Життя після полону: історія ветерана Дмитра Батюка
У 20 років Дмитро Батюк підписав контракт із ЗСУ. І з 2016 року пройшов шлях від зв’язківця до керівника апаратної засекреченого зв’язку. Пережив оборону Маріуполя під час повномасштабного вторгнення, став свідком спроб прориву та провів три роки в російському полоні.
Реальність змінювалася, поки час для Дмитра застиг. Після звільнення ветерана чекав довгий шлях повернення додому: лікування, реабілітація, перші курси, пошук роботи, співбесіди та нова професія. Три місяці Дмитро Батюк працює DevOps-інженером у Держстаті. Про те, як заново знайти себе після полону, розповідає в інтерв’ю.
Військовий шлях, що почався з жарту
Дмитро Батюк має дві відповіді на питання, як обрав військовий шлях. Перша — напівжартівлива. Коли йому було 20, викладачка запитала, чи готовий він «здати на кондиціонер» в обмін на гарну оцінку за іспит. Хлопець обурився, не склав іспит і перевівся на заочне навчання.
Друга причина, більш серйозна, полягала в тому, що Дмитро бажав сам вирішувати своє майбутнє. І реклама, що закликала приєднатися до ЗСУ, була настільки активною, що він відчував: ось-ось і його призвуть на строкову службу.
«Я відчував, що мене призвуть, — пригадує Дмитро. — Чому б уже не підписати контракт із кращою зарплатою та більше свободи?»
Хоча контракт був удвічі довшим, Дмитро не уявляв, як довго залишиться в армії. Приєднавшись до 36-ї бригади морської піхоти, він займався зв’язком. Спочатку був лінійним наглядачем, прокладаючи кабелі та слідкуючи за їхньою безпекою.
Технології та служба
Дмитро швидко розвивався: пройшов навчання, став механіком-радіотелефоністом, а через рік отримав сержантську посаду. За короткий час пройшов шлях від начальника радіозв’язку до керівника апаратної засекреченого зв’язку тилового пункту управління.
«У нас була апаратна „Саксон“ — це британський броньовик вагою одинадцять тонн для розгону демонстрантів. Ми кругом гасали ним, поки завдання не стали спокійнішими», — ділиться спогадами Дмитро.
З часом служба стала рутиною. Війна тривала вже дев’ять років, а чисте побратимство та злагодженість підтримували його в армії.
Оборона Маріуполя: героїзм під вогнем
23 лютого 2022 року Дмитро отримує тривожне повідомлення: «Готуйтеся до тривог — ніч буде спекотною». Це не було несподіванкою — війна наближалася. Повномасштабне вторгнення Дмитро зустрів у бункері на околиці Маріуполя. Наступ був шалений, і навіть справжнісінькі літаки скидали на нього бомби.
«Ворог настільки переважав, що ми не могли прикривати всі фронти. Ми відійшли на п’ять кілометрів на завод Ілліча і звідти боронили місто», — згадує він.
Бої тривали більше ніж місяць, і Дмитро з побратимами протрималися 46 днів. Це був нелегкий час: літальні апарати не припиняли літати, а ресурсів катастрофічно не вистачало.
Оточення та полон
10 квітня 2022 року, під час спроби прориву, Дмитро разом із побратимами потрапляє в полон. Перше, що відчуває — це жах. Замість свободи, його перевезли у бараки для зберігання зерна.
«Ми були битком напхани, а згодом почали піддаватися допитам. Це була перевалочна база», — розповідає він.
Згодом він потрапив до в’язниці в Оленівці, а потім у Суходільськ, де, здавалося, умови були відносно терпимими. Але це не тривало довго.
1009 днів у пеклі
В’язывавшись углубленість дня, Дмитро прожив 1009 днів у полоні, де пропаганда та катування стали буденними. Йому довелося вчитися виживати в умовах жорстокости, без зв’язку з рідними.
Зі своїм єдиним листом від матері, що сильно підтримував його, Дмитро неухильно жив одним днем, намагаючись не втратити людське обличчя навіть у таких жахливих умовах.
Висновок життя в полоні
Згодом, опинившись на свободі, Дмитро намагається заново підібрати шматки свого життя. Він починає навчання, проходить курси DevOps, щоб реалізувати свої мрії в IT-індустрії.
Дмитро ділився своїм досвідом, як важливо підтримувати один одного. Він створив закритий телеграм-канал для ветеранів, де розповідає про можливості навчання та адаптації на цивільному фронті.
Сьогодні він працює в Держстаті, прагнучи дати своїм побратимам нові можливості для розвитку. Своє повернення додому Дмитро святкує не лише для себе, але й для тих, хто досі вважає себе “паралізованими” у зв’язку з досвідом війни.
Можливо, зусилля, які він прикладає, стануть промінчиком надії для багатьох, хто хоче знайти себе після жахів війни.
