Директор Музею Революції Гідності Ігор Пошивайло

В Україні 21 листопада відзначають День Гідності та Свободи. Дата обрана на честь двох революцій: 22 листопада 2004 року розпочалася Помаранчева революція, а 21 листопада 2013-го студенти та громадські активісти вийшли на акцію, від якої бере початок Революція Гідності.

Перші обговорення щодо меморіалізації Революції Гідності відбулися у 2014-му. У січні того року започаткували ініціативу “Музей Майдану”, а восени вона об’єдналася з ініціативою Аналітичного центру pro.mova “Музей Свободи”. У лютому 2015-го заснували громадську організацію “Музей Майдану”, а 12 квітня 2016-го він отримав статус національного.

Музей потребував свого простору. Для цього ініціювали міжнародний архітектурний конкурс “Територія гідності”. Обговорення тривало два роки і не привело до результатів: земельну ділянку не виділили, інституції яка б реалізувала проєкт, не знайшлося.

У 2017-му відбувся наступний конкурс, його ініціювало Міністерство культури за дорученням Кабінету Міністрів.

У травні 2021 року німецьке архітектурне бюро Kleihues + Kleihues, яке виграло конкурс із розроблення проєкту Музею Майдану, безоплатно передало Україні авторські права на його реалізацію. Тоді ж у листопаді заступниця генерального директора Національного музею Революції Гідності Ольга Сало заявила, що процес будівництва музею розблоковано.

Тодішній міністр культури та стратегічних комунікацій України Микола Точицький 25 грудня 2024 року доручив Музею Революції Гідності законсервувати проєктування і будівництво Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні. Зазначали, що для проєктування та будівництва меморіального комплексу нині немає грошей. До того ж Апеляційний суд Києва ще у 2019 році наклав арешт на земельні ділянки, що відведені під реалізацію проєкту.

Анастасія Курінська спеціально для Суспільне Культура поспілкувалася з директором Національного музею Революції Гідності Ігорем Пошивайлом та розпитала його про поточну діяльність інституції.

Ігор Пошивайло, директор “Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні — Музею Революції Гідності”. Ігор Пошивайло, директор Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні — Музею Революції Гідності

Передусім цікаво дізнатися про виклики, з якими ви стикнулися, формуючи засади інституції, а також як багато з них супроводжують вас досі?

Від початку ми стикнулися з тим, що це “гаряча” історія. Нам потрібно було відразу меморіалізувати нашу історію, суб’єктами якої було 20 % населення України: відповідно до досліджень, у Революції Гідності брали участь близько 8 мільйонів осіб.

Події на Майдані — це і героїчна, і водночас трагічна сторінка, коли загинули мирні протестувальники, тут мова вже не про музеєфікацію, а про меморіалізацію: треба зберегти пам’ять про загиблих героїв Небесної сотні.

З плином часом абсолютно відмінна інтерпретація деталей подій, бо пам’ять досить хитка і динамічна. Ми розуміли, що у нас відсутня історична дистанція, загалом історики рекомендували в середньому років 50, кілька поколінь, для того щоб давати інтерпретацію тим чи іншим подіям, створювати і запроваджувати наратив для нащадків.

З одного боку, ми розуміли, що начебто і зарано, а з іншого боку — якби цей момент збирання артефактів та усних історій, створення інституцій, які впливатимуть на формування політики і культури пам’яті відклався, зберегти пам’ять було б неможливо.

Якщо ми говоримо про сучасну історію і згадаємо щонайменше три найголовніші протестні події: це Революція на граніті, Помаранчева революція і Революція Гідності, то про перші дві збереглося дуже мало системних досліджень і інформацій. Немає спеціалізованого музею для архівів, артефактів, де була б постійна системна робота. І це була помилка.

Великий виклик — вчасно, без остраху спілкуватися з людьми, збирати первинну інформацію. В музеї є кілька усних історичних проєктів. Зокрема, є видання “Майдан. Пряма мова”, яке сформоване з усних свідчень з місця подій або від прямих учасників.

Ми збирали свідчення від початку, ще навіть коли не було створено державний заклад “Музей Революції Гідності”, лише була ініціатива “Музей Майдану / Музей Свободи”. Старалися зберегти найголовніші артефакти, предмети, усні історії з метою створити найбільш цікавий, націєтворчий і об’єктивний наратив. І зберегти пам’ять про важливу подію активною, не сухим текстом, як написано у більшості шкільних підручниках чи у вікіпедії, і не в тому формальному форматі, в яких зазвичай ведуться уроки на патріотичні теми в школах.

Також ми знаємо, що за інтерпретацію будь-якої складної історії йде боротьба різних пам’ятей, різних груп. Існує індивідуальна пам’ять, групова, політична. У цьому контексті ми розуміли, що, скажімо, політики хотіли б зберегти історію про Майдан зі свого погляду. Пересічний учасник події має власне бачення. Родини загиблих героїв, їхні друзі, активісти, поранені, у них також своя історія, свої інтерпретації і емоції.

Виклики існують і до сьогодні: з матеріальними питаннями, з виділенням найдорожчої не лише монетарно, а й політично, суспільно, історично та символічно земельної ділянки в Україні. Це серце столиці, Майдан і колишня Інститутська — найпривабливіша земля для політиків і бізнесменів. Нам вдалося взяти цю землю в користування для створення меморіалу і музею, утім, маємо виклики з її утриманням, облаштуванням і доглядом меморіальної частини з врахуванням того, що це автентичне місце подій, пам’ятка історії, громадський простір.

Революція Гідності. УНІАН

Так, це територія пам’яті Майдану, вона справді є територією скорботи, суму за трагічними подіями і загиблими героями. Але, враховуючи її високий статус, в середині 2014-го групи фахівців, соціологів, урбаністів опитували містян що тут має бути в перспективі. Багато людей уявляло цей простір дещо інакшим. Ніхто не заперечував проти збереження пам’яті, але в сучасних формах, які б не змінювали ідентичність серця столиці. Щоб історія про загиблих справді була доступна наступним поколінням, а не стала своєрідним табу, коли через зовнішні атрибути сучасного цвинтаря молоде покоління не поспішатиме сприймати цю важливу історію саме внаслідок старих або некомунікативних для них форм меморіалізації.

Тому архітектури й дизайнери намагалися шукати сучасні форми та символи, щоб гідно увічнити пам’ять про героїв Майдану. Першим і другим конкурсом було запропоновано, зокрема, висаджування дерев як символу життя, а не смерті.

Також більшість конкурсантів ставили перед собою завдання не увічнити майбутнім меморіалом сам злочин розстрілу мирних громадян. А навпаки — увічнити подвиг, їхній громадянський вибір, соціальну відповідальність, саможертовність. Аби ця історія була не стільки про важливі події минулого, скільки про мотивування молоді, аби давала їм заряд рухатися далі, продовжувати справу полеглих героїв і активістів Майдану щодо захисту держави та прав громадян.

Найголовніший виклик і запитання, яке маємо нині — хто конкретно винен у злочинах на Майдані, чи покарані винні — лишається частково відкритим. Насправді ж винні так і не притягнуті до відповідальності, розслідування не завершені, на територію накладено арешт — і саме через це ми не можемо ані гідно вшанувати загиблих героїв, ані досягнути правосуддя та справедливості.

Революція Гідності. УНІАН

У січні буде десять років, як ви очолюєте Музей Майдану. Спираючись на цей досвід, чи можете ви дати оцінку, наскільки інституція є динамічною і гнучкою?

Засновуючи громадську ініціативу “Музей Майдану / Музей Свободи” у 2014-му, ми навіть не планували, що мова йтиме про класичний музей. Ми назвали свою групу музеєм, бо розуміли, що ця ініціатива збирає певні усні свідчення, артефакти, документи, а саме колекція таких атрибутів і є ознакою та функцією музею. У перспективі ми прагнули зробити Музей Майдану абсолютно відмінним від радянських музеїв, які слугували знаряддям ідеології та пропаганди, не були популярними серед суспільства через консервативність та відстороненість від життя і правди.

Від початку найголовнішим визначалося, аби інституція була відкрита і об’єднала ті мережі та громадські ініціативи, які діяли під час Майдану. Це закладено в нашу концепцію і в архітектуру майбутньої будівлі музею.

Під експозицію ми відводимо лише 30 % простору, а загалом це близько 27 тисяч квадратних метрів. При цьому усвідомлюємо, що у будь-якому традиційному музеї експозиція і фондосховище — два найголовніші елементи. Робота сховища не дуже цікава і невдячна із зовнішнього погляду, бо вона здебільшого невидима і технічна, проте дуже важлива для збереження історичних та культурних цінностей для майбутніх поколінь. Щодо так званої постійної експозиції, то більшість українських музеїв, які мають власні експозиційні площі, не часто їх змінюють. У цьому контексті такий статичний виставковий простір — теж консервативна частина, відвідувачі часто приходять подивитися один раз і навряд чи завітають вдруге. Існує в музейній практиці стратегія боротьби за повторне відвідування. Вона актуальна не лише для України, а й для світової музеології.

Решта (70 % простору — Ред.) — це в нас і “Дім Свободи”, і комеморативний простір, і студії для громадських ініціатив, і дитячий музей. Наразі ми розуміємо і активно апробовуємо у своїй щоденній діяльності ті елементи та форми, які потрібні, щоб це був музей свободи, музей про майбутнє. Щоб позитивний досвід наших Майданів практично і символічно масштабувалися у фізичному просторі.

Плануємо зберегти громадські ініціативи і практики, які постали на Майдані, але потребують осмислення і подальшого розвитку. Зокрема, зараз ми тісно співпрацюємо і ведемо перемовини з “Відкритим університетом Майдану”, “Автомайданом”, “Мистецькою сотнею”, “Медиками Майдану”, “Євромайданом SOS” та іншими. Також у своїй структурі зберегли Бібліотеку Майдану.

Спочатку ми отримали у користування три гектари землі в центрі Києва. Вони були під арештом і без погодження з прокуратурою неможливо було зробити жодного кроку. Однак нам вдалося встановити навігаційну інформаційно-виставкову систему. Два роки тому ми її змінили, адаптували за допомогою УКФ, з’явилися елементи доповненої реальності. Там можна побачити такі важливі лендмарки революції: намети протестувальників, барикади, “йолку”.

Не маючи поки що власної будівлі, ми спромоглися здобути простір у Будинку профспілок, який також є важливою складовою історії Майдану. Це Інформаційно-виставковий центр Музею Майдану. Цей простір невеликий, близько 120 квадратних метрів, але він активний, оздоблений експонатами, наповнений відвідувачами і заходами. Прикметно, що ми зберегли там навіть внутрішню архітектуру, маємо автентичні елементи конструкції будівлі, які горіли. У цій будівлі майже нічого не збереглося від попередньої історії після відновлення. І в нашому центрі дуже активна діяльність: майже кожного дня ми проводимо зустрічі, презентації, дискусії, тренінги, записуємо усні свідчення, проводимо екскурсії. Це досить популярний простір у Києві для майданівського середовища — відкритий, демократичний, хоч і невеликий, але настроєвий, технічно оснащений, тому там життя вирує.

Усвідомлюючи соціальний запит на необхідність реалізовувати зазначені концептуальні засади нашого музею, ми заснували “Галерею протестного мистецтва” на Липській, у цій будівлі також Український інститут національної пам’яті.

Утім, наш найголовніший простір на сьогодні — це територія меморіалу, алея Героїв Небесної сотні, де ми стараємося зберегти існуючі елементи цієї історичної пам’ятки, а також знаходити сучасні форми подачі інформації, запроваджуємо інтерактивні елементи. Зокрема, 20 лютого щорічно показуємо там виставку про справи Майдану, яку створюємо спільно з Офісом генпрокурора.

Свого часу ми спорудили у котловані, де має бути будівля музею (алея Героїв Небесної сотні, 3–5 — Ред.), галерейну конструкцію під назвою “Куб” (офіційна назва — “М³: Майдан. Меморіал. Музей”, простір діяв з листопада 2019 до квітня 2021 року — Ред.). Це був інтерактивний виставково-освітній простір з елементами аудіо, де ми розповідали про Майдан, влаштовували різні заходи, і який навіть був номінований на престижну європейську нагороду в галузі сучасної архітектури — Премію Міса ван дер Рое — за досконалість і технологічність. До речі, авторами архітектурної ідеї тимчасової галереї Музею Майдану була агенція Urban Curators і архітектор Єгор Штефан.

Історично так склалося, що виставковий простір навколо монументу Незалежності, який у 2017-му планувався як разовий, до державного відзначення Дня Гідності та Свободи, досі функціонує. Ми стараємося хоча б кілька разів на рік показувати там проєкти, пов’язані з нашою темою і набагато ширше.

Один із важливих наших комеморативних проєктів — Відзнака героїв Небесної сотні. Також ми є ініціаторами та організаторами конкурсу наукових студентських робіт імені Сергія Кемського, який триває вже п’ять років поспіль. У ньому беруть участь не лише історики, а і юристи, студенти військових коледжів, політологи, мистецтвознавці, соціологи, юристи. І ми бачимо, що розширюються не лише теми та зрізи досліджень, а і їхній фокус: не лише про Революцію Гідності, а і про Помаранчеву революцію, Революцію на граніті.

З початком повномасштабного вторгнення ми також значно розширили свою діяльність, долучилися до захисту культурної спадщини, почали допомагати рятувати колекції інших музеїв, архівів, бібліотек. Заснували Штаб порятунку спадщини, займаємося експедиціями, документуємо пошкодження за міжнародними стандартними методологіями спільно з IСOM, ICCROM та ЮНЕСКО. Завдяки підтримці міжнародних донорів документуємо злочини проти культурної спадщини, проводимо тренінги, розвиваємо спроможність нашого культурного сектору. Нещодавно, спільно з ініціативою “Архів війни” за підтримки CER відбувся тренінг про те як працівникам культурної сфери створювати, зберігати і упорядковувати архіви війни.

Ми стараємося відповідати на ті виклики і бути лідером у тих питаннях, де горить і де бракує експертизи, знань, уваги, ресурсів. Ще у 2016 році ми створили цілий пакет важливих методичних матеріалів зі збереження культурної спадщини у час війни. Це і збірник, і toolkit (інструментарій — Ред.), і “Кишеньковий план швидкого реагування”, і навіть гральні карти для військових щодо дотримання положень Гаазької конвенції 1954 року. Ця діяльність триває до сьогодні, ми намагаємося реагувати на ті виклики, бо Музей Майдану — це не лише про збереження артефактів та історій Майданів, а і про розвиток та активізацію процесів важливих змін у країні.

А Музей Свободи, як ми бачимо наш заклад вже сьогодні, — це не лише про події Майданів, а і про новітню боротьбу українців за власну свободу і за майбутнє до 2014 року і після. Ми меморіалізуємо і сучасну війну, зокрема у нас є усні історичні проєкти, пов’язані з загиблими на війні майданівцями — “Мартиролог”. Ми також були залучені до процесів меморіалізації війни, зокрема у Бучі, у порятунку пошкоджених російським обстрілом артефактів академії Бойчука.

Ця діяльність відповідає первинній концепції Музею Майдану, яка охоплює усі важливі й актуальні в громадянському суспільстві процеси. Хоча ми і державна інституція, а вони не завжди є гнучкими і динамічними саме через низку формальних обмежень, прописаних у статутах і законодавстві, наша історична концепція, готовність реагувати та бути відповідальними дозволяють нам бути релевантними до викликів сьогодення.

Проєкт Музею Майдану в Києві, розроблений архітектурним бюро Kleihues + Kleihues. Проєкт Музею Майдану в Києві, розроблений архітектурним бюро Kleihues + Kleihues.

Ви працюєте з доволі широкою вибіркою тем: Революція Гідності, Помаранчева революція, російсько-українська війна — це взаємопов’язані події, та все ж кожна має свої особливості. Ви розмежовуєте їх у роботі?

Для нас дуже важливо концептуально наголошувати, що Революція на граніті, і Помаранчева революція, і Революція Гідності, і теперішня Велика війна за незалежність — це один процес. Це позбуття нашого колоніального минулого, формування політичної нації, дорослішання громадянського суспільства. І це про екзистенційний цивілізаційний вибір українців: що тодішніх студентів дев’яностого року, що вже теперішніх активних громадян, що змінили атрибути мирних протестувальників на зброю для відсічі московському агресору.

Тому ми не розмежовуємо ці процеси, не фрагментуємо процес, а інтегруємо їх у ширший історичний контекст, наголошуємо на тяглості цієї нашої боротьби в різних формах та умовах, спираючись, зокрема, на думку провідних істориків, які наголошують, що одна з головних причин наших революцій — це незавершеність попередніх. Тобто незавершеність Революції на граніті, спротив тодішньої партійної номенклатури, яка перевзувалася на ходу, але не хотіла допустити молодих патріотичних громадян до управління державою, а відтак і не сприяла зміні політичних еліт, призвела до Помаранчевої революції, а розпорошення соціальної довіри до нової влади і реванш проросійських сил — до Революції Гідності.

І ця планка весь час підвищувалася. Революція на граніті мала, умовно кажучи, кілька головних вимог, Помаранчева революція мала одну головну умову, а Революція Гідності взагалі мала кілька ідентичностей: євроінтеграційні прагнення, революція цінностей, захист державності. І у цьому контексті ця війна продовжує нашу боротьбу.

Помаранчева революція. AP

Тому ми документуємо і стараємося зберегти пам’ять про кожну окрему подію в об’єктивному історичному поступі, особливо для молодих поколінь, які прагнуть зрозуміти, у чому справа.

Для нас дуже важливо зберегти пам’ять активною і живою. Наприклад, у цьому році 35-та річниця Революції на граніті. Ми організували виставкові проєкти, потім було спілкування, на яке ми запросили найголовніших учасників тих подій, лідерів революції. Їм настільки бракує уваги, майданчика, де б вони могли розказати багато справді унікальних і невідомих широкому загалу речей. Не тих шаблонних, вікіпедійних, які існують в інтернеті, а от реальна, жива історія.

Нещодавно в нашому офісі ми мали зустріч із “польовими командирами” Помаранчевого майдану Тарасом Стецьковим і Володимиром Філенком. Вони передали нам за сприяння історика Олександра Зінченка архів Помаранчевої революції, кілька артефактів із власної колекції: видання, документи, відео та аудіозаписи, фотопанно. І це спілкування теж про надзвичайні історії, про найголовніші моменти: як творилася революція поза лаштунками і офіційною версією, як вона організовувалася, ключові особи, ризики, уроки, досвід.

Ми часом глорифікуємо, спрощуємо історичні події і створюємо загальні тексти та освітні матеріали. На жаль, такий вихолощений пафос про абсолютну перемогу домінує. Складається враження, що багато історичних подій стаються самі по собі, як, наприклад, думають про відновлення незалежності України у 1991-му.

Насправді оця вирішальність вибору кожної людини, величезна і часом невидима робота найпасіонарніших громадян і відповідальних політиків, зокрема персоніфікованість революції, дуже важливі.

Ми стикаємося з проблемою того, що у громадському просторі для широких мас і в публічній презентації важливих подій замало об’єктивних знань, системної, верифікованої інформації, чимало шаблонів. Часто це зосередженість на хронології подій, технологічних аспектах, політичних зрізах. В історії війн, наприклад, коли ми говоримо про Першу і Другу світові, то це історія самих битв і часто вони дегуманізовані, тобто відсутні персональні історії, погляд на ті самі події абсолютно різними людьми під різним кутом, де герої — не окремі особистості, а символічні групи.

Мені здається, що в контексті нинішньої війни історія більше персоніфікується. Згадаємо хоча б слова Максима Кривцова: “Війна — це імена”.

Зараз підхід змінився. Маю на увазі музейні експозиції, зокрема за кордоном, які донедавна домінували. Ми були залучені військовими істориками до обговорення концепції сучасного музею війни: яким він має бути, де і про що, на базі чого. Важливі обговорення і важливий прогрес. Нещодавно наш музей брав участь у виставкових проєктах в Національному військовому музеї у Сустерберзі та в галереї в Лондоні, де якраз було вперше розказано про Війну за незалежність в Україні за новими підходами. І це важливий досвід.

Ця війна найбільш задокументована з погляду сучасних засобів, так само як і Революція Гідності. Була дуже велика кількість стримерів і документалістів незалежних ініціатив прямо з місця протестів. І це теж наша місія: зберегти ці величезні медіаархіви. Наприклад “Вавилон’13” передав свій потужний архів. Група фотодокументалістів Макса Левіна, який загинув у 2022 році, створила проєкт Human Factor. Last Edition. Виставку, що була на Майдані й частково втратилася через пожежу та протистояння, відновили, аби вона мандрувала світом. І ось нещодавно вона передана нам і знову відкрита для громадськості на конференції з переосмислення досвіду Майданів від Інституту фронтиру “Людина. Справедливість. Правда”.

Тому матеріали унікальні й дуже важливо, щоб існувала інституція, яка зберігатиме та забезпечуватиме доступ саме первинних автентичних матеріалів, і матиме можливість інтерпретувати їх по-сучасному, створювати відповідні освітні програми на їхній основі, проєкти і впорядковувати та надавати доступ для подальшої роботи з цим.

Я знайшла інформацію, що у перший рік зібрана активістами колекція містила приблизно 2000 предметів, близько 500 аудіо- та відеоінтерв’ю, а також фотографії та книжкові видання. Про які масштаби ми говоримо зараз?

На сьогодні загальна колекція — це понад 6000 музейних предметів, одиниць зберігання. Ще є велика кількість науково-допоміжного фонду, є предмети, які вдалося зберегти або які були передані різними ініціативами, і які перебувають у процесі опрацювання.

На жаль, ми не маємо достатньо великого фондосховища, тому є виклик із поповненням колекції. Попри те, що існувало чимало урядових доручень. Власними стараннями і за допомогою депутатів, які нам симпатизують, ми знайшли більш-менш відповідне, але недостатнє за розміром приміщення.

Тому ми ретельно відбираємо предмети, які стають музейними експонатами, зберігаємо їх і за належної нагоди показуємо відвідувачам.

На десяту річницю Майдану ми зробили масштабну виставку в “Українському домі”, де залучили найважливішу частину нашої збірки, показали все найцінніше, що маємо.

Нині більшість колекції евакуйована з Києва. Цей процес відбувався у кілька етапів. У перший день повномасштабного вторгнення її довелося евакуювати, потім ми частково повертали речі, роблячи виставкові проєкти. Важливо, що, враховуючи інтенсивні обстріли Києва, наша найголовніша частина колекції перебувала у відносно спокійнішому місці.

Водночас наша фондова збірка активно поповнюється новими експонатами: з експедицій, від наших колег, які воюють сьогодні, від партнерів. Ми теж їх експонуємо. Одну з таких виставок — “Війна за ідентичність. Сила опірності культури” — ми показали у листопаді 2022 року в міській галереї “Лавра”. На основі наших артефактів з експедиції була створена виставка “…Але будуть відроджені у славі і силі” у Києво-Печерському заповіднику, у Трапезній. Це проєкт про руйнування храмів і атаки на релігійну свободу українців. Модифікацію цієї виставки два роки тому презентували в Канаді, в Альбертському університеті, у США, сьогодні вона далі мандрує світом.

Відкриття виставки “Війна за ідентичність. Сила опірності культури” у галереї “Лавра”. Facebook/Національний музей Революції Гідності • Maidan Museum

Сьогодні у нас триває норвезько-польсько-український проєкт “MUCIT: Музеї як простори громадянства”. Ми реалізовуємо його за підтримки Європейського Союзу і показували в Норвегії та Польщі. Це теж про виставкові, освітні програми і про складну історію для шкільних аудиторій. Ми залучаємо і наших провідних художників, зокрема Алевтину Кахідзе.

З нею ми також зараз працюємо над створенням “Зошитів свободи” — це освітній, інтерактивний, сучасний, мистецький, інформативний матеріал, який ми будемо використовувати в школах. Це п’ять зошитів-розмальовок, кожен з яких має свої теми: про громадянство, свободу, Майдани, пам’ять, музеї. Дітям ставлять незвичайні питання про важливі речі у досить оригінальній формі й вони мають розмалювати той чи інший сюжет. Звичайно, ці зошити призначені для використання з модератором. Алевтина спільно з нами надасть методичні матеріали для вчителів із вказівками, як працювати з такими зошитами, а до того ми ще проведемо воркшопи.

Ця ідея в нас була вже давно. Ще у 2014 році наша ініціатива “Музей Майдану / Музей Свободи” започаткувала проєкт “Уроки свободи” спільно з Музеєм Ханенків та Музеєм Івана Гончара. Така була ідея — створити методичні матеріали з уроків свободи, щоб вчителі в школі не шаблонно, не традиційно, а цікаво залучали до складної історії дітей.

Розкажіть про Бібліотеку Майдану. Чого, на вашу думку, не вистачає цій збірці?

Бібліотека Музею Майдану має дві складових. Це та сама автентична, оригінальна колекція Бібліотеки Майдану, яка існувала в “Українському домі” й переїхала до нас. Вона історично збережена і містить понад двісті видань.

Є сучасні видання про Майдани і не лише. У нас понад двадцять тисяч книжок на сьогодні на теми, набагато ширші за саму Революцію Гідності. Це теми громадянської свободи, філософські трактати про свободу, все, що стосується свободи, історичної пам’яті, боротьби за нашу незалежність. Тому, з одного боку, бібліотека наче і вузько спеціалізована, але ми намагаємося її не обмежувати лише нашою темою.

Маємо тут все, навіть французький комікс про Майдан — Maidan Love, який нам привіз із Франції колись Володимир В’ятрович. Це видання про Революцію Гідності досить провокативне і упереджене, зосереджене не на об’єктивній історії про Майдан, а на міфі про екстремістів і націоналістів на Майдані, з перекрученими фактами та вільним інтерпретаціями. І це видання спонукало нас видати наш мальопис — “Історія з Майдану”, який ми створили, залучаючи молодих художників.

Обкладинка та розгорт коміксу Maidan Love. BAMBOO

Також є унікальні видання, серед яких пафосні, презентативні книги. Одну з них мені подарував Дмитро Кулtба у 2014 році, він вже тоді працював у Міністерстві закордонних справ. Для промоції теми за кордоном вони зробили великий альбом — у ньому навіть є маленький екранчик, де на відео відтворюються головні події. На сьогодні це вже раритет. Є видання за ініціативи одного з комендантів Майдану Степана Кубіва.

Ще маємо #Euromaidan — History in the Making — фотоальбом із передмовами наших провідних філософів, який вийшов відразу після Майдану.

Сторінки з фотоальбому #Euromaidan — History in the Making. Видавництво “Основи”

Загалом це величезна кількість видань на історичні та патріотичні теми. Бібліотека працює, книжки доступні для відвідувачів.

Вона має попит?

Не такий, який би нам хотілося. У нашій бібліотеці переважно працюють науковці, студенти, поранені на Майдані, тобто це більше не на загал, а професійна спільнота.

У нас в одному приміщенні і медіархів, тому є постійні користувачі, які працюють із нашими матеріалами, фото, відео, поєднуючи і самі видання, і архівну колекцію.

Головне завдання на сьогодні — максимально збирати все, що можна, бо часом є унікальні речі. Наприклад, книжка-реквієм “Небесна Сотня”, яка першою вийшла друком і відразу розійшлася. Або інший раритет — наше музейне видання, тритомник Світлани Терейковської “Небесна Сотня. Життєписи”.

Ми зараз широко розповсюджуємо збірники наших наукових конференцій в обласні та районні бібліотеки, школи, освітні центри. Щороку, особливо коли наближаються роковини подій, зростає зацікавленість до цих видань і ми раді їх поширювати.

Поміж зазначених вище чимало власних видань. Серед них я б назвав збірки листівок. Це такі невеличкі презентаційні альбоми, які складаються з відривних листівок, своєрідні мінікаталоги нашої колекції. Тут і світлини про Революцію на граніті, і про Помаранчеву революцію.

Маємо кілька фотоальбомів про Революцію Гідності, включно зі світлинами Юрія Білака — відомого французького фотомитця українського походження. І знамениті “Бандерики” Івана Семесюка, вишивані твори, які були надзвичайно популярні на Майдані. Нам вдалося отримати в колекцію те, що у нього залишилося, ми не раз їх експонували.

Також альбом Тетяни Чепрасової, художниці з Луганщини, що була активна на Майдані. Вона створила ініціативу “Артіль Майдан” і започаткувала творчі зустрічі в “Українському домі”, де розписували каски та щити. У нас також її велика колекція і ми створили альбом.

Зберігаємо видання Інституту нацпам’яті, це наш орган управління. Маємо підбірку важливих видань про історичну правду і політику пам’яті.

Є видання про інші важливі історичні події, зокрема Тімоті Снайдера та Марсі Шор, у нашому офісі була зустріч із нею, вона подарувала свою відому книгу — “Українська ніч. Історія революції зблизька”.

Дуже багато іноземних книжок про революційні події в європейських країнах. Їх дарують іноземні делегації, які бувають у нас. І ми, перебуваючи в закордонних поїздках, теж стараємося привезти з інших музеїв важливі каталоги. Буквально нещодавно я привіз книгу з Естонії, з Музею окупації, зараз він називається Музей свободи (Музей окупацій та свободи Вабаму — Ред.). Їхні видання та каталоги дуже важливі для нас.

Маємо колекцію каталогів із музеїв історії Європи. Зокрема, з нового музейного закладу ЄС — Дому європейської історії в Брюсселі. В його перших виставках брали участь експонати з нашої колекції. Там розповідалося не лише про протести, а і про роль молоді в змінах сучасного світу.

Працівники нашої бібліотеки завжди співпрацюють із видавцями на “Книжковому арсеналі”, книжкових ярмарках у Львові. Надсилаємо листи до видавництв і намагаємося отримати для себе тематично найважливіші книжки.

Як би ви схарактеризували призначення цієї бібліотеки?

На мою думку, основою будь-якого музею є його бібліотечна збірка. Ми на початку говорили, що наша історія, наш наратив про Майдан — доволі свіжі, тому вони потребують джерельної бази, наукового підґрунтя.

Саме тому що ми не бачили системних, потужних академічних досліджень і мало хто наважувався їх писати з науковців, ми заснували наш щорічний науковий форум — “Революція Гідності: на шляху до історії”.

Для нас видання про події на Майдані — це теж певна рефлексія, бо багато книжок — це майбутні експонати, а не просто одиниці в бібліотеці.

Ті видання, які з’являлися в перші місяці, перший рік, подальші роки, усвідомлення, розширення тем, охоплення, висвітлення тих чи інших подій — це теж цікаве явище, яке потребує окремого дослідження. Ми бачили, як з’явилися перші видання про Небесну сотню, потім з’явилися такі престижні фотоальбоми, згодом урядові видання. Насправді це різноманітна подача матеріалів для різних категорій читачів.

Як ви визначаєте свою цільову аудиторію і залучаєте громадськість до своєї діяльності?

Наша головна аудиторія — це відвідувачі наших виставкових, освітніх і комеморативних заходів. А ширше залучення громадськості відбувається на інших рівнях, для розв’язання дискусійних питань. Наприклад, коли відбувся конкурс щодо побудови меморіалу і музею, ми організовували громадські слухання щодо проєктів, які обрали переможцями, бо кожен має своє бачення.

Скажімо, у нас була можливість побудувати меморіал, але ми цього не зробили з певних причин. По-перше, це заарештована на сьогодні територія, а по-друге, не було цілковитого консенсусу в середовищі родин, потерпілих, адвокатів.

Саме тому ми стараємося залучити і брати участь у подібних нарадах, обговореннях, дискусіях: почути думку, вислухати опонентів, коли є проблемні питання.

Але ми розуміємо, що це водночас про певну загрозу, бо жодна інституція не зможе розвиватися, якщо вона не ухвалюватиме своїх рішень, а зважатиме на думку збоку, що це такий патерналізм і перекладання відповідальності за ті чи інші рішення на інших.

Що ще важливо — ми проводимо багато публічних комеморативних акцій. Наприклад, хода пам’яті, яка відбувається щорічно кілька разів. Це теж різні учасники, ініціатори, питання консенсусу бачення, узгодження компонентів цих програм. Ми намагаємося створити програму і залучити якомога більше людей, прагнемо, аби ця форма відзначень була потужною, консолідованою, солідарною.

Залучення аудиторій — це інша історія. Ми стараємося бути видимими, активними, шукати ті форми, які сьогодні важливі, популярні, прийнятні для наших аудиторій, але розуміємо сучасний контекст.

В Україні війна, одна травматична подія накладається на іншу. Кількісно ми не маємо тих аудиторій, яких би хотіли. І розуміємо, що на це є об’єктивні причини: активні та відповідальні громадяни надзвичайно зайняті, можливо, в цей час є важливіші справи. Проте не проводити ми не можемо. У цьому контексті пріоритет — це якість і сам факт дії, ми маємо вибудовувати інфраструктуру пам’яті, стверджувати і впроваджувати практики комеморації.

Перед повномасштабною війною ми навіть замовляли соціологічні дослідження серед дорослих, школярів та юнацької аудиторії, аби зрозуміти їхні потреби. Ми розуміли, що це перший рівень обізнаності, запиту на інформацію, на форми роботи, і, використовуючи ці результати, крок за кроком намагаємося це все впроваджувати.

Тому показником успішності не завжди є переповнений зал, хоча є заходи, де справді вільних місць бракує. Ми розуміємо, що треба тестувати і шукати нові форми. Саме тому у нас зараз чимало напрацювань із партнерами щодо інтерактивних проєктів, зокрема йдеться про віртуальну експозицію, яка допомагатиме залучити багато аудиторії онлайн.

Можете ви дати оцінку, чи зростає в аудиторії попит до вашої діяльності з часом, чи навпаки?

Зацікавленість подіями революційної єдності на сьогодні збільшується.

Ми помічали падіння інтересу через 2–3 роки після самих подій і це було природно. З початку повномасштабного вторгнення інтерес зріс в рази з боку українців, іноземних журналістів, дослідників, активістів, політиків, дипломатів, дослідників, які вивчають досвід наших революцій дотепер. Багато іноземців приїжджають анонімно, з 2019-го — з Гонконгу, з 2020-го — з Білорусі, наприклад.

Багато хто пов’язує події війни з попередніми етапами нашої боротьби, тому про глибше розуміння: це не просто подія, яка завершилася в минулому. Було велике розчарування діями влади, традиційне розчарування України після чергової революції.

Насправді у нас були заходи, де ми відзначали, аналізували, які зміни Майдан приніс в Україну: початок важливих реформ, зміни адміністративної реформи, національна поліція, децентралізація влади, завершення формування політичної нації, доросле громадянське суспільство, формування потужного волонтерського руху. Але ось зараз чітко видно, що реформа судової системи та антикорупційна реформа — це ті речі, які залишилися, це те, чого не досяг Майдан, тому процес триває.

Багато істориків пише про те, що ця війна — продовження тих подій на Майдані, утвердження нашої ідентичності, відродження історичної пам’яті. Тому інтерес зростає, ми бачимо це на рівні шкіл, військових: у нас багато екскурсій замовляють саме Збройні сили України.

Найважливіше для нас — позитивний досвід. Ми повинні його зберігати, передавати і говорити не лише про те, чого не вдалося досягти на Майдані, а як ми змінилися взимку 2013–2014 року, стали сильніші, загартованіші, повірили, що можемо об’єднуватися, перемагати. Виникли важливі ініціативи, багато активістів пішло у владу, майданівці склали основу добровольчого руху, не лише волонтерського, цивільного, а й мілітарного. Тому ці досягнення і уроки Майдану дуже актуальні для сьогодення.

Ви чимало розповіли про співпраці з іншими інституціями. Чи імплементуєте ви міжнародний досвід у свою діяльність?

Так, з 2014-го. До повномасштабного в нас як громадської ініціативи були інтенсивні навчальні поїздки спільно з Інститутом пам’яті. Окремо, у різних проєктах ми вивчали досвід створення так званих музеїв діалогу, меморіальних центрів музеєфікації складної історії, травматичної історії в багатьох країнах Європи, зокрема в Нідерландах, Франції, Бельгії, Польщі, Британії і Норвегії.

Ми стали першим українським членом Міжнародної коаліції місць сумління та пам’яті. Це неурядова організація зі штаб-квартирою в Нью-Йорку. Спільно з ними ми видали і переклали на українську методичний посібник, що став дуже популярним — “Від пам’яті до дії. Посібник із меморіалізації у постконфліктних суспільствах”.

Ми навіть заснували Українську коаліцію пам’яті, де намагалися поширювати всі знання, міжнародні методики щодо можливості модифікації складної історії та інституційно об’єднуватися для протистояння викликам.

Також ми комунікуємо з Європейською платформою пам’яті й маємо партнерські контакти з багатьма музеями, які присвячені подіям Празької весни, повалення Берлінського муру, визволення з окупації, тоталітарним режимам у Європі. Тісно співпрацюємо, обмінюємося виставковими проєктами, методиками і методологіями з Музеєм воєнного дитинства у Сараєві, він має свою філію в Україні.

Також беремо участь у міжнародних експертних мережах. Зокрема, я три роки був членом групи в Європейській комісії щодо збереження культурної спадщини, музеєфікації, меморіалізації подій в Україні під час війни. Це теж унікальний і важливий досвід, коли ми можемо прийняти підходи, які вже існують, і поділитися власним досвідом.

Мали дуже тісну співпрацю з Елейн Ґуріан із 2014 року і до сьогодні — відомою музейною консультанткою, яка створювала музеї Голокосту та музеї діалогу на всіх континентах. Вона приїздила в Україну, проводила тренінги.

Ми намагаємося максимально вивчати, як цей шлях пройшли наші колеги.

До речі, в Україні проводився аналіз створення меморіалу 9/11 у Нью-Йорку і меморіалу Музею Майдану. Впродовж перших трьох років там були дуже чіткі паралелі за часом, проблемами, долученими групами. Було дуже цікаво, що ці процеси насправді мають певну закономірність, коли неможливо розв’язати всі виклики з першого разу, є конфлікт пам’ятей, потрібне втручання і суспільства, і інституцій, і влади. А ті виклики, які постають щодо музеєфікації, меморіалізації, складної історії, по суті, аналогічні: в Україні, Сполучених Штатах, Європі. Це пов’язано з людською природою і реагуванням на травматичну історію.