Гаська Шиян про збірку Перехідний стан: інтерв’ю — Суспільне Культура

Поезія Гаськи Шиян — смілива, епатажна та відверта. Крізь її рядки лунає голос сучасної української жінки, яка досліджує тілесність, насолоду й сексуальність без цензури. Балансуючи між буденністю та трагедією, особистим та колективним, сміхом та сентиментами, мирним минулим і воєнним сьогоденням, авторка пропонує унікальну оптику жіночого досвіду.

Усе це втілилося в її першій поетичній збірці “Перехідний стан”, яка нещодавно вийшла друком у “Видавництві Старого Лева”. До цього Шиян опублікувала два романи: “Hunt, doctor, hunt” та “За спиною”.

Ми зустрілися з Гаською Шиян на літературному фестивалі “Земля поетів”, який відбувся у Львові 8–9 листопада. Про підхід письменниці до творчості, поетичний дебют та майбутній роман — читайте в матеріалі Суспільне Культура.

“Перехідний стан” — твоя перша збірка, але поезія супроводжує тебе вже давно. Що вона для тебе означає?

Це правда — я пишу поезію давніше, ніж прозу. У цю збірку увійшло, може, 20 % мого доробку.

Вірші супроводжують мене завжди: я сприймаю їх як нотатки, котрі допомагають зафіксувати емоційний стан. Саме тому вони часто розповідні, сюжетні. Якщо просто записати цікавий момент, то переважно воно губиться — а от в поетичній формі я закарбовую обставини, в яких це написала, і потім навіть можу використати свої вірші для прозових творів.

В якому емоційному стані ти пишеш вірші?

У стані внутрішньої напруги. Я маю дуже мало романтично-метафоричної поезії і майже не пишу на емоціях піднесення. На вірші мене зазвичай штовхає почуття роздратування. Що цікаво: я описую не об’єкт роздратування, а саме неспокійно-тривожний стан, який він у мене викликає. Це ніби каталізатор, який не дає пропустити певну ситуацію повз.

Чи пам’ятаєш свій перший вірш? Він з’явився в дитинстві, юності чи вже в дорослому віці?

Я написала кілька віршів у підлітковому віці, але системно вони з’явилися в моєму житті у 28–29 років.

У мене досить цікаві стосунки з римованою поезією: часом вона трапляється, але я сприймаю такі вірші як чужі, не люблю потім їх читати вголос. Утім, коли в мене вперше виник сильний поетичний імпульс, я за короткий період написала 10–15 римованих віршів.

Яскраво пам’ятаю перший вірш, у якому намацала свою форму — близьку мені, з якою не соромно бути публічною. Я написала його, коли подорожувала в Бразилії: про старовинний, ще колонізаційного часу, закинутий будинок. Я уявила, що в ньому живе якийсь романтичний безхатько, який страждає за коханою — і зобразила, як чарівно він сприймає цей світ. Цього вірша немає в “Перехідному стані”, хоча я думала ним почати збірку.

Раніше ти публікувалася як прозова авторка. Чому відкладала поетичний дебют?

Мені, в певному сенсі, бракувало сміливості. Я не знецінювала свої вірші, але й не вважала їх гідними цілої збірки. До того ж вони дуже довгі: якщо публікувати все, що я пишу, можна назбирати зо два десятки збірок.

Окрім цього, я — повільна людина за життєвим темпоритмом, мені імпонує філософія slow living. Я люблю дистанцію: відкладати важливі тести, обдумувати їх ще раз. Навіть сториз в Instagram майже не викладаю — це не ідеологічно-принципова позиція, мені просто не властиво щось миттєво викидати аудиторії. Тож дебютна збірка вийшла тоді, коли я мала в ній достатньо впевненості.

А що для тебе означає назва “Перехідний стан”?

Вона відображає мої трансформації за останні п’ятнадцять років — з 2010-го по 2025-й. Нещодавно я побачила жарт, мовляв:

— Ти ж казала тобі тридцять з половиною, а тобі сорок п’ять.

— Так сорок п’ять — це ж і є тридцять з половиною.

Якби почула його раніше, то назвала б збірку “Тридцять з половиною” (сміється).

У моїй поезії багато жіночого: тілесного та сексуального, еротичного та корпорального. Упродовж збірки можна простежити, як змінюється лірична героїня: її вік, стан, соціальний статус (наприклад, як вона пізнає материнство). Поступово вірші стають менш легковажними, а напруга зростає. Я дуже відчуваю ці внутрішні зміни — хоча не впевнена, наскільки вони помітні ззовні.

Вірші позначені хронологічно. Більшість написані після 2022-го: безумовно, вони пов’язані з війною, але політичного тут мало — переважає індивідуальне прожиття цих подій. Часом назви дублюються, як-от у віршах “Жінки” та “Жінки-22”. Дуже цікаво порівнювати, як змінилося сприйняття. Також дещо змінилася форма віршів: на початку вони розлогіші, а потім трохи ритмічніші.

Зрештою, назву я завжди придумую наприкінці. Зараз от пишу новий роман, рукопис вже наближається до фінішу — а назви поки немає, я ще в роздумах.

О, розкажи про новий роман! І коли нам його очікувати?

Планую завершити до кінця року. Далі вже — залежить від видавця.

Я почала писати роман у 2021-му. З 2017-го по 2020-й я жила в Києві: це був дуже класний період, коли я нарешті знайшла спільну мову з цим містом. У мене було кілька спроб порозумітися з Києвом, бо спочатку він здавався занадто агресивним і незатишним. Але в ті роки зірки нарешті зійшлися — і в столиці я почувалася надзвичайно добре.

Київ тоді саме здобував репутацію “нового Берліна” — з яскравим нічним життям, андеґраундними клубами тощо. Я захотіла написати про це. За задумом, це мав бути фривольний міський роман про те, як жив столичний креативний клас, який добре заробляв у ті роки. А потім почалося повномашстабне вторгнення — і я почала сприймати це як історію про втрачений рай, адже йдеться про життя в місті, яке вже ніколи таким не буде. Я не хотіла міняти тональність, цю початкову легкість, але ми втратили ту безтурботність та віру в те, що війна посеред Європи у ХХІ столітті неможлива.

Цього літа я влаштувала собі так звану письменнницьку резиденцію: з середини липня по середину серпня пробула в Києві, щоб зчитати поточний настрій міста. Я відчула, що потрохи колишнє життя повертається, хоч і забарвлене горем, тривогами та суспільними розколами. Попри все, мені знову було дуже добре в Києві — тож я вирішила не робити розв’язку роману песимістичною.

Війну в книзі не описано. Я не відчуваю за собою достатньо легітимності це робити.

Це дуже цікаво! Та повернімося до збірки. Як би ти описала її настрій?

Я завжди отримую дуже різні відгуки на свою поезію. Хтось вважає її провокативною, брутальною, надто відвертою. У ній дійсно багато “м’яса”. Попри це, особисто для мене тут є чимало зворушливого та ніжного.

Напевно, я просто така людина. Скажімо, я часто фотографую сміття — і публікую це в соцмережах. У потворному, незатишному, дискомфортному я вбачаю багато крихкості, сентиментальності й меланхолійності. Комусь мої вірші можуть здаватися провокативними, але в них немає якогось маніфесту. Я не прагну нічого довести чи когось у чомусь переконати — тільки трохи оголити свій внутрішній світ та поділитися спостереженнями за зовнішнім.

Центральним у твоїй поезії є жіночий досвід. Чи можна назвати її феміністичною?

В останні роки я дуже втомилася від рамкування всього “жіночого”. Мені не близькі радикальні феміністичні течії, які межують із мізандрією — я б не хотіла асоціюватися з ними. Я ніколи не бачила себе лідеркою, маніфестанткою, борчинею за певну ідеологію. До того ж називати себе феміністкою — це не просто бути жінкою, яка хоче емансипації. Наприклад, мій роман “За спиною” — не феміністичний, але про емансипацію, яка мені близька.

Це може звучати дещо провокативно, але мені комфортно у світі лампового патріархату. У моєму житті завжди були сильні чоловічі фігури тата, дідусів. Для мене дуже важливі позитивні стосунки з протилежною статтю, родинний комфорт, материнство та інші “функції” жінки, проти яких часом виступає радикальний фемінізм.

Я пишу переважно про жінок, жіночим голосом, із жіночої перспективи — але не вважаю, що роблю внесок у жіночу боротьбу. Я не проти, якщо мою поезію сприйматимуть як феміністичну, але сама її так позиціювати не готова.

Вочевидь, ця поезія буде ближча саме читачкам. Але чому, на твою думку, її важливо прочитати й чоловікам?

Я б не прокладала таку межу. Не можу сказати, що моя авдиторія суто жіноча — серед чоловіків, зокрема колег-поетів, поціновувачів моїх віршів теж завжди було досить багато.

Інша справа, що просто не всім людям легко дається читати поезію. Ті, хто загалом розуміють поезію, не матимуть складнощів із моїми віршами, незалежно від статі.

Ми з тобою зараз спілкуємося на фестивалі “Земля поетів”. Людей на подіях багато, та й загалом запит, інтерес до поезії в нас зараз стрімко зростає. На твою думку, чому є така тенденція?

А це взагалі феномен — у жодній європейській літературі поезія не є настільки сильним жанром, як у нас. Я була на багатьох поетичних фестивалях за кордоном, і це ніде не так масштабно.

Наприклад, у Франції поезія стала маргінальним жанром літератури, але перетекла в музику. Сучасна французька попмузика має дуже сильні тексти — по суті, це теж вірші, але співані. Однак, за моїми спостереженнями, лише в Україні поет просто виходить і зачитує свої твори на величезну авдиторію чи збирає тисячі лайків у Facebook.

Мені відомо, що культура spoken word також популярна в Південно-Африканській Республіці. Я спілкувалася з тамтешніми поетами: їм важливіше не те, чи маєш ти видану збірку, а наскільки розвинутий у тебе YouTube-канал. У них там великі охоплення — часом поетів навіть запрошують на весілля, щоб вони зачитали свої вірші.

Тобто не лише в Україні поезія розвивається, але за європейськими мірками в нас справді унікальна ситуація. І я вбачаю тут кілька причин. По-перше, віршоване слово в Україні завжди було доволі сильним, адже нашому світосприйняттю властива певна поетичність.

По-друге, цю тенденцію підсилило повномасштабне вторгнення. В умовах війни дуже складно писати велику форму. Тут йдеться і про те, що автори-військові чисто фізично не мають можливості писати щось більше; і про те, що велика форма потребує дистанції, тривалого спокійного періоду. А поезія — дуже ad hoc (“тут і зараз” — Ред.), вона миттєва й дуже чітко передає емоції та стани.

По-третє, багато українців після початку великої війни усвідомили необхідність пізнання української культури. Це також підсилило видимість поетів, їхню потрібність і вагомість.

На твою думку, чи є якісь теми, висвітлення яких у нашому поетичному контексті бракує? Або навпаки — чи є перегин у якусь тематику?

Я думаю, що перегину не може існувати: якщо певна тематика гостра, то людям потрібно проговорювати, відрефлексовувати. Отже, саме така пропорція має бути. Наприклад, у поезії тих же африканських народів переважає тема колоніалізму, боротьби за права темношкірих тощо. І це природно, бо воно їм болить.

Очевидно, що в нас зараз темою, яка найбільше об’єднує людей, є проживання війни. Цей досвід кожен автор висвітлює по-своєму, дуже по-різному. Він присутній у кожному рядку, навіть якщо немає жодного слова про війну.

Дуже цікаво, що червоною ниткою в нашій поезії зараз проходить біблійна тематика, спілкування з Богом про те, що з нами відбувається. До неї звертаються й релігійні люди, і агностики (до яких належу і я). І часто це досить різкі, немолитовні висловлювання.

Найменше в нас зараз любовної лірики. Вона можлива під час війни, але точно не буде такою безтурботною, як у спокійній Європі. А ще в українській поезії відсутній цей типовий європейський персонаж — молода людина, яка в розгубленості, не знає, як подолати виклики цього світу й куди себе в ньому притулити. Ми зараз не маємо такої розкоші, як писати про екзистенційні кризи, млявість і нігілізм.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв’язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]