Протягом тривалого часу в літературі переважав чоловічий погляд, що, серед іншого, призводило до формування стереотипних жіночих образів, жорстко прив’язаних до мужніх персонажів. Навести приклади можна без зайвих зусиль: ідеальна дружина, як Агнес у романі «Девід Копперфілд», турботлива мати, представлена місіс Дарлінг у казці про Пітера Пена, або муза — Беатріче в поезії Данте й Лаура в творчості Петрарки. У популярних сюжетах жінка нерідко виступає не більше ніж «винагородою», яку отримує герой або його опонент; зокрема, згадується Дейзі із роману «Великий Гетсбі», про внутрішній світ і мотивацію якої читач знає дуже мало.
Значною мірою у зміні цих уявлень допомагає готичний жанр, який переформатовує правила гри. Письменники готики наділяють жіночих персонажів активністю та суб’єктністю, відмовляючись від банального відображення традиційних ролей. Так, деякі героїні, як Міна з «Дракули» Брема Стокера, протистоять темним силам на паритетних засадах з чоловіками. Інші, наприклад Кетрін Ерншоу з «Буремного перевалу» Емілі Бронте, переживають внутрішні конфлікти між суспільними нормами та власними пристрастями.
Жінки, зображені в готичних романах, часто є морально складними, не однозначними й часом викликають дискомфорт з традиційної чоловічої перспективи. Сучасні письменниці глибше розкривають їхні переживання, відкриваючи нові горизонти феміністичної критики та аналізу долі незалежних жінок в історичній ретроспективі.
Розглянемо п’ять готичних романів, які яскраво ілюструють цю зміну:
Шарлотта Бронте — «Джейн Ейр»
Цей роман поряд із «Буремним перевалом» є класикою готичної літератури, що демонструє не лише романтичні сюжети, а й глибокий психологізм жіночого персонажа. Джейн Ейр — сирота без статків і соціального становища, але саме її непростий життєвий шлях формує непохитний, незалежний характер, який відмовляється бути «зручною» жінкою в суспільстві.
Дафна дю Мор’є — «Ребекка»
Невидима, але надзвичайно впливова Ребекка порушує стереотипи про ідеальну дружину — вона показана як сексуальна, владна і неконтрольована особистість. Її примарна присутність символізує страшенний страх суспільства перед жінкою, яка живе та діє за власними правилами. Роман демонструє, як після смерті намаганням суспільства «переписати» жінку та зробити її зручною протистоять її справжні образи.
Мері Шеллі — «Франкенштейн, або Сучасний Прометей»
Хоч сюжет зосереджений на чоловічих персонажах, цей готичний роман піднімає важливі теми страху перед створенням життя, тілесності та обмежень контролю над долею. Жіночі персонажі переважно представлені як жертви в світі, де чоловіки намагаються зайняти роль творця життя, незаконно привласнюючи функцію народження — їхня участь у процесі майже виключається.
Мона Авад — «Зайчик»
Цей твір описують як похмуру казку з гострою сатирою, що оголює темні аспекти жіночої дружби. Головна героїня, Саманта, уникає спілкування з новими одногрупницями — ніжними дівчатами, що лагідно називають одна одну «зайчиками». Її відреагованість поступово трансформується, коли вона навідується до загадкового Салону непристойностей, де навчається складним правилам токсичного колективу, готова навіть зрадити найближчу подругу заради приналежності до нього.
Роман детально досліджує теми фемінності, тілесності, жіночої самоідентифікації та особистісних меж у токсичному середовищі, піднімає питання сексуальності, насильства й прагнення влади. Для цього авторка органічно застосовує елементи горору, сюрреалізму, впізнавані літературні образи та гостру іронію.
Вікторія Шваб — «Поховай наші кості в опівнічній землі»
Цей роман є яскравим прикладом, як вампіризм служить метафорою інакшості — страх перед вампірами резонує з острахом перед непередбачуваними жінками, які не бояться виділятися та самостійно обирати спосіб життя. Головні героїні Марія, Шарлотта та Аліса прагнуть до речей, обмежених суспільними нормами: виходу за межі, пошуку власного сенсу, насолоди та єдності з іншими жінками.
Авторка демонструє боротьбу жінок різних епох за автономію, силу та пристрасть до життя, звертаючи увагу на те, як ця боротьба іноді призводить до саморуйнування. Героїні стають могутніми, гострими та хижими, але жодна з них не є ідеалізованою — вони гнівні, здатні на помсту, пристрасно кохають і завдають болю одна одній. Через їхні емоційні імпульси фактично рухається сюжет роману.
У творі виникає запитання, чи колись відпаде клеймо «демонічності», яке суспільство накладає на волелюбних жінок, і яку роль в цьому процесі відіграє готичний жанр.
Сучасна готична література повертає жінкам право бути неоднозначними персонажами, з усіма їхніми слабкостями, вадами та бажаннями, що іноді йдуть у розріз із загальноприйнятими моральними нормами. Проблема не полягає у самій природі жіночості, а в давній диспропорції літературних образів минулого. Чоловікам із давніх часів дозволялось висловлювати гнів і прагнення помсти, розпочинаючи з часу Ахілла. Цю традицію продовжували такі літературні постаті, як Гамлет, Жульєн Сорель або герої творів Байрона — складні, протирічливі персонажі, які були «неприпустимими» для жінок у класичній пресі.
Готика створює поле для розвитку складних і суб’єктних жіночих персонажів — деякі з них стають моральними орієнтирами власним вибором, інші — потрапляють у вир пристрастей чи навіть на шлях злочинності. З середини XIX століття образи жінок у готичних творах ускладнюються, наближаючись до реальності, а тенденція до збагачення цих образів зберігається і зараз. Баланс усе ще лишається не цілком відновленим, але сучасні готичні романи успішно виконують свою функцію.
