Митець народився в 1951 році, живе й працює в Одесі. Годенко закінчив худграф в педагогічному університеті, викладав в будівельній академії. Більшу частину життя присвячує скульптурі – напряму, який сам називає life casting. Він створює відбитки тіл, прагнучі розкрити те, що зазвичай залишається прихованим. За його плечима багато виставок та артпроєктів. Так, скульптор працював з Кірою Муратовою під час зйомок фільму “Три історії”.
“Мої натури – різні люди, але найчастіше це жінки: фігурні, фактурні або, навпаки, тендітні й витончені. Мене надихають їхні тіла, і пластика сама знаходить свій ракурс”, – говорить Євген.
За його словами, у life casting головне – момент переродження.
“Після моїх арт-сеансів моделі йдуть іншими. Відбиток працює як негатив – він вбирає у себе те, що має вийти, і залишає позитив. Це майже як спа-процедура: тіло очищується, відбувається фактичне оновлення”.
Ми побували у митця в майстерні на Французькому бульварі й поговорили про його захоплення Бандерою та Шептицьким, про виставки, фотографію та про те, як народжується нова форма.
У 2010 році про Євгена Годенка зняли короткометражний фільм “Осколки гіпсової весни“.
У 2016 році в одеській галереї сучасного мистецтва “ХудПромо” відбулася його спільна виставка з Дмитром Дульфаном “Ефірні & Тіла”. Художник наголошував на документальній тілесності своїх скульптур: він свідомо уникає особистого висловлювання чи будь-якого втручання в натуру – тим самим дія перетворюється на недіяння.
У 2018 році в київській ART UKRAINE GALLERY Годенко взяв участь у проєкті “Більше, ніж скульптура”. Згодом там же відбувся воркшоп “Документалізація тіла”, де митець на моделі показав, як саме відтворюються “відбитки” невловимого.
У 2020 році в Одеському музеї західного і східного мистецтва відбулася групова виставка “Право на Ню”, де також були представлені роботи Годенка.
У 2022 році в галереї торгового центру “На Грецькій” він узяв участь у груповому проєкті одеських художників “Пружина”.
А у 2023 році в творчому просторі “Діалоги” на виставці з Євгеном Запоточним “Return to Beauty” (“Повернення до краси”) художник знову представив свої роботи…
Що це за досвід — залишити свій відбиток у гіпсі?
Це цікаві відчуття, коли твоє оголене тіло заливають гіпсом. Спочатку матеріал холодний, а потім, коли кристалізується, починає нагріватися – виходить цілющий компрес, свого роду спа-процедура. Кажуть, під час кристалізації гіпс вбирає негативну енергію.
Форми зазвичай залишаються мені – рідко хто забирає їх із собою.
Серйозно? Я думала, до тебе приходять переважно вагітні жінки – зафіксувати неповторну форму.
Так, був один випадок. Мій знайомий, джазовий музикант, який грав на гармошці, приїхав до мене з донькою, якій було 18. Вона була вагітна. Вони емігрували до США ще у 90-х, але приїхали до Одеси, і він попросив зробити для неї зліпок. Це був єдиний такий досвід.
У чому ідея твоїх робіт?
Зафіксувати форму “тут і тепер”, те, що більше не повториться. І ще – мені подобається сам процес, контакт із моделлю. Але ні з ким із них у мене не було інтимних стосунків. Залишається тільки їхня гіпсова форма.
Ти пам’ятаєш усіх своїх моделей?
Звичайно. Кожна – це окрема історія.
Коли ти почав цим займатися?
Приблизно у 70-х, тобто понад 50 років тому. Одну з перших моїх моделей звали Єва. Її форма вже потемніла від часу, але це була одна з найкращих моїх робіт.
У майстерні багато жіночих форм. А чоловічі?
Були кілька замовлень. Якось початківці кінематографісти знімали фільм про війну, їм потрібен був гіпсовий зліпок чоловіка, який сидить у палаючій “буханці”. Я робив зліпок майже з усього тіла.
Був ще актор театру – зараз його мобілізували.
А нещодавно художник Стас Жалобнюк приходив із колекціонерами – їм потрібен був зліпок чоловічого члена.
Про фотографію
Ти також займаєшся фотографією. Чому не мав жодної фотовиставки?
Я працював із плівкою – знімав на чорно-білу, сам проявляв і друкував. Тоді це було доступно й дешево, а зараз – навпаки. У мене досі лежать непроявлені плівки.
Мене захоплювала фотографія Яна Саудека – він підфарбовував свої чорно-білі роботи. Я теж пробував тонувати свої фото кольоровими олівцями. Зараз хочу принести до майстерні сканер і все це оцифрувати.
Як почалося твоє захоплення фотографією?
У дитинстві в мене був друг – професійний фотограф, який знімав весілля і спортивні події. Ми проявляли знімки у ванній, під червоним світлом. Потім мені подарували перший фотоапарат – “Смена”. Я був у десятому класі. Зняв цілий шкільний альбом – поїздки, уроки, фізкультуру, усе, що стосувалося шкільного життя.
Про фільм і майстер-класи
Розкажи про фільм “Осколки гіпсової весни”, який зняли про тебе.
Його зняла студентка театрально-художнього училища імені Грекова – Анастасія Малєєва. Вона закінчувала режисуру й вирішила зробити фільм про мене. До зйомок залучила своїх подруг. Прем’єра відбулася у клубі “Вихід”.
У 2018 році ти проводив майстер-клас у Києві. Чому б не повторити це в Одесі?
Ідея належала Наталії Заболотній, власниці Art Ukraine Gallery. Воркшоп був платним, глядачів багато.
І як із моделями?
У Києві з цим було складно. Моя постійна модель тоді поїхала в Тирасполь. Нас врятувала кураторка Маша Целоєва, яка потім працювала в Одеському художньому музеї з Олександром Ройтбурдом. Вона знайшла дівчину, яка погодилася весь вечір бути оголеною й у білому гримі.
Ще пропонували участь одному київському танцівнику – він погодився, але в останній момент відмовився.
Ти дружив із Ройтбурдом?
Ми не були близькими друзями, але я завжди відчував його підтримку. Думаю, саме він стояв за ідеєю київського майстер-класу. Раніше він організував мені в Одесі в Худпромі велику виставку разом із Дульфаном.
Про Бандеру, дитинство й антикомунізм
У тебе в майстерні поряд із жіночими формами висять портрети Бандери та Шептицького. Що вони для тебе означають?
Вони боролися за вільну Україну. Я знав про це ще тоді, коли про них було заборонено говорити.
Я народився 1951 року – ще застав Сталіна живим. Наприкінці 50-х почали продавати радіоприймачі за паспортом, і мій батько, військовий танкіст, купив один. Ми жили в Молдові, у військовому містечку, фактично як окупанти – все російське, із місцевими жодних контактів.
По коротких хвилях ми слухали Голос Америки і Радіо Свобода. З того часу я “заразився” антикомунізмом. Допомогло й те, що я багато читав – був записаний у кілька бібліотек. І поступово зрозумів: у всіх офіційних джерелах – суцільна брехня.
Як твої друзі відреагували на такі погляди?
У 2014 році, після окупації Криму й Донбасу, я роздрукував фото Степана Бандери й повісив його в майстерні. Зробив кілька листівок і роздав друзям.
Дивно, але навіть ті, хто пережив радянську пропаганду, вважали її правдою. Вони називали Бандеру фашистом. Багато хто мене тоді не зрозумів – і досі не розуміє.
Про війну й сьогодення
Як ти ставишся до так званих “ватників”?
Це зомбі. Я їм співчуваю. Агресії не маю, можу спокійно спілкуватися.
Що думаєш про деколонізацію та перейменування вулиць?
Це, швидше, відволікання уваги – спроба створити внутрішній конфлікт навколо дрібниць. Сам по собі цей конфлікт – порожній.
Кажуть, у твою майстерню прилітало?
Так, восени минулого року. Балістика прилетіла близько десятої вечора. Добре, що всі вже пішли – за 15 хвилин до того ми сиділи тут. Вранці прийшов – усе було в склі.
Не думав виїхати?
Ні. Добре там, де ми є.
Про світогляд та сучасне мистецтво
Якої філософії ти дотримуєшся?
Я послідовник дзен-буддизму, точніше даоської школи – практики недіяння. Якщо б такої школи не існувало, я б її вигадав. Нічого не роблячи, робиш багато. І тоді результат приходить сам.
Що сьогодні головне в мистецтві?
Не те що ти робиш, а як це пояснюєш. Якщо під будь-яку дурницю підвести серйозну концепцію – для критиків і колекціонерів цього вистачить. От це, мабуть, і є головне сьогодні.
