30 жовтня у Південній Кореї відбулася перша після повернення Дональда Трампа до Білого дому зустріч із Сі Цзіньпіном – подія, що вже набуває значення геополітичного тесту для обох лідерів. Формально – переговори про торгівлю, штучний інтелект, рідкісноземельні метали та безпеку у Південнокитайському морі. Та зустріч Трампа і Сі не просто дипломатичний спектакль, а спроба переписати баланс сил у Азії, де кожне слово про “торгівлю” звучить як натяк на майбутню політичну угоду.
Попередньо сторони узгодили “рамкову угоду”: Китай призупиняє експортні обмеження на рідкісноземельні елементи та дозволяє операцію з TikTok, а США тимчасово відкладають введення 100-відсоткових мит. Проте головна інтрига – політична. Пекін намагатиметься переконати Трампа послабити підтримку Тайваню, що стало б стратегічним подарунком Сі. Водночас Трамп прагне зберегти образ сильного лідера, який контролює одночасно Пекін, Пхеньян і Кремль.
Незважаючи на те, що основна увага зустрічі Трампа та Сі Цзіньпіна зосереджена на торгівлі та безпеці в Азії, непублічно у повітрі висітиме питання війни Росії проти України. Наскільки Китай готовий вплинути на Москву та чи може зустріч слугувати сигналом про можливу дипломатичну розв’язку війни? Чи є у Трампа аргументи переконати Сі зменшити “обійми дружби” з Москвою?
Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився український дипломат і політик Роман Безсмертний.
– Сьогодні маємо “зустріч року”. Головні теми – економіка, тарифи, Тайвань, десь там на периферії з’явиться і Україна, а також безпекова ситуація в Південно-Китайському морі.
– Безумовно, головним питанням була митно-тарифна політика і, ширше, економічні взаємовідносини між Пекіном і Вашингтоном. Насамперед, двосторонній торговий баланс, бо зараз уже очевидно: обидві сторони мають достатньо важелів, щоб дошкуляти одна одній.
Коли Трамп ще під час своєї першої каденції, у “день визволення”, як він любить казати, запроваджував мита, аргументація з боку США виглядала переконливо. Але з часом вона розчинилася у китайських контраргументах. Бо, по-перше, Вашингтон критично залежний від рідкоземельних мінералів, без яких не існує жодної передової технології. А по-друге, Пекін контролює левову частку світового видобутку цих компонентів. Тобто аргументи США про “негативне торгове сальдо” з Китаєм виглядають слабкими, якщо врахувати, що вся американська технологічна галузь, від Apple і NVIDIA до Microsoft, тримається на китайській робочій силі, китайських заводах і китайських матеріалах. Іншими словами, Китай давно став не просто фабрикою світу, а лабораторією, де тестуються американські технології. І тут, як не дивно, Трамп частково має рацію – чимало технологій у Китаї просто скопійовані чи адаптовані під місцеві умови.
Очевидно, що дискусія між ними була гарячою. Але напередодні міністр фінансів США Скотт Бессент заявив, що нібито досягнуто певних попередніх домовленостей із віце-прем’єром китайського уряду, які можуть зробити зустріч “продуктивною”. Та проблема в тому, що “продуктивність” тут – дуже політична категорія. Трамп, безумовно, прагне показати, що він контролює ситуацію, і не випадково вирушив у довге азійське турне, фактично вибачаючись перед партнерами за свої минулі кроки. Адже всі пам’ятають, як США за Трампа вийшли з Транстихоокеанського партнерства — проєкту, який мав стримувати Китай. У результаті країни регіону – від Японії до Сінгапуру – створили власні формати співпраці, часто без участі Вашингтона або навіть спільно з Пекіном. І тепер, коли Трамп “об’їжджає” цих лідерів, він фактично намагається повторити маршрут Сі Цзіньпіна, тільки з протилежною метою: не демонструвати силу, а рятувати довіру.
– Тобто наростити “м’язи” перед зустріччю з Сі Трампу, по суті, не вдалося?
– Саме так. І в Азії це чудово розуміють. Бо коли тобі потрібна була співпраця – ти нас відкинув. А тепер, коли тобі потрібна допомога, ти прибігаєш миритися. І ці країни, від Камбоджі до Сінгапуру, сприймають це саме так.
Єдина держава, яка зараз відкрито підтримує США – це Філіппіни. Але тут причина проста: вони фактично перебувають у стані “неоголошеної війни” з Китаєм через конфлікти у Південно-Китайському морі. Решта ж тримаються осторонь, балансуючи між Пекіном і Вашингтоном.
Важливо розуміти, що для США ланцюг країн: Тайвань, Японія, Південна Корея, Філіппіни, Сінгапур – це не просто союзники. Це передня лінія стримування Китаю, така собі азійська “лінія фронту”. І цей підхід Вашингтон формував ще з 60-х років. Але Трамп, схоже, цієї логіки просто не розуміє. Більше того, коли країни запитують, чи можуть вони розраховувати на американську допомогу – не лише військову, а й гуманітарну – відповідь звучить розмито. USAID роками фінансувала вакцинацію, боротьбу з малярією, розвиток регіону. Тепер це робить Китай. І ця зміна “донорів” дуже промовиста. У результаті Трамп танцює з лідерами, усміхається на камери, говорить про “сто років партнерства”, але коли йому нагадують про “сто років тарифів” – відповісти нема чим. Бо американська економіка, як би це парадоксально не звучало, тепер частково залежить від китайської сировини.
І саме тому аналітики у США влучно порівнюють його позицію з боксером, який отримав кілька ударів і тепер лише чекає, коли закінчиться раунд. Та водночас і Китай не почувається переможцем, бо війна Росії проти України та західні санкції серйозно обмежили Пекін.
– Тут головне питання: чи розуміє Трамп, що союз із Україною та Європою — це теж частина його гри в Індо-Тихоокеанському регіоні?
– Відповідь, на жаль, очевидна – ні. Ба більше, Трамп, схоже, готовий скоротити американську військову присутність у Європі і вже виводить війська з Румунії, а тепер і з Польщі, яку нещодавно обіцяв “ніколи не залишати”. Тож якщо підсумувати: у цьому діалозі між Трампом і Сі Цзіньпінем у сфері економіки можна хіба що побажати обом нічийної. Хоча, якщо бути чесним, навіть до “нічиї” Сполученим Штатам, здається, ще далеко. Залежність занадто велика.
– Ви згадали, що залежність велика, особливо у сфері рідкоземельних металів. Але ж Скотт Бессент, про якого ви говорили, все ж домовився про рамкову угоду. Згідно з нею Китай, по-перше, відновлює закупівлю американської сої. По-друге, на 12 місяців Пекін призупиняє своє ембарго на постачання рідкоземельних металів. А США, своєю чергою, поки що не вводять 100% мита. Виглядає, скажімо так, досить непогано.
– Що стосується сої – це не нова угода, а старий контракт, який китайці зупинили ще тоді, коли вибухнув конфлікт навколо TikTok. І саме американські фермери тоді втратили найбільше: минулорічний урожай фактично не експортували, частину просто списали. Щодо TikTok, то це приватний проєкт, і домовленість про спільне володіння була досягнута ще три місяці тому. У ній беруть участь кілька великих американських медіа. А ось зняття обмежень на рідкоземельні – це лише відтермінування, технічна пауза, не більше.
Разом із тим, коли ви згадали про ці “зрушення”, я поставив собі просте запитання: а чим США за це розрахуються? І чимало аналітиків сьогодні побоюються, що предметом торгу може стати Тайвань. Тобто, умовно, “ти – сою, я – мовчання”. Але я в це не вірю. Хоча показово, що Трамп об’їхав увесь регіон і навіть словом не згадав Тайвань.
– Для Сі Цзіньпіна це червона лінія, буквально. Тому, або це робиться навмисно – щоб не дратувати Сі, або Тайваню й справді варто боятися.
– Я скажу більше – Тайвань може повторити долю України. І, боюся, це може статися швидше, ніж здається. Але є важливий нюанс: за нинішніми оцінками, Тайвань зможе оборонятися мінімум пів року. Це не три дні, не місяць. За цей час він точно отримає допомогу і від Британії, і від Європи, і від інших партнерів. До того ж, дві третини найсучаснішого озброєння, ефективність якого вже перевірена війною в Україні, сьогодні зосереджено саме там. Китайська армія, як і російська, велика, але роз’їдена корупцією.
– Чистки в НВАК, які проводить Сі, мабуть, якраз свідчать, що він це усвідомлює.
– Так, це вже четверта масштабна чистка при Сі Цзіньпіні. Але від цього суть не змінюється. У тоталітарній системі не можна побудувати справді боєздатну армію. Вона стоїть на страху й безініціативності. Тому навіть із високими технологіями вона залишається неповороткою, бюрократичною і безмозкою структурою. Без командирів, які мислять, армія – це просто зборище “їдаків”. Тож блицкриг проти Тайваню не вдасться. А якщо не буде блицкригу, то й Китай сам опиниться в надзвичайно складному становищі.
– Тобто ви вважаєте, що Сі все ж готує військовий сценарій? Бо, ніби йому достатньо, аби Трамп просто перестав говорити про Тайвань та активно постачати озброєння, і це вже послабить позицію острова політично.
– Так, і ось цікавий штрих. Два тижні тому відбувся форум Гоміндану – це, власне, партія, що бере початок від Чан Кайші. І Сі Цзіньпінь особисто привітав переобрання її лідера. Це сигнал: Пекін лишає відкритими “м’які” сценарії на кшталт формули “одна країна — дві системи”, як було з Гонконгом. Тобто, офіційно — “мирне возз’єднання”.
Сподіваюся, що все ж є межа, яку Трамп не переступить. Бо 90% найсучасніших мікрочипів у світі – це Тайвань. Компанія TSMC. Та сама, про яку Трамп колись сказав, що “вони вкрали наш бізнес”. Це було, м’яко кажучи, перебільшення. Просто Тайвань ще в 70-х зрозумів, куди рухається технологічне майбутнє. І тепер Трамп вимагає, щоб TSMC “переїхала” у США, навіть не розуміючи масштабу цього виробництва.
– Перейдемо тоді до України. Формально – не головне питання зустрічі, як усі відзначають. Але, принаймні, якась розмова відбулася. Трамп напередодні заявив, що хотів би, аби Сі Цзіньпін долучився до процесу, аби він “допоміг із Росією”, як він каже.
– Я би, мабуть, поставив тему України на друге місце – після глобальної безпеки. Бо зверніть увагу: останнім часом Трамп усе частіше згадує про кількість ядерних боєголовок у Росії, у Китаї, у США. Це не випадково. Йому готують довідки, досьє, хтось радить, і він починає цим оперувати публічно. Отже, друга частина розмови, ймовірно, буде саме про ядерний баланс і безпеку. І в цьому контексті з’явиться тема України.
Для нас, на жаль, ця тема не стане тривалою або глибокою. Китай уже сформулював свою позицію й повторюватиме її як мантру: “Китай наполягає на дотриманні принципів суверенітету, територіальної цілісності, відповідності Статуту ООН і якнайшвидшому дипломатичному врегулюванні конфлікту”. Я майже цитую.
– Так, із урахуванням “думки та інтересів усіх сторін”.
– Саме так. І, до речі, днями це ще раз підтвердилось: український журналіст поставив запитання речнику МЗС Китаю на регулярному брифінгу. І той відбився тією ж фразою – слово в слово, без жодних реакцій на деталі чи контекст. Це вже настільки відпрацьована лінія, що міняти її Сі Цзіньпін точно не буде. Та й тиснути Трампу на нього немає чим. Усі ці “новини”, що Китай нібито скоротив імпорт російської нафти, просто інформаційний шум. Люди пишуть, їм приємно, ми читаємо – нам приємно. Але Сі чудово розуміє, що якщо і буде певне скорочення, то лише як наслідок дій США, ЄС та Британії проти “сірого” танкерного флоту – тієї схеми-примари, якою перевозять нафту. А що до конкретних рішень самого Пекіна, то їх чекати марно.
– А що Путін? Він як реагує, коли чує, що Сі і Трамп сіли за стіл переговорів? Напружується? Чи йому все зрозуміло, Сі друг, товариш і брат, і ніякого “удару в спину” чекати не варто?
– Щодо “нервів” Путіна через розмову Сі з Трампом – абсолютно ніяких. Якщо між Пекіном і Вашингтоном існує взаємна залежність, яка змушує їх шукати діалог, то між Пекіном і Москвою – залежність іншого рівня: це вже, вибачте, сіамські близнюки. Щоб їх розділити, треба хірургічне втручання. Військово-промисловий комплекс Росії сьогодні тримається на китайських грошах. Китай, отримуючи фактично дотовані нафту й газ із Росії, утримує стабільність своєї державної економіки. Це чиста взаємозалежність. До того ж, є ще й сировинна складова – Росія гасить кредити поставками ресурсів, які Пекін спрямовує у власний ВПК.
А тепер додаймо, що вони засновники ШОС і БРІКС. Це вже не просто Москва і Пекін, а цілий геополітичний інструмент впливу із залученням Індії, Бразилії, а також усіх тих, хто крутиться навколо осі “антизахідного” табору: Північна Корея, Білорусь, Венесуела й компанія. Тому якщо Трамп обмежиться лише тарифами, митами й економічними баталіями, ізолюючись від решти світу, а не підкріпить це політичними кроками, наприклад у рамках НАТО, то аргументів для тиску на Сі в нього не буде взагалі.
– Тобто, у Трампа аргументів ніяких?
– Зараз ситуація така: економічних аргументів у США вже немає, а політичних тим паче. Яку міжнародну структуру сьогодні може очолити Дональд Трамп? Де він реальний лідер, а не спостерігач? Ось у чому проблема. Бо коли політика відсувається на другий план, економіка починає кульгати. Так, він лікує американську економіку старими, майже архаїчними методами, але ефект – дедалі більша невизначеність. І всі навколо лише гадають: а що буде далі? Тим часом решта світу поступово вибудовує власні структури автономні від США.
Якщо подивитися на цей регіон, то тут уже є власні блоки співпраці: з арабським світом, з індо-тихоокеанськими партнерами, із Китаєм, навіть із європейцями. Тому аргументів у Трампа, щоб змусити Китай тиснути на Росію, залишається все менше. І чим далі, тим більше вони танутимуть.
Тож я, чесно кажучи, дуже песимістично оцінюю ймовірність того, що Трамп взагалі відкриє рота на цю тему. Бо ситуація складається не на його користь.
– Санкції проти Росії, “Лукойлу” та “Роснефті”. Заявити – це одне, але через місяць вони мають реально запрацювати. Час ще є, і, як ми з вами вже не раз казали, для Трампа місяць – це десять можливих змін позиції. Тому всі зараз і питають: чи будуть ці санкції справді реалізовані? Бо заяви є, росіяни злякалися, але чи буде результат? І друге: візит Дмитрієва – провал росіян у Білому домі?
– Так, по-перше. У Financial Times з’явився цікавий матеріал: представник Управління з контролю за іноземними активами США (OFAC) прямо заявив, що “сигнальне застосування санкцій проти “Лукойлу” і “Роснефті” не завдасть шкоди світовій економіці”. Це ключова фраза. Вона означає, що зараз у Вашингтоні просто “придивляються” – спостерігають, що станеться після 21 листопада.
Індія, наприклад, уже почала поступово скорочувати імпорт російської нафти – не через Трампа, а тому що не може повноцінно використовувати “сіру” танкерну логістику. А на лобі в Делі, як кажуть, написано: “Бути разом із демократичним світом”. Китай теж обережно оцінює варіант часткового зниження імпорту, але виключно через технічні причини, якщо танкерний флот справді зупиниться під тиском Британії, ЄС і США. Чи може Трамп до 21-го числа знову розвернути політику? Цілком може. Це Трамп, і тут навіть не варто сумніватися.
Безумовно, “Лукойл” і “Роснефть” – це гіганти, і санкції по них ударять. Але уявляти, що вони зараз сидять і просто чекають удару наївно. Вони вже скидали найбільш ризиковані активи – ті, що легко проконтролювати, наприклад, європейські заправки. А решта піде через нові посередницькі структури, з фіктивними документами, зміною країни походження нафти, і все. Так, вони втратять у прибутках, але не зупинять експорт.
Отже, адміністрація Трампа поки що просто “тримає ніс за вітром” – спостерігає за реакцією ринку. І, не забуваймо, через рік вибори. Уявіть собі, як він коливатиметься між “покарати Москву” і “не нашкодити бізнесу і цінам на заправках”.
Що стосується Дмитрієва – це, радше, пожежний візит із намаганням загасити полум’я. Бо санкції справді болючіається, загасити не вдалося. Візит вийшов у стилі: “погуляв по безлюдних коридорах і додому”. Поговорив із двома людьми, які, відверто кажучи, не мають жодного впливу на ці рішення.
– Ще одна країна, яку зараз часто ставлять у ряд із Китаєм та Індією – це Туреччина. Стармер та Мерц нещодавно їздили до Ердогана, говорили про обмеження купівлі нафти, банківські обмеження та інші санкційні механізми. Як ви вважаєте, чи можна Туреччину переманити на “світлу сторону історії”? Чи Ердоган, як і раніше, і вашим, і нашим – головне, щоб прибуток ішов?
– Це абсолютно не підйомна тема ні для Європи, ні для Трампа. Бо позиція Ердогана має глибоке підґрунтя. Він постійно нагадує європейцям: “Я ж до вас у двері ЄС стукав, а ви мене не прийняли. То тепер не дивуйтесь, що я шукаю інших партнерів”. І до цього додає ще одну деталь: Туреччина, мовляв, утримує складну ситуацію на Кавказі – азербайджано-вірменський фронт, плюс активно залучена на Близькому Сході. Усередині країни він теж тримає під контролем курдське питання, хоч і не без проблем. Тому переконати Ердогана зменшити імпорт російської нафти або відмовитись від ролі “енергетичного хаба” – практично нереально. Це основа його політики, його внутрішньої стабільності й навіть особистого авторитету в Туреччині. Не кажучи вже про весь тюркомовний світ, де він позиціонує себе як лідера.
Треба визнати: він діє відкрито. Сідає за стіл і каже – ось, дивіться, отак виглядає вплив Росії на енергоринок, ось механізми, ось компенсатори. І все це з холодною логікою бухгалтера
