У цьому проєкті “Європейці” я зустрічаюся з людьми, які своїми вчинками змінюють цей світ на краще. Це і громадські, і культурні діячі, це і військові, волонтери, політики – люди різних професій, різних напрямів, але всіх їх об’єднує одне – європейські цінності.
Свого часу вона вирішила повернути ім’я Квітки Цісик в Україну – американки з родини воєнних біженців зі Львова, записи українських пісень якої почула ще дитиною. Зрештою з її ж піснею перемогла на одному з талант-шоу, а нині повертає до життя українські ретро-пісні, а ще – відкриває українцям забуті колядки, щедрівки чи народні пісні. Її голос ніжний, а її позиція тверда, а інколи й категорична. Вона наполягає, що російська мова – це символ окупації і неприпустима в Україні.
На початку 2025 року вона оголосила, що бере паузу в творчості на рік, бо лікування важкої хвороби і паралельні благодійні концерти, гастролі світом, за допомогою яких зібрала понад мільйонну допомогу Збройним силам України, виснажили її. Але не минуло й року, як Оксана Муха знову повернулася на сцену і сьогодні вона в нашій студії.
Співачка Оксана Муха, фото: www.facebook.com/Oksana.Mukha.Music
Я кажу їй: вітаю! Чому не витримала тої паузи?
Характер. Складний, непередбачуваний близнюківський характер.
Серйозно? Тільки це? Чи ти не можеш просто отак сидіти, коли в країні щось відбувається, а ти ніби просто сидиш і нічого не робиш?
Це само собою. Знаєш, людина має право сказати, коли вона втомилася. Але втома може пройти. І, звичайно, якщо ти маєш що сказати, маєш що зробити, ти це робиш. Серце каже, що треба працювати. Серце каже, що треба помагати.
У твоєму житті якось так сталося все, запаралелилося, що почалося повномасштабне вторгнення й водночас ти дізналася про свою хворобу. Але той же ж характер не дав бути осторонь. І ти почала їздити світом і збирати вже понад мільйонну допомогу. Понад мільйонну в гривнях чи в доларах?
Я скажу так: коли я захворіла, почну з цього, ми ж працювали з фондом Revive Soldiers Ukraine вже з 2015 року. Ні, з 2016-го. І я не хотіла б зараз ставити якісь виміри. Ми перестали рахувати скільки – це насправді неважливо. Важливо, що відкритий реабілітаційний центр у Києві, в Ірпені, Next Step Ukraine, де наші військові безкоштовно намагаються стати в стрій.
Відкритий другий центр у Львові Next Step Ukraine, де також наші військові безкоштовно намагаються повернути здоров’я, наскільки це можливо. У нас є харчування і проживання для них, тобто повний пансіон безкоштовно підтримки наших військових.
Ми ніколи не зупинялися, ані з Іриною Ващук, з Revive Soldiers Ukraine, працюючи за океаном, ані коли почалася війна і була хвороба в мене – той найважчий мій період. Все одно ми робили збірки, все одно ми робили концерти. Я думаю, знову ж таки, що це питання потребності твоєї. Ти не можеш просто нічого не робити. Як у тебе з’являється трошечки тої сили – все, ти вже взяв весла і гребеш.
Ясно, що часом треба відсапнутися, це зрозуміло, але як маєш що зробити, то робиш.
Коли ти гребла тими веслами на повну силу, це скільки концертів бувало в місяць чи в тиждень? І де вони були?
Зазвичай найбільші наші донати і найпотужніші збірки відбувалися в Америці. З нами ще був Сашко Божик. Часом ми ділилися, часом разом були. Це виглядало так, наприклад: ми їдемо на два-три тижні, і в нас п’ятниця, субота й неділя.
Різні міста. Тобто ти повертаєшся до когось із волонтерів заночувати після концерту. Звичайно, що люди всі хочуть поспілкуватися, тому що тебе підтримали, тебе прийняли в хату й хочуть два слова з тобою поговорити, а ти вже просто нікуди, а вже о третій вставати й о п’ятій бути в аеропорту, бо в тебе вже о сьомій літак в наступне місто.
П’ята ранку вже, а ти якраз виходиш на сцену. Тобто це досить виснажливо, але насправді дуже цікаво – цікаво бачити тих людей там, які згуртовуються. І це от могло бути таких заїздів по чотири рази на рік, таких по три підряд. Це складно. Для мене. Можливо, є виконавці, які вміють працювати кожен день: переїхав – вийшов на сцену – переїхав – вийшов на сцену.
Я так не можу, а зараз тим більше вже так не можу. Те, що я колись собі дозволяла три дні поспіль співати, тепер це неможливо. Тепер, якщо буде “двійник”, значить після того два дні або хоча б день мене не рухати зовсім.
Як зараз твоє життя виглядає? Де живе Оксана Муха?
На шпагаті. Так, як і в більшості українців. На складному шпагаті. Там лікарі, в Римі. Тут сім’я. І маєш все встигнути.
Ти спостерігаєш за життям в Італії. Там багато українців, які були ще до того, як почалося повномасштабне вторгнення, і до того, як почалася війна у 2014 році загалом. Бо вони їхали туди за тим, щоб заробити трохи грошей і підтримати свої родини в Україні, а тепер їх там стало ще більше. Ці українці, які там, – хто вони? Ти з ними спілкуєшся, ти підтримуєш з цією українською громадою біженців якісь відносини?
Більше спілкуюся з тими, хто виїхав давніше, Хто виїхав, власне, в силу заробітків, і це був їхній вибір – ця країна. Тобто люди, які вирішили, що хочуть жити там. І більшість тих людей, з якими я спілкуюся, вони багато працюють для підтримки України. Це є незмінно одні і ті ж люди.
За весь цей період часу я не побачила нікого з новоприбулих. Тобто я змушена визнати, що більшість людей, які приїхали й отримали підтримку, вони не є такі активні. Вони дають собі раду й намагаються вижити, збудувати те, що вони можуть збудувати в новій країні, починаючи все з нуля. Але мені прикро визнавати, принаймні я говорю про Рим, що більшість біженців, які навіть мали на той час… Бо ми багато навіть у тому стані помагали, ми їздили по готелях, ми привозили допомогу, ми збирали допомогу, і я бачила, як це виглядає: люди мають триразове харчування і готель і вони навіть не приїжджали на звичайний мітинг, щоб нагадати місту, що в нас є проблема в Україні, що в нас війна, що в нас біда. Це якось було осторонь від них. Тобто вони цим не цікавилися. І завжди є ті самі люди, які роки працюють, які роки є згуртовані. Вони між собою сваряться, вони діляться – класична ситуація українська. Завжди має бути: ті ліпші, ті гірші.
Але кожен щось робить.
Чому мова має значення? Наприклад, якщо люди опинилися зараз в Італії, вони втікали від війни, вони кажуть, що вони підтримують Україну, але продовжують далі розмовляти російською, тому що в Італії точно значно важче перейти на українську.
Якщо вони виїхали з сім’єю, і з сім’єю спілкуються, і не мають друзів, то вони мову не змінять. Якщо вони є в середовищі українців, які спілкуються українською, тоді в них є шанс. Знаєш, людині часто важко навіть трошечки якісь вправи зробити, спортом зайнятися, тілом своїм зайнятися, це є тяжко. А змінити мову – це потрібно мати стержень.
Потрібно мати клепку в голові. Потрібно розуміти, чому це потрібно зробити. Потрібно широко мислити. Знати історію, розуміти, в який спосіб цей “язик” прийшов в твою сім’ю.
Якщо ви корінні росіяни, які приїхали на схід, у виморене голодом село, місто, тоді зрозуміло. Ну, тоді має бути екстрасоромно, що ви приперлися на нашу землю і не шануєте нас. Не шануєте нашу мову, не поважаєте нашу мову, наші звичаї, нашу культуру. Вам це не потрібно – тоді вам не місце тут.
А якщо людина мала прадіда-українця, козака, і він говорив українською мовою, а потім їм насадили російську мову, вони всі дружно перейшли, бо так потрібно, і вже їхня рідна мова є російська, то якщо в людини в голові не спрацьовує причинно-наслідковий зв’язок, немає клепки бодай одної, то ніхто не лікар.
Якщо усвідомлюють, тоді переходять самостійно, навіть вдома самі говорять українською мовою.
фото: www.facebook.com/Oksana.Mukha.Music
Квітка Цісик у нас тут такий дуже яскравий приклад, якщо порівняти з нашими реаліями. Її батьки в часі Другої світової війни втікали від Червоної армії, від окупації совєтської, бо інакше їм би світили якісь Сибіри, або розстріли, або ще щось за їхню проукраїнську позицію. І вони врятувалися втечею, спочатку до Німеччини в табори переміщених осіб, а потім їм пощастило виїхати в Америку. І вона народилася вже в Америці – країні, де можна вже розслабитися, де american dream збувається. Ти людина, яка популяризує її ім’я, скажи, як так сталося, що вона, народжена в Америці, розмовляла українською, і співала українською, і вклала свої гроші в те, щоб ці пісні звучали не так, як вони тут звучали – умца-умца-умца-ца, а так благородно, і тепер вся Україна захоплено слухає ці пісні й каже: “Боже, як неймовірно”?
Тут не лише питання того, що батьки подали для дитини Україну, мову, пісню настільки красиво, що дитина це полюбила. Хоча це є першочергово – виховання батьків, як вони це їй запропонували. Вона бачила, що батьки щасливі в цьому і сама стала в цьому щасливою.
Квітка мала можливість виховуватися в такій чудовій сім’ї. Це була еліта, це були творчі люди. Це була висока культура, розмови, поведінки, мислення, маючи можливість навчатися, бачити світ, різні течії музичні, маючи нагоду отримати досвід з різними виконавцями, – оце дало можливість Квітці зробити нам ці пісні в таких аранжуваннях.
І надзвичайна вдячність Еду Раковічу, чоловіку, який просто взяв Квітку, повірив в її любов і створив з нею ці альбоми. І насамперед все-таки Джек Кортнер, який зробив аранжування. Адже відчути пісню і заранжувати її – це великий талант. І Квітці треба було гарно пояснити, про що кожна пісня, щоб він відчув. Я думаю, що це найкраще, що сталося в українській культурі за весь час, включаючи сьогоднішній, – це ті дві платівки, які вона зробила.
У твоєму житті Квітка Цісик коли з’явилася? Це ж, напевно, ти розповідаєш про те, що в дитинстві, це були совєтські часи ще, напевно?
Та зовсім шмакодявка була. Так, на касеті. Я вже розповідала неодноразово, це відбулося в горах, біля Кам’янського водоспаду. Це чудовий Кам’янка-водоспад, тепер там вже все забудували. Вже немає цієї краси, якісь вибудували дивні споруди біля річки, під горами, і нічого там не відбувається, отак стоїть. Ми відпочивали там із наметами. Тато привіз з закордону магнітофон, який під’єднувався до акумулятора в машині.
Я ніколи не забуду цього багаття, потріскування вогню, запаху свіжого лісу нічного. Небо зоряне, річка шумить – і голос Квітки. Усе відбулося просто дуже вчасно.
Це ж зараз можна заґуґлити: Квітка Цісик – хто така? Тобі видасть якусь інформацію, з’являться якісь документальні проєкти. Можна взяти шазам, зашазамити, з’ясувати, що це за пісня. Тоді не було. Що далі сталося? Тобто ти маленька дитина, чуєш цю пісню і…
Мені від когось тато дістав шматок, вирізаний із журналу, навіть вирваний, де Квітку хтось намалював від руки коричневим олівцем грубим. Це було просто її риси, приблизно яка вона є, не один в один. Але цей листочок мені передали. Я видно так дістала батьків своєю любов’ю до неї, що вони змушені були якось мені йти назустріч і шукати.
То передали з-за океану, так?
Я питалась: як вона виглядає? Я ж чую її голос, я собі уявляю, яка вона красива. Але як вона виглядає? І я тоді малювала малюнки для неї, складала: тату, от поїдеш другий раз, ти мене візьмеш у валізу з собою, я відразу її знайду скоренько – і я тобі не буду заважати. Це було прекрасне дитяче бажання. І уява, що ця Америка така малесенька, я вийшла – і відразу її знайшла. І ти знаєш, воно якось так оце дитяче щире бажання і любов знайшло зустріч і з сином, і з чоловіком, і з сестрою Маєю. Якось так все сталося, якось так Бог мені поскладав людей на дорозі, щоб я з ними зустрілась.
Спрацює ось цей досвід Квітчиних батьків, які виховали Квітку Цісик, в Америці народжену, українкою, зараз із теперішніми біженцями?
Не знаю. Щось я засумнівалась. Здебільшого люди хочуть асимілюватися.
Це за твоїми спостереженнями, так?
Більшість. Те, що молодці українці, принаймні Канада, Америка – значно потужніша діаспора, ніж, скажімо, у тій же Італії. Потужніша в якому сенсі – за океан виїжджали сім’ями, розумієш, це є дві ноги. В Італію жінки виїжджали самі. І це є зовсім інша діаспора.
В Америці відкрито надзвичайно багато українських шкіл суботніх. І я така вдячна тим батькам, які цю суботу віддають на те, щоб дитина пішла в школу і була між українцями, спілкувалася українською і відчувала себе, свою ідентичністю шукала, яка вона, хто вона. Це надзвичайно важливо. Оцей один день в тиждень вихідний віддати на навчання, щоб зберегти українське, – це прекрасно. І це працює.
Але ж є діти, які, наприклад, зі зрусифікованих регіонів, – вони теж ідуть у ці недільні школи?
Так, у мене був досвід у Торонто – Школа Йосипа Сліпого. Там працює моя подруга зараз. І ми спілкувалися з учителями. Насправді складно їм дуже з людьми, які російськомовні приїхали. Вони далі не відчувають оцієї різниці між українською і російською. І що дуже боляче – вони не розуміють, що людина, народжена в Канаді, яка вивчила українську мову, вона не розуміє російської. Так, вона не розуміє російської! І коли викладач має чат із батьками, а мами продовжують писати російською мовою, учитель перекладає, щоб зрозуміти, що пише мама.
І оцей шлях – прохання: “Спілкуйтеся зі мною українською, я не розумію російської”, прохання в школах на коридорі на перервах не спілкуватися російською мовою вбивць – це дуже довгий шлях. Але потихеньку воно працює. Потрошку.
фото: www.facebook.com/Oksana.Mukha.Music
Але ти теж дитина, яка народилася за совка та росла, трохи припало життя на совєтські часи, потім були часи 1990-х, перебудови. Українська культура завжди була трішки десь так на задвірках, завжди російське було модніше. І ти живеш у соціумі й серед своїх одноліток, які можуть слухати якісь там, не знаю… Я пригадую своє дитинство – був Міша Шуфутинський якийсь модний, Тетяна Буланова, всі плакали під неї. І ти тут приходив з якоюсь своєю українською музикою, і на тебе так трошки дивилися, як на когось, хто хоче якось виділятися чи трошки не свій. Як сталося так, що ти виросла українкою в Україні за таких обставин?
Я теж слухала Буланову. Вона лунала в ефірах і ти не міг її не слухати, тому що це було якоюсь невід’ємною частиною нашого життя тоді. І Алла Пугачова, і ще якісь, не пригадую що, але точно було. Але, знову ж таки, мені пощастило з сім’єю. У нас була українська пісня розрадою. У нас були просто вечори, коли ми співали.
У нас є запис, колись його таки людям оприлюдню. Нам 4-5 років із сестричкою, і ми з мамою, з татом, з бабцею і з дідом записували пісні. На плівку. Натискалася кнопочка, ми всі сиділи півколом, тато брав акордеон і акомпанував нам, ми співали, віршики розказували. В нас були такі вечори. І це мене і рятувало, що родина має своє натхнення.
Отак-от, міцно тримаючись за свою пісню, за культуру, за звичаї. В нас були чудові звичаї вдома. В нас були вишиванки завжди, в нас завжди було все проукраїнське вдома. Це в собі було. Знаєш, то було в ефірі, бо воно так було, а в нас був наш світ. От за вікнами одне, а вдома інше.
А потім мама нам з Уляночкою запропонувала піти в Пласт. І з того почалося ще більше українство, тому що в Пласт приходили, власне, українці. Не ті, які не знають, хто вони, а ті, хто точно знають, хто вони, що в них в душі українство. І сила почала ще більше збільшуватися, любов до землі ще більше збільшуватися.
Це дивовижна, знову ж таки, паралель з Квіткою Цісик, тому що її батьки теж віддали в Пласт, як робило дуже багато українців, які опинилися за океаном. Щоб зберегти українство своїх дітей, віддавали в Пласт. Але вони були іноземцями в чужій країні, а ми ж не іноземці у своїй країні.
Пласт рятує, і дуже рятує. І я тішуся, що зараз так багато є вже розвитку. Особливо в Лондоні – це неймовірно величезна станиця. Я вражена ними, як вони працюють гарно. Зараз у Римі починає розвиватися Пласт більше. Вже є кілька гуртків, і діти йдуть. Також і в Канаді, і в Америці є пластуни. Їх є багато.
Ти знаєш, я згадала собі зараз Маріуполь. У нас був концерт у 2022 році в Маріуполі.
Перед вторгненням?
У 2021 році, це був жовтень. У нас був повний зал українців. У нас було так багато пластунів. Я сподіваюся, що вони вижили… Це було вражаюче. Коли всі говорять, що схід зросійщений, – він не був зросійщений. Просто ви в ефірі бачили. А українців не бачили. Перепрошую.
Пласт – це гарне місце для дітей. Гарне місце для зустрічей собі подібних. У мене біля ліжка лежить іконка, мені один пластун подарував у Маріуполі, – Юрій Змієборець. І підписано ззаду: “СКОБ”.
“Сильно. Красно. Обережно. Бистро”. Це я для тих наших читачів, які не знають пластунських термінів, – це привітання по-пластунськи.
Я заохочую, дуже заохочую в Пласт віддати дітей. Вони знайдуть гарних друзів. Вони будуть без ґаджетів, в реальному житті. Це прекрасно, коли ти мандруєш горами, ставиш намети, розпалюєш багаття, сам собі готуєш їжу. Ти весь пропах димом, ти спітнілий ідеш в річку, ти спостерігаєш, як змінюється місяць вночі, якісь зорі, як пахне ліс вночі, а як удень. У тебе є співи, у тебе є романтика, у тебе є реальне життя.
І коли людина в гарному місці, в неї мрії починають з’являтися, вона починає бажати чогось. Власне, в таких гарних моментах з’являються бажання, гарні бажання. І якщо ми не знаємо, чим зайняти наших дітей, – спробуйте, а раптом їм сподобається. Мої друзі сьогодні, найкращі мої друзі – з Пласту, яких я зустріла в 15-14 років. І до сьогодні ми товаришуємо.
А як ти виховувала свого сина? Чи теж у нього було так, як у твоєму дитинстві, що ти чула Таню Буланову, бо неможливо було її не чути? У його дитинстві це вже могли бути не тільки російські зірки, але могли бути українські зірки, які співали російською.
Данило молодець, він вміє відрізнити зерно від полови. Я не забороняю йому слухати російський контент, тому що він вивчає їх. Не захоплюється, не слухає когось, щоб із захопленням і є в його плейлісті. Але він знає російську мову – мову ворога потрібно знати. Він знає, чим вони живуть, чим дихають, і знає, що є своє добре та чим він захоплюється.
На жаль, я не є та мама класична, в якої є звична робота, яка приходить додому о шостій-сьомій вечора, зготує вечерю, допоможе зробити уроки, поприбирає вдома, пообіймає на ніч, розкаже казку – і мама є завжди. А на суботу-неділю в мами вихідні, і ця мама тобі присвячена. Я мама, яка присвячена світу і людям. Данило, мене має тоді, коли в мене є вільний час.
Так завжди не було, але десь із п’яти років мене ставало все менше в його житті. І він сам себе виховував. Тобто він сам дізнавався цікаві для нього речі, сам розумів, де погано, де добре. Ми багато спілкувалися, ми обговорювали це. Але не було з мого боку такого, що я беру його за шию і кажу: так, це можна, це не можна. Він у силу обставин усе сам розумів. Він бачив, чим ми живемо, що ми любимо, що для нас табу, що ми ненавидимо, а що ми обожнюємо. І дитина все одно є віддзеркаленням сім’ї. Ти не можеш вимагати. Він робить те, що робиш ти. Він бачить мою працю, він знає, куди я поїхала, для чого я поїхала, який результат з того, що я привезла. І мені не треба пояснювати нічого.
фото: www.facebook.com/Oksana.Mukha.Music
Тобто ти не стежила за контентом на його планшеті чи телефоні, де йому підсовує російський YouTube щось.
Звичайно, що якісь такі моменти, коли це категорично недопустимо, були, і це приймалося. Але ти не встежиш дитину. Ти можеш їй лише дати приклад. Якщо твій приклад їй приємний, цікавий і в тебе добрі стосунки з дитиною, у вас є довіра, любов, ви маєте про що поговорити… Ми вчора з Данилом тринділи до першої ночі, просто щось згадували, він щось мені своє розповідав, я своє. Ми просто сиділи і розмовляли.
Про політику було?
Ні. Про життя, про емоції, про перше кохання, про якісь спогади – таке, сердечні речі. Якщо дитина любить батьків і вони є для неї прикладом, вона все одно рано чи пізно буде робити так, як роблять батьки. Найважливіше стежити, з ким дитина спілкується, щоб вона не попала в погане товариство, тоді ти ні на що не повпливаєш. Поки дитина має гарних друзів, поки ти для неї є прикладом, авторитетом, поки дитина тебе любить, поки ти їй свою любов віддаєш і вона це цінує, усе буде добре.
Ти розповідала про те, як ви сідали – три покоління: бабуся, дідусь, мама з татом, ви з сестрою – і записували українські пісні й читали вірші. А що робити тим дітям, чиї батьки були зрусифіковані і не можуть передати своїм дітям той зв’язок з українством?
Їм треба шукати друзів, які їм із цим допоможуть. Наодинці це дуже важко зробити. Треба старатися просто попасти в товариство – в українське товариство, яке допоможе. Віддавати дітей в заклади, які зберігають традиції, у середовище українське, де їм допоможуть. Подати це красиво. Ходити в Шевченківський гай, якщо у Львові, на Великдень, на Різдво. Бачити цю культуру, старатися влитися в неї. Полюбити її – і тоді все вийде.
Про “полюбити культуру” я собі згадую – знову ж таки повертаємося до Квітки Цісик і до твоєї участі в талант-шоу, в якому ти перемогла. Ти прийшла на “сліпі прослуховування” з піснею “Де ти тепер?” Квітки Цісик, красивий романс такий. І двоє тренерів до тебе повернулися. Я спеціально переглянула це відео – не знаю, чи ти пам’ятаєш.
Дуже добре пам’ятаю.
Серед тренерів були Монатік, Тіна Кароль і ті, що до тебе повернулися, – це Потап і Дан Балан. І, власне, поки ще Потап не повернувся, але він вже сказав: “Боже, це Квітка Цісик, я дуже добре знаю цю пісню”. А вже коли повернувся, він почав говорити про те, що він дуже любить Квітку Цісик.
Так, і знає її назубок.
І знає її біографію, і так далі, і так далі. Ти вибрала Дана Балана, попри цю любов Потапа. Як так сталося, що тепер Потап – де він, в Іспанії чи де? Його поведінка якась така дивна трохи, у нього була біографія, коли він у своєму стилі гумористичному знімав штани перед російською публікою на російській сцені разом з російськими виконавцями.
Я думаю, що нам не варто витрачати час на нього. Є поняття гідності. Мабуть, не має гідності людина. Чесно, я не знаю, що сказати. Це погано. Це дуже і дуже страшно. Але я не можу сказати, що я ним захоплювалася, коли він тут виступав, його творчістю – вона мені ніколи не була близька. Тобто є людина, є виконавець, він працює, собі робить щось, я собі слухаю, поважаю всіх, хто роблять щось, але для мене в моєму житті нічого не змінилося – от я тобі так скажу.
У тебе були пропозиції співати російською мовою? Мовляв, Оксано, ти вийдеш на ширшу аудиторію, вся Україна тебе полюбить, а не тільки якась одна частина?
На “Голосі країни” такого не було, тому що було задекларовано одразу, що я російською співати не буду.
Ти так сказала, так?
Так.
А як відреагували на таку декларацію?
Нічого. То добре. Мені пощастило, на той час Дан відкритий був до України. На той час він захопився шалено українською мовою. Він її відчув у пісні. Це те, чому я до нього все-таки вирішила піти, тому що людина, яка ні слова не зрозуміла з того, що я заспівала, – і вона до мене обернулася. Отже, щось відчула особливе. Значить, можна не лише працювати головою, а можна говорити на рівні душі, рівні емоцій, глибини духовності. Тобто мене це захопило. І це спрацювало.
Був один момент, коли мені запропонували: дивись, Оксано, уже третій ефір ти співаєш українську пісню. Можливо, щось трошки треба змінити. Принеси нам перелік пісень, які б ти хотіла виконувати іншими мовами. Ну, я підібрала те, що я люблю, французькою в більшості, буквально два твори англійською, один італійською, іспанською щось було. І ми сиділи обирали.
Дан був з нами на зв’язку онлайн, він не міг бути присутній при виборі пісні. Ми вибрали тоді “Вояж-вояж”. І от ми вже працюємо над піснею. Ну, принаймні, думаю, хоча б французька, це класно, це така цікава мова, я її дуже люблю, особливо оці губки, оці рикання, оце все – це прекрасно. І ми телефонуємо Дану: послухай, будь ласка.
Я йому дуже вдячна за те, що він у той момент сказав: “Що ви робите? Що ви з нею робите? Вона має співати тільки українською!” І я дуже вдячна, що він мене почув і підтримав.
А потім, після того, не було жодних пропозицій, якщо буде в репертуарі щось російське?
Не було. Я думаю, що це без змісту було мені це пропонувати, і це всі розуміли. Тому в мене навіть не було таких пропозицій. Це просто, розумієш, я настільки випромінюю, що відштовхую цю можливість, що вона до мене навіть не прилипає ні з якого боку. Навіть на кінчик волосини, тому що це настільки не моє, що воно просто не може прийти в моє життя.
А чому приходить до інших виконавців? Той же Монатік чи Тіна Кароль, які були судді?
У мене інше покликання. Це є бізнес – їхня творчість, Монатіка, Тіни. Це бізнес.
Бізнес може бути без принципів?
Тому він і бізнес. Там немає принципу. Це є широка поп-культура. Це заробіток грошей. Я не є широка, мас. У мене ідентичність, зберігання української культури. Це є абсолютно інша планета. Я не можу співати все підряд. Мені не заспівається. Я можу тобі заспівати гаму три октави чистенько і зробити різні вправи чистенько, але коли буде пісня, яку я не люблю, не відчуваю, я її просто почну погано співати – це моя природа. Я не зможу заспівати будь-що. Я можу заспівати тільки те, у що я вірю і люблю, і те, що відгукується в моїй душі. Тому що завдяки душі воно в мене так вдається. Цього не навчиш. Це або Бозя дала, або не дала. Ноти можна співати. Ноти я можу співати, як і багато людей. Але оце тепло, яке з’являється, в що люди вірять…
У мене одного разу був такий класний концерт. Я співала, може, вісім пісень. Сиділа публіка в горах, це було на високій горі. Сиділо, може, 20 людей. Усі були одіті в білому. Це такий був дуже особливий захід. І після того до мене підійшли кілька людей і сказали: “Ви знаєте, в мене таке враження, що я до сьогодні не знала, що таке українська пісня. Я до сьогодні не знала і не розуміла, що таке українська пісня”.
Тому це моє покликання. Це не є вигаданий якийсь такий – от я собі придумала, що я це буду робити, або в мене там з дитинства: ти маєш робити. Це сталося з моїм народженням. Це сталося, тому що я маю це робити.
Але ти ж жива людина і навіть зараз проходиш лікування. А лікування вимагає грошей, і ти теж не можеш весь час бути такою собі благодійною організацією “Оксана Муха” і тільки займатися тим, що ти хочеш просувати українську ідентичність, – теж треба їсти щодня.
У мене є і інші заходи, на яких я можу заробити. Благодійні концерти – ми допомагаємо, а є заходи, я просто цього всього не афішую. На жаль, зараз їх усе менше, тому що я не встигаю просто, фізично не встигаю. Я не можу літати туди-сюди і бути всюди. Мене це виснажує.
Ми згадали вже трохи про ті пісні, що, ти кажеш, не можеш просто так заспівати пісню, якщо ти її не відчуваєш. Зараз ти маєш нову програму, і це ретро-пісні. З цією програмою ти відвідаєш кілька міст України. Що це за ретро-пісні? Де ти їх шукала? Чим вони особливі й чому вони мають бути важливі українцям?
Ми всі звикли, що початок української естради і найбільш відомі твори – власне, Володимира Івасюка. Але до Володимира Івасюка в нас були композитори, які змушені були також втекти за кордон, бо інакше їх би знищили.
І таким був Богдан Весоловський, який за кордоном, за океаном написав… я не знаю, скільки творів написав, у мене є три збірники. Це є танго, фокстроти, вальси. Це є король української естради. І мені дуже хочеться, щоб люди згадали твори, які він писав.
Звичайно, зараз пішла хвиля, тому що це рік Весоловського і багато хто співає його пісні, як “Ти з любови собі не жартуй”. Кос-Анатольського також співають – “Ніч над Карпатами темно-крилатими шовками тихо зліта”. І мені хочеться, щоб не лише ті, які ви вже чули пісні, які вам вже запали в душу, а й відкрити те, що ніде не звучить. “Гей-га” – це прекрасна пісня. “Я знов тобі” – її рідко виконують, але це така пісня глибока неймовірно. “Лети, тужлива пісне, через море у даль” – це вже моя пісня, життя мого. Бо, будучи там, я постійно хочу додому. Я кожен день думаю про те, що вдома, про свою дитину, про те, що в нас відбувається. Тіло тут, а серце й душа там. І я знаю, що таке жити за океаном. Я знаю, що таке жити за морем, далеко від дому, знаючи, що ти зараз не можеш повернутися. Ти мусиш бути тут і мусиш займатися собою, рятувати себе, а ти хочеш бути вдома.
І це, власне, ці пісні, які написані з того серця, яке дуже хотіло додому. Вони прекрасні. Також будуть ті пісні, які вже були з мого народження, які ми співали вдома, які любили мої батьки. І я вважаю, що цей проєкт – він буде особливий. Буде зі мною мій тато, на акордеоні буде акомпанувати. І завжди, коли тато виходить на сцену, навіть Данило це зауважив, що тато, коли виходить, – він може не грати, він може просто побути. Я не знаю, що від нього випромінюється, я не розумію, як він це робить. Але його люблять від одного його виходу на сцену. Він випромінює надзвичайну силу життєву і любов. Це не кожна людина таке вміє. Те, що він грає добре, – це я знаю. Але оце, що від нього виходить, – з його появою стає світліше. Я тішуся, що поки ще тато має силу, ми нарешті зможемо зробити гарну програму, щоб він взяв участь.
фото: www.facebook.com/Oksana.Mukha.Music
Ця програма – ти будеш Україною їхати з нею? Якими містами?
Ми зараз добралися лише до Житомира. Можливо, на весну підемо трошки далі. Я наберуся сили. У нас буде Стрий, Івано-Франківськ, Тернопіль, Коломия, Чернівці, Ужгород, Житомир і Шептицький. Багато питаються: а де Львів? Чому нема Львова? Ви забули?
Господи, та щоб я колись забула про Львів! Цього року 15 років, як я видала свій перший альбом і зрозуміла, що я хочу співати, що це буде моє життя. І це вперше за 15 років, що я не роблю концерт у Львові. Але це не тому, що я не хочу, а тому, що мені не знайшлося місця, не знайшлося дати в Театрі Марії Заньковецької. На жаль, хоча я з травня просила, але не знайшли для мене дати на листопад, чи на жовтень, чи на початок грудня. Хоча смію зазначити, що хор “Гомін” вистрілив у кінці червня і їм знаходяться дати.
А якщо мене питати за Оперний театр, чому я не йду в Оперу, – я не можу собі дозволити поставити таку високу ціну квитка моєму глядачу. Тому що собівартість – так от загально, якщо за все: реклама, світло, звук, всі люди, що на сцені (у мене зазвичай досить багато людей, у нас на Різдво було 60 людей на сцені), і оренда театру (300 тисяч) – це в загальному сума близько 700 тисяч, тільки щоб оце відбулося.
Оце я виходжу в нуль. І я мушу поставити тоді ціну квитка близько 650-700 гривень середню. Це означає, що людина, яка піде на гальорку, як ми називаємо, де мало що видно і чути, вона має заплатити щонайменше 600 грн.
Але ж такі ціни ставлять інші виконавці?
Ставлять, але я думаю, що спроможність є різна у людей. І на сьогоднішній день, в часі війни, я знаю, як важко зараз давати собі раду. І якщо сім’я хоче прийти до мене на концерт і вона має заплатити дві тисячі, щоб щось побачити й почути, а зарплата в людини, скажімо, 15, в кращому випадку 20, не знаю, в кого яка ситуація. Це є великі гроші. Я не можу собі дозволити орендувати так дорого театр.
Хоча, до речі, я знаю про це, що інші організатори, які частіше, наприклад, в Оперному роблять концерти, їм можуть поставити 120-130 тисяч. А мені – 300. Тому будемо чекати кращих часів. Будемо чекати кращих часів, можливо, на весну щось зміниться, можливо, вдасться отримати в Театрі Марії Заньковецької дату.
А може, час уже їхати туди далі, до іншого глядача, який якраз шукає цю свою українську ідентичність?
На схід – обов’язково. Але це весною вже. Весною.
Ми весь час ходимо довкола того, що ти розповідаєш про своє здоров’я і про те, наскільки воно впливає на твою творчість, що треба трошечки зменшити кількість видавання енергії. Я десь читала, що актори, як виходять на виставу, втрачають кілька кілограмів ваги. Так десь, як під час польоту якісь пілоти чи стюардеси.
У мене щось не вдається з вагою втрачати вагу, я втрачаю сили, енергію.
Це теж важливо і теж впливає на наше життя і на наше здоров’я. Чи ти застерігаєш якось інших жінок, чи показуєш своїм прикладом, чи розповідаєш, чи робиш якесь просвітництво?
Не роблю. Мені не складалося, хоча мене і запрошували, я мала їхати, але мені не вийшло спеціально вернутися і потім знову вертатися, я не змогла взяти участь. Але люди звідкись дізнаються мої контакти, і я багато спілкуюся з жінками, які мають онкологію – різну, не тільки груди, а різну-різну, помагаю знайти лікарів, помагаю знайти житло і людину, яка може допомогти тобі в перекладанні, покроково йти з тобою в тому шляху важкому.
Але якщо зараз є можливість мені звернутися до жінок у першу чергу: ми звикли, що в нас постійно щось може поболювати. І нічого страшного, бо в жінки в силу наших історичних бід склалася така непорушна жіноча сила, яка попри все має тих дітей витягнути, городи обробити і в підпілля піти їсти занести. Тобто вона все на собі тягне. І ми навчилися жити з тим, що в нас щось болить, і відкладати: от коли вже в мене буде час, я це зроблю.
А потім, може, якось пройде.
А потім, може, і так минеться – ну в кого ж не болить? На жаль, онкологія має таку підступність, що це не болить. У тебе не болить. У тебе з’являється гулька, вона в тебе не болить. І ти думаєш: та, якась єрунда. Та, може, щось там потім десь там розсмокчеться. Але власне, з моменту, коли ви нащупали щось, і до моменту, поки ви це щось почнете лікувати, іде дуже довгий процес обстеження.
Якщо ви від початку втратите час, думаючи, треба мені це чи не треба, ви втрачаєте цей час. І потім за оцей час, поки ви доходите до моменту лікування, у вас може вже ця хвороба дуже швидко розвинутися. В мене вже була погана стадія. В мене була уражена лімфатична система, у мене були метастази.
Якщо ви відчуваєте, що в вашому організмі, що в вашому житті прийшли якісь такі моменти – наприклад, ви почали погано спати, ви прокидаєтеся – вас кидає в піт, ви хочете подрімати в день частіше, ви не можете слухати, як хтось спілкується і брати участь, бо вас склонить на сон, і ви… Я могла стоячи засинати. Ми пішли на екскурсію у Ватикан. Це вже я мала йти на лікування. Я просто отак стояла, Микола підійшов до мене, я сперлась, я просто засинала. Три хвилини постояла – я спала стоячи. Якщо у вас починаються тривожності, ви розумієте, що у вас шумно починає по-іншому працювати, ви не можете фізичних навантажень робити тих, що робили раніше, вам важко підніматися по сходах або вгору, у вас з’являються важкі сни, – придивіться до себе.
Ви мене зараз чуєте, дівчатка. От зараз маєте після нашого ефіру 5 хвилин – зателефонуйте в будь-яку клініку, яка вам є зручна, і попросіть обстеження грудних залоз. Зробіть це сьогодні – не завтра, не через тиждень, сьогодні, тому що вас запишуть через тиждень.
І якщо ви через тиждень, не дай Бог, дізнаєтеся, що у вас є ущільнення, вам прийдеться пройти ще дуже довгий період часу, щоб почати працювати з тим ущільненням.
Ти, коли дізналася про свій діагноз, чи в тебе була тоді думка, що Квітка Цісик, якою ти захоплюєшся… Бо це якось, чесно… Квітка Цісик мала той самий діагноз. Я не знаю, чи так само він звучав, але тим не менше. І, власне, якесь повторення долі.
Так само звучав. Багато хто говорив у коментарях: ось, так хотіла бути Квіткою, що навіть стала на цей шлях.
Боже…
Я так дивувалася, що люди можуть бути такі жорстокі. “Так докопіювалася, що має навіть рак”.
Боже!
Справа в тому, що… Я скажу про такі речі, які, напевно, не кожен поділяє. Страх в людини може привести до дуже важких наслідків – страх чогось. І я справді завжди дуже боялася, щоб в мене не було раку, бо прослідковувала оці співпадіння з Квіткою. Тато Володимир, теж музикант. Сестричка теж піаністка. Теж пластунка, теж 35-й розмір і півтора метра – 1,52 зросту.
Теж син один.
Теж один син. Теж розійшлася з чоловіком. Теж співаю отак, як співаю. Теж обожнюю коней.
Я боялася цього. А не треба було боятися. Треба було постійно собі говорити: у мене цього не буде, у мене цього не буде, от цього у мене не буде. І коли в якомусь стресовому моменті в тебе є оця так звана пробоїна того, чого ти боїшся, – твоє біополе є зранене, і те, чого ти найбільше боїшся, вступає в силу. У моїй ситуації, мабуть, це спрацювало.
Але в моїй ситуації були надзвичайні емоційні качелі, стресові емоційні качелі. Я, знову ж таки, скажу: я не масовий продукт і я не бізнес. Я по-іншому співаю для людей. Я не танцюю з голою задницею на сцені. У мене душа відкривається. Я є без оборони.
Без броні.
Коли я виходжу до людей, я не думаю про якісь, як мені радили, дзеркала, від якого ти можеш відбиватися, щоби не втратити силу. Так для чого я тоді йду до людей? Я йду до людей, бо в той час Господь через мене хоче їх обняти, поцілувати, дати їм любов. Як я можу, маючи цей талант, займатися якоюсь єрундою, щоб відокремитись, – так не йди тоді до людей.
Я бажаю всім мріяти, високо літати, високого бажати.
А я бажаю Оксані Мусі, щоб усе було добре і щоб була енергія на здійснення тієї місії, про яку ти кажеш, – місії нести українську ідентичність через українську пісню.
