Ілона Гавронська, заступниця міністра соціальної політики, сім’ї та єдності

Після понад трьох років повномасштабної війни мільйони українців залишаються за кордоном, насамперед через безпекову ситуацію. Для підтримки та забезпечення постійного зв’язку з ними держава розпочинає розгортання Мережі єдності. Перші Центри єдності мають відчинити свої двері вже цього року та в майбутньому стати простором, де українці зможуть отримувати необхідні консультації, освітні та соціальні послуги. Про те, як функціонуватимуть ці центри, які можливості вони надаватимуть та чому для держави важливо мати контакт з кожною українською громадою за кордоном, Укрінформ поспілкувався із заступницею міністра соціальної політики, сім’ї та єдності України з питань європейської інтеграції​ Ілоною Гавронською.

– Раніше повідомлялося, що Мережа Центрів єдності запрацює вже цьогоріч. У чому полягає ця ініціатива?

– Дякую, що ви одразу сказали «Мережа Центрів єдності». Для нас принципово важливо говорити саме про Мережу єдності. Ми сприймаємо її як рамку для різних ініціатив, що тепер запускаємо спільно з урядами інших країн. Наша ідея і наш план – не лише відкривати нові простори, а й залучати до мережі вже чинні ініціативи українців за кордоном. Їх дуже багато, і вони справді потужні.

Ось свіжий приклад. Нещодавно я була в Брюсселі на перемовинах з представниками Єврокомісії – ми обговорювали з партнерами план щодо можливого поетапного завершення дії Директиви ЄС про тимчасовий захист для українців. І принагідно я відвідала громадський центр Ukrainian Voices RC у Брюсселі, який є справжнім прикладом самоорганізації українців за кордоном. Там діють курси для дітей: малювання, ліплення, вивчення мови. Крім того, у центрі надають підтримку літнім людям. Також є допомога з пошуком житла для тих, хто щойно приїхав і взагалі не розуміє, із чого почати. Щомісяця Ukrainian Voices RC приймає понад 4000 відвідувачів, організовуючи близько 100 активностей на тиждень. Уявіть – там навіть є театральна студія та професійне приміщення для запису подкастів! Це дуже показовий приклад того, як може працювати Центр єдності. Це має бути місце, де українці можуть зібратися і разом вирішувати свої справи – культурні, освітні, соціальні.

Окремий важливий блок – консультування. Саме через це нам потрібно якомога швидше розгортати мережу Центрів єдності. Йдеться про ймовірне припинення дії механізму тимчасового захисту, який продовжений до березня 2027 року в країнах ЄС. Ми не знаємо, яким буде остаточне рішення, тож маємо бути готові до будь-якого сценарію, разом із тим, що тимчасовий захист припиниться. Тому людям потрібні консультації.

Інший важливий напрям консультування – повернення в Україну. Як правильно повернутися, що потрібно зробити в країні перебування, щоб виїхати без боргів, несплачених комунальних послуг, можливих штрафів.

– Перші Центри єдності відкриваються в Іспанії, Німеччині й Чехії. Чому обрали саме ці країни?

– Це якраз ті країни, уряди яких першими відгукнулися на ініціативу уряду України створити Мережу єдності. Ми їм дуже за це вдячні. Зокрема, за рішення надати приміщення, де будуть функціонувати Центри єдності.

Перший із них почне свою роботу в Іспанії, у місті Торрев’єха, що в провінції Аліканте. Там приміщення вже доступне, ми можемо просто фізично зайти й розпочати активності.

Саме це місто було вказане у спільній декларації, підписаній між Україною та Іспанією у березні 2025 року. Нею передбачено співробітництво щодо запуску та функціонування Центрів єдності у містах Іспанії, де перебуває найбільше українців, передусім у Торрев’єсі.

Якщо говорити про цифри, то усього в цій країні під тимчасовим захистом перебуває приблизно 240 тис. українців, і майже чверть із них – у провінції Аліканте, де і розпочне свою роботу центр.

Іспанський уряд відреагував саме через те, що українців у цьому регіоні багато, і для них важливо підтримувати нашу громаду. Отож це той випадок, коли є синергія – і уряду України, і уряду Іспанії.

18 листопада ми плануємо провести захід у цьому приміщенні – з представниками іспанського уряду, місцевої громади, а також міжнародних організацій, які надаватимуть послуги в Центрі єдності. Ми вже маємо попередні домовленості, але, звичайно, деталі – графіки, формати послуг – потрібно ще узгодити. Серед партнерів – Міжнародна організація з міграції, УВКБ ООН (UNHCR), Червоний Хрест, IRC, організація ICMPD, яка теж працює з біженцями. Ми, по суті, зводимо під одним дахом усіх ключових акторів.

Мінсоцполітики також презентує і запропонує для впровадження модель Центрів життєстійкості – це наш флагманський проєкт, який активно працює в Україні. Ми бачимо його як одну з можливих моделей роботи в Центрах єдності.

Німеччина – це також крок назустріч. Уряд Німеччини виділив приміщення для української громади, тепер закінчується його реконструкція та облаштування. Наступного тижня під час відрядження ми плануємо його відвідати. Активна робота в цьому просторі, найімовірніше, почнеться вже наступного року, бо поки що тільки завершується ремонт.

У Празі ситуація подібна – нещодавно отримали приміщення, де можна все це облаштувати. Тобто перші центри – це насамперед крок назустріч Україні з боку урядів інших країн.

Але це лише один елемент Мережі єдності. Наше завдання – залучити в мережу й інші українські організації, які вже працюють за кордоном, мають приміщення, активності, свою аудиторію. Головна ідея – поєднати всіх, зробити всіх видимими одне для одного. Бо українська громада за кордоном потребує єдиного голосу, єдиного інформаційного поля, в якому зрозуміло, кому можна довіряти і звідки брати перевірену інформацію.

– Тобто відкриття центрів відбудеться вже цього року, але повноцінний спектр послуг запрацює переважно наступного?

– У Берліні зараз говорити про «відкриття» у класичному розумінні, напевно, рано. Для нас відкриття – це насамперед появa доступу української громади до Центру єдності. Далі ми вже разом з громадою, партнерами, міжнародними організаціями, як уряд, вирішуємо, як його облаштовувати та наповнювати.

Це синергійний проєкт. Ми не можемо українцям за кордоном спустити зверху інструкцію: «У цьому приміщенні ви маєте робити тільки це, це і це». Ми хочемо спочатку почути їхній запит: що їм потрібно, що допоможе їм ухвалити поінформоване рішення – повернутися, залишитися, змінити свій статус.

Для когось головним буде культурний компонент, для когось – освітній, для когось – практичні консультації. Так, ми із частиною активностей уже готові стартувати, але для нас принципово важливо спершу почути громаду. Тому ми називаємо це «м’яким відкриттям».

– Які саме послуги вже можуть бути доступні цього року?

– Освітні послуги можуть стартувати цьогоріч, передусім в іспанському приміщенні – за умови погодження з іспанською стороною, адже це будівля, яка належить Міністерству соціальної політики Іспанії. Кожен крок ми узгоджуємо з ними. Йдеться, наприклад, про українськомовні заняття для дітей, заходи, які допомагатимуть дітям і дорослим залишатися залученими в український освітній простір, в українськомовне середовище. Певні заходи, які підтримують зв’язок з українською освітою, справді можна проводити вже зараз. Також ми обговорюємо з ДП «Документ» можливість надання ними послуг у цьому приміщенні, а також надання виїзних консульських послуг. Плануємо теж відкрити у Центрі єдності Українську книжкову поличку – ініціативу першої леді України.

Ми тепер складаємо графік таких активностей спільно з українськими громадськими організаціями, які працюють за кордоном. Повторю: це невеличкий, але важливий крок. Далі потрібно значно більше.

– Цього року відбудеться відкриття трьох центрів, а надалі в яких країнах плануєте розширення?

– Планується, що до кінця 2026 року Мережа єдності охопить усі країни ЄС і стане інфраструктурою для інформування, консультування та підтримки українців за кордоном у процесі повернення. Йдеться, нагадаю, про мережу, яка об’єднуватиме як нові, так і вже чинні українські громадські центри по всьому світу.

Така модель дає змогу масштабуватися значно швидше й охопити більше організацій. Швидкість для нас критична, тому що до кінця 2026 року нам потрібно мати в мережі якнайбільше організацій, які можуть бути джерелами trusted information – інформації, якій довіряють.

Починаючи десь із середини наступного року, люди, які перебувають у країнах ЄС, дедалі частіше ставитимуть питання: «Що мені робити далі? От-от закінчиться тимчасовий захист, які в мене варіанти?». І нашою відповіддю має стати вже розгорнута мережа, здатна якісно консультувати. Тому ми будемо спиратися на активності, які вже створили самі українці, – навчати ці організації, готувати для них сценарії консультування, зокрема щодо програм повернення. В європейських документах це називається Voluntary Return Program – програма добровільного повернення.

– Чи вже відомо, хто працюватиме в перших Центрах єдності?

– Наразі центри укомплектовані передусім приміщеннями. Далі їх потрібно наповнювати людьми й послугами. Наше завдання – максимально ощадливо використовувати кошти державного бюджету України і залучати якомога більше інших ресурсів. Тому ми будемо спиратися на те, що вже є,  – організації, які мають гранти чи підтримку від місцевих громад і урядів, – і запрошувати їх надавати свої послуги в цих просторах.

Так само міжнародні організації. Вони вже мають фінансування для роботи з біженцями й переселенцями. Ми не створюємо конкуренцію їхнім програмам, а, навпаки, пропонуємо їм майданчик.

Напочатку роботу Центрів єдності будуть забезпечувати і координувати волонтери – наші активні громадяни, які відгукнулися на такий виклик.

– Якщо говорити про фінансування, чи можна вже сказати, яку частку бере на себе держава, а яку – міжнародні партнери?

– Зараз назвати точні відсотки неможливо. Наше завдання – зробити так, щоб міжнародне фінансування було максимально великим. Але залучення коштів – це також велика робота.

Нам потрібно створити такі умови в Мережі єдності, щоб партнери – а партнерами вважаю і українські громадські організації за кордоном – були достатньо підготовленими й навченими, щоб самостійно залучати фінансування на освітні послуги, культурні заходи, консультування тощо.

Наскільки добре ми навчимо цю мережу працювати з грантами, від цього залежатиме обсяг міжнародних коштів. Ми орієнтуємося, зокрема, на Європейський фонд з питань міграції та інтеграції (AMIF). Українська держава безпосередньо не може його отримувати, бо ним управляють держави-члени ЄС кожна в своїй частині (так працює система спільного управління – Shared Management). Але його можуть залучати під свої проєкти українські ініціативи в конкретних державах.

Тут важливо бодай пояснити, як ця система працює, і це теж дуже залежить від кожної країни. Якщо спрощено: чим більше ми залучимо недержавного фінансування, тим меншою буде частка державного. І навпаки. У наших інтересах – щоб участь міжнародних і місцевих джерел була максимальною.

– За кордоном тепер багато українців створюють власні організації. Як ви плануєте з ними працювати в межах Центрів єдності?

– Власне, у цьому й полягає суть: ми створюємо мережу мереж. Там, де вже є українські осередки, наше завдання – не поставити поверх них щось нове, а залучити їх до Мережі єдності.

Ми можемо, наприклад, на базі чинних ініціатив розширювати їхню функцію, додаючи компонент консультування, – також від міжнародних організацій, таких як UNHCR, що володіють мандатом на роботу з біженцями і вже мають свої точки консультування.

Або інша модель – ми спільно з іноземним урядом створюємо простір, Центр єдності, і запрошуємо туди вже чинні українські ініціативи. Тобто це змішана модель, де ми не конкуруємо з тим, що вже працює, а доповнюємо й підсвічуємо це.

Багато чого вже існує, але воно розпорошене. Наше завдання – зробити ці послуги більш видимими й доступними. Бо видимість дорівнює доступу.

– Чи планується робота цих центрів після завершення війни, чи це суто воєнна ініціатива?

– Ці центри створюються саме на довгу перспективу – щоб працювати і після завершення війни. Ми орієнтуємося на вибір людей. Хтось вирішить повернутися одразу, хтось – не повертатися певний час.

Але наше завдання – зберігати зв’язок. Спочатку Мережа єдності має допомогти підготуватися до завершення дії тимчасового захисту, а далі – утримувати зв’язок з українцями за кордоном.

За різними оцінюваннями, за межами України – близько 25 млн українців. Це різні хвилі міграції: ще із часів Другої світової, потім трудова міграція в незалежній Україні, а тепер – хвиля, пов’язана з повномасштабною війною. Лише нинішня хвиля – це близько 7 млн людей за кордоном.

І більшість цих людей хоче бути залученими. Бажання повернутися або бути корисними Україні, перебуваючи за кордоном, – воно є і з часом навіть посилюється у наших людей за кордоном. Через Мережу єдності ми як держава хочемо бути в контакті з такими людьми.

Мережа єдності покликана створити середовище, в якому навіть ті українці, що наразі не мають громадянства України (таких багато серед попередніх хвиль міграції), зможуть «дозріти» до рішення переїхати жити в Україну або активніше взаємодіяти з Україною. Нам важлива кожна українка, кожен українець, де б він чи вона не перебували.

– Чи вже тепер держава має контакт з українцями за кордоном саме щодо повернення?

– Так, звичайно. Ми не можемо не контактувати. Кожного разу, коли хтось із нас виїздить за кордон у відрядження, ми намагаємося знайти можливість зустрітися з українською спільнотою. Це офлайн-частина. Є й онлайн-комунікація – ми постійно на зв’язку з громадськими організаціями. Так, поки що це доволі точкові контакти: когось ми знаємо, про когось дізнаємося. Але наша мета – знати про всіх і щоб всі знали одне про одного. У цьому й полягає ідея Мережі єдності.

Ми розробляємо цифровий інструмент, де українські громади за кордоном зможуть «заявити про себе». Ми додамо їх на мапу – з основною інформацією про те, хто вони і що роблять.

Такі мережі вже є – це структуровані діаспорні організації. Проте часто старі хвилі діаспори й так звана нова діаспора живуть у своїх окремих мережах. Наше завдання – створити мережу мереж, єдиний простір.

– Чи є розуміння, скільки людей уже готові повернутися в Україну?

– Постійно проводяться різні дослідження. Останні дані доволі оптимістичні: близько 64 відсотків українців за кордоном розглядають можливість повернення після завершення повномасштабної війни. Найбільшим чинником є, безумовно, безпекові умови.

Ми щиро вдячні Збройним силам України, іншим Силам оборони, які виконують свою роботу й забезпечують ці безпекові умови. Це базова передумова для будь-якого масового повернення.

Раніше дослідження показували різні цифри, але нині рівень готовності повернутися – понад 60 відсотків. Це дає підстави для обережного оптимізму.

– Ви вже згадали Директиву ЄС про тимчасовий захист. Її дія для українців продовжена до березня 2027 року. Які сценарії обговорюють в ЄС щодо правового статусу українців після завершення її дії?

– Важливо уточнити, що не «Директива закінчується», а закінчується її застосування щодо українців. Сама Директива існувала з 2001 року, але ніколи не застосовувалася, допоки у 2022 році Європейський Союз, рішенням держав-членів, не активував її саме для українців. Це був безпрецедентний крок солідарності з Україною.

Тимчасовий захист – це, по суті, механізм, який дав змогу дуже швидко прийняти багато людей, розвантажити національні бюрократичні системи і водночас забезпечити основні права: проживання, доступ до ринку праці, медицини, освіти.

Первісна логіка така: після завершення дії тимчасового захисту люди, які й надалі потребують підтримки, можуть переходити на національні механізми – як інші мешканці цієї країни.

Наприклад, особа з інвалідністю після завершення тимчасового захисту має звернутися до відповідних соціальних служб й отримувати підтримку вже в загальній системі соціального захисту тієї країни, нарівні з іншими. Те саме стосується легального перебування: якщо людина працює, навчається, має сімейні підстави (наприклад, хтось із подружжя вже має легальний статус), вона може перейти на відповідні національні режими. Або скористатися можливістю добровільного повернення в Україну – тієї самої Voluntary Return Program.

– Які механізми підтримки для сімей, що повернуться після тривалого перебування за кордоном, готова запропонувати Україна?

– Передусім треба пам’ятати, що механізми підтримки діють для всіх українців незалежно від того, чи людина живе в Україні, чи повертається з-за кордону. У держбюджеті на 2026 рік на підтримку сімей з дітьми закладено 52,7 млрд грн – це майже вдвічі більше, ніж торік. Тобто держава системно підтримує своїх громадян, які потребують соціального захисту, і це стосується також тих, хто повертається. Люди не «отримують право» – вони вже його мають. Питання лише в тому, щоб приїхати й скористатися цими можливостями.

Окремий напрям – підтримка громад, які прийматимуть людей. Важливо інвестувати у місцеву інфраструктуру, щоб тому, хто повертається у певне місто чи селище, було куди повернутися – з погляду послуг, роботи, освіти, медицини. Тому спільно з європейськими партнерами ми напрацьовуємо підхід, за якого ресурси будуть спрямовуватися на розвиток і підсилення наших громад.

Тепер повертаються ті, хто ухвалює рішення попри безпекові ризики. Ми очікуємо, що коли безпекові умови поліпшаться, кількість людей, готових повернутися, одразу різко зросте.

Саме тому важливо вже зараз розгортати Мережу єдності й систему консультування – це буде «швидкий механізм» для великої хвилі повернення. ЄС, коли запроваджував тимчасовий захист, теж діяв швидко й системно, щоб прийняти людей. Нам потрібно так само швидко, але якісно зустріти тих, хто повертатиметься додому.

А далі залучаються вже звичайні «мирні» інструменти – соціальні послуги, підтримка бізнесу, перекваліфікація, гранти, місцеві програми. Про них потрібно активно розповідати – аж ніяк не всі українці за кордоном знають, якими можливостями вже сьогодні володіє Україна.

– Чи є дані, скільки людей повертаються тепер?

– Точні цифри потрібно завжди оновлювати, але орієнтовно можу сказати так: із тих близько 7 млн українців, які перебувають за кордоном унаслідок повномасштабної війни, 4,6 млн – на тимчасовому захисті в ЄС.

За різними дослідженнями, близько 2 млн людей за період 2022–2023 років уже встигли виїхати й повернутися. У перші два роки повномасштабної війни це було дуже помітно. Тепер ми спостерігаємо певний баланс: постійно хтось виїжджає, хтось повертається. Через це цифра в 4,6 млн на тимчасовому захисті тримається «приблизно стабільною».

– Як Україна працюватиме з великою кількістю дітей, які тепер ростуть за кордоном? Чи є довгострокове бачення збереження їхньої ідентичності?

– Ідентичність – це значно більше, ніж запис у свідоцтві про народження чи наявність українського паспорта. Водночас як держава ми занепокоєні тим, що багато дітей-українців народжуються за кордоном і не потрапляють у наші реєстри – вони зареєстровані тільки в системах інших країн.

Одне із завдань Мережі єдності – створити середовище, де батьки новонародженого щонайменше зможуть отримати зрозумілу інформацію про те, як зареєструвати дитину в українському реєстрі. Так, інформація про це є в консульствах, але нам важливо, щоб вона лунала звідусіль, також через громади, центри, онлайн-платформи.

Що стосується школярів – це спільна робота з Міністерством освіти: як забезпечити українознавчий компонент для дітей за кордоном, щоб їм було легше інтегруватися після повернення. У ширшому сенсі наша мета – щоб діти через своїх батьків ухвалювали рішення: «Я українець / українка, я хочу бути частиною своєї держави».

Це «гра в довгу». Тепер ми робимо один із проміжних кроків – створюємо Мережу й спільний інформаційний простір. Паралельно Міністерство молоді та спорту і Міністерство культури працюють над оновленням концепції національної ідентичності в сучасних умовах. Далі їхні напрацювання можна буде «накладати» на цю мережу. Це тривала робота, в якій важливо дотягнутися до кожної дитини, підлітка, молодої людини.

Дослідження показують: молоді люди, які мають досвід участі у волонтерстві, молодіжних чи громадських організаціях, пов’язаних з Україною, утричі частіше заявляють, що бачать своє майбутнє саме тут, у нашій державі. Тому наша мета – створювати умови для такої залученості.

Повторюся, кожен українець, де б він не перебував, для нас важливий. Ми працюємо над тим, щоб наші громадяни, які перебувають за кордоном, зберігали зв’язок з Україною, мали можливість отримати достовірну інформацію й ухвалювати поінформоване та свідоме рішення про повернення додому. І це особливо важливо, коли йдеться про молодь.

Вікторія Шевченко

Фото Укрінформу можна купити тут