– Як змінилося ваше життя за роки повномасштабної війни?
– Як і у всіх. Сиве волосся почало з’являтися в усіх місцях, навіть у важкодоступних (сміється). Реакція на будь-який саунд, особливо вночі. Немає сну нормального. Але ми живі та радіємо і цьому. І цінуємо кожен день, особливо в години спокою, тиші. Бажання жити росте.
У перші дні було велике бажання всім-всім допомагати, я хотів допомогти всім. Я зупинявся на дорозі, коли люди голосували, кидав гроші, сам збирав. І зараз продовжуємо допомагати.
– А як змінився гумор? Жарти зараз і до лютого 2022 року – яка між ними різниця і чи важко обирати теми?
– Велика різниця. Зараз розуміємо, що ми це робимо не просто заради “ха-ха”, не заради пустощів, аби просто повеселити і когось розсмішити. Хоча це в нас теж закладено, в нас в усіх є така профдеформація. Ми всі, хто з “Дизель Шоу”, любимо смішити людей, у нас це за замовчуванням. І ми зараз розуміємо, що потрібні людям нашої країни. Настільки багато негативу, настільки багато горя, настільки багато біди, дуже багато людей страждає…
То все ж потрібно розбавляти негатив “дизельним” вайбом. Людям потрібно посміхатися, сміятися, це змінює їхній день, їхнє життя на краще. І тому ми відчуваємо, що не просто смішимо людей, а в нас є якась місія, і вона достатньо благородна. І навіть коли важко знайти теми, на які можна зараз жартувати… Набагато важче, тому що кожна тема кровоточить. Тому, якщо це вдається зробити, то ми дуже раді.
Особливо раді бачити хлопців з фронту [на концертах]. Було багато разів, коли вчора був в окопі, а сьогодні він потрапив на виступ “Дизель Шоу”. Ці очі до концерту і після… Спочатку сумні очі, яким вже все одно, а потім очі посміхаються – це дуже багато вартує. І це бальзам на моє серце. Не тільки на моє. Ми заради цих моментів, цих людей, вмотивовані працювати. Навіть попри те, що ми тільки в цьому проекті понад 10 років на сцені. І це більше, аніж проект. Це вже родина.
– Як ви створювали програму на початку повномасштабної війни?
– Спочатку було важко зрозуміти: про що жартувати, для кого. Були думки про те, чи потрібно, аби нас почули “за порєбріком”. А потім зрозуміли: ні, ніхто нас там вже не почує. Для них не потрібно. Навіщо їм кричати, якщо вони не хочуть нас чути?
Потім думали про те, що треба нашим людям показувати те, що пов’язано з війною, але й шукати якісь промінчики сонця в темряві. Потім зрозуміли, що людям не дуже потрібні ці теми, бо вони хочуть відключитися, побути в іншому світі – у світі, де все добре. Тому почали робити більше побутового гумору, ситуативного.
Але ми повинні показувати суспільству, що ми розуміємо, де ми знаходимося, в які часи живемо. Що ми в адекваті, ми також страждаємо і хвилюємося. Бо ми живемо тут і відчуваємо увесь вплив цієї війни. Ми намагаємося слухати людей, як вони реагують і що їм потрібно. Жартуємо про сьогодення, бо гумор має бути актуальним, це його задача. Десь ми, може, стали жорсткіші. Але ми намагаємося не переходити цю межу. Бо багато навколо зла, не хочеться його помножувати. Хочемо навпаки шукати добро, транслювати його.
– Іноді реакції у коментарях можуть бути жорсткими. Як ви на це реагуєте?
– Намагаєшся тримати баланс і розуміти, що якщо це просто хейт – зрозуміло, це хейт заради хейту. Якщо є конструктив – прислухаєшся, щось візьмеш до уваги. А так людей злих багато, особливо зараз, особливо в інтернеті. Чомусь людям це приносить задоволення – написати якусь “какашку”, аніж слова добра. Я не за те, щоб у нас на сторінці всі писали: “Ви такі лапочки, ви такі бублічки”. Не потрібно. Хоча за це дякуємо (посміхається).
Коли бачу якийсь хейт, то думаю, що цій людині дуже зле зараз. Обійняти її через інтернет не вийде, але вбирати в себе її гнів я теж не збираюся. Просто стараюся якось не сприймати це на своє особисте, і розумію, що якщо ти нічого не робиш, то нічого про тебе люди і не скажуть. А якщо ти починаєш двіжувати, щось робити, особливо на загал, то люди починають коментувати.
Комент – це вже реакція, це вже непогано, якщо ти викликаєш якусь реакцію. Але якщо викликаєш тільки негатив, то вже треба задуматись. Інтернет не є віддзеркаленням реальності, в реальному житті я бачу багато людей, які посміхаються, дякують. Дуже приємно, що люди розуміють, наскільки зараз нелегко веселити під час війни.
– Були такі коментарі, які зачепили вас настільки, що хотілося відповісти, або просто заблокувати?
– Був один момент, коли я повівся. Він не пов’язаний з “Дизель Шоу”. Я дуже великий фанат автоперегонів, особливо “Формули-1”. І колись якийсь тип написав щось фривольне про зірку “Формули-1”, чотириразового чемпіона Себастьяна Феттеля. Я не був його фанатом, але мене зачепило. Хто ти такий, щоб казати таке про добру людину, яка підтримує Україну?
І тут цей коментатор пише, що Феттель якийсь нездара і так далі. І я зачепився. А він мені таких насував! І так стало образливо, що я навіть зателефонував своєму другу в СБУ і кажу: “Ти можеш пробити, хто це такий?”. І мені пробили, дали його дані, і я вже пишу йому.
А в нього там на аватарці якийсь символ, він там Родіон Роттердамович. Я йому: “Петро Львович, який мешкає за адресою такою-то, поговоримо?”. А він такий: “А де ти взяв мою адресу?”. Я кажу: “А ти думав, що можна кому завгодно насувати і робити те, що хочеш?”. І він так трошечки присів, а потім знов як насував мені! Потім я зрозумів, що він там не мешкає, мабуть. Але я стільки гніву витратив, енергії, що потім зрозумів – це марнотратство. На це витрачати час точно не потрібно.
– Часто можна побачити, що гумористичні проєкти ніби зіштовхують між собою, порівнюють. Як ви ставитесь до конкуренції і до ситуацій, коли, наприклад, вас порівнюють з “Кварталом 95”?
– До конкуренції я ставлюся дуже добре. Люблю конкуренцію, тому що це стимулює мене і стимулює конкурента, і ми всі розвиваємося. На жаль, цього не розуміють інші гравці на нашому ринку. І той самий “Квартал” не розуміє, що якби ми робили якесь промо, якось підколювали один одного, це було б для обох сторін вигідно. Але у нас так не відбувається, у нас “або ми, або ніхто”.
Для мене це завжди спорт, мені подобається спортивна конкуренція. Мій син займається професійно спортом, тому я розумію, про що кажу. Але коли це переходить на щось особисте, то це непродуктивно, це зупиняє у розвитку обидві сторони.
А щодо порівняння – людям чомусь подобається порівнювати. Це не дуже розумно, але я бачу це всюди. Як-от на “Формулі-1”, де люди порівнюють гонщиків з різних епох. Порівнювати немає сенсу, але люди це роблять.
Коли люди порівнюють і кажуть мені про це – це тупо. Це ніби була колишня, а зараз дружина нинішня. І людина дружині каже, що раніше западала на іншу: “Я її так любив, і так, але ти краще”. Невже їй буде приємно чути цю хр*нь? Тому, коли люди підходять до мене і починають розповідати, що раніше любили “Квартал”, а зараз нас… Не потрібно мені це розповідати. Це твоя особиста інформація, тримай її при собі. Але якщо людям без цього важко жити, то як ти їм заборониш порівнювати? Ні, не заборониш.
Те, що наші проекти схожі в чомусь – це, звісно, заперечувати немає сенсу. І вони, і ми вийшли з “КВК”, зробили сольні проекти, смішимо людей. Але чи “Квартал” це вигадав? Ні. Чи ми це вигадали? Ні. Я вважаю, що країна велика, людей багато, вистачить місця для різних гумористичних проектів, навіть якщо їх буде 10-15, я лише за. “Ми однієї крові, Мауглі, ти і я”.
– Було таке, що якісь гумористичні проекти крали у вас жарти чи сюжети для скетчів?
– Так, помічали. Але ж авторського права в гуморі немає, це просто на совісті тих, хто це робить. Та міграція якихось ходів в гуморі відбувається завжди. Для людей, які варяться в цьому, це зрозуміло, тому що ми багато чого бачили, багато чого чули, моніторимо постійно цей простір, щоб не повторюватися.
Десь можна надихнутися чимось, бо треба багато вигадувати. Я думаю, що ідеї літають десь у повітрі, тому іноді буває, що одні й другі придумали щось одночасно, але під різними ракурсами. Іноді буває, що хтось у когось поцупив, але це не глобально відбувається.
І над цим ми просто посміємося. Просто будемо знати, що ми це придумали, але нас дивляться, у нас крадуть. Ну нічого, китайський автопром на цьому побудований (сміється). Хтось застосовує китайські принципи – окей.
– А як ви ставитеся до стендапу? Чи подобається він вам і чи може він витіснити так звані класичні гумористичні проекти?
– Мені подобається стендап, я багато і давно його дивлюсь. Стендап, в основному, це американські коміки. І американські цікавіші, бо вони вже пройшли дуже великий шлях, їм є про що розповісти і вони розуміють, як це смішно робити. У нас цей жанр тільки розвивається, йому потрібен час, адже комік має “вирости”, щоб його було цікаво слухати.
Бо зазвичай стендап йде і відштовхується від самої особистості. А якщо у цієї особистості цікаве життя, то його і цікаво слухати. А якщо він ще студент, і його історії будуть про д*пи і про те, як вони бухали, то мені не буде це цікаво слухати.
Я бував на українських стендапах. Взагалі, вважаю, що стендап це класний і крутий жанр – одна людина на сцені, треба веселити зал самотужки. Тому треба теж мати залізний болт. Цим треба жити. І я дуже щиро бажаю стендаперам йти своїм шляхом, розвивати в собі та в нашій країні цей жанр, ставати більш цікавими для аудиторії.
Не думаю, що це змістить такі проекти, як наш. Бо ми оркестр, а це соло. Люди ходять і на оркестрові концерти, і на соло-виконавців. Це різні жанри, різні емоції, але на верхівці всього цього – гумор. Це теж наш завод, але інший цех.
– Поговоримо про Макса Неліпу. Він був з “Дизелями” до 2019 року. Ви спілкувалися з ним, коли він пішов на фронт?
– Коли він пішов зі студії, ми не спілкувалися. Потім, вже під час повномасштабної війни, він написав: “Пропоную забути все і йти далі”. Я сказав: “Окей, давай так і зробимо”. Не дуже ми розійшлися… Але під час війни вирішили це залишити у минулому.
Він приїздив до нас на студію. Сиділи, говорили. А потім ми зненацька дізналися про цю трагедію. На жаль, ми не були близькими, майже з новин дізнався, що його не стало.
– Коли ви з ним працювали, яким він був поза камерами? Можливо, у вас є якийсь теплий спогад, яким ви можете поділитися?
– Я був якось у нього в майстерні. Це такий підвальчик. Він щось паяв, свердлив, займався інженерно-конструкторськими розробками. Він був таким собі веселим винахідником. Музикою він займався, грав на гітарі трохи. Пам’ятаю, навіть пробували щось записувати. Він пробував створити пісенний проект, щось схоже на фільм “Маска” – от такий був стиль музики, такий драйв. Він навіть написав декілька синглів чи майже альбом, щось таке було.
А найбільше, мені здається, він любив рибалку. Макс був не просто фанатом, а таким просунутим рибалкою. У нього навіть були маленькі кораблики для закидування прикормки. Я ж кажу: винахідник, інженер.
Він також виходець з “КВК”, пройшов таку ж школу, як і ми. Тому було легко з ним спілкуватися і працювати. Він розумів, що потрібно робити для результату. Ми його запросили до себе, коли побачили його пост на Facebook, де він писав, що друзів багато, але вже 4 чи 5 років він не може знайти роботу.
Ми відреагували на цей пост. Ми до цього не дуже перетиналися, але завжди поважали його, бачили у ньому потенціал. І так склався у нас колектив, що всі артисти чи актори, а ось ведучого у нас не було. Тому він доповнив нас як ведучий, багато креативив, щось записував постійно. Разом ми поїздили, погастролювали, познімалися. Потім розійшлися, трошки посварилися. Але так вже сталося, цього вже не переробиш.
– Пригадайте свій найперший виступ на сцені: яким він був, можете ним пишатися?
– Це був “КВК” з інформатики. Я не хотів в цьому брати участь, тому що там треба було на репетиції ходити, залишатися після уроків. Мені сказали, що отримаю “5” за рік. І я сказав: “Окей, я у справі”. Це була актова зала, шкільний “КВК”. І я не пам’ятаю, що казав, але пам’ятаю, що був капітаном, і “розминку” я в принципі виграв, і люди сміялися, коли я щось “мочив”.
Після цього мені багато хто казав: “Тобі треба грати в “КВК”. Я казав, що це марнотратство, що мені це не потрібно, що це гаяння часу. Не хотів. Але мені говорили, що треба. Хоча я дивився “КВК”, в принципі любив дивитися гумор.
Якось я потрапив на виступ. В Миколаєві я займався бальними танцями в Палаці культури і там був зал, де відбувалися якісь концерти. І я потрапив на концерт Яна Арлазорова – стендап, тільки естрадний. Це було настільки круто, я так сміявся. Мене пустили на балкон на останній ряд, але все одно було смішно. І це справило на мене максимальне враження: як він круто працює з залом, з глядачами, як він імпровізує. Дуже сильно мене це торкнуло.
А потім прийшов до друга в інститут, де він вчився, і той каже: “Зараз на пиво з тобою не можу, в нас репетиція “КВК”, хочеш з нами потусити?”. Ну і в той день я став капітаном цієї команди і вже пішло-поїхало. Я не міг не помітити реакцію на свою персону у глядачів, людей “розривало”, це було видно. І зрозуміло, що щось з цим треба було робити.
– Поговоримо про вашу родину. Ваш старший син вражає своїми досягненнями в картингу. Як він обрав саме це хобі і чи ви бачите його майбутнє саме в цьому?
– Це я винуватий в цьому двіжняку. Ще до його появи, до його зачаття, я вирішив, що у мене буде син, назву його Лев і він буде чемпіоном світу з автоперегонів. Моя дружина спочатку посміялася з цього, але потім, в 4 роки, я його посадив в карт і ми почали, у 6 він став чемпіоном України. Я його вів до цього, зацікавлював.
Наприклад написав чотири глави казки, яка починалася словами: “Привіт, мене звати Лев і я чемпіон світу з автоперегонів”. І я читав йому її на ніч, коли він був маленьким. Дарував йому машинки з історією. Розповідав йому легенди про автоспорт. Зробив йому азбуку, цифрову. Де А – “Ауді”, Б – “БМВ”, В – “Вольво” і так далі.
Я хотів вигадати якусь справу, яка нас об’єднає. Бо я хотів не лише сина, а й дружбана. Не хотів, щоб у 18 він випурхнув кудись і забув про мене. Звісно, я привчав його до цього через цікавість, через любов. Бо я бачив приклади, коли це робиться “через палку”, і це не працює. І йому зайшло ще у ранньому віці. Тепер я не можу це назвати просто моєю мрією. Це наша спільна мрія, до якої ми йдемо.
– Яка саме мрія?
– Мрія – це “Формула-1”. Ми розуміємо, що це дуже велика мрія, до якої доторкнутися навіть – шанси дуже маленькі. Але я вважаю, що цілі собі треба ставити найвищі, і шлях до цієї цілі вже зробить тебе кращим та загартує.
Але він вже зробив цього року непростий шлях до того досягнення. Це найкрутіша, найстатусніша гонка у світі картингу – це Чемпіонат світу серед дорослих вже. І там він посів третє місце – для мене це перемога. Українців на подіумі не було ніколи, це окремий привід для гордості. І він довів, і мені, і вже цьому автоспортивному ком’юніті, що він вже готовий для топ-рівня, може бути пілотом будь-якої серйозної машини.
– Це недешеве хобі, так?
– Наша задача лише довести його до цієї серйозної машини, цей шлях дуже дорогий. Звісно, що на цьому етапі мені буде нереально фінансувати його кар’єру. І тому я зрозумів, що повинен стати не тільки батьком, психологом, спонсором, як я був до цього. Тепер я маю стати ще й спортивним менеджером, який знайде бюджет для того, щоб допомогти йому йти до цілі, яка для нього абсолютно досяжна в плані його майстерності та досвіду.
Він показав, що може бути конкурентоспроможним, вигравати перегони в будь-яких умовах. Тому я дуже щасливий батько. Вже на даному етапі я думаю, якщо ми навіть не дійдемо до “Формули-1”, цей шлях був і є дуже крутим. І те, чого ми досягли на цей час, це наші спільні спогади, які залишилися на все життя. І це найкращі спогади у моєму житті.
Мені приносить велике задоволення бачити свого сина конкурентоспроможним серед найкрутіших спортсменів у світі. І я трохи в шоці від того, як це все працює. Невже це зернятко так проросло і дало такі результати? Дуже пишаюся, кайфую. І дуже вдячний своїй дружині, тому що майже увесь час саме вона з ним на змаганнях та іграх. І присвятила своє життя цій мрії. Її знають як маму крутого спортсмена.
Зараз фотографуються зі мною. А я хочу, щоб мене потім питали: “Ви батько Лева, того самого?”. Якщо я це почую, я буду дуже щасливим батьком.
– А молодший син вже визначився з тим, ким хоче стати?
– Ми цього побоюємося, що він визначився (сміється). Ми його посадили в картинг у п’ять років, але коли останнє тренування було – ми з Левом дивилися, як він їде. А він просто кайфує, махає ручками. І ми так подивилися, Лев повертається до мене і каже: “Ні, тато, мабуть, це все ж таки артист”.
Але нещодавно він почав вимагати відвезти його на автодром, посадити його в машину. Спочатку я відмовлявся, але він наполягав. Він почав непогано їздити, не хоче вилазити з машини, готовий проводити 10-20 тренувань на день. Нас з дружиною це трошки лякає, бо знову вставати на цю дорогу – і хочеться, і колеться. Планів таких не було, ми його водимо і на музику, і на вокал. Кажуть, що у нього абсолютний слух! Але чувака тягне на трек! Тому зростає ймовірність, що він піде таким же шляхом, як і його брат.
– Які у вас головні принципи у вихованні синів?
– Головне, щоб дітей любили, щоб до них дослухалися, не просто “ти кажи, а я буду робити так, як хочу, бо мені так зручніше”. Саме чути їх. І ніколи не чіпати брудними руками особистість, не ламати. Мій принцип – дати особистості впевненість в собі, у своїх діях та рішеннях. Щоб сини розуміли, що можуть брати на себе відповідальність.
Лев змалку за кермом сам, і сам приймає рішення, що робити в тій чи в іншій ситуації. В цьому плані автоспорт дає таку дорослість і самостійність.
Так, я балую, дозволяю багато, більше, ніж дозволяє мама. Але я в них бачу самого себе. І пам’ятаю, як я був маленьким хлопцем, чого мені хотілося. І як мені хотілося, щоб мої батьки, мій батя, підтримував мене в чомусь. Це в мене, слава Богу, є. І я це дуже ціную, тендітно ставлюся до відносин.
Хочу бути синам людиною, з якою вони поділяться чимось відвертим. Сподіваюся, що це допоможе. Багато випадків, коли діти бояться щось сказати батькам, а потім це перетворюється на велику біду.
Я з ними завжди намагаюся бути відвертим, не брехати і ставитися до них як до дорослих з самого маленького віку. Бо вважаю, що вони – це продовження мене, але вони починають з тієї точки, в якій ми їх зачали. Тобто вони вже мають цю кількість інформації, той досвід, який я здобув, на генному рівні. І ось в цей момент я передав все, а вони починають зі своєї точки, тобто вони вже крутіші, аніж я. Вони вже починають з більш високої точки.
– Часто так буває, що коли в родині два сини, то питають, а коли ж за донькою? Думали про третю дитину?
– Якщо ви знаєте когось, хто там приймає це рішення, хто висилає симпатичних дівчаток, то скажіть, що зелене світло горить (посміхається). Ми будемо раді, якщо у нас з’явиться донька.
– Ви у шлюбі 20 років. Розкажіть про стосунки з дружиною.
– Ми – команда. Я її дуже люблю, дуже поважаю. Сварки в нас дуже рідко, в основному на тему виховання дітей. Інших тем для сварок і не пам’ятаю. У нас трошки різні погляди на школу, на здобуття освіти, на цю тему можемо сваритися і все. Вона в мене прекрасно готує на рівні ресторанних кухарів, шефів. Тому я кайфую, бо мені багато чого смачненького перепадає. Але при цьому я схуднути не можу поруч з нею (сміється).
У нас з нею максимум відвертості, максимум довіри, ми один одного не зраджуємо. Тому і живемо поруч вже 20 років, любимо один одного.
– Яку пораду ви могли б дати молодим парам? Що найважливіше у шлюбі?
– Довіра будується роками, цегла за цеглою. А руйнується миттєво, як скло. Не треба робити того, що зруйнує довіру, її не відновиш за день та навіть рік. Треба ставитися дуже ніжно, дуже розумно.
– І наостанок. Як зараз тримати “менталочку”? Дайте пораду нашим читачам.
– Дивіться “Дизель Шоу” (сміється)! Намагайтеся жартувати попри все. Поки ви можете посміхатися – ви залишаєтеся в адекваті. Поки ви можете пожартувати – ваш мозок працює, може щось зробити, піднятися трошки вище над реальністю.
Якщо ми можемо посміятися з проблеми, то це вже не проблема. Пам’ятайте, що ваше життя не настільки серйозне, як ви думаєте, ставтеся до нього з гумором.
