21-річний боєць 20-ї бригади оперативного призначення «Любарт» 1-го корпусу НГУ «Азов» Олександр із позивним Малий – один із тих, чию юність надвоє розділила війна. Родом із Волині, він навчався на автомеханіка, мріяв про звичайне життя, але коли почалася повномасштабна війна, не шукав безпеки за кордоном, як чимало його ровесників. Воював на Торецькому напрямку, де отримав важке поранення в руку. Нині він лікується й чекає, коли знову зможе повернутися до побратимів.
У розмові з Укрінформом Малий дуже «по-дорослому» каже про те, що дає силу триматися.
– Олександре, розкажи про себе. Опиши місце, де виріс. Яким було твоє життя до Великої війни?
– Я з Волинської області. Назву міста не говоритиму. Але воно невелике, спокійне, де всі знайомі між собою… Закінчив дев’ять класів і вступив до училища – навчався на автомеханіка, слюсаря й газозварника. Якраз був на третьому курсі, коли почалася повномасштабна війна. Мав випускатися… але доля розпорядилася інакше.
Життя було просте, займався спортом, багато часу проводив із друзями. Просто жив, як і всі.
– Чи мав ти тоді зв’язок із військом? Можливо, у родині хтось служив?
– Відверто кажучи, до повномасштабного вторгнення я казав: «В армію не піду – воно мені не треба». Та все змінилося, коли почалася війна. Мій вітчим одразу пішов добровольцем. Його рішення мене дуже вразило. Потім я почав уважніше стежити за подіями – особливо за «Азовом», за обороною Маріуполя. Дивився на них і розумів, що ці хлопці – справжні герої. І тоді вперше закралися думки: «Може, треба бути там, поруч із ними?» Та зважився я не одразу – лише цього року.
– Пам’ятаєш ранок 24 лютого? Тобі було 17, наскільки розумію… Як ти пережив той день, про що думав?
– Дуже добре пам’ятаю той ранок – він врізався в пам’ять, як ніж. У нас в училищі мали бути відкриті заняття, показовий майстер-клас зі зварювання. Напередодні я думав: «Як же не хочу йти…» А зараз – краще б те заняття було… Прокинувся вранці – вдома метушня, всі схвильовані. У групі написали, що заняття скасовано.
Мама тоді жила в орендованій квартирі. Ми поїхали до неї. Дорогою бачили колони машин, черги на заправках, у магазинах. Я дивився на це й не розумів, що буде далі. Гадаю, тоді багато хто був у такому стані – шок, розгубленість і надія, що «це все скоро закінчиться». Не закінчилося досі…
– Отже, долучився до війська цього року… Як саме – підписав контракт чи по мобілізації? Де проходив підготовку?
– Я підписав контракт – звичайний, не «18–24». І це було не з першого разу.
– Тобто?…
– Коли я мав підписувати, ми дізналися страшну новину – мій вітчим зник безвісти. Він воював на Покровському напрямку. Ми розуміли, що, швидше за все, він загинув. Про нього досі нічого не чути. Минуло кілька місяців, і я остаточно вирішив – піду. Приєднався до Сил оборони України, у бригаду «Любарт».
Підготовка була тут, в Україні. Спершу лекції – теорія, потім практика. Нас возили на полігони, де інструктори детально показували, як діяти в різних ситуаціях. Особливо багато часу приділяли дронам – як їх виявляти, як ховатися, як протидіяти. Дуже добре вчили тактичній медицині – саме завдяки цим знанням я зберіг руку.
Приблизно за півтора місяця нас розподілили по ротах, де тренування продовжувалися: закріплювали навички, привчали до навантажень, відпрацьовували взаємодію з озброєнням. Тобто не так, що закінчив курс – і одразу на фронт. Мета була зрозуміла: підготувати, щоб людина була готова фізично і морально.
– 20-та бригада оперативного призначення «Любарт» 1-го корпусу НГУ «Азов» – це свідомо? Який там бойовий дух?
– Не знаю… Можливо, через назву, яка нагадує про мою рідну Волинь – наш замок. Можливо, через те, що «Любарт» – частина «Азову»… Бойовий дух у нас шалений. Справді. Всі на позитиві, всі мотивовані, заряджені, готові до будь-яких завдань. Ми – як одна родина. Кожен підтримує іншого, жартує, допомагає. Навіть у найважчі моменти…
– Звідки взявся позивний Малий? Сам його вибрав чи «прилип» від побратимів?
– Побратими придумали (усміхається). В анкеті була графа «позивний». Якщо маєш – вписуєш. Я написав, що не маю. Мені відповіли: «Добре, значить, потім щось придумаємо». А через день хлопці кажуть: «Є для тебе позивний – будеш Малий. Бо ти наймолодший серед нас». Ну, думаю, хай буде. І, чесно, він мені підійшов. Уже не уявляю себе без цього позивного.
– Де було найважче – і яке завдання вважаєш найскладнішим за час служби?
– Поки що я був лише на Торецькому напрямку. І саме там отримав поранення під час зачистки. Було важко – і фізично, і морально. Тоді вперше реально відчув, що таке межа між життям і смертю.
Ми вели бій, і в якийсь момент я почув, як хтось із побратимів крикнув: «Прикриваю!» А потім – різкий удар, глуха біль у кістці, і я бачу, що ліва рука просто… відлетіла. Спершу навіть не відчув болю, тільки шок. Лежу – і не вірю, що це зі мною відбувається. Почав сам накладати турнікет. Було страшно. І тут чую побратима: «Малий, біжимо!» – цей голос мене вирвав із заціпеніння. Ми відкотилися назад, і тоді вже прийшов біль. Такий, що очі темніють… Потім мені надали допомогу – і це врятувало руку, а, може, й життя (на фото – Олександр під час поранення). Досі пам’ятаю ті хвилини – кожен звук, кожне слово, навіть дихання.
– Тобто поранення ти отримав під час… зачистки посадки?
– Так. Ми зайшли на позицію, змінивши попередню групу, що раніше зазнала втрат. Наступного дня ми пішли перевірити маршрут ворога. Знайшли два залишені рюкзаки. Я одразу встановив кілька розтяжок на випадок повторної спроби прориву. В одному з рюкзаків було багато боєкомплекту, гранати Ф-1, павербанки, телефони, а також розкидані без упаковки пігулки. Думаю, стимулятори. Інший рюкзак виявився українським. Усередині я нарахував 22 «Снікерси»…
Перший контакт стався, коли почули шум і помітили ворога, який йшов із рацією. Я передав, побратим відкрив вогонь, кинули гранати – почули стогін. Отже, влучили. У рюкзаку ліквідованого окупанта знайшли наколінники, уколи та таблетки… Нічого особливого.
Другий контакт був із групою. Я помітив нашивку «Росія», вистрілив двічі, але зброя заклинила. Ворог почав відступати й передав координати. Тоді по наших позиціях відпрацював FPV-дрон, довелося відійти на тилову позицію.
Третій контакт відбувся наступного ранку. Ворога у посадці виявили дрони. Ми відкрили по ньому вогонь. Я спустив увесь магазин… Він намагався тікати, але FPV-дрон добив його.
– Що тобі найбільше допомагає відновлюватися – фізично й морально? Чи підтримують тебе побратими? Дзвонять, приїжджають?
– Фізично – просто стараюся більше рухатись. Це допомагає розвіятися, не зациклюватися на болю. А морально… Знаєш, я не переймаюся через поранення. Навпаки – жартую, що тимчасово у мене не дві руки, а півтори. І сміюся, коли вдається щось зробити лівою – бо раніше навіть поворухнути нею було боляче. Зараз уже значно краще.
Дуже допомагає мама – вона для мене головна опора. Постійно підтримує, мотивує, навіть коли мені важко, вона завжди знайде слова, щоб підбадьорити.
Побратими теж не забувають: телефонують, пишуть, питають, як я. І я їх розпитую – що там у них. Ми підтримуємо одне одного, тримаємо зв’язок. Але… От саме це зараз найважче.
– Що саме?
– Ну, я тут, у відносній безпеці, а вони – там, на передовій. Мені хочеться допомогти, бути там.
– Розкажи про побратимів. Хто вони – такі ж молоді хлопці, як ти, чи переважно старші? Що в них найбільше цінуєш?
– У нас переважно молоді хлопці – мотивовані, з вогнем у серці. Такі, що не сидітимуть осторонь. Вони знають, навіщо тут. Хочу згадати побратима на позивний Сі Джей – він у нас оператор дронів. Дуже крутий хлопець. Саме завдяки його роботі ворог не міг до нас підійти. За майже півсотні днів ми мали лише чотири контакти – два на передньому краї і два вже ближче до тилових позицій. Це багато в чому його заслуга.
Він казав: «До вас майже дійшли троє чи четверо – але я вже лечу до них з подарунками…»
Взагалі всі хлопці різні. Хтось до війни навчався у виші, хтось працював за кордоном… От один з нас був у Польщі, але повернувся, підписав контракт і тепер воює. Тобто кожен міг жити спокійно, але обрав служити. І за це я їх безмежно поважаю.
– Як ти сам справляєшся зі страхом і виснаженням?
– Часом усе вирішує проста річ – пожартувати, посміятися… Гумор – наша перша аптечка. Без нього довго не витримаєш. А страх… завжди поруч, але він різний. Коли їхав уперше на передок, не було паніки – був мандраж, адреналін, невідомість. Перед першим боєм – те саме: хвилювання, тривога, але не параліч.
Взводний казав нам так: «Страх буде завжди, але якщо йдеш всупереч йому й робиш свою справу, страх стихає». І це працює. Страх не зникає повністю, але ти вчишся робити своє, незважаючи на нього.
Мене питають, що я відчував, коли вперше стріляв у ворога. Ніяких ілюзій: це було вимушено – єдиний спосіб захистити себе і побратимів. Мотивація була простою й холодною: прикрити, вистрілити, відступити. І це не людина. Це – ворог, який прийшов зі зброєю на мою землю. Чи важко вбивати? Я над цим не думаю. Але щасливий, що досі живий, а ворог – ні.
– Як реагували рідні на рішення піти на війну?
– Та я нікому нічого не казав наперед. Уже перед самим виїздом написав мамі, що їду на навчання. Вона відповіла: «А ти не міг раніше сказати?..» Образи не було. Навпаки – всі підтримали. Особливо мама.
Вона потім сказала: «Я відчувала, що колись ти все одно підеш. Просто чекала, коли». Бо знала, який у мене характер, як я ставлюся до війни, до України.
Коханої у мене зараз нема. Є друзі – от вони справді поруч. Підтримують, не словами, а ділом. Хто в тилу, хто на фронті, але завжди на зв’язку. Якщо треба – зберуть, передадуть, допоможуть, навіть без прохання.
Зараз або ти безпосередньо в армії, або допомагаєш армії, або просто мовчиш.
– Чи змінилося твоє уявлення про життя, дружбу, любов?
– Якщо чесно, не сказав би, що щось кардинально перевернулося. У мене й раніше був такий погляд – треба від життя брати все. Є можливість – користуйся. Нема – створи її сам. Бо чекати – то марно.
Просто зараз усе стало трохи інше… ніби життя не змінилося, але кольори якось потьмяніли. Дивишся на світ інакше. Начебто все добре, ти живий, поруч свої, але адреналіну бракує. Це, до речі, у багатьох моїх побратимів – таке ж є. Було страшно, важко, але без того всього тепер якось… порожньо. Тому й хочеться швидше повернутися до пацанів.
– А від «мирного тебе» щось залишилося – хобі, мрії, звички?
– Мрія – проста. Пережити все це, повернутися, побудувати нормальну сім’ю, бути хорошим чоловіком і батьком. Хочу просто спокійного, щасливого життя. Без віл, без розкошів – просто дім, рідні, тиша.
А щодо хобі… Колись грав на гітарі, але зараз, з рукою… Ще любив спорт – бігати, тренуватись. Може, з часом повернуся до цього. Головне – щоб здоров’я дозволяло.
– Як би ти описав моральний стан противника? Що бачив своїми очима на передку?
– Не можу сказати, що в нас був слабкий ворог хоч колись. З перших днів ми воюємо проти армії, яку називали другою у світі. І ми її стримуємо – це вже саме по собі багато говорить. Що я бачив сам: раніше вони йшли масово, механізованими штурмами – техніка, колони, все грубо, напролом. А зараз вони працюють дрібними групами – по два-три чоловіки, обережно, злагоджено. Це вже не те тупе «м’ясо», як було.
Недооцінювати їх не можна. Так, серед них багато «мобіків», яких женуть на смерть, але є й підготовлені бійці. Вони не дурні, вміють маскуватися, діяти тихо. Є і ті, хто воює з холодною головою. Як би не хотілося це визнавати – у багатьох із них є мотивація. Вони реально не планують зупинятись.
Іноді здається, що дехто з них воює «під чимось». Я вже розповідав, що якось ми натрапили на їхній рюкзак: аптечка, стандартні пігулки, а поруч – якісь ампули. Не підписані, без упаковки. Може, знеболювальні, а може, щось інше. Важко сказати. Але коли бачиш, як вони йдуть у бій – часто без страху, з тупим упевненим поглядом – реально схоже, що під дією якихось препаратів.
– Дрони сьогодні – це очі й зброя війни. Які переваги мають наші дрони і які – ворожі?
– Зараз дронів у небі – як комарів улітку. І наших, і їхніх. Буває, сидимо – і не розуміємо, чий саме зараз над головою. Літають звідусіль, ти просто в якийсь момент перестаєш ворушитись, бо будь-який рух може тебе видати.
Наші дронщики, чесно, більш професійні. Краще скиди роблять, краще працюють. А у ворога… Помітив – у них якісь моделі літають навіть у «нельотну погоду».
А ще їхня перевага – це кількість. Вони можуть собі дозволити просто «гратися» дронами: випустити FPV-дрон просто так, щоб перевірити, чи хтось там є.
– Чи можна звикнути до того, що FPV-дрони постійно кружляють над головою?
– Звикаєш – але не звикаєш до загрози. Це стає фоном: поглянув раз, другий, третій – і вже не «бігаєш» очима кожну секунду. Але щойно чуєш той різкий, «грубий» писк – мозок вмикає автопілот. У такі моменти всі миттєво знають, що робити: хтось пригнувся, хтось прикрився, хтось відбіг. Звикання є, але пильність не відпускає.
– Чого нині найбільше не вистачає українському війську?
– Дрон зараз – це і очі, і руки, і мозок. Але він не вирішує все. На Покровському напрямку зараз пекло. Там ворог просто м’ясом пре. Їм сказали «вперед» – і вони йдуть. Наші хлопці стоять, тримають, але там кожен день – на межі. Ситуація зараз дуже складна. Проблема не тільки в піхоті – бракує всіх спеціальностей. Дронщиків, артилеристів, мінометників, танкістів…
– А ти – чому обрав саме піхоту?
– Ну, бо це ж піхота (сміється). А от ким буду далі – не знаю… Зараз все залежить від моєї лівої руки – як вона загоїться, чи повністю відновиться. Є ймовірність, що після такого поранення мені дадуть статус «обмежено придатного». Але не хотілося б. Тільки-но прийшов – це не варіант. Та якщо буде «статус» – робитиму все, що можу. Користь для фронту від мене буде.
– Як, на твою думку, може завершитися ця війна? І що для тебе означатиме перемога – особисто, не політично?
– Не бачу жодних ознак швидкого кінця війни. Може бути всяке: ми підемо в наступ і повернемо частину територій; може, там щось зміниться в керівництві й вони повернуть частину назад; або воюватимуть довго і все закінчиться замороженим конфліктом. Але робити ставки на швидку перемогу – небезпечно. Треба готуватись до тривалої боротьби.
Перемога для мене – щоб можна було повернутися додому і не боятися за родину. Щоб можна було будувати нормальне життя: хата, сім’я, стабільність. Все інше – словоблуддя. Багато хто вже заплатив найвищу ціну, і це треба пам’ятати.
– Що б ти порадив тим, хто зараз розглядає можливість стати частиною Сил оборони?
– Перш за все – вчіться: тактична медицина – це номер один. Вмієш зупинити кров – рятуєш життя. І останнє найважливіше: не бійтесь.
– Чому молоді хлопці, як ти, пішли воювати, не сховалися? І як ставишся до однолітків, які виїхали за кордон?
– Я за себе говорю просто: пішов, бо тут моя земля і тут мої люди. До тих, хто поїхав – ставлення холодне. Я не маю права їх судити, але й не можу сказати, що такий вибір мені зрозумілий чи підтримуваний мною. Але нехай відповідальність за свій вибір несуть самі.
Мирослав Ліскович. Київ
Фото з особистого архіву Олександра «Малого»
