Сірі бджоли — одна з найпотужніших кінопрем’єр 2025 року, перегляд якої залишає довгий і гіркий післясмак і розуміння, наскільки боляче втрачати і залишати рідну землю. На жаль, через масштабну загарбницьку війну, яку Росія розпочала проти України ще в 2014 році, ці відчуття знайомі мільйонам українців — тим, чия земля опинилась в окупації, тим, хто зараз втрачає домівки через постійні варварські обстріли і наближення фронту, тим, хто виїхав з Україні. Добре знайомі ці відчуття і виконавцю ролі Сергійовича — актору театру і кіно Віктору Жданову. У 2014 році він з родиною був змушений залишити Донецьк, а у 2022 році його рідна Херсонщина опинилася в окупації.
NV поговорив з Віктором Ждановим про його роль у фільмі Сірі бджоли, його уважність до вибору своїх героїв, про все частіші роботи в кіно, особливий цілющий вплив театру в буремному житті українців та конкуренцію з новим поколінням акторів.
— Сірі бджоли, мабуть, один з найважливіших фільмів, що вийшли в цьому році. Чим вас він зацікавив?
— Зацікавив щирістю, душевністю, відвертістю, простотою, якоюсь особистою позицією героя. В нього вона є. Вона стійка. Вона тримається на землі. Вона тримається за землю, за Батьківщину. Можливо, це саме головніше.
— Ця стрічка пояснює, чому людина тримається за свою землю. І ваша мала Батьківщина, зараз, на жаль, теж під окупацією. Чи є щось, за чим ви сумуєте найбільше?
— Звичайно, є за чим сумувати: тим, чим можна було опікуватися, з ким можна було спілкуватися, куди можна було їздити. Звичайно, це болюча тема для нас всіх. Бо зараз це діється в твоїй країні. Люди виїжджають, переїжджають, покидаючи домівки свої. Мені здається, цей роман (Сірі бджоли Андрія Куркова — nv.ua) був написаний раніше повномасштабного вторгнення, але зачепило всіх. Мене це торкнулося ще в Донецьку в 2014-му році, повномасштабна вже охопила всю країну.
І взяти участь в такому проекті, тим більше, що це авторське кіно, тим більше, з таким партнером як Володя Ямненко, мені було дуже приємно. І з молодим режисером Дмитром Моїсеєвим так само. Хотілось дізнатися його позицію. Вона виявилася чіткою. І такою педантичною. Треба віддати йому належне, він дійсно зробив своє авторське кіно.
— У 2014-му вам довелося покинути Донецьк. В той момент, на жаль, ви з родиною стали переселенцями. Чи можете ви порівняти ставлення до переселенців тоді і зараз?
— Ви знаєте, я сильно не хотів би зачіпати цю тему. Воно дійсно було дуже неприємно. Коли ти лишаєшся всього, ти перебуваєш в якійсь абстракції і не розумієш, де ти, що ти, хто ти, взагалі чому це з тобою відбувається.
Але нам було набагато легше, ніж тим людям, які опинилися в окупації, не мали можливості виїхати, яких розстрілювали. Слава Богу, нас це оминуло, бо тоді вторгнення було в’ялотекуче, вони тоді ще прикривалися чимось. А зараз вони вже відкрито заявили, хто вони і що зроблять: розстріляють.
Тому я б не порівнював. Звичайно, різниця є. Зараз, коли війна затягнулася вже на четвертий рік, людям вже трошки важко, а на початку — зустрічали, приймали, дома віддавали, ділилися останніми. Я бачив це особисто, коли ми доньку з дружиною вивозили за кордон. У тому ж Львові було стільки доброти, я вам не можу передати. Це було єднання нації!
— Власне, вас війна двічі застала. Вперше ще в Донецьку, а вдруге, під час зйомок Сірі бджоли. Як ви оговтувалися від звістки про початок повномасштабного вторгнення?
— Кожен по-різному переживав. Хтось тремтів, хтось думав, що це не насправді. Я приїхав в Київ і одразу 23-го числа поїхав на Херсонщину. Мене розбудили о 5:00 ранку. Сказали: «Війна». Я поїхав в Херсон і проїжджав мимо Чорнобаївського аеропорту, коли він горів. Це було шоком. Хоча з 22-го лютого я вже знав, що [буде війна]. Але це здавалося чимсь неймовірним і незрозумілим. І здавалося, що це відбувається не зі мною.
Оговтатись було дуже важко, але допомогала робота, театр, колеги, підтримка. Той факт, що твоя робота потрібна. В перші дні війни театр продовжував працювати. Це було дуже потужно. Така дяка Богу за те, що ми об’єдналися. Глядачі з акторами театру під час тривоги виходять, півтори години чекають, потім повертаються в зал, ти виходиш на сцену, і ти бачиш зал знову повний. Хоча ти очікуєш, що повернеться, може, половина. А він знову повний, розумієте?! Це така відповідальність, така єдність, коли актори стоять на сцені та аплодують, то вони аплодують не собі, вони аплодують глядачам, які повернулися в зал.
— Чи слідкуєте ви зараз за новинами і, якщо так, то як знаходите в собі сили, щоб проживати всі трагічні події, які зараз відбуваються?
— Ви розумієте, проживати новини було дуже важко. Зараз ти просто ловиш інформацію, відпускаючи її, тому що з нею довго ходити неможливо. Це можна втратити розум. Ти знаєш, що відбувається, спілкуєшся з бійцями. Я нещодавно спілкувався на Лівому березі (театрі – nv.ua) з актором, який прийшов з фронту. Йому дали тиждень відпустки.
Я питаю: «А як ти себе рятуєш?»
Він каже: «Акторська майстерність не дає занурюватись туди. Ти розумієш це все, ти сприймаєш це все, ти все чітко знаєш, але входити туди ти просто собі не дозволяєш».
Тому я дякую Богу за свою професію, яка допомагає абстрагуватися.
— А чим ви пояснюєте таку високу зацікавленість театром в останні роки, зокрема серед молоді?
— Мені здається, це не цікавість, а потреба. Тому що ми втратили спілкування одне з одним, ми втратили поїздки до друзів, спілкування з друзями, багато повиїжджало. Хочеться якоїсь духовної підтримки. А театр це дає, якби то заміщає трошечки. У театрі ти бачиш живих людей, спілкуєшся з ними, переймаєшся проблемами, які відбуваються на сцені, ти трошки відходиш від буденності, яка тебе оточує.
Не так давно мені зателефонував військовий: «Віктор Петрович, можна на виставу запрошення. Тільки давайте так, щоб я не думав ні про що, я тільки з передовою приїхав».
Я говорю: «Давайте на Люкс для іноземців».
Після він мені телефонує: «Просто відпочив. Від всього відключився і посміявся».
Така лікарська структура театрального мистецтва. Я цю особливість давно помічав. Театр лікує, і кіно так само лікує.
Нещодавно моя знайома розповіла мені історію про хлопця з реабілітаційного центру, який потрапив туди з серьйозними травмами. Він відмовлявся навіть їсти. Вона порадила йому подивитися серіал Спіймати Кайдаша.
Розповідає: «Приходжу я на ранок, а в нього очі якісь червоні. А він каже: «Я цілу ніч не спав, дивився кіно. Всі 12 серій». Після цього він почав їсти.
Мені, мабуть, пощастило, що я в цій професії. Не пощастило, може, з часом, хоча теж його не назвеш поганим. Ти присутній при всіх змінах: розвал Союзу, побудова нової держави, Революція гідності. Війні я, звичайно, вдячним не буду, але те, що нас викинуло звідтіля [російські пазурі], це зробила війна. Це не я особисто взяв, переїхав. Розумієте? Нас викинули звідтіля. Тут ми знайшли себе, і дружина, і я, і діти. Да, болісно, да, тяжко, але це говорить про те, що просто кажу на майбутнє всім: не складайте руки, коли вам погано. Просто беріть і працюйте.
— В останні кілька років у вас дуже багато ролей у фільмах і серіалах від військових драм до комедій. І комедій стає все більше, не тільки за вашої участі. Як ви гадаєте, які все ж таки фільми зараз на часі.
— Мені здається, що на даному етапі у нас розв’язані руки. Ми здихалися московицької опіки, цензури, яка забороняла [розвиватися]. Давайте робити все. Глядач, телеглядач, театральний глядач, він зробить свої висновки. Він проголосує квитком. І ці аншлаги, які зараз в театрі, в тому числі в театрі Франка, пояснюються багатьма факторами.
Дуже багато молоді прийшло. Театр змінився. Треба віддати належне акторам, які формували славу цього театру, які з почуттям поваги зустріли нових людей. Ні в якому разі вони не заважали їм працювати. Оце кайф! Вони навпаки допомагають добрим словом, совітом. Така позитивна атмосфера, створена в театрі, і формує те, що глядачі йдуть сюди.
— В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що вам завжди цікава особа, яку ви граєте. Чи можете ви виділити когось із ваших героїв, який виявився для вас найцікавішим?
— Ні, я не можу виділити когось із персонажів. Я можу поговорити про роботу, де було краще, де — гірше, де — складно чи легко, де зручно було працювати з акторами, де — трошки ніяково.
Я не запитую в себе, як тобі було, чи подобається персонаж. Подобається. Я маю чітку вказівку від режисера, розумію її і розумію свого персонажа, навіть якщо він поганий.
Мені дуже хочеться подивитися, якою вийшла нова робота — в кінці травня ми зняли фільм Співають коники в житі. Дуже хочеться подивитися, тому що у ньому в мене не дуже позитивний персонаж. Було цікаво працювати над ним. Над позицією режисера (Євген Хворостянко — nv.ua), який зробив щось схоже на фентезі. Його дія відбувається в Голодомор. І люди гинуть, і ми (герої фільми, серед яких герой Жданова — nv.ua) займалися недоброю справою, але при цьому, не втрачаючи людяності, не всі, звичайно.
А так, щоб відзначити когось… Бували випадки, не те, щоб я перебираю ролями, але просто я розумію, що це не моє. Наприклад, Валера Швець чудово зіграв роль алкаша у фільмі Козаки. Абсолютно брехлива історія, на яку запросили мене. Я запитав у режисера: «Чого він п’є?», а він відповів: «П’є та й п’є». А я кажу, що так не буває. [Щоб зіграти] мені треба розуміти, чого людина заливається цією сивухою. Дуже хороший фільм, мені сподобався: історія смішна, комедійна, цікава, придумана, добре зіграна акторами, яких я поважаю. Але воно не моє.
Зніматися в Кайдашах мені було просто кайфово: непросто, складно в деяких момента, але сама атмосфера, яка була створена режисерами, акторами, всіма, від кого це залежить, дорогого вартує.
Якщо говорити про Кіборги, то в цьому фільмі була дуже чітка відповідальність. І те, що ти потрапив в цей фільм, це велика честь розповісти цю історію.
— Як ставитесь до того, що у повнометражні фільми досить часто для залучення більшої аудиторії стали запрошувати телеведучих, блогерів. Чи справедливо, що люди, які не є дотичними до театру чи кінематографу, забирають ролі у професійних акторів?
— Я ж не можу керувати цим процесом. Ну, якщо режисери вбачають за необхідне знімати цих людей, хай знімають. Ви ж знаєте цей анекдот: зламався якийсь складний механізм, підійшов дядечко, якого викликали як спеціаліста, він послухав, подивився, взяв кувалду, вдарив… Працює. З вас мільйон. Його питають: «Так що, це один удар коштує мільйон». Він відповідає: «Ні, не це коштує мільйон, а то, що я знаю, куди вдарить». Розумієте? Професіоналізм — він або є, або його нема. [Вміння зіграти] актори напрацьовують роками.
— Особисто для вас, що є більш ближчим кіно все-таки чи театр?
— Я вже говорив, в кіно я потравив у 2014 році. Воно мене дуже зацікавило. Наприклад, холодно, а ти купаєшся і робиш вигляд, що тобі жарко, коли в тебе зуби цокатять.
Але це настільки різні сфери діяльності, щоб порівнювати. Там глядач перед тобою в театрі: ти бачиш його очі і реакцію, ти бачиш очі партнера, як він реагує. Буває ти забуваєш текст, або партнер забуває текст, або говориш щось інше. У нас жива реакція відбувається. В кіно зовсім все по-інакшому. Я раніше якось відповідав, що віддаю перевагу кіно. Ні, не перевагу. Я належне віддаю кіно. Кіно мене зробило таким популярним, не театр. Розумієте? Пізнавати мене почали не по моїх театральних роботах. В мене їх майже нема. Мені дуже приємно, коли зустрічають на вулиці і дякують за театральну роботу. Але це рідко. Можливо, тому що переходиш з театру в театр.
— Чи приємно вам, коли вас впізнають на вулиці, чи навпаки хочеться більше особистого простору?
— Воно буває і так, і так. Ну взагалі-то приємно. Приємно, коли люди по-доброму відкликаються на твою роботу.
І ти розумієш, що воно якось їх витягує з війни, побуту, з цього страшного сьогодення. А от коли я зараз поголився і тебе тормозить патруль поліції, і я питаю: «Я щось порушив?», а мені відповідають: «Ні. Ви ж актор? Ми вас впізнали». А мені аж смішно стало: «Я ж без бороди. Як ви мене впізнали?!». Я тільки-но поголив бороду і сам себе ще не впізнавав. Постояли, поспілкувалися трохи. Приємно, звичайно приємно. Будь-якій людині приємно, особливо, коли за твою роботу тобі ще й дякують.
— Чи є в акторів якісь обряди перед виходом на сцену?
— Та є, звичайно. У футболістів теж є. У всіх є. Куди віра, туди й енергія. Раніше було якось інакше. А зараз ми збираємося в коло перед виставою, беремося за руки, дякуємо одне одному і бажаємо одне одному зробити виставу, щоб вона була класною, цікавою, інтересною. Це прикольно, це класно. Це нас єднає. Ми команда, ми робимо спільну справу. Зараз ми здивуємо чимось глядача.
— З колишньою дружиною, Оленою Хохлаткіною, ви служите в одному театрі. Чи підтримуєте ви спілкування нею?
— Ми не припиняли спілкуватися, а зараз у нас народилася онука. Це дуже велика радість. У нас нормальні стосунки, тим більше, зараз такий час скрутненький. Допомагаємо одне одному, чим можемо. У нас вся родина в одному театрі працює. Це дуже приємно і відповідально. Ніхто ні про що не шкодує. Воно склалося, як склалося. Ми не кидаємо одне одного, збираємося, спілкуємося. В нас одна професія.
— Як вам ваша нова роль дідуся?
— Я думав, що це буде якось по-інакшому. Виявилось, що нічого в цьому особливого немає. Тебе просто називають дідусем. Зараз онука дуже схвально відреагувала на те, що я поголився. Вона почала мене більш сприймати весело, тому що вона так трошки придивлялася до мене.
Це приємно. І це велика радість. Діти займаються дитиною. Ти допомагаєш, чим можеш і як можеш. А розповідати як виховувати… Це якби ми в одній хатині жили, розумієте? А так ми по різні сторони річки. (Сміється.)
— Ви задоволені тим, як склалася кар’єра у вашої доньки Оксани?
— Оксана сама досягла всього, що має. І продовжує це робити. А найбільше досягнення, я вважаю, на даному етапі – це те, що вона народила доньку. Це, як на мене.
Вона сама ухвалила рішення вступити до університету. Ми [з Оленою] її відмовляли. Тому що це дуже тяжко працювати в провінційному обласному театрі (Віктор Жданов і Олена Хохлаткіна у 1990-х роках працювали на сцені Херсонського обласного українського музично-драматичного театру — nv.ua). У 1990-х які там були ставки, голод був, ти собі не належав, а в єдиний вихідний бігав, щоб заробити копійку, по халтурах: діди Морози, бари, ресторани. Це дуже сумна історія. І все одно я Богу дякую за те, то що я пройшов. І дуже б не хотілось, щоб молодь потрапляла в такі умови.
— Ваш колега по серіалу Спіймати Кайдаша Тарас Цимбалюк знімається у шоу Холостяк. Його кар’єра швидко розвивається… Як ви її оцінюєте такий швидкий розвиток?
— Тарас Цимбалюк, я бажаю тобі росту. Щоб ти знімався, знімався і знімався! (Сміється.)
Я отримую радість і задоволення від того, коли я бачу молодих людей, які формують себе, вміють себе вести, нести по цьому життю. Радий, що вони працюють, не складають руки. Якби вони склали ручки і гойдалися на цій славі, як на кульці, то це інше. А так треба працювати. І, вибачте на слові, в кожній ролі треба доказувати, що ти цього заслуговуєш.
— А скажіть, чи є, на вашу думку, якісь недооцінені актори наразі?
— Я не хочу когось образити. Коли тебе не знімають, ти переживаєш якийсь внутрішній процес. Мені здається, що все одно, як би то не було, ми повинні дивитися на себе, всередину себе. Якщо ти десь спіткнувся, то це не тому, що ви мене покликали, а тому, що ти під ноги не дивився, коли тебе покликали. Ти ж чуєш і бачиш. Так що, дивись під ноги.
Кожен робе висновки. Працюйте над собою. Я не сильно над собою працюю, але в цю сторону я дивлюсь. З приводу не втратити себе, не зіграти якусь, вибачте, на слові херню. Бо не відмиєшся, просто не відмиєшся. Або просто не запросять більше ніколи. Не знаю, все одно зустрічають по одежині, як би ти хотів чи не хотів. Потім ти це доводиш на майданчику. А поламані долі, то, звичайно, вони є, були і будуть. Не кожному вдається. І треба розуміти, що оцей пік слави твоєї, впізнаваємості на вулицях, він настілько недовгий, настілько короткий. Це теж дуже важко, коли про тебе забувать. От про мене згадали, коли вийшли Сірі бджоли.
— Можливо, ви можете щось порадити акторами, які зараз лише на початку свого шляху і не знають, куди йти, як рухатися?
— Зараз скільки відкрито доріг, цих тропочок, тропінок. Вони не протоптані і не забиті. Я ж кажу, що я радуюсь за молодих людей, які чітко знають, чого вони хочуть і йдуть до своєї цілі. Можливо, не все влаштовує, як вони до цього йдуть, в який спосіб. Але вони йдуть.
Але якщо десь хтось гадає, що акторська професія — це просто відкрив рота і все, навчився говорити і все, ти вже актор, то це не так. Це великий труд. Запам’ятайте це. Це велика праця над собою, над своїм тілом, над своїми думками, над віршами, яких я не читаю, так, над книгами, яких я теж не читаю (зараз під час війни я просто не можу себе заставити це зробити, чесно кажу, але раніше читав). Я збагачуюсь спілкуванням, сценаріями, п’єсами, які читаю. Збагачуйте себе і йдіть до своєї мети.
Ти ночами не спиш. Ти ночами прокручуєш через цю історію. Перед прем’єрами взагалі там зашкал якийсь іде, в тебе нерви. І кожний день ти це повторюєш в театрі. Кожний день ти читаєш цю п’єсу, читаєш по-новому, режисер вимагає щось нове, і ти постійно існуєш в цьому процесі.
День, ніч, два, три, місяць, півроку ти ходиш та існуєш в цьому процесі, воно тебе не полишає. Попробуйте пом’ять цю історію, пропрацювати в собі. Добре, що в кіно, взяв, цепанув, є конкретний час, завдання режисера, прожив, пумц і викинув.
В театрі зовсім по-інакшому. Ви питали, яка різниця? Велика різниця. В театрі ти проживаєш тут і зараз, можна його зробити, пимс-тимпс, вот пішло. А в театрі завтра в тебе настрій не той, в тебе щось болить, тобі погано, в тебе там негаразди, вода тече, там залило, сусіди і так далі, і так далі, а тобі треба виходити і ха-ха ловить, і грати так, ніби все добре.
І все. Готуйте себе до цього. Готуйте себе до провалів, готуйте себе до боротьби з колегами. Не все так просто. Це дуже складно.
