Сьогодні визначна українська поетеса, одна з представниць шістдесятницького руху Ліна Костенко святкує 96-річчя. Протягом своєї творчої діяльності вона створила понад п’ятнадцять поетичних збірок, два історичні романи у віршованій формі — «Маруся Чурай» та «Берестечко» — а також прозовий твір «Записки українського самашедшого».
Ліна Костенко є володаркою численних престижних відзнак і нагород. Зокрема, у 1987 році її відзначили Шевченківською премією за роман у віршах «Маруся Чурай». У 2022 році поетеса отримала найвищу державну нагороду Франції — Орден Почесного легіону, присвятивши цей жест українським військовим захисникам. Ще у 1967 році Ліну Костенко номінували на Нобелівську премію з літератури разом із такими видатними митцями, як Павло Тичина та Іван Драч.
Попри безсумнівний літературний талант, протягом 16 років твори Ліни Костенко не публікувалися на теренах України. У радянський період вона відігравала ключову роль у шістдесятницькому дисидентському русі, підтримувала політичних в’язнів, відвідувала судові процеси над активістами, що призвело до певної заборони її творчості.
Для тих, хто бажає дізнатися більше про життя і діяльність поетеси, існує спеціальний окремий матеріал. Сьогодні ж пропонуємо вашій увазі добірку з десяти віршів Ліни Костенко, присвячених темі кохання, які зворушують і не залишають байдужими.
Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і смутку,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.
Недумано, негадано
Забігла в глухомань,
Де сосни пахнуть ладаном
В кадильницях світань.
Де вечір пахне м’ятою,
Аж холодно джмелю.
А я тебе,
А я тебе,
А я тебе
Люблю!
Ловлю твоє проміння
Крізь музику беріз.
Люблю до оніміння,
До стогону, до сліз.
Без коньяку й шампана,
І вже без вороття,—
Я п’яна, п’яна, п’яна
На все своє життя!
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
Не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
І не присни, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
Важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
Не розміняй на спотички доріг,
Бо кості перевернуться в гробницях
Гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
І від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
Та що поробиш,— тільки до воріт.
А там, а там… Жорстокий клекіт бою
І дзвін мечів до третьої весни…
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Спини мене отямся і отям
Така любов буває раз в ніколи
Вона ж промчить над зламаним життям
За нею ж будуть бігти видноколи
Вона ж порве нам спокій до струни
Вона ж слова поспалює вустами
Спини мене спини і схамени
Ще поки можу думати востаннє
Ще поки можу але вже не можу
Настала черга й на мою зорю
Чи біля тебе душу відморожу
Чи біля тебе полум’ям згорю.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно — відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина —
То музика нагадує про Вас,
То раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно — музика і час,
І Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю
Несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон,
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші.
Такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.
Так мовчиш, що заслухатись можна,
Потонути в м’якій тишині.
І якби не було тривожно,
То чудесно було б мені.
Я не знаю, чи ти вродливий,
І чи ти на світі один.
Ти для мене — як справжнє диво,
Котре виникло без причин.
Але в серці — пересторога,
І зривається слово: «Іди»
Пізно стрілися наші дороги.
Є на них уже інші сліди.
Вірю в серце твоє і волю,
Вірю в правду очей твоїх.
Знаю: ти б не спіткнувся ніколи
Об каміння моїх доріг.
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.
Розкажу тобі думку таємну,
Дивний здогад мене обпік:
Я залишуся в серці твоєму
На сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
Сотні вражень, імен і країн, —
На сьогодні, на завтра, назавжди! —
Ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
На яку ти мене прирік.
То все разом, а ти — окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.
Незабаром читачі та поціновувачі поетичного слова зможуть більше дізнатись про творчість Ліни Костенко у новій збірці «Вітер з Марса», яку видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» планує представити у другій половині квітня. Ця книга стане черговим вагомим внеском у сучасну українську літературу.
