Ірина Подиряко-Бурдель, почесний консул України в Ніцці, президентка AFUCA

Ірина Подиряко-Бурдель очолює одну з найбільших українських асоціацій Франції AFUCA в Ніцці. З громадської ініціативи, створеної у 2016 році, організація перетворилася на потужний осередок українства в найбільш проросійському регіоні Франції – на Лазуровому березі.

Після 24 лютого 2022 року AFUCA взяла на себе координацію приймання тисяч українських біженців. З Іриною, яка нещодавно стала почесним консулом України в Ніцці, поговорили про те, як українська громада посилює свої позиції в регіоні, а також про амбітну мету – створення Українського центру на півдні Франції.

AFUCA – УКРАЇНСЬКИЙ ОСЕРЕДОК НА ПРОРОСІЙСЬКОМУ БЕРЕЗІ

– Дев’ять років тому ви створили українську асоціацію на Лазуровому узбережжі, у регіоні, що історично сформувався як найбільш проросійський, зважаючи на всі хвилі еміграції. Що стало поштовхом до такого рішення?

– У 2016 році виник запит на український осередок у Ніцці. Війна на Донбасі вже тривала, а нас, українців, далі ототожнювали з росіянами. Отже, потрібно було організувати спільноту із чітко визначеною позицією.

До того ж 2016 року, якщо пам’ятаєте, у Ніцці стався гучний теракт, під час якого загинув хлопець з України. І ми ще з кількома людьми зрозуміли, що от сталася трагедія з українцем, але в місті немає жодного нашого осередку, який міг би скоординувати якісь дії, допомогти. Так, на той час тут був почесний консул України, але проросійський, що якраз з’ясувалося під час цих подій.

Спочатку нас було шестеро, у перші два роки я була секретарем асоціації, а потім, у 2018 році мене обрали президентом. Назву довго не могли вигадати, аж доки французи самі не почали називати нас AFUCA – абревіатура від «Франко-українська асоціація Лазурового узбережжя» (Association Franco-Ukrainienne Côte-d’Azur).

– Якими були ваші перші акції, активності в той час?

– Натоді в Україні вже була війна, тож ми почали з просвітництва. Спершу показували документальні фільми. І також взялися за дуже важливу справу – роботу з дітьми. Ми заснували маленьку суботню школу при асоціації. Тоді у нас не було приміщення, ми знімали зали в будинку асоціацій в Ніцці. Спочатку до школи ходило з десяток дітей. Тепер маємо там понад шістдесят учнів.

А вже у березні 2017 ми заснували фестиваль Kobz’ART. І відтоді це наш щорічний найбільший кількаденний захід.

– Мабуть, важко тоді було уявити, що у 2022 році ваша діяльність настільки сильно масштабується і ви будете приймати тисячі біженців?

– Виявилося, що так, 24 лютого ми опинилися з першими біженцями, тому що тут вже були українці, які приїхали на зимові канікули і, зрозуміло, не могли повернутися додому. Того ж дня ми вийшли на першу маніфестацію – на набережну Ніцци, і нас показали в медіа. А 26 лютого зробили ще одну акцію, і вона була дуже потужна, велелюдна. Саме туди прийшли місцева влада, представники від мерії й запитали, що нам потрібно, яка допомога. Ми сказали, що нам необхідно налагодити логістику, тому що багато людей буде прибувати. А через день нас привели у приміщення і сказали, що тут буде ваш штаб. І зі самої мерії прийшло дуже багато людей, і працівники, і волонтери.

Місцева влада довірила нам цю роботу, спочатку мерія, потім префектура, оскільки вони бачили, що ми не на порожньому місці з’явились, ми вже активно працювали в регіоні шість років, нам було що показати. Тож поступово нам делегували повноваження.

– Скільки українців тоді пройшло через AFUCA, у перші місяці повномасштабного вторгнення?

– Були дні, коли о 8-й ранку в нас уже стояв натовп, більше ніж сотня людей. Тоді рахувала місцева влада, за їхніми даними, ми прийняли десь 10 тисяч українців. Треба сказати, що тоді була велика хвиля підтримки від французьких громадян, багато людей звертались до нас і казали, що готові прийняти до себе українців. Ми почали координувати цю історію. Звісно, ніхто не був готовий до такої кількості біженців, тож на початку було важко.

УКРАЇНІЗАЦІЯ ЛАЗУРОВОГО УЗБЕРЕЖЖЯ

– Я так розумію, що саме тоді, з початку війни, стався переломний момент у сприйнятті України не як частини якогось пострадянського простору, а як окремої держави, а українців як нації, що відстоює свою свободу?

– У цьому регіоні, у Приморських Альпах, скажімо так, вони лише в цей час і зрозуміли, що Україна взагалі існує. Тому що до цього, навіть у перші тижні, я мала багато офіційних зустрічей у меріях навколишніх містечок, і навіть мери тоді говорили, що ми ж до вас їздили ще кілька років тому, ви ж з Росією брати, ви швидко дуже помиритеся, і взагалі, ви ж одна країна, один народ. Таке було відчуття у них. Ну і про Київ, «мать городов рускіх», ми теж постійно чули. І тут вони побачили тисячі людей, які ідентифікують себе саме як українці, які не погоджуються, щоб їх вважали росіянами, і реагують на це дуже негативно. Вони зрозуміли, що існує окрема українська культура, мова. Тож можу сказати, що зміни в сприйнятті України серед французів відбулися просто у нас на очах.

КОНФЛІКТ ІЗ РОСІЯНАМИ ТА БОРОТЬБА ЗА СПАДЩИНУ

– Ніцца, Канни – міста, в яких ще з початку ХХ століття селилися російські емігранти, величезний російський собор, цвинтар, російський вплив – безумовний. Усі ці російські асоціації, як вони на вас відреагували?

– Тут треба розуміти, що в них уже був свій внутрішній конфлікт. Тому що існувала перша хвиля еміграції з російської імперії на початку ХХ століття, а в ній було багато українців також, і вірмени, і грузини, інші народи. Але тоді ці росіяни заснували в Ніцці російський собор, що тепер РФ відвоювала собі назад, а також православний цвинтар, який досі називають російським, хоча половина похованих там – це українці.

А вже пізніше з’явилися нові російські осередки, і от вони підтримують свою владу. І між цими різними асоціаціями є внутрішні конфлікти. Зокрема, через питання власності російського собору в Ніцці та православного цвинтаря. РФ у 2010 році виграла апеляцію в суді, тож тепер величезний собор Святого Миколая перейшов до власності Російської Федерації, як і земля навколо нього.

А на початку 2025 року Росія знову виграла в апеляційному суді, тож тепер і цвинтар, і перша маленька церква, заснована старою еміграцією, належить РФ.

Зі старою асоціацією ми були в контакті, коли шукали місця поховання українців, бо там є могили представників родини Кочубеїв, поховано кінорежисера Ежена Деслава (Євгена Слабченка), його могилу ми відреставрували коштом МЗС. Можу сказати, що частина старої еміграції нас сприймає, а от та нова хвиля – це прихильники політики Путіна, якраз ті, хто ходить у російський собор.

– Ви розповідали, що росіяни намагалися вас спровокувати на початку вторгнення?

– Так, у 2022 році, у березні, у нас було декілька провокацій з боку цих асоціацій. Наприклад, вони зробили публікацію про те, що начебто українська громада, українська асоціація їм погрожує. Але ми не реагували – і стало зрозуміло, що наші методи роботи спокійні, і ми не піддаємося на провокації.

Можу сказати, що російська присутність стала менш помітною в Ніцці. Коли йдеш по набережній, можна навіть почути українську мову, чого я ніколи не чула майже до 2022-го. Мені здається, що це дуже-дуже крутий знак.

– Чи є французи, які далі стверджують, що «не все так однозначно»?

– Є багато таких, які говорять про те, що росіяни – жертви, що там не всі за війну. І тут треба дуже методично пояснювати, щодня, що це ж не Путін кожного разу стріляє в українського солдата, це мільйони росіян, які ухвалили рішення йти вбивати українців. І треба про це говорити, але все ж таки французів, які зрозуміли, хто і що, теж дуже багато. Як на мене, дуже важливо кожному українцю, який тут, який уже більш-менш пристойно володіє французькою, завчити собі нормальний, правильний текст, який буде спиратись на логіку: майже чотири роки Україна воює, тримається, хоча ніхто в це не вірив на початку. Тепер це вже у ваших інтересах, і про це говорить ваша влада, і Євросоюз, і весь світ, це у ваших власних інтересах – підтримувати Україну. Чим більше ви підтримуєте Україну, тим менші ризики для вас, тим у більшій безпеці ви житимете тут.

УКРАЇНЦІ МАЮТЬ ЗБЕРЕГТИ ЗВ’ЯЗОК ЗІ СВОЄЇ ДЕРЖАВОЮ

– Багато українців, які оселилися тут, не мають наміру повертатися в Україну. Як ви це сприймаєте?

– Справді, українці швидко інтегруються, так кажуть самі французи. Але я не дивлюся на це як на трагедію. Я оптимістка, тому розглядаю це у такій перспективі: Україна стане членом Євросоюзу, у нас буде спільний економічний простір і не буде кордонів. І немає нічого страшного в тому, що людина ухвалить власне рішення – жити на дві країни. Як приклад, я наводжу дві хвилі імміграції – це Польща і Португалія. Колись в Європі так само казали, що багато поляків оселилися скрізь, потім те саме було з португальцями. Але ці поляки приїхали, відпрацювали, і дуже багато з них повернулися, відбудовували свою Польщу. Так, деякі діти їхні залишились тут, але вони точно усвідомлюють себе поляками.

Я приїхала до Франції у 2003 році. Трохи пізніше Литву прийняли до Євросоюзу, і пам’ятаю, як у литовців, що тут жили, змінилося відчуття, у них ніби крила виросли. У них був зв’язок з країною, вони розуміли, що можуть тут працювати, заробляти і повернутися, коли забажають. Тож коли у нас не буде кордону з ЄС, усе буде значно простіше.

ШКОЛА – ОСЕРЕДОК УКРАЇНСТВА

– Але до цього ще треба чекати роками. І я знаю, що в еміграції нелегко зберегти українство, а ще й передати це дітям…

– Так, саме тому Українська школа – це найважливіший проєкт. У нас тепер 62 дитини навчається. Цього року ми розділили своїх школярів на класи, щоб вони мали можливість іти за навчальним планом, який відповідає українським стандартам. Умовно кажучи, фінансово це невигідно, тому що ми додаємо більше годин учителям, і нам треба десь знаходити кошти, але ми свідомо на це пішли, щоб школа підвищувала цей рівень. В учнів буде можливість пройти атестацію, якщо вони захочуть продовжувати навчання в Україні, мати український атестат.

Але школа – це не лише про освіту та мову. Важливо, щоб у них зберігалась українська позиція, державницька, щоб вони формувались патріотами своєї країни.

ШЛЯХ ДО СЕРЦЯ ФРАНЦУЗІВ ЧЕРЕЗ МИСТЕЦТВО

– Так, школа – це засаднича історія. А якщо говорити про те, як залучити французів на свій бік, зацікавити їх Україною, які методи працюють найкраще?

– Це однозначно має бути сильний, добре підготовлений культурний проєкт, який залишить глибокий емоційний слід. І ми його плануємо на березень: 7 березня 2026 року в місті Кань-сюр-Мер буде відкрита виставка українського художника Олекси Грищенка. Це захід у рамках Українських сезонів у Франції. Картини місту Кань-сюр-Мер надасть Національний художній музей України. Водночас я маю власну напівдетективну історію, мені вдалося тут знайти ще й приватного колекціонера, який також погодився дати роботи Грищенка, про які не знали в нашому музеї.

– Для широкого загалу, хто такий Грищенко і чому французам це буде цікаво?

– Тому що його творчий доробок простягнувся з України до Франції, це один з найвідоміших українських авангардистів. Він народився у містечку Кролевці, тепер це Сумщина, вчився у Києві та Петербурзі. У 1920-х роках він опинився в Парижі, виставлявся там, а пізніше переїхав до нас на південь, у Кань-сюр-Мер, де жив Ренуар. На той час це вважалося таким південним Монмартром. Тут він одружився з француженкою. Грищенко багато мандрував, його роботи виставлялися по всьому світу, однак пік творчості митця пов’язаний саме з французьким середземномор’ям.

Ми робитимемо виставку якраз у цьому замку, у шато, де його твори експонували за життя. 1963 року Олекса Грищенко передав до Українського інституту Америки в Нью-Йорку частину своїх праць з умовою, що вони будуть перевезені за сприятливих обставин в Україну. У 2006 році цей архів передали до Національного художнього музею України. І от ці роботи ми покажемо у березні місцевій публіці.

– Тобто це буде для них своєрідне мистецьке відкриття?

– Саме ці картини – так, але ми хочемо підкреслити той момент, що Олекса Грищенко був українцем, відчував себе українцем і навіть писав про це французькою. Він вільно писав французькою мовою книжки з історії, теорії мистецтва. У 1944 році тут, біля Ніцци, митець почав писати книгу дитячих спогадів, яку він називає «Україна моїх блакитних днів». У ній автор згадує про своє дитинство в Україні, про Різдво, про розповіді дідуся про козаків, і він пише про те, що відбувся як художник лише завдяки своєму корінню. Тобто це про те, що можна стати абсолютно успішним французом, але водночас залишатися свідомим українцем. Така історія має бути розказана кожному тут. Що бути сьогодні українцем – це насправді суперсила та потенціал, який треба використовувати максимально.

– Нам є що розповісти французам. І водночас є те, чого можна повчитись у них?

– Вони пишаються тим, що вони французи, і точно знають, що французи – це найкраща нація у світі. Коли я запитую свого чоловіка про те, яка найкраща кухня, у нього немає іншої відповіді – звісно, це французька. І в цьому їхня сила. Але вони проходили через ті етапи, як ми, ще 300 років тому. Вони почали захищати свою культурну спадщину, зберігати та вивчати архіви, тобто її добре знають і бережуть – і культуру, і мову. На жаль, ми, українці, лише у процесі цього усвідомлення, через дуже сильні випробування, через війну. У нас є певний комплекс меншовартості. Інколи українцю треба піти на український захід, побачити, що це подобається французам, і тоді він скаже – так, це моє, я теж цим пишаюся.

ПОЧЕСНИЙ КОНСУЛ МАЄ ЗАХИЩАТИ ПРАВА УКРАЇНСЬКИХ ГРОМАДЯН ТА ІНТЕРЕСИ ГРОМАДИ

– З кінця літа ви стали почесним консулом на півдні. Отже, маєте тепер більше повноважень та впливу на владу?

– Скажімо так, якби не було багаторічної роботи в асоціації, то це було б новим викликом. А тепер моя діяльність тут, на місці, майже не змінилася. Мій обов’язок – представляти інтереси та захищати права українських громадян, приймати звернення у кризових ситуаціях. І ще це розширило географію. Тепер у мене повноваження не лише в департаменті Приморські Альпи, а й ще у трьох сусідніх. Я зустрічаюсь із місцевою владою, щоб зробити перебування українців тут кращим, комфортнішим, а громаду – помітнішою.

– До кінця року півтора місяця. Що планують українці півдня Франції на цей час?

– Тепер починаємо співпрацювати з університетом Science Po у місті Мантоні, будемо робити конференцію та кінопоказ до річниці Голодомору, щоб охопити молодь. Ми дуже раді, що зможемо говорити із цими студентами – за кілька років вони стануть держслужбовцями та політиками. Саме вони впливатимуть на європейську політику, тож мають розуміти причини війни в Україні. Ми також зробимо акцію зі свічками пам’яті у центрі Ніцци.

На Різдво організуємо в Ніцці традиційний вертеп. У нас буде декілька професійних музикантів, підтягнеться також молодь. У Ніцці вже є кілька українських підприємств: «Нова Пошта», Multicook, будівельні компанії, ресторани. Ми пройдемо через ці українські осередки та центральні вулиці, щоб об’єднати українців та французів різдвяним настроєм. А закінчимо дійство на Різдвяному ярмарку в Ніцці.

УКРАЇНСЬКИЙ ЦЕНТР У НІЦЦІ МАЄ СТАТИ МІСЦЕМ СИЛИ

– Я бачила ваші пости в соцмережах про пошук приміщення. Як сталося, що ви, маючи вже такий досвід і обсяг роботи, ризикуєте опинитися на вулиці?

– Ми від початку знали, коли у 2023 році сюди заїхали, що цю будівлю невдовзі зноситимуть. До того ж у березні – муніципальні вибори, тому трошки активізувалася ця історія. Дехто з керівництва говорить нам про те, що знайдуть рішення, і ми не залишимося на вулиці, а інші надсилають листи, що ми маємо виїхати негайно. Коли я пишу офіційні відповіді, вони взагалі ховаються і не відповідають.

Але нам тут точно не важче, ніж в Україні, тому я спокійно до цих випробувань ставлюся. Моя мрія – щоб наступне наше місце, наш центр став місцем української сили в Ніцці й узагалі на півдні. Нехай воно буде меншим, але належатиме громаді назавжди.

І це буде Український центр із великим наголосом на культурі, освіті, просвітницькій роботі, підприємницьких зв’язках. Це має бути місце, яке справді поєднає Україну та Францію.

Лідія Таран, Франція