Про що виставка Стуса в Мистецькому арсеналі

13 листопада у Мистецькому арсеналі відкривається виставка “Василь Стус. Поки ми тут, усе буде гаразд”. Це перша з початку повномасштабного вторгнення виставка інституції, присвячена історичній постаті.

Спеціально для УП.Культура мистецтвознавиця Роксолана Макар поговорила з кураторкою виставки Ольгою Мельник та менеджеркою проєкту Юлією Найдух про виклики та відкриття в роботі з постаттю Стуса.

Насамперед хотілося б дізнатися про вас і ваш дослідницький інтерес. Чому ви прийшли до теми Стуса зараз?

Ольга Мельник: Давайте подивимося на це з інституційної точки зору – чому це цікаво Мистецькому арсеналу? Ми намагаємось досліджувати потреби наших відвідувачів. І, вочевидь, за умов російсько-української війни зростає інтерес до покоління, яке ми називаємо “шістдесятниками”. Це не дуже коректне визначення щодо Стуса, тому що він не є класичним “шістдесятником” культурницького напрямку за своїм стилем і поглядами. Але інтерес до цього покоління насправді лише посилюється.

Стуса ми обрали серед всіх, тому що він є безсумнівним авторитетом для суспільства. Він і його побратими – це навіть не крапля в океані. Це кілька людей, які на мільйонну країну наважилися говорити правду, стояти самотньо і йти проти всіх. Стус це писав в листі сину, здається: “Люди, які пруть буром”. І сьогодні, коли нам самим доводиться бути в такій ситуації, – але, на щастя, вже не поодиноким, а як суспільству, як нації, – напевно, цей приклад може нам допомогти цю стійкість знайти і стояти далі.

Для мене ця історія стала особистою. Я приїхала в Київ з Сибіру в 1990 році. Перше видання, яке він мені дав мій чоловік, був журнал “Всесвіт” з перекладами українською – щоб легше було вчити мову. Другим виданням була невеличка брошурка “Золотокоса красуня”. Це було одне з перших видань Стуса.

Ми жили в Академмістечку, поряд з гуртожитком, де жив Стус. Тепер я виходжу на балкон вранці і крізь садочок перед моїм будинком бачу вулицю Стуса, я її перетинаю щодня. Я йду на прогулянку до озера – це те саме Святошинське озеро, де Стус зі своїми друзями ходив на пляж і, як казала одна з його подруг, загравали з дівчатами.

Плюс до всього, дехто з моїх друзів вже в 90-ті роки були учасниками студентського молодіжного руху і брали активну участь в діяльності культурологічного клубу. Там вони вперше дізнавалися про Стуса, брали участь в організації його перепоховання.

Юлія Найдух: Ми багато знаємо про людей, які мали складну долю, проходили через важкі обставини, які стали історичними постатями, важливими для підтримання духу. Але мені здається, що часто люди, цікавлячись біографією таких людей, не доходять до основного: до того, щоб познайомитися з їхньою творчістю, треба читати їхні тексти. І тому дуже хотілося б, щоб через цей проєкт люди отримали поштовх знайомитися, власне, з творчістю Стуса.

У літературі багато постатей, чию ідентичність в публічному полі формують навколо їхньої травми, страждань, яка часом затьмарює їхній доробок. Переходячи до цієї теми: це доволі великий виклик – робити виставку про літературу.

О.М.: Це вірно, тому що дуже легко говорити про митців, які мають справу з візуальною мовою. В нашому проєкті ми говоримо про слово – в поезії, в літературознавчих студіях, в публіцистиці.

Стус – майже наш сучасник, принаймні деяких з поколінь. І, на щастя, це вже ті часи, коли інструменти, які зберігають слово, є доволі різними, доволі сучасними. Наприклад, ми маємо голос Стуса, записаний на плівку.

Одразу скажу, що ми не претендуємо на те, щоб розказати все, як в школі, – життя, діяльність, творчість. Це неможливо: такий обсяг інформації не можна і не потрібно викладати в експозиції. Ми будуємо експозицію навколо окремих, людяних сюжетів, які нас відсилають до оточення Стуса і до подій його життя.

Ми використовуємо дуже різні інструменти: відеоінсталяції, проекції, аудіотексти. Тексти перебувають в центрі нашої експозиції; ми навіть просторово побудували її так, що Стусова творчість завжди в центрі, а контекст – навколо.

Ю.Н.: Ольга вже згадала найбільший виклик проєкту: у кожного свій Стус. Він міг би бути зараз серед нас, якби не його трагічна доля. І чимало наближених до Стуса, на щастя, досі серед нас. Усі ці люди претендують на певну пам’ять, на певну візію того, яким має поставати Стус у публічних проєктах. І найбільший, напевно, виклик – це якось з цими всіма людьми знайти спільну мову, поставитися гідно до їхньої пам’яті, але при цьому відстояти незалежне кураторське бачення.

Розкажіть трохи більше про процес роботи над цим проєктом.

О.М.: Є доволі заплутана історія. Є такий фільм – він є на Youtube – “Просвітлої дороги свічка чорна” режисера Станіслава Чернілевського. Коли було організовано перепоховання Стуса, Литвина і Тихого, знімальна група мала супроводжувати родичів на ексгумацію в Пермський край. Директор цього фільму Володимир Шовкошитний поїхав в Пермський край раніше і взяв на себе всі організаційні проблеми, пов’язані з ексгумацією і поверненням тіл. Він комунікував з гебістами, з місцевою владою, з громадами, зі всіма офіційними структурами.

Залишився величезний обсяг матеріалу, відзнятий для фільму, і лише його невелика частина, зрештою, була змонтована у стрічку. Тривалий час вважалось, що цей робочий матеріал зник на студії через те, що плівка зберігалася в неналежних умовах. Але у цього фільму був оператор Богдан Підгірний, який, як виявилось, зберіг на касетах багато матеріалів. Це живі інтерв’ю, без купюр: десь дзвонить телефон, хтось п’є чай, чиясь дитина заходить. Оця жива історія збереглась, і з дозволу причетних ми її оцифрували і використовуємо в експозиції.

Велика перевага цього матеріалу в тому, що це знімалось в 1989 – на початку 1990 року, коли люди не лише добре пам’ятали, але були дуже безпосередніми, дуже природними і щирими. Над ними ще не тяжів міф Стуса про великого забронзовілого борця. Вони говорили те, що було, а не те, що треба було говорити. Тому нам здається, що цей матеріал буде доволі цікавим. І одразу скажу, що це треба дивитися, слухати – наш проєкт не є легким для перегляду. Треба налаштовувати себе на те, що ти маєш попрацювати.

Які ще матеріали ви досліджували?

О.М.: Найцікавіше – це щоденник Стуса. Він, наскільки я розумію, як цілісне джерело не був оприлюднений. Щоденник дуже короткий, 1962–1963 років, тобто період між Донецьком і Києвом.

Це надзвичайно живе джерело, де Стус пише і про свої рефлексії на твори, які він читає, зокрема на твори Ніцше, і описує ті події, які відбуваються. А 1963 рік – це якраз початок боротьби з формалізмом, коли Хрущов пішов на виставку в Манежі в Москві й висловився у властивій йому манері. Тоді в Україні формалістами оголосили і Вінграновського, і Ліну Костенко. Навіть Стусу дісталось за його складні за формою вірші. “Пиши по-людськи”, – його закликали, щоб народ розумів ці вірші.

Ю.Н.: Окрім архівних матеріалів на виставці буде використано дуже багато свіжознятих відео. Дуже цікавим був процес зйомок одного блоку, який буде присвячений траурній ході, яка відбувалася у день перепоховання Стуса, Литвина і Тихого в Києві. Для цього блоку ми шукали людей, які були очевидцями цих подій. Але оскільки це доволі відома подія, і в інтернеті можна знайти свідчення відомих людей того часу, нам хотілося сфокусуватися на історіях людей, які тоді були умовно кажучи ніким – студентами, учнями, просто людьми з інших сфер.

Одним з викликів було переконати цих людей, що їхні свідчення важливі. Здивувало, що навіть люди, які належали до культурно-мистецької бульбашки, щоразу казали: “Не знаю, ви зателефонуйте краще комусь із організаторів”. І от якраз в цьому теж простежується відчуття, що начебто про Стуса можуть говорити лише обрані. Багатьох переконати нам так і не вдалося, але ми таки зібрали різні голоси.

Що вас найбільше вразило під час роботи над виставкою?

О.М.: Одним з партнерів нашого проекту є Музей шістдесятництва в Києві. Це, я б навіть сказала, музей-архів, який має фантастичні матеріали. Наприклад, переданий зі Сполучених Штатів архів Надії Світличної. Це багато коробок, вони не систематизовані, тому що музей просто не має відповідних ресурсів. Надія Світлична – це людина, яка здійснила перше видання “Палімпсестів” за кордоном. Вона сама відсиділа, між іншим, в одному таборі зі Стусом термін ув’язнення, потім виїхала за кордон і працювала там на Радіо Свобода. Вона передрукувала “Палімпсести” з невеличких клаптиків паперу чи тканини, які нелегально вивозили з України, і видала вже по смерті Стуса в 1986 році.

В цьому архіві ми знайшли і використовуємо в експозиції, наприклад, магнітофонні записи, які робив Іван Світличний у своїй знаменитій квартирі на вулиці Уманській. Це десь 60-ті роки, це молоді поети, які читають свої вірші.

Доля музею шістдесятництва – це абсолютно дивна річ. Ми говоримо про те, що Стус, його покоління, – це титани, герої. І, маючи біля себе їхню спадщину, ми чомусь не докладаємо зусиль для того, щоб її впорядкувати, зберегти. З нашого боку це якась нещирість і блюзнірство. Ті самі подвійні стандарти, проти яких виступав Стус, який дуже страждав від цього.

Ю.Н.: Мене вразили паралелі, які ми простежували, працюючи над матеріалами про Стуса і перекидаючи містки в сучасність. Наприклад, коли спілкувалися з представниками студентської організації “Поштовх”, яка працювала в Донецьку в 2000-х роках. Представники цієї студентської організації ініціювали перейменування Донецького університету іменем Василя Стуса. Вони розповідали про свій тогочасний досвід у Донецьку, коли вони вони не обирали якийсь свідомий активізм і радикальну позицію – вони просто намагалися жити відповідно до того, як їх навчали в школі. Вони не очікували реакції старшого покоління, яке сприймало це як провокацію, як щось таке, що не могло сформуватися в Донецьку природно.

Дійсно, як ви вже сказали, історія Стуса дуже сучасна. Як вам здається, чи змінилося сприйняття Стуса в контексті війни?

О.М.: Я скажу банальну річ. Коли суспільство в такому стресі, воно хоче знати, за що воно воює, чому це все відбувається. І тому інтерес до історичних постатей, подій цілком зрозумілий. Ми маємо безліч прикладів, коли військові або полонені згадують Стуса, читають, навіть книжечки захалявні мають. І війна – це такий стан, коли пафос, властивий творам Стуса, його патріотичній ліриці, дуже потрібен. Війна – час пафосу. Людина вибирає: або жити, або загинути.

Ю.Н.: Мені здається, коли стільки людей існує на межі своїх можливостей, дуже потрібне щось таке, що може додавати стійкості. Коли тобі потрібно віднаходити сенс в буднях, приклади таких людей є взірцем.

Хоча Стус абсолютно нетиповий. Він ніби і може бути взірцем у чомусь, але я не думаю, що ми всі можемо стати Стусами. Він до певної міри унікальний саме через принциповість, совість такого масштабу, що це щось навіть в моєму розумінні… патологічне.

Після роботи над проєктом в мене є відчуття, що він був з одного боку самодостатньою, з іншого боку самотньою людиною. Навіть у дрібницях.

Насправді, під час його першої відсидки, коли в таборі були порівняно ліберальні умови, можна було поводитись не так різко з адміністрацією. Це давало певні преференції не лише тобі, а й твоїм товаришам. Були більш помірковані в’язні, які працювали на користь всіх і домовлялись про компроміси. Навпаки – він не був схильний до того, щоб йти на компроміс.

Дуже красиво виглядає, коли ти читаєш про це на сторінках книжки, але в реальному житті ми маємо розуміти, наскільки це складно – бути поряд з такою людиною. Тому що безкомпромісність в найменших дрібницях означає, що ти завжди обираєш свою совість. Але від цього можуть страждати також і найближчі люди. І я так розумію, що дехто з його оточення сприймав це як егоїзм.

Мені здається, що широкий загал, який прийде на виставку, буде очікувати побачити певні історії. Наприклад, про таких персонажів, як Медведчук. Розкажіть, як ви звертаєтесь до цієї теми у виставці.

О.М.: Ми згадуємо Медведчука лише побіжно. Особисто я вірю, що чим менше ми його згадуємо, тим швидше зійде нанівець його суспільний вплив. Не згадуємо і Кржепицького, який був адвокатом у справі Стуса 1972 року, який оформлював касаційну скаргу до Верховного суду. До слова, вона була розглянута, але присуд залишився незмінним. Тому що це персонаж незначний. Тож мені хотілося би підкреслити, що і Медведчук в ситуації 1980 року – персонаж незначний.

В контексті нашого проєкту більш значною є, наприклад, постать Василя Овсієнка (український дисидент, політвʼязень, учасник експедиції з перепоховання Стуса – прим. авт.). Навіть суто експозиційно ми вибираємо окремі сюжети з життя Стуса і абсолютно не готові, образно кажучи, поступитися розповіддю про Овсієнка на користь історії про Медведчука.

Ми вже кілька разів згадували про аудиторію виставки. В контексті широкої аудиторії мені згадується спортзал, в який я ходжу. У них на стіні є величезна цитата Стуса: “Дороги власної не бійся, з метою у єдине злийся – хіба не ти – твоя мета”. Для мене дуже цікаво, що люди приходять займатися спортом і мотивуються словами Стуса. З іншого боку, ви казали про те, що це буде непроста виставка для перегляду. Тому мені цікаві ваші фінальні рефлексії про те, для кого ця виставка? Кого ви бачите в залах, коли працюєте над нею?

О.М.: Ми не хотіли схематизувати і подавати спрощений варіант про Стуса. Навіть більше – якісь елементи виставки можуть бути не одразу прочитані. Наприклад, ми подаємо список текстів, які Стус читав і любив, будучи студентом. Серед них є російська література. Цей елемент не може бути цензурований, адже він є важливим для формування поетичної мови Стуса. До того ж, переважна більшість іноземних творів у часи Стуса не перекладалась українською, тож він знав їх у російськомовному перекладі. І це підвалини його інтелектуального зростання.

Сподіваємось, що до нашої аудиторії додадуться люди, які звикли надавати перевагу історичним експозиціям. В проєктах, які були присвячені спадщині, у нас зазвичай є баланс історичного контексту і мистецтва, і тут ми теж його дотримуємось. У нас будуть твори Алли Горської, Галини Севрук, Опанаса Заливахи, Віктора Зарецького. Але цих творів буде не так багато, як зазвичай, коли ми працювали зі спадщиною до повномасштабного вторгнення. З міркувань безпеки ми обмежуємо кількість мистецьких творів, навіть їхній формат, щоб в разі потреби можна було їх швидко перемістити в безпечні місця.

Ю.Н. Ми припускаємо, що виставка може привабити сегмент відвідувачів Книжкового Арсеналу. Вона може бути цікавою правозахисній спільноті та представникам громадського сектору. Дуже хочемо, щоб її відвідали військові, ветерани, звільнені військовополонені.

Ну і, звісно, це старша генерація наближених до Стуса: шістдесятники, сімдесятники, люди, які не були достатньо вшановані і можуть почуватися видимими у просторі виставки, в межах подій освітньої програми, до якої ми будемо їх залучати. Хочеться висловити цим проєктом їм нашу вдячність.