Антоніна Самойлова стала першою українкою, яка підкорила п’ять найвищих вершин світу. Її шлях до вершини тривав кілька годин, під час яких вона не використовувала страхування.
31 липня 2026 року
У 2024 році уродженка Черкас встановила рекорд українського альпінізму, піднявшись на Еверест і Лхоцзе протягом однієї доби. Вона стала першою жінкою в Україні, яка завершила програму «П’ять найвищих вершин світу».
Кожне сходження Антоніна сприймає як можливість розповісти світу про Україну та зміцнити її імідж як країни з непереможними, сильними, сміливими та талановитими людьми.
Улітку 2026 року вона вирушила до пакистанських Гімалаїв, де розташована Нанга-Парбат (висота – 8125 м) – одна з найнебезпечніших вершин світу. Цю гору називають «горою-убивцею» через її катастрофічну статистику: до першого успішного сходження у 1953 році загинуло 31 альпініст. Навіть сьогодні кожен п’ятий альпініст залишається на Нанзі назавжди.
Вертикальні схили, сотні метрів прірви без страхування, загроза лавин і каменепадів – таким був шлях Антоніни Самойлової до вершини. Тут вона провела перформанс, присвячений загиблим українським альпіністам-захисникам.
Антоніна поділилася своїми враженнями з Укрінформом.
«АБСОЛЮТНО НЕ МАЛА ПРАВА НА ПОМИЛКУ»
- Як ви наважилися на такий крок, знаючи, що сходження на цю вершину закінчилося трагічно для багатьох спортсменів?
Бажання досягти своєї мети виявилося сильнішим за ризики. Друзі-альпіністи, які минулого сезону намагалися зійти на Нанга-Парбат, попереджали: «Навіть не думай сюди їхати. Дуже небезпечна гора». Проте я зрозуміла, що їхні слова не були перебільшенням. Погодні умови там важкі, сильні каменепади часто призводять до серйозних травм.
Найсерйозніші ризики чекають альпіністів ще до виходу на маршрут. Нанга-Парбат розташована в одному з найнебезпечніших районів Пакистану, де кілька років тому стався один із найтрагічніших терактів в історії світового альпінізму, коли в базовому таборі розстріляли спортсменів з різних країн, у тому числі трьох українців. Уявіть собі моральний стан людини, яка відчуває себе тут небажаним гостем.
Під час сходження я усвідомила всю небезпеку: каменепади, лавини, льодові обвали. Як у сапера: абсолютно не маєш права на помилку. Не дарма цю гору називають «убивцею». Мені трохи пощастило – цього разу погода була значно сприятливішою, ніж торік. Утім, через розташування Нанга-Парбат на краю Гімалайського хребта погодні умови змінюються за лічені хвилини: яскраве сонце може раптово перетворитися на сніговий ураган, а мороз може сягати -30 градусів.
- Чому Нанга-Парбат вважають однією з найскладніших гір для сходження?
Майже весь маршрут Нанга-Парбат проходить крутим вертикальним рельєфом. Найскладнішою ділянкою є стіна Кінсхофера – 200-метрова вертикальна скельно-льодова стіна на висоті від 5800 до 6600 метрів. Нахил тут коливається від 50 до 80 градусів. Це робить Нанга-Парбат однією з найскладніших вершин для сходження. Але для мене все стало ще важчим: напередодні штурму я отруїлася і відчувала сильне зневоднення. Перед виходом на маршрут вживала антибіотики, сорбенти та інші препарати, щоб зупинити симптоми, але вирішила йти за будь-яких обставин.
«СХОДЖЕННЯ ПРИСВЯТИЛА АЛЬПІНІСТАМ – ЗАХИСНИКАМ УКРАЇНИ»
- Чи проходив штурм вершини без форс-мажорів?
Спочатку здавалося, що так. Але найважче випробування чекало на мене під час фінального штурму – після дев’яти годин нічного підйому закінчилися страхувальні троси. Попереду були кілька найнебезпечніших годин сходження. Я продовжувала рух без страхування, сподіваючись лише на свої руки, ноги та льодоруб. Дивлячись вниз, я усвідомлювала: одна неточність може призвести до падіння з висоти кількох сотень метрів. Найбільше мене турбувало, що не вистачило мотузок. Я вже думала не про вершину, а про те, як ми будемо звідти спускатися.
- Яка ваша мета під час сходження, окрім підкорення вершини?
Сходження я присвятила всій українській альпіністській спільноті, яка з початку повномасштабної війни стала на захист країни. Зокрема, і учасникам ініціативи Climb Army, які забезпечують військових-альпіністів спорядженням, медичними матеріалами, дронами і транспортом.
30 червня о 23:30 я стояла на вершині Нанга-Парбат. Тут я здійснила задумане – перформанс ушанування пам’яті загиблих українських альпіністів-захисників. Я переодяглася у триметрову накидку з іменами та портретами 60 героїв, серед яких були альпініст і розвідник Євген Алещенко, військовий хірург Мирослав Дебенко, гірський турист і стрілець-санітар Роман Жук та інші. Протягом усього часу я була без кисню, оскільки балон закріпили на рюкзаку.
Автором накидки «Крила пам’яті» є український дизайнер Федір Возіанов – засновник бренду Vozianov, який відомий у Європі та США.
Не можу не згадати 2024 рік, коли я зійшла на Еверест із фотографією 28-річного розвідника ГУР Олександра Гряника. За два роки до того він добровільно вирушив до оточеного Маріуполя, виконуючи секретну спецоперацію. Він був поранений, але відмовився від евакуації, загинув 8 травня 2022 року. Оскільки Сашко понад усе любив гори, своє сходження на найвищу вершину світу я присвятила саме йому. Відтоді шеврон Олександра став моїм постійним супутником у всіх експедиціях.
Ігор Чемерис
Фото: з особистого архіву
