25 лютого 2026 року відзначається 155-та річниця від дня народження Лесі Українки – однієї з найвидатніших постатей української літератури. Майбутня геніальна поетеса народилася в місті Новоград-Волинський під іменем Лариса Косач. Знаковий псевдонім “Леся Українка” вона обрала у віці 13 років, натхненна ідеєю свого дядька – відомого письменника і історика Михайла Драгоманова, який часто підписувався як «Українець».
Леся Українка розпочала свій творчий шлях дуже рано – перший вірш вона написала у дев’ятирічному віці, а останній – у сорок років. За своє життя письменниця випустила три поетичні збірки:
- «На крилах пісень» (Львів, 1893 рік);
- «Думи і мрії» (Львів, 1899 рік);
- «Відгуки» (Чернівці, 1902 рік).
У запропонованому матеріалі зібрано душевну, інтимну, щиру поезію Лесі Українки, яка зазвичай не включається до шкільної програми. Додатково читачам пропонується ознайомитися з більшою кількістю віршів від українських поетів на відповідному вебресурсі.
Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти
Хотіла б я тебе, мов плющ, міцно обняти,
Закрити від світу міцним щільним ковдром.
Не боюся твоє життя забрати,
Бо ти, мов руїна, листям вкриєшся з тим часом.
Плющ дарує життя, ніжно обіймає,
Захищає стіну від холодних злив,
І навіть руїна так тримає
Другу руку, аби не впала вниз.
Разом їм добре — як нам удвох,
Коли прийде час і руїни розсиплються,
Нехай плющ сховає їх під листям своїм,
Бо для чого плющу жити в самотині?
Чи ж то лише, щоб на землю валитися,
Пошарпаним, безсиллям пораненим,
Чи розпач зійнятись на високу тополю
І стати гіршою за могилу?
Тиша морська
У спекотний полудень
Виглядаю у віконце:
Ясне небо, прозоре море,
Світлі хмарки, яскраве сонце.
Здається, це країна світла,
Відблисків злотистої блакиті,
І тут ніби не знають ніколи,
Що таке негода чи біда.
Тиша на морі… ледве-ледве
Легкі хвилі колишуть воду,
Вітрила на човнах нерухомі,
Не шелестять від подиху вітру.
З ніжним плескотом на берег
Хвилька перлинна підступає,
Хтось управляє невеликим човном,
І пливе золота стежина за ним.
Тиша на веслах – мов чарівна,
Здається, золото стіка з весельця,
Як би хоч зараз сіла у човен,
І попливла шляхом до сходу сонця.
Попливла б я на схід,
Від ранкової зорі і до заходу,
Тим золотистим промінчастим шляхом,
Що світить сонце через синю воду.
Не страшать мені вітри,
Ні підводні камені,
Бо забула би я про них,
Життя проживаючи у світлі вічному.
Хто вам сказав, що я слабка
Хто твердить вам, що я слабка,
Що корюся волі?
Чи тремтить моя рука,
Або думки кволі?
Якщо ж я заплакала,
То була буря весняна,
А не сумна осінь,
Що журбу приносить.
Бо восени, чи журба,
Чи квітнуть дерева, чи в’януть,
Плакуча верба золотом стає
І бурштиновим багрянцем.
А коли сувора зима
Барви прикриє снігом,
Тоді сама природа
Розсипле каміння дорогоцінне.
Сафо
На морських хвилях, на крутій скелі
Красуня дівчина сидить,
У вінку з лаврового листя сяє,
І тримає співочу ліру.
Вона грає сумну пісню,
Пісня ллється з її серця,
З тугою великою на душі,
Що встає немов буря гірка.
У пісні згадується слава,
Велич світу і красу життя,
Лукавих людей і кохання,
Зраду, біль і роки сумні.
Дівчина зірвала лавровий вінок
І у вируючих хвилях моря
Знайшла для пісні своєї
Кінець тривалій і сумній.
Питання
Що ж говориш, моя ніжна любов?
Це наче блискавка з чистого неба!
Чи ж я не полюбив тебе щиро?
Ні, просто, мабуть, ти мене й не кохала.
Журливо киваєш головою,
І шепочеш: «У нас дороги різняться».
О ні, я вірю — колись зустрінемось,
Навіки ми незмінно поєднаємось.
Я подолаю всі перешкоди,
Я маю силу, мов дуб могутній,
Я дам тобі приємний притулок,
Захищу від вітру і негоди люття.
Ти мовчиш, мій світлий друже, зітхаєш…
Твоя душа не шкодує за мною,
Лише серце болить і сумує,
Бо ж знаєш, що тебе любить моє серце.
Відповідь
Не шкодую, що я кохаю тебе,
Та спільний шлях наш розійшовся навіки.
Не говори, що колись зійдуться знов,
Я знаю, не зійдуться наші долі.
Моє кохання — для тебе згуба,
Ти — дуб високий і міцний,
Я навпаки — плющ гнучкий і смутний,
І плюща обійми гублять могутність дуба.
Без укриття плющ всихає,
Та я не в’яну, знайду руїни,
Обгорну обдерті стіни,
І стану зеленим прикрасою їх.
В країни смутку пригорне вітерець,
І шепотітиме мені у відповідь
Від мого дуба з діброви голос,
Що пам’ять про часи кохання вічна.
Мріє, не зрадь!
Мріє, не зрадь! Я довго тужила за тобою,
Безліч безрадісних днів, безсонних ночей,
Тепер у тебе я поклала всю останню надію,
О, не згасни ти, світло очей безсонних!
Мріє, не зрадь! Ти так довго чарувала
Жадібне серце моє, сповнене бажання,
Тепер мене не налякають ні страждання, ні горе, ні смерть,
Мене вже не відведуть від тебе примари.
Я давно відреклася від інших мрій заради тебе,
Це зречення не мрій, це зречення життя,
О, час настав, я з собою борюсь усупереч,
І відступу назад уже немає.
Життя — за життя! Мріє, стань живою,
Живе слово мусить тілом стати,
Хто море переплив і спалив кораблі,
Той не вмре, не здобувши нових звершень.
Мріє, ти колись літала орлом над мною,
Дай мені крила свої, я хочу їх мати,
Хочу дихати вогнем, жити твоєю весною,
І, хай станеться загибель – буду жити далі!
Тішся, дитино
Радій, дитино, допоки ще мала,
Живеш у весні своїй,
Думка твоя літає легко,
Мрії твої ясні, світлі.
- Мрія разом з думкою полетить далеко,
В світ незнаних далеких країн. - Не втинай крила сизокрилій голубці,
Хай вона вільно злітає.
Пам’ятаєш казку-диво,
Як маленька пташина принесла живу воду?
Їй не страшні жодні простори,
Навіть скелі, бурі морські вітри.
Перелітала найвищі гори,
Мала крильця спритні й міцні.
Так і твої думки швидко полетять,
Лиш дай їм волю — і принесе вона
Краплину живої і цілющої роси.
Коли ж журба проникне у серце,
Ця росиця животворна
Наситить його силою,
І ти знову злетиш, дитино.
Нехай мрія з думкою летять у світ далекий,
Не втинай крила сизокрилій голубці,
Хай вона вільно літає!
І все-таки до тебе думка лине…
І все життя до тебе лине думка,
Мій постраждалий, нещасний краю,
Як тільки згадаю тебе,
Серце гине від туги та печалі.
Ці очі бачили насилля і біду,
Більшого горя, ніж твоє, не уявити,
Вони б ридали на весь світ,
Та сором зупиняє сльози безсилля.
Сльоз було вилито чимало,
В них може втопитись ціла країна,
Довго ще литися сльозам,
Бо де грязі, а де й крові мало.
До музи
Прилітай до мене, чарівнице мила,
Спалахни над головою зорею ясною,
Хай твій промінь впаде на мене,
Адже знову ворожа сила перемогла мене.
Знову долаючись, безсилою стою,
Не сумую — знала, що це станеться.
Спокійна, ні боротьби не прагну,
Душа полишає земні бажання.
Тільки думкою жити хочу,
Слухати твою урочисту пісню,
І щоб сяйво твоє на чолі моєму
Хоч на мить мене зігріло.
У представленому матеріалі зібрана уся неповторна емоційність і глибина творчості Лесі Українки, яка й досі вражає і надихає нові покоління читачів.
