Протягом тривалого часу кінематограф, створений жінками-режисерками, намагалися відсунути на маргінес, визначаючи його здебільшого як камерні драми або легкі мелодрами. Сьогодні ситуація зазнала фундаментальних змін: жінки-режисерки здобувають найпрестижніші нагороди на фестивалях класу «А», експериментують із темами фізіологічності та соціальної сатири, надаючи глядачеві абсолютно нову перспективу. У цьому матеріалі зібрано сім фільмів, які ілюструють широкий діапазон режисерської візії жінок і демонструють, яким чином авторки переосмислюють мову сучасного кіно.
Еволюція жіночого погляду в кінематографі
За останні двадцять років ми стали свідками справжніх тектонічних зрушень у кіноіндустрії. Якщо на початку 2000-х перемога Кетрін Бігелоу на премії «Оскар» 2010 року за фільм «Повелитель бурі» здавалася поодиноким явищем, то сьогодні домінування жінок на найбільших світових кінофестивалях стало нормою. 2021 рік став символічним, адже саме жінки отримали найвищі нагороди:
- «Золотий лев» Венеції — Одрі Діван за стрічку «Подія»;
- «Золоту пальмову гілку» Канн — Джулія Дюкорно з фільмом «Титан»;
- «Оскар» за найкращу режисуру — Хлоя Чжао за «Земля кочівників».
Режисерки нового покоління, серед яких Коралі Фаржа та Емеральд Фіннелл, відмовляються від прагнення «грати за чоловічими правилами» у великих жанрах. Натомість вони їх деконструюють, застосовуючи боді-горор для критики патріархального ідеалу краси або трилер для переосмислення тем згоди та травми. Вихід у 2025 році таких знакових стрічок, як «Пробач, дівчинко» Єви Віктор та «Я не залізна» Марі Бронштейн, підтверджує цю тенденцію: авторки все частіше звертаються до тем технологічної етики та тілесної вразливості, не втрачаючи при цьому глибокого гуманістичного підґрунтя.
Жіноча режисура сьогодні — це простір найбільшої творчої свободи, де співпереживання поєднується з інтелектуальною провокацією. Кіно перестає бути інструментом простого спостереження за жінкою і перетворюється на засіб її саморефлексії. Від іконічної самотності героїні в «Труднощах перекладу» Софії Копполи до титанової агресії Джулії Дюкорно — кожен такий крок занурює глядачів у багатогранність людського досвіду.
«Пробач, дівчинко» (2025)
Дебютний фільм Єви Віктор став головною сенсацією минулорічного кінофестивалю Sundance і має вражаючий рейтинг у 97% на Rotten Tomatoes. Режисерка, відома за роллю зухвалої трейдерки Райан у серіалі «Мільярди», демонструє себе як зріла й упевнена візіонерка, виступаючи одночасно режисеркою, сценаристкою та головною акторкою.
У центрі сюжету — інтелектуалка Агнес, яка намагається стабілізувати своє життя після сексуального насильства, здійсненого її професором в університеті. Натомість від традиційної експлуатації травми або мелодраматичного підтексту Віктор обирає мову щирості й чорного гумору — це наближує стрічку до культового серіалу «Погані» Фібі Воллер-Брідж.
Підтримка оскароносного Баррі Дженкінса та студії А24 підкреслює значущість фільму: «Пробач, дівчинко» є маніфестом жіночої солідарності та суб’єктності. Сам факт насильства у стрічці залишається на задньому плані, тоді як у центрі — шлях героїні, яка вчиться жити з його наслідками, не втрачаючи себе. Особливу глибину додає дружба Агнес із Лідією (Наомі Акі), що демонструє модель здорової підтримки, де емпатія не вимагає жертвувати власним життям. Фільм — зразок того, як особистий досвід перетворюється на універсальну історію про силу духу, де сміх стає формою спротиву, а вразливість — найпотужнішою зброєю.
«Я не залізна» (2025)
Стрічка Марі Бронштейн розвінчує міф про «ідеальну матір». Це відвертий, часом болісний монолог жінки, вичерпаної до межі. Головна героїня Лінда, яку втілює Роуз Бірн, знаходиться в епіцентрі безперервної бурі: поки чоловік часто відсутній, вона самотужки бореться з повсякденним хаосом і цілодобовим доглядом за тяжкохворою донькою. Особливий цинізм додає те, що Лінда — психотерапевтка, але її професійні знання не рятують від ментального колапсу та токсичності з боку власного терапевта.
Бронштейн, використовуючи особистий досвід материнства, зміщує акцент на внутрішній світ матері, змушуючи глядача відчути параноїдальний стрес і втрату ідентичності, крізь які проходить героїня. Фільм уже став фестивальним хітом, здобувши визнання на Sundance, Берлінале та Торонто. Акторська відвага Роуз Бірн була відзначена «Золотим глобусом», «Срібним ведмедем» Берлінале й номінацією на «Оскар». З рейтингом 92% на Rotten Tomatoes «Я не залізна» є безкомпромісним маніфестом про право бути уразливою та помилятися.
«Титан» (2021)
Фільм Джулії Дюкорно «Титан» — не просто боді-горор, а радикальний експеримент із переосмислення гендерної ідентичності та материнства. Головна героїня Алексія (Агат Руссель) — андрогінна, травмована й небезпечна — зазнає низку болісних тілесних трансформацій, що стають метафорою звільнення від нав’язаних соціумом ролей. Режисерка вміло поєднує холод металу з теплом людської близькості, створюючи нову міфологію, де сім’я і любов народжуються не через кровні зв’язки, а завдяки прийняттю інакшості.
Перемога «Титана» на 74-му Каннському кінофестивалі стала історичною: Дюкорно першою в історії здобула «Золоту пальмову гілку» одноосібно. Фільм отримав номінації на BAFTA та «Сезар», а також представляв Францію на «Оскарі». Апологія права жінки на гнів, нетрадиційну тілесність і створення нових ідентичностей викликала жваві дискусії, позиціючи стрічку як фундаментальну роботу сучасного кіно.
«Субстанція» (2024)
Історія колишньої кінозірки Елізабет Спаркл (роль виконала Демі Мур) і молодої красуні Сью (Маргарет Кволлі), які стикаються із загадковим препаратом, що обіцяє створити «кращу версію себе», стала однією з найгарячіших тем 2024 року. Фільм слугує дзеркалом колективної жіночої травми, спричиненої об’єктивацією, стандартами краси й віковими упередженнями. Сценаристка і режисерка Коралі Фаржа вправно використовує тілесність, щоб продемонструвати, як патріархат змушує жінок розщеплюватися і конфліктувати з власним тілом. Це кіно, де «female gaze» виступає скальпелем, розкриваючи абсурд індустрії вічної молодості.
Шлях «Субстанції» до визнання був стрімким: після прем’єри в Каннах, де Фаржа отримала нагороду за найкращий сценарій, стрічка стала фаворитом нагородного сезону. Демі Мур отримала свій перший «Золотий глобус» і номінацію на «Оскар» за цю роль. Для сучасної жіночої режисури успіх «Субстанції» задав важливий прецедент, демонструючи, як непоступливе авторське бачення може стати глобальним явищем і впливати на мейнстримне кіно.
«Фріда» (2002)
На початку 2000-х режисерка Джулі Теймор створила візуальну симфонію, досліджуючи життя найвідомішої мексиканської мисткині Фріди Кало. Стрічка розкриває інтимний світ жінки, яка перетворила власний біль на безсмертне мистецтво. Сальма Гаєк, яка зіграла Фріду та брала участь у продюсуванні, доклала значних зусиль, щоб дати жінці можливість розповісти свою історію без чоловічої цензури. У фокусі — складні стосунки Фріди з Дієго Ріверою (Альфред Моліна), її радикальні політичні переконання та безкомпромісна сексуальність. Особлива увага приділяється незламному духу Кало і її здатності трансформувати фізичні страждання у маніфест життя.
Внесок Фріди Кало в фемінізм важко переоцінити: вона першою відверто говорила про репродуктивні втрати, тілесність і жіночу ідентичність через мистецтво. Фільм отримав шість номінацій на «Оскар» і здобув дві статуетки за грим та оригінальний саундтрек. Сальма Гаєк була номінована як найкраща акторка на «Оскар», «Золотий глобус» і BAFTA, ставши першою мексиканською акторкою, удостоєною такого визнання.
«Труднощі перекладу» (2003)
Режисерка Софія Коппола подарувала світові один із найніжніших та найточніших портретів сучасної самотності, розказаний через історію випадкової зустрічі двох американців в неоновому Токіо. Через образ юної Шарлотти (Скарлетт Йоганссон), яку ігнорує чоловік-фотограф, і її несподіване знайомство зі старіючим актором Бобом Гаррісом (Білл Мюррей), Філіпона досліджує кризу самоідентифікації жінки, що перебуває в тіні успішного партнера. Фільм побудований на напівтонах, емоційних поглядах і паузах, де значення подій замінює безмовний зв’язок між героями.
Ця стрічка вивела Софію Копполу з тіні її батька, Френсіса Форда Копполи. Вона стала лауреаткою чотирьох номінацій на «Оскар», у тому числі за найкращу режисуру, що зробило Копполу першою американкою-кандидаткою у цій категорії. В підсумку вона отримала статуетку за найкращий оригінальний сценарій. В контексті концепції «female gaze» «Труднощі перекладу» залишаються еталоном, як жіноча візія може наповнити екран глибинною емпатією і меланхолією, лишаючись актуальною протягом десятиліть.
«Альфа» (2025)
Після успіху «Титана» Джулія Дюкорно повертається до жанру боді-горору, але цього разу стрічка виступає як глибока екзистенційна притча про страх і відчуженість. Дія відбувається на межі 1980-1990-х років. Головна героїня, тринадцятирічна Альфа (дебютантка Мелісса Борос), стає випадковою заручницею обставин: зроблене татуювання брудною голкою викликає паніку, адже родина мусить боятися загадкової хвороби, що перетворює людей на холодні мармурові статуї. Разом із наркозалежним дядьком Аміном (Тахар Рахім, який вразив глядачів зміною ваги заради ролі) Альфа шукає прийняття у світі, де панує страх перед «небезпечними».
Для Дюкорно «Альфа» — особиста рефлексія на досвід покоління, що зростало під час епідемії СНІДу. За допомогою силіконових протезів і комп’ютерних ефектів, що створюють ефект полірованого мармуру на шкірі, режисерка ставить питання: як дорослішати в світі, де все навколо завмирає і поступово зникає?
Фільм нині демонструється в українському прокаті, надаючи змогу побачити це щире, емоційне висловлення про потребу в близькості на великому екрані.
