Хайнріх Браус, відставний генерал-лейтенант Бундесверу

Відставний генерал-лейтенант Бундесверу Хайнріх Браус – один із найвпливовіших європейських військових стратегів, колишній помічник генерального секретаря НАТО з питань оборонної політики та планування (2013–2018 рр.). У цей період він відповідав за адаптацію Альянсу після початку російської агресії проти України у 2014 році, зокрема за рішення щодо посилення східного флангу НАТО. Після завершення служби далі займається аналізом безпеки Європи та взаємин НАТО–Україна, працює з аналітичними центрами, бере участь у конференціях, публікує дослідження. Послідовно виступає за максимальну підтримку України та зміцнення оборони Заходу.

Кореспондентка Укрінформу поспілкувалася з генералом Брауссом і поцікавилась його баченням щодо можливості атаки Росії на НАТО та готовністю Альянсу відповісти, перспективами участі солдатів Бундесверу в підтриманні майбутнього миру в Україні. Також колишній помічник генсека Альянсу згадав, що відбувалося на тому самому саміті НАТО, коли вирішувалася можливість приєднання України до блоку.

СТАТТЯ 5 СТРИМУЄ ПУТІНА ВІД НАПАДУ НА КРАЇНИ БАЛТІЇ 

– Ви говорили у своїх виступах, що припускаєте можливість того, що Росія спробує атакувати країну НАТО не лише після 2029 року, як кажуть деякі експерти, а навіть ще до завершення цієї війни проти України. Ви справді вважаєте це реалістичним?

– Думки з цього приводу різняться. Мене турбує, що російський керівник Путін уже зараз може планувати напад на країну НАТО. Найнебезпечнішим сценарієм, на мій погляд, було б, якби він, доки Україна обороняється, спробував здійснити швидкий, раптовий напад на одну з країн Балтії. Балтійські держави є найбільш уразливими до можливої російської агресії.

– Ви маєте на увазі саме звичайний, конвенційний напад?

– «Нелінійну», або гібридну, війну Путін веде вже зараз – в Україні, але також проти західних демократій, особливо в Європі. Але він міг би розширити її до конвенційного нападу, наприклад, шляхом швидкої, раптової, але обмеженої агресії. І якщо він поєднає це з ядерним шантажем, то може розраховувати, що НАТО: а) не зможе вчасно перекинути сили для підкріплення оборони у Балтії; б) через страх перед ядерною ескалацією рішучість і готовність союзників швидко надати військову підтримку балтійським державам може знизитися. Для мене це – найнебезпечніший сценарій.

Деякі аналітики та стратеги вважають, що цей сценарій можливий лише у разі перемир’я або завершення війни проти України. Але я маю сумніви щодо цього. Я боюся, що гравець-авантюрист у Кремлі може планувати інший варіант – одночасно з нападом на Україну завдати швидкого удару по одній або кількох Балтійських країнах, і тоді він зможе розраховувати на те, що ми не будемо вчасно готові до оборони. А також що через ядерний шантаж ми будемо паралізовані й не матимемо спроможності виявити в НАТО єдності та рішучості, щоб протидіяти конвенційному нападу Путіна та швидко перекинути війська до Балтії. Це моє занепокоєння.

– Якщо Путін справді наважився би напасти на Балтію, чи були би всі інші держави НАТО готові задіяти статтю 5?

– Зараз, зважаючи на те, як виглядає ситуація і що я чую з НАТО, відповідь однозначна: так. Неможливо достовірно спрогнозувати, як окремі держави вирішуватимуть і голосуватимуть у НАТО в ситуації, яку сьогодні точно передбачити неможливо. Неможливо також точно сказати, з огляду на нинішню ситуацію у США та зважаючи на сигнали-«аванси», які президент Трамп у минулому посилав Путіну, чи американці справді братимуть участь у захисті та застосуванні статті 5. Генеральний секретар Марк Рютте сказав, що він твердо переконаний у цьому, бо нещодавно докладно обговорював це з Трампом.

У декларації саміту НАТО в Гаазі у першому розділі зазначено: «Ми всі стоїмо за колективну оборону, “один за всіх, всі за одного”, твердо підтримуємо статтю 5, і будемо захищати наших союзників та наші народи й будемо боронити свободу і демократію». Під цим підписався і президент Трамп. І тому США далі планують військову присутність в Європі, а НАТО планує оборону всіх своїх регіонів.

Тому важливо також, щоб військовим верховним головнокомандувачем НАТО, SACEUR, залишався американець, навіть якщо, за словами глави воєнного міністерства США Піта Гегсета, американці нібито прагнуть «НАТО під європейським лідерством». Він є впливовою фігурою в американській системі. Він планує оборону НАТО та застосування американських військ в Європі; він одночасно головнокомандувач американських військ у Європі, не лише SACEUR. Це сильний сигнал.

Так само дивляться на Альянс російські стратеги та планувальники. Москва повинна зважати на те, що все НАТО готове до оборони, адже колективна оборона є її raison d’être, основною місією. І доки існує можливість, що американці візьмуть участь в обороні на повну силу, ризик для Росії програти війну проти НАТО або навіть окремих союзників надто великий. А якщо американці залучені, це означає для російських стратегів, що завжди є небезпека ескалації до ядерного зіткнення зі США. І це для самої Росії було б самогубством. Російські стратеги прораховують цей варіант, і він занадто ризикований для російського нападу.

ПРИНЦИПИ ЯДЕРНОГО СТРИМУВАННЯ НАТО НЕЗМІННІ

– Як змінилася стратегія ядерного стримування НАТО з 2022 року?

– На мою думку, по суті – ніяк. Основні принципи та ключові елементи ядерного стримування залишаються такими, як були, вони не змінилися. Стримування ґрунтується на поєднанні стратегічних ядерних озброєнь США (ядерна тріада) та розміщених в Європі американських високоточних ядерних бомб, які тепер зберігаються у п’яти країнах: Німеччині, Бельгії, Нідерландах, Італії та Туреччині. У разі екстреного рішення про їх використання бойові літаки застосували б їх по цілях у Росії. Це і становить розширене ядерне стримування США в рамках НАТО.

Тепер Велика Британія вирішила також долучитися, що є важливим новим аспектом, який підсилює переконливість розширеного стримування. Стратегічні можливості Великої Британії, що базуються на підводних човнах, тепер доповнюються можливостями розміщення ядерної зброї на бойових літаках, а також, можливо, бомбами B61-12, якщо президент США та НАТО вирішать у крайніх випадках завдати удару по певних обраних цілях у Росії ядерною зброєю.

Усе це росіяни знають і враховують у своїх стратегічних розрахунках.

Принципи ядерного стримування НАТО наразі незмінні: йдеться про те, щоб відвернути напад, протидіяти російському шантажу і нейтралізувати його, демонструючи наші можливості завдати ядерного удару по визначених цілях у Росії –  і не як односторонню дію США, а як спільну дію американців та європейців у межах НАТО.

– Ви особисто вірите в російські «Орешник», «Посейдон», «Буревестник» тощо? Це серйозна загроза, чи її адекватно оцінюють? Задля чого Путін усе це демонструє?

– Як на мене, це свідома демонстрація, що має посіяти страх в урядових центрах та парламентах союзників, а також серед населення, передусім нашого населення. Але принцип взаємного ядерного стримування між США та Росією від цього по суті не змінюється.

«Буревестник», наприклад, – це ядерна (і з ядерним двигуном) крилата ракета стратегічної дальності, яка має змогу досягти Америки. Вона має бути маневреною, і тому, нібито, її неможливо збити чи знищити. У цьому сенсі роль згаданих російських ядерних систем в ядерній стратегії Росії не є, на мою думку, принципово новою. Вони не змінюють стратегічно-ядерний баланс між США і Росією. І вони нічого не змінюють у принципах та переконливості стримування США і НАТО: США зберігають здатність до нищівного ядерного другого удару, навіть після великого російського першого удару. Холодна логіка «гарантованого взаємного знищення» (Mutual Assured Destruction) і є суттю стримування та запобігання війні між двома наддержавами.

У НАС НЕМА АЛЬТЕРНАТИВИ, КРІМ ЯК ПІДТРИМУВАТИ УКРАЇНУ ТА ЇЇ АРМІЮ

– Чи існує взагалі щось, що може стримати або зупинити диктаторів на кшталт Путіна?

– Хороше запитання. У випадку Путіна важко сказати, оскільки останніми роками він ще більше радикалізувався і тепер, здається, твердо налаштований зламати Україну, а потім – хто знає, що ще зробити щодо Європи.

Якщо ми – європейці та американці – далі потужно підтримуватимемо Україну, я впевнений, що Путін не зможе здобути військову перемогу. Чи піде він колись на поступки або далі жертвуватиме сотнями тисяч своїх солдатів, я не знаю. І сумніваюся, що він усвідомить, що не здатен виграти війну, і тоді зробить пропозицію про переговори. Я можу лише на це сподіватися. Але у нас немає альтернативи, крім як підтримувати Україну та українську армію всім, чим можемо. Також підтримувати українську оборонну промисловість і співпрацю з нею, а Україну захищати додатковими засобами протиповітряної оборони. Дрони вона вже виробляє сама, і набагато швидше, ніж ми в Німеччині.

– Як ви оцінюєте здібності українських солдатів і якість озброєнь, що їх виробляє Україна?

– Ми чуємо – і я згоден із цією оцінкою, – що на цей момент Україна має найсильнішу армію в Європі. Вона має бойовий досвід, і її командири практикують те, що ми називаємо «керівництвом за завданням», або тактикою місії: військові керівники на місці самі вирішують, що в конкретній ситуації в їхньому районі є найкращим для оборони, замість того, щоб чекати наказів згори. Так зване керівництво за завданням – це базовий принцип сучасного військового керівництва, бо він гнучкіший і ефективніший, ніж традиційна тактика директив.

Якщо Україна практикуватиме це і надалі забезпечуватиметься правильним озброєнням, якщо її власна оборонна промисловість зможе виробляти потрібні їй системи та дрони і якщо – що не менш важливо – їй допоможуть стабілізувати та захистити енергетичну інфраструктуру, то вона може досягти успіху. І для цього їй насамперед потрібні засоби протиповітряної оборони. Тоді, вважаю, російська армія не зможе серйозно просунутися, її наступ вичерпається і «застрягне». І тоді, якби російське керівництво було розсудливим і відповідальним, мав би виникнути момент, коли воно погодиться на перемир’я. Що, власне, і пропонував Президент Зеленський, і що, зокрема, підтримував і американський президент. Мета переговорів мала б полягати в тому, щоб Україна не була змушена віддавати частини своєї території.

– У разі перемир’я чи була б Німеччина готова скерувати в Україну своїх солдатів як миротворців?

– Думаю, так. Я погоджуюся з міністром оборони Борисом Пісторіусом, який наголосив, що зараз не варто публічно обговорювати теоретичні сценарії та робити конкретні висновки, які в момент, коли з’явиться сприятлива нагода, можуть виглядати зовсім інакше. Загалом я впевнений: якщо Путін поступиться, якщо буде укладено договірне перемир’я і в угоді буде записано, що європейські та американські війська здійснюватимуть моніторинг дотримання перемир’я в Україні, то Німеччина, безперечно, долучиться.

Але є ще багато невідомих і непередбачуваних умов. І я розумію, чому міністр Пісторіус застерігає від того, щоб зараз спекулювати, й ба більше – як дехто нібито робив – розробляти плани, для яких поки що немає ні політичної підстави, ні військових передумов.

У принципі, скажу так: якщо це станеться – перемир’я, підпис Путіна під договором, моніторинг перемир’я, наприклад, у визначених головних регіонах європейськими військами обов’язково разом з американськими підрозділами, бо присутність американських військ є найпотужнішим стримувальним фактором для Путіна, – то Німеччина, я в цьому впевнений, братиме участь.

БУДЬ-ЩО НЕ ДАТИ ПУТІНУ ПЕРЕМОГТИ

– Що для Заходу було б небезпечніше: заморожений конфлікт чи перемога Росії?

– Перемога Росії не має відбутися! Їй потрібно будь-якою ціною запобігти. Ідеться не лише про військові, а й про політико-стратегічні причини. Бо в разі перемоги Путін може вирішити, що він здатен діяти проти НАТО в Європі й перемагати. І, можливо, він вважатиме, що тоді зможе реалізувати свої широкі стратегічні цілі повернення до сфер впливу в Європі, які він висунув у грудні 2021 року у своїх ультиматумах до керівництва США та НАТО, оскільки, мовляв, «звільниться» від тягаря війни проти України. Він отримає можливість зібрати нові сили та перегрупувати їх, далі тримати на плаву воєнну економіку, продовжити виробництво танків та інших озброєнь і не зважати на свої війська та населення.

Тому Україна має вистояти й далі боротися. До того ж, з військового погляду, вона постійно значно виснажує російську армію.

– А що з Taurus? Це було б хорошим засобом, принаймні як символ.

– Я теж так вважаю.

– Чому тоді Україна не отримує такі крилаті ракети?

– Не знаю. Я вважав риторику колишнього канцлера Шольца контрпродуктивною: «Жодної війни, жодної ескалації» – це звучало занадто боязко і нерішуче. Замість того він мав би сказати: «Ми мусимо підтримати Україну всім, що в нашому розпорядженні, бо вона є частиною нашої власної безпеки». Шольц сам себе загнав у певну пастку нездатності постачати. Чому нинішній уряд не може вирішити питання постачання Taurus, мені незрозуміло. Я припускаю, що причина в тому, що соціал-демократи в коаліції все ще проти цього.

Я також чув такі аргументи: ми співпрацюємо з українською оборонною промисловістю, яка вже досягла того рівня, що може самостійно розробляти далекобійні крилаті ракети, так звані Flamingo Cruise Missiles, і дуже швидко почати їх масово виготовляти. І це нібито військово кращий шлях, бо німецька промисловість ще не налаштована швидко виробляти такі системи у великій кількості. Чи є для мене це достатньою підставою? Особисто кажучи, – ні. Тому я не можу дати однозначної відповіді.

Ще один аспект: чому президент Трамп не постачає Tomahawk? Дальність – до 2500 кілометрів, вони навіть ефективніші, ніж Taurus із дальністю понад 500 кілометрів. Пентагон заявив, що немає причин цьому перешкоджати. Це означає, що у США достатні запаси, вони можуть швидко наростити виробництво, і Пентагон фактично не заперечує проти передачі Tomahawk Україні. То що ж заважає Трампу їх передати? Можливо, він хоче зберегти собі опцію через кілька місяців знову сісти з Путіним за стіл переговорів і запропонувати йому: «Укладімо угоду й покінчімо із цією війною».

ЦЕ ЦИНІЧНО І НЕСПРАВЕДЛИВО, АЛЕ ПОКИ ЩО  УКРАЇНА НЕ МОЖЕ СТАТИ ЧЛЕНОМ НАТО

– Питання до вас як до колишнього високопосадовця НАТО: що із членством України в НАТО? В Україні часто згадують, що канцлерка Меркель свого часу відіграла роль у тому, щоб цього не допустити…

– На саміті НАТО 2008 року в Бухаресті глави держав та урядів «дійшли згоди, що Україна та Грузія стануть членами НАТО».

Це сталося головним чином за ініціативи американського президента Джорджа Буша-молодшого, і, наскільки пам’ятаю, це застало всіх інших союзників цілковито непідготовленими, європейців про це заздалегідь не повідомили. І справді – більшість була проти, насамперед Німеччина та Франція. Я тоді був у залі, також коли Путін прийшов на засідання Ради Росія–НАТО. Я став свідком, як він «повчав» глав держав історії зі своєї точки зору. (Так само, як він, очевидно, робить і сьогодні – нібито з президентом Трампом на Алясці).

І він пояснював, що українці, на його погляд, насправді – росіяни й досі належать до Росії. Що Хрущов нібито «відпустив» їх у самостійність. І що Крим є російським, а населення там на 90 відсотків складається з етнічних росіян. Тобто весь набір аргументів, які ми знаємо від Путіна, він виклав уже тоді. І додав, що в Україні також живуть мільйони росіян; що він – російський президент і відповідальний також за них. І потів він пригрозив: «Повірте мені, я візьму на себе цю відповідальність». У залі запанувала мертва тиша.

Якщо я правильно пам’ятаю, це було наприкінці дискусії, в якій брали участь й інші глави держав. Президент Латвії нагадав Путіну російською мовою, що Радянський Союз, Росія підписали, наприклад, Паризьку хартію, Основоположний акт НАТО–Росія і так далі, а також згадав його власні попередні заяви, що він не має заперечень проти розширення НАТО. Після виступу Путіна канцлерка Німеччини Меркель взяла слово та сказала лише одну фразу: «Володимире, нам потрібно ще раз про це поговорити». І все.

Але відтоді залишається фраза: «Сьогодні ми дійшли згоди, що Україна і Грузія стануть членами НАТО». Це – однозначна заява.

Керівники держав НАТО тоді вважали, що через те, що Україні тоді не надали План дій щодо членства (MAP), який визначає шлях до НАТО, поетапно і з певними умовами, російському керівництву буде зрозуміло, що вступ не є на порядку денному і відкладений у далеке майбутнє, тобто що союзники не сприймають цього на повному серйозі. Утім, Путін, імовірно, зрозумів це зовсім інакше – як чітке висловлення наміру.

Згодом були наступні саміти, насамперед у Вільнюсі 2023 року та у Вашингтоні 2024 року, які фактично засвідчили, що Україна перебуває на шляху до НАТО, і цей шлях є незворотним. Цю заяву не повторили як рішення саміту в Гаазі. І, на мою думку, це теж був сигнал, що консенсусу щодо цього в НАТО немає.

У НАТО діє базове правило: якщо держава перебуває у конфлікті із сусідом, її не приймають до НАТО. Це загальний принцип Альянсу. Він не хоче імпортувати невирішені конфлікти. Звідси випливає те, що немає сенсу зараз спекулювати, чи Україна вступить до НАТО і коли. Поки вона у стані війни, бо її було атаковано, питання вступу не стоїть. Я знаю, що це звучить цинічно: Україну атакували, вона ні в чому не винна і розраховувала на обіцянку НАТО. З українського погляду, це щонайменше надзвичайно несправедливо. Я це розумію.

Є, на мою думку, й інші міркування, які варто згадати. Україна – величезна країна. Якщо за виняткових обставин вона стала б членом НАТО, Альянс мав би розмістити там війська, і не лише в Україні. Мали б існувати плани та засоби для того, щоб захищати Україну та в разі необхідності швидко перекидати підкріплення. Щоби стримування для України та в Україні було переконливим, на мій погляд, там повинні бути розміщені війська НАТО. Особливо щодо потенційно все ще агресивної Росії. Це було б великим викликом. І, на мою думку, американські війська також мали б бути там. А це було б складно, адже США бачать свій стратегічний пріоритет в Азійсько-Тихоокеанському регіоні й воліли б, щоб безпеку Європи забезпечували самі європейці.

Для Бундесверу на додаток до 45 танкової бригади у Литві ще одне велике розміщення військ за межами Німеччини було б величезним випробуванням. А чи були б інші союзники готові розмістити війська в Україні поруч з українською армією? Можливо, так.

Чи можна уявити, що НАТО у майбутньому, коли Путін відступить, вирішить прийняти Україну до НАТО як запобіжний захід, але без постійного розміщення військ, лише з планами посилення? Це мало б далекосяжні військові наслідки для решти Європи, і не тільки. Ми, ймовірно, мали б передислокувати війська в Європі – польські, американські, німецькі. І хто ще? Франція, Велика Британія, скандинави? Це – можлива майбутня опція. Але поки що діє правило №1: поки Україна у стані війни…

Це звучить для України цинічно, але, на жаль, такі реалії.

Ольга Танасійчук, Берлін

Фото авторки