. Телефонували рівняни, які просили щось робити, тому що стільки російської мови не чули вже років 30. Інші міста почали запускати проєкти з вивчення державної мови.
Я зібрала двох своїх колежанок, із якими можна гори вернути, і сказала, що ми маємо створити не просто курси від фонетики до синтаксису. Досвід традиційних курсів у нас є ще з 2015-го. Тут треба щось дуже глибоке, що поєднувало б говоріння, граматику, письмо, культуру, мистецтво, духовність. А якщо ще врахувати, що на наші курси записалися люди різного віку, з різною підготовкою, то ми виконали завдання із зірочкою.
Коли я дивлюся сьогодні на картки, які ми робили з Оксаною Парфенюк і Софією Левицькою, то це шедеври. Пізніше до нас доєдналися мої колеги з рівненських ліцеїв №№ 25, 1, «Престиж». У картках, окрім граматичних вправ, цікавих текстів, перекладів, оживали дитинство, кухня, здоров’я, кіно, книга, краса. А скільки майстер-класів, екскурсій ми організували для наших «курсенят»! До них приходили і поети, і візажисти, і артисти, і юристи, і психологи. Ми проводили заняття з етикету й з домедичної допомоги. І в храм ходили, і народні звичаї та обряди вивчали.
Ми настільки тонко підходили до кожного заняття, що навіть пісні добирали так, щоб не поранити цих людей. Вони багато пережили. І сьогодні хтось із них живе в Рівному, хтось повернувся у визволені міста, а спілкування між нами залишається. І це найбільша втіха.
Заняття при ліхтариках і Тунель кохання
– «Філіжанка мови» – назва дуже тепла, майже домашня. Ви стверджуєте, що спілкування – найбільша цінність цих курсів. А які зустрічі чи історії Вам найбільше запам’яталися?
– Кожна зустріч була чимось особлива. Пам’ятаю, як під час вимикання світла проводили заняття при ліхтариках у Рівненському ліцеї № 25. А які там Андріївські вечорниці були! З калитою та варениками! З нашими курсенятами ми навіть у Тунель кохання їздили. Були заняття просто неба із смачним яблучним пирогом і великодні зустрічі із запашними пасочками. Кожне відкриття чи закриття чергового сезону курсів ми завжди робили урочистими й святковими. Якщо сказати коротко – вкладали душу. Нас часто здивовано питали: «Вам за це не платять?» А ми у відповідь казали, що мовне волонтерство – наш внесок у Перемогу. Дякую Богу і всім, хто допомагав наповнювати нашу «Філіжанку мови по-рівненськи» духовними сенсами.
Вчитель – духовний форпост України
– Ви багато працюєте з педагогами. Як змінився український учитель за ці роки випробувань? І що сьогодні для вчителя найважливіше – фаховість чи людяність, знання чи душа?
– Якби я сказала, що вчитель не змінився, то почула б цікаві коментарі. Але насправді український учитель має незмінний статус: націєтворча сила. Цю силу скубуть з усіх боків, звинувачують у всіх гріхах, а вона залишається духовним форпостом України, бо фізичний – це наші захисники та захисниці. Ми не можемо не змінюватися, адже змінюються діти і світ. І комусь цих дітей потрібно вчити. Ті, хто не визнає, що треба змінюватися, вчитися разом зі своїми учнями, уже давно пішли з професії.
Цінність нашої роботи не видно в режимі реального часу ні дітям, ні батькам. Ми і самі інколи відчуваємо меншовартість. Що найважливіше для вчителя? Усе, що ви назвали, має бути в гармонії: фаховість і людяність, знання і душа. Градацію вчительських цінностей зробити важко. Хоча, якщо стверджувати, що вчитель – це покликання, то душа має бути на першому місці. А тільки «покликаний» може залишатися сьогодні в школі. Ким покликаний? Когось підштовхнули батьки, когось – обставини, когось – доля. Але якщо любиш те, що робиш, то ця робота стає покликанням.
Натхнення серед горбаків і в храмах
– Ви не раз говорили, що натхнення народжується з тиші. А де Ваші особисті місця тиші – місця сили?
– Усі знають, що найважливіше місце сили для мене – рідне село. Є люди, які за моїми дописами навіть можуть уявно намалювати його. «Знаю, що там одні горбаки, а як прочитаю твої есе, то аж хочеться їх побачити», – кажуть мені друзі. Але останнім часом я дуже рідко їжджу в рідні місця. Проте з серця їх не викинеш. Я часто черпаю натхнення в храмах. Мене запитують, як це можна зробити серед богослужіння, коли поруч стільки людей. Не знаю, але я це вмію робити.
Есеї, що народжуються вночі
– Знаю, що пишете есеї. Звідки приходить натхнення? Є у Вас якийсь власний «ритуал письма»?
– Не знаю, звідки приходить натхнення. То може бути щось побачене чи почуте. І воно народжує в мені думки, які «сидять» у голові й мучать мене, поки не народяться. Інколи чужі роздуми надихають, особливо поезії. Тому люди часто думають, що я пишу вірші. Не знаю, як це назвати: місія вчительки літератури чи «дурна» звичка, але я не вмію поширити чужу поезію просто так. Спочатку має бути моя прозова рефлексія до неї, а тоді вірш. От чомусь вірю, що лише так він буде прочитаний, а не пролайканий, бо розміщений над гарною картинкою чи світлиною.
Мій ритуал письма простий: є натхнення – пишу, нема – нічого не можу із себе витиснути. Пишу, як правило, ввечері. Інколи вночі, коли не спиться. Усе має бути «вистояне». Як правило, редагую багато разів. Кажуть, що це свідчить про незрілість чи невпевненість. Для мене це ритуал очищення від зайвого, хоча по життю я «збирачка» дуже потрібних непотрібних речей. У текстах намагаюся не збирати, тому борюся з багатослів’ям, як можу.
Коріння села й натхнення на мокрому асфальті
– У Ваших творах є й Рівне, і рідні краєвиди дитинства, і природа. Що для Вас ближче до серця – місто, де працюєте, чи село, з якого виросли? Що саме у природі Вас заспокоює чи надихає?
– Ближче до серця село, з якого виросла. Це моє коріння. Як там у пісні, «без коріння саду не цвісти». Не любити місто, де працюєш, – не можна. Інакше ти «вдихатимеш» тільки вуглекислий газ і боротимешся з токсичними людьми. І сама станеш токсичною. Я знаходжу в місті безліч місць, які мене заспокоюють. І це не тільки парки чи Лебединка. Чесно, я не встигаю туди ходити. Зате дорогою до роботи встигаю привітатися не тільки із знайомими людьми, а й з котами та собаками, понюхати квіти, сфотографувати небо, послухати туркіт голубів. Усе це мене заспокоює. Мені не треба їхати в ліс, іти до річки. Я можу знайти натхнення навіть на мокрому асфальті, що блищить під вогнями вечірнього міста.
Мироносиця в сучасній інтерпретації
– Ви часто розповідаєте про митців і людей культури. А хто з наших сучасників надихає Вас найбільше?
– Звісно, я спостерігаю за нашими відомими сучасниками. Але надихають мене ті, хто поруч. Люблю дивитися, як грають наші рівненські актори на сцені театру. Захоплююся рівненськими хореографами. Читаю рівненських письменників. І навіть маю ідеал серед рівненських митців. Це Олена Медведєва – людина, яка не тільки талановито пише, не тільки створює унікальні вишиті книги. Для мене вона мироносиця в сучасній інтерпретації.
– Якщо трохи відійти від роботи. Які три речі точно присутні у Вашому житті щодня?
– Кава, солодощі й мрії.
Орден святої княгині Ольги – честь і відповідальність
– Нещодавно Вас відзначили церковною нагородою. Як Ви сприйняли цю подію – як честь чи як поклик до ще більшої відповідальності?
– Це велика честь для мене. Не хочу здаватися скромною, але знаю, що маю ще «дозаслужити» до цієї нагороди. Моя просвітянська діяльність уже давно переросла з «треба зробити, допомогти» в щось більше. І хоча часу на масштабні проєкти не вистачає, розумію, що нагороди дають не за сьогодні чи за один день. І дякую Богу за можливості, одкровення, силу, слово, а моїм посестрам та братам – за орден святої рівноапостольної княгині Ольги.
Вічнозелена ліана крізь прути клітки
– Відчуття духовності, любові до слова, до землі – усе це складає певну внутрішню цілісність. Як би Ви самі окреслили цей свій життєвий шлях?
– Я люблю малювати в блокнотах. Це мене заспокоює, особливо на робочих нарадах. Тому мій шлях намалювала б так. Через прути потемнілої клітки плететься якась вічнозелена ліана. Прути – то життєві рамки, у яких я живу. Вирватися з них не можу. А от обплести, щоб побачити світ, умію. Любов для мене — то зелений колір. А цілісність духовності й любові в тому, що ліану не так просто обірвати. Тонкі вічнозелені стебла мають зовнішню силу, яка приваблює око слухача чи читача. Щодо квітів, то домалюю їх собі. Не всі їх можуть побачити, як і цвіт папороті. Але стільки віків він нібито є…
Мрії, зібрані в нотатки
– І якщо трохи про особисте: про що мріє Мирослава Жовтан, коли вимикає телефон і лишається наодинці з собою?
– Ой, я про це колись ще напишу. Ні, не так. Колись я розкажу читачам про мої мрії. Це про мене колись писав Вінграновський: «Така, як всі, а може, трохи інша. Збирала мрії…» Я – у нотатки…
