Мирний план із 28 пунктів, який адміністрація президента США Дональда Трампа намагається продати світу як “рецепт завершення війни”, виглядає відверто небезпечним не тільки для України, але й Європи. Але ж Дональд Трамп вимагає від України погодитися на цей документ до Дня подяки – ніби це меню святкового обіду, а не майбутнє держави. І якщо президент України Володимир Зеленський не погодиться, Білий дім погрожує відімкнути від розвідданих та критично важких озброєнь. Це вже навіть не дипломатія, а класичний бандитський наїзд: раптовість, шантаж, тиск і ультиматуми.
План, який щедро винагороджує російську агресію, став шоком не лише для Києва – європейські лідери теж опинилися в положенні статистів, яким демонструють уже готову виставу без запрошення на репетиції. Росія отримує території, реабілітацію в міжнародній політиці й можливість заробляти – усе, що потрібно Путіну, щоб перегрупуватися і готувати наступний етап війни вже не тільки проти України, але й проти Європи. Україна ж отримує розмиті гарантії та “засвідчення безпеки” – ті самі по суті обіцянки, що колись записали у Будапешті і які нічого не вартували, коли російські танки заходили в Крим.
Ситуація ускладнюється тим, що, здається, Трамп таки повірив у те що, “списком побажань Путіна”, який було зліплено нашвидкуруч Віткоффом, Кушнером і Дмітрієвим – людьми, які точно не асоціюються ні з прозорістю, ні з професійною дипломатією, можна цілком нав’язати Україні та частково Європі. Усе це ставить Володимира Зеленського у становище людини, змушеної оборонятися з двох боків: від Путіна, який хоче більше, і від Трампа, який вимагає згоди “просто зараз”. А Європа традиційно прокинулася в останню хвилину, раптом усвідомивши, що цей план небезпечний і для неї. Тепер вона гарячково пробує вносити правки, стримувати Трампа й хоча б якось повернути собі роль гравця, а не глядача.
Своїми думками щодо цих питань в ексклюзивному інтерв’ю для OBOZ.UA поділився дипломат, надзвичайний і повноважний посол України в США та Франції Олег Шамшур.
– Україна та її союзники шоковані швидкістю, з якою Білий дім просуває свою мирну угоду щодо закінчення війни. План щедро винагороджує агресію Путіна, а Україна отримує припинення вогню та не зовсім чіткі та зрозумілі американські гарантії того, що Росія більше не нападе. Чому саме зараз і чому саме таким чином – мовою ультиматуму?
– По-перше, не хочеться виглядати Кассандрою, це, чесно кажучи, абсолютно не приносить задоволення. Але я неодноразово казав, що, на мою думку, попри всі ці погрози Трампа на адресу Путіна, попри його критику чи, якщо вже точно, демонстративні санкції, все одно було відчуття, що позалаштункові переговори Віткоффа – а тепер, як ми розуміємо, і Кушнера, зятя Трампа, – із Дмітрієвим тривали і тривають. І те, що ми побачили зараз, – це результат саме цих контактів. Питання лише в тому, хто з них зробив більший внесок, але враження таке, що основу взяли з російських документів.
Чому так швидко? Можна шукати пояснення у критичній ситуації на фронті й просуванні росіян. Можна шукати пояснення у політичній кризі в Україні через плівки Міндіча. І таким чином, очевидно, Віткофф і Дмітрієв та Джей Ді Венс вирішили, що Україна зараз максимально послаблена. І зробити собі такий подарунок для боса до Дня подяки. Ну, а позиція Трампа не змінилася. Ми про це говорили не раз. Його мета – припинення війни за будь-яких умов.
Зараз усі концентруються лише на тому, щоб повернути Путіна до столу переговорів або привезти його туди, і свідомо не акцентують на тому, що йдеться виключно про припинення вогню. А от що буде потім – це ніхто не проговорює. І тепер, після оприлюднення плану Трампа та реакції європейців, ми бачимо, “що буде потім”. І, скажу чесно, нічого сприятливого для України там немає. Тобто якщо для “загального розвитку” подивитися на те, як Трамп це подає і проштовхує буквально через горлянку, то це класичний “газівський” сценарій. Усе вказує на те, що він хоче отримати бажаний результат якомога швидше, у тому числі для того, щоб реалізовувати разом із Путіним свої мегапроєкти та переформатовувати світову політику.
Якщо поглянути на все це ширше, здійснюються найгірші, найбільш песимістичні очікування. Чи вийде змінити українцям та європейцям та отримати якийсь більш-менш прийнятний варіант – побачимо, коли дізнаємося, про що вони там домовляються у Женеві.
– Як зазначають американці, план Трампа залишається основою для мирного регулювання. Європейський план навіть серйозно не розглядався. На вашу думку, основна загроза для України від прийняття цього документа в нинішньому вигляді?
– Найголовніша загроза – це те, що це план васалізації України. Якщо ми сприймемо його в тому вигляді, як він побудований, це фактично означатиме поступове звуження нашої міжнародної правосуб’єктності. Це проявляється і в суто формальних речах. Наприклад, нам диктують, яку армію треба мати – скоротити війська. Можна сперечатися вічно: 600 чи 700 тисяч, але сам факт такого нав’язування – проблемний. Нам також кажуть, коли проводити вибори, а це ж внутрішня справа України. Загалом від нас вимагають серйозних, фактично екзистенційних поступок.
А які поступки робить Росія? Навіть з погляду використання заморожених російських державних активів у плані американців прописано тільки якісь крихітні суми – мізер порівняно з потребами. Ба більше, США й Росія можуть використати ці активи для взаємних інвестицій. Якщо ми погоджуємо “де-факто”, яке стає “де-юре”, Росія потім може сказати: “Україна – це територія, якою ми керуємо, то давайте гроші на відновлення у нас залишаться”. І тоді більша частина ресурсів піде туди, де зараз контролює Москва. Тобто жодних реальних поступок з боку Росії я не бачу.
До того ж американський варіант містить низку формулювань, які явно вигідні Росії. Зокрема механізми виходу з угоди. Пункти про культурні й мовні права, припинення “національної пропаганди” – це такі штуки, які Росія може інтерпретувати на свій лад і потім звинуватити нас у “невиконанні”, щоб сама піти від зобов’язань. Тобто логіка документа вкрай проросійська.
Загалом, якщо подивитися на цей план, то, крім усього іншого, він – про де-факто повторну легітимізацію Росії. Тобто – ніби нічого й не було. Це колосальна відстань від того, що ми чули від наших, навіть не американських, а європейських партнерів у 2022 році. Це фактично повернення до “закону джунглів”. І можна забути про будь-яку нову європейську архітектуру безпеки. Як я вже писав, наслідком цього буде поновлення російської агресії. Відлік до пан’європейського силового протистояння вже почався – ми вже в ньому.
Я завжди згадую, здається, Енгельштін писав про наслідки Франко-прусської війни: Вестфальський мир перетворив війну на постійну європейську інституцію. От саме це буде результатом реалізації цього плану.
– А Трамп чи наступний президент США, той же Венс, скажуть: “Ви порушили – тому яка допомога та захист”?
– Саме так: у цьому документі Україна й Росія як сторони постають не як рівноправні партнери, а як “велика держава” й “мала держава”. Дух і буква цих пропозицій – американських та й європейських – виглядають безсилими проти системного російського підходу. Росія підпише, отримає час, прикриється переговорами й не матиме наміру виконувати. Це нічого не дає, окрім імітації діалогу, за яким ховається подальше укріплення позицій Москви.
– Світові ЗМІ описують можливий процес його підготовки. Фактично держсекретар Рубіо не брав участі на основному етапі створення цього плану Віткоффа і Дмітрієва, який виглядає радше як компіляція російських пропозицій. І багато хто вважає, що його справді могли написати в Кремлі, а Віткофф і Кушнер лише трохи причесали. А сам Трамп не заглиблювався в деталі мирного плану щодо врегулювання російсько-українського конфлікту, пише Washington Post. Власне, американські конгресмені наводять слова Рубіо про те, що план таки російський. Але потім держсекретар відмовився від цих слів.
– Це абсолютно могло бути. Ми ж бачимо, що багато речей у цій адміністрації вирішуються саме так. Дійсно, відчуття таке, що “коза” була кремлівська. У документі навіть збереглися суто російські формулювання. Очевидно, їх трохи причесали під Вашингтон. І, очевидно, Віткофф, Кушнер, Джей Ді Венс і люди з їхнього кола додали свій “внесок”. Тому що є там і пункти, на які Росія погодилася, скриплячи зубами.
Але загалом план абсолютно влаштовує і Росію, і американських співавторів. Принаймні виходячи з теперішньої ситуації. Те, що Трамп не вчитувався – це виглядає цілком логічно. Він був упевнений, що там будуть ті пункти, які відповідають його баченню. Адже документ робили люди максимально близькі до нього – Віткофф, Кушнер, Венс. Він просто делегував їм, будучі впевненим, що вони не зроблять жодної “зайвої” поступки Україні.
– Щодо гарантій, які зараз пропонуються. Маємо мирний план з 28 пунктів, де зазначено, що гарантії безпеки будуть надані, але без конкретики. Є окремий документ із трьома головними напрямами: у разі повторної збройної атаки Росії на Україну президент США може застосувати військову силу чи інші інструменти, які вважатиме доцільними. Друге – члени НАТО діють лише узгоджено зі США. І третє – максимальний строк для цих гарантій становить 10 років. Як вам такі гарантії безпеки? Досить багато “підводних каменів” та нечітких формулювань. Виглядає так, що Путіна вони навряд чи стримають.
– Як на мене, ситуація така. У цих 28 пунктах усе надзвичайно аморфне. Перша згадка про гарантії – просто формула “надійні гарантії”. Далі доволі дивна “американська гарантія”, де йдеться про можливість застосування сили. А головне те, що вже озвучували: якщо вірити Axios, планується окрема угода з Україною щодо гарантій, близьких до статті 5 НАТО. Я зіставив формулювання зі статтею 5 – і навіть можу сказати, що деякі елементи там виписані краще. Але це не змінює різниці між колективною обороною Альянсу та двосторонніми обіцянками. І тут, ви маєте рацію, виникають серйозні “підводні камені”.
Передусім ці обіцянки гарантій суперечать самому змісту і американського, і європейського текстів, які фактично винагороджують Росію і не вимагають від неї реальних поступок. З огляду на те, як Трамп оцінює ситуацію, наскільки він налаштований “будувати світле майбутнє” з Росією, виникають великі сумніви, що він дійсно вважатиме будь-який російський крок “серйозною загрозою”. Так само сумнівно, що європейці в цій конфігурації полізуть нам на виручку, бо ключове рішення залишається за президентом США.
Якщо абстрагуватися від форми, то начебто це крок назустріч нам. Але чи не залишаться ці гарантії паперовими? Адже не може бути так, що гарантії сильні, а текст угоди слабкий і ще й суперечить нашим інтересам. Це не стикується. Тому й ставитись до цього варто з великою обережністю.
Це точно не залізобетонні гарантії. Ба більше, нинішня поведінка НАТО щодо російських провокацій змушує сумніватись навіть у “класичній” статті 5. Загалом ситуація непроста й не надто сприятлива для нас.
– Так якщо глянути на американську політику останніх років, то і Обама, і Байден чітко казали, що Америка не воюватиме з Росією. Трамп – узагалі окрема історія: не зрозуміло, чи воюватиме він через НАТО, а тим більше за Україну.
– Дуже добре, що ви згадали Обаму. Бо саме він уперше, хоч і не надто відверто, дав зрозуміти: Україна не є стратегічно важливою для США, а Росія завжди буде домінувати у регіоні. Байден зробив корекцію, але не радикальну. А Трамп довів цю тенденцію до цілковитого негативу.
Можливо, багато хто зі мною не погодиться, але головна небезпека цього моменту полягає в тому, що ми фактично втрачаємо свого ключового стратегічного партнера – через позицію Трампа щодо України, війни і того, що буде наступного дня.
– Американці наполягають: відмова від територій – в обмін на гарантії безпеки. Як відомо, це ключова вимога Путіна. Навіть спецпредставник президента США щодо України Кіт Кіллог заявив: доведеться ухвалювати важкі рішення, гарантії безпеки, мовляв, будуть, але у комплекті з відмовою від територій.
– В американському проєкті є дуже промовисте “де-факто”, щодо визнання окупованих територій. Але не треба нас дурити. Якщо документ має юридично зобов’язувальну силу і ще й має бути ратифікований Верховною Радою, яке ж це “де-факто”? Це чистісіньке “де-юре”. Тобто підписавши документ, ми фактично визнаємо російську окупацію не тільки Криму, а й Донецька та Луганська. А нам у відповідь роблять “поступку” у вигляді лінії розмежування по Запорізькій та Херсонській областях. Але це ж не тому, що Путін раптом став стриманим. Просто він поки не може захопити ці регіони.
Практично всі військові аналітики кажуть, що вимога залишити Донецьку область, надзвичайно небезпечна. Бо навіть якщо створити “демілітаризовану зону”, ми чудово розуміємо, що за кілька днів там уже сидітимуть росіяни, хай навіть неофіційно. І немає жодного механізму фіксації порушень. Не випадково. А якщо це припустити, то відкривається великий тактичний і навіть стратегічний плацдарм – аж до наступу на Київ. Там рівнинна місцевість, степи. Путіну це лише на руку.
У європейському документі, звісно, немає цього одіозного пункту, але є формула “обміну територій”. І від лінії розмежування. А лінія розмежування – це там, де Путін зупиниться. Щодо обміну, то чим? Українською територією на українську територію під диригуванням Росії? Це не просто абсурд – це абракадабра. Європейський документ концептуально дуже схожий на американський. І це прикро.
– Щодо зустрічі у Женеві. На камери українці й американці висловили оптимізм. Дедлайн, 27 листопада, здається, вже не виглядає жорстким, але основні теми – території, вихід з Донецької області, можливість вступу до НАТО – залишилися на фінальну зустріч Зеленського і Трампа. Як вам результати зустрічі?
– З Трампом завжди все “цікаво”: то він каже, що план не остаточний, то звинувачує українське керівництво в “невдячності”. Ці його емоційні гойдалки й створюють невизначеність – де саме він зараз на цій синусоїді.
Говорити, що в Женеві “досягнуто” щось вагоме, я зміг би лише маючи весь пакет формулювань. Бо ми пам’ятаємо 2022 рік, перемовини в Білорусі – тоді теж був стриманий оптимізм. А зараз оптимізм озвучують ті, хто сам залучений до процесу. Коли Секретар РНБО Рустем Умєров каже, що “враховані всі українські побажання”, вибачте, але це дуже сумнівно.
Рубіо “задоволений”? Можливо. Але ж тим, що він отримав від нас. Ситуація нагадує мультфільм “Їжачок у тумані”. Ми, звісно, не їжачки, але туман дуже щільний. Невідомо, про що домовилися, які компроміси досягнуто і де “сірі зони”. Повної впевненості не буде, доки ми не побачимо остаточний текст.
– Отже виходить, що все остаточно відкладається на зустріч Трампа й Зеленського? Який ефект ми можемо чекати від цієї зустрічі, на вашу думку?
– Теоретично можна щось вирішити в форматі тет-а-тет. Але це зовсім не факт: зазвичай ключові питання узгоджуються ще до зустрічі, а лідери лише “освячують” досягнуті домовленості. Ми ж маємо справу з Трампом. І тут дуже багато залежить від його настрою, від того, як Зеленський вестиме розмову, і від того, що про нього раптом підкажуть його “опричники”. Тому пряма зустріч матиме велике значення, але я вважаю, що основна маса вхідних питань все ж повинна бути погоджена до неї. Хоча й погоджуюся: сама зустріч принципово важлива.
– Щодо Росії. Путін заявив, що, в принципі, план обговорювався на Алясці, і він може бути покладений в основу остаточної мирної угоди. На ваш погляд, Кремль дійсно зацікавлений саме в цьому плані? Адже основна ціль РФ – їм “потрібна вся Україна”, навіщо взагалі лишати якісь частини і таке інше. Та, здається, Путін все ж таки зацікавлений у цій угоді. Так, він декларує, що має ініціативу на фронті. Але сили Росії, як багато хто зазначає, усе ж таки суттєво виснажені. І наступного року російська економіка й можливість продовжувати війну будуть в рази меншими, ніж навіть цього року. Отже, можливість перегрупування для нього очевидна, так виходить?
– Згоден із вами. У чому вигідність цієї ситуації для Путіна? Ви ж бачите: це повторення його ж політики. До речі, сам документ американців фактично витриманий у логіці Анкориджа. Путін тоді ж заявляв, що припинення вогню можливе лише після визначення “основоположних моментів”. Тобто, спочатку умови.
– Іншими словами, Україна має погодитися на капітуляцію.
– Фактично так. Те, що нам пропонують – це капітуляція. Тут не треба робити вигляд, ніби це щось інше. Я цілком припускаю, що учасники переговорів із нашого боку будуть представляти це як “досягнення”. Але це не досягнення – це наша поразка. Інша справа, як із неї виходити, але це вже окрема розмова.
У принципі, Путін це просуває тому, що, попри певні успіхи на фронті, його просування дуже повільне, а втрати колосальні. А головне, російська економіка нарешті захиталася, почали діяти американські санкції. Тож, щоб отримати передишку і мінімізувати або взагалі зняти санкції, він і запускає цей сценарій через Віткоффа, Венса і всіх інших, через Дмитрія, щоб вкинути цей план.
Цілком зрозуміло, що він буде тиснути на фронті стільки, скільки може. Бо план, хоч він і не “на зараз”, але вигідний. Він буде просуватися максимально, прикриваючись цією ініціативою. І разом з тим він бачить: цей план дає шанс отримати без силового тиску значну частину того, що він хотів би здобути війною.
Як на мене, один із найбільш небезпечних моментів – це реінтеграція Росії у світову економіку, повернення до формату Великої вісімки, нові економічні проєкти. І, до речі, це прописано не лише в американському варіанті. Це є й у європейців. Потім, щоправда, пролунала заява Мерца і Макрона про те, що “немає підстав”, але питання: навіщо тоді взагалі вносити це в план? І це “немає підстав зараз” чи “немає підстав ніколи”?
– Для європейців поява та таке агресивне просування плану Трампа, було не меншим шоком, ніж для України. Він небезпечний і для Європи – це зрозуміло. Одразу сказали: у нас буде альтернативний план, – і вони його зробили. Але чому його не було раніше? Чому досі немає механізму використання російських активів на користь України та Європи спільно? Чому немає повноцінного оборонно-промислового комплексу, який відповідає? Тож що з Європою? Вона справді в прострації? Бо їхній план, хоч і виглядає симпатичніше за американський, але його, здається, ніхто серйозно розглядати не збирається. Це так?
– Позиція Європи – це наслідок багаторічного розвитку у сфері безпеки та оборони, коли все було віддано на аутсорсинг американцям. Європейці з задоволенням користувалися “мирним дивідендом”. Плани переозброєння з’явилися лише після війни, і з 2022-го року – це переважно розмови. Це результат європейської хронічної хвороби – багато говорити про подолання кризи і мало робити для цього. І це чудово бачать і Трамп, і Путін. Вони на це й реагують, вибудовуючи свою політику. Саме відсутність конкретних дій, проактивної позиції, нескінченні дискусії про використання російських активів призвели до того, що і Трамп, і Путін спокійно проігнорували європейців, виставили їх за дужки.
Якщо подивитися на європейський план, то текстуально дещо інакше сформульовано окремі речі, навіть щодо санкцій. Але загалом якщо уважно читати, то він ні про що. Україна, мовляв, буде “компенсована” замороженими активами, поки Росія “не зробить свій внесок”. Але як саме? Це виглядає так само туманно, як усе, що Європа робила з цими активами весь цей час. Жодних радикальних змін не видно. Навіть там, де дещо краще сформульовано, філософія документа така сама, як і в американців. Це “план Трампа-Путіна лайт”. Суть та сама.
Європейці, мабуть, усвідомлюють, що навіть якісно інші ідеї, якщо вони з’являться, їх просто проігнорують. Недарма Марко Рубіо заявив, що нічого про план не знає, але це “не так важливо”.
Якби була більш активна, чітка політика, були б реальні дії, то ставлення до Європи було б іншим. А так європейці пожинають плоди власної інертності. Допомога Україні з їхнього боку важлива. Але, складається враження, що Трамп зайшов, “вимкнув світло”, і ситуація моментально змінилася. І це свідчить про відсутність у Європи чіткої концепції, готовності робити конкретні кроки, а не лише проголошувати наміри. Якщо ти хочеш щось змінити, треба намагатися це зробити. А цього намагання у Європи майже не видно.
