Ярина Геращенко – громадська діячка із Запоріжжя, яка бореться за вшанування пам’яті полеглих захисників. Ярина з власного досвіду знає, що таке війна – адже у 2015 і 2022 роках сама була доброволицею. Також Ярина з власного досвіду знає, якою жорстокою може бути війна – адже вона сама втратила кохану людину.
У подкасті “Воїн волі” спеціально для 24 Каналу Ярина поділилася, як люди замість підтримки роблять боляче тим, хто втратив найдорожчих на війні. Як говорити з близькими полеглих воїнів та про культуру пам’яті – читайте далі у матеріалі.
Важливо “Ти неправильно горюєш”: чому не завжди видно біль і як підтримати того, хто проживає втрату
Снайпер з “Азова”: що відомо про Ростислава “Джері” Терещенка
Розкажи про свого коханого – Ростислава, яким він був?
Ростислав “Джері” Терещенко полонив моє серце. Ми познайомилися у 2022 році на курсах керування дронами. Його військовий шлях почався ще з Революції Гідності, де він був активним учасником.
Ростислав був футбольним фанатом, ультрас “Динамо” Київ, а вони тоді стали однією з головних рушійних сил протестів і формування добровольчих підрозділів. У 19 років, коли розпочалася війна і формувався “Азов”, він пішов добровольцем. До 2018 року служив у полку, пройшов навчання снайпера. Йому це справді подобалося.
Він був дуже скромним і тихим, хоча зробив для країни набагато більше, ніж про нього знають. Тепер про це говорю я, бо він сам ніколи б не розповів. У нього було багато заслужених нагород, отриманих за життя, і, на жаль, є посмертні. “Азов” сформував його як воїна – він став снайпером. Після служби вирішив повернутися до цивільного життя, щоб підтримувати бабусю, маму і молодшого брата.
Повернувшись до Києва, разом з іншими ультрас працював в охоронній сфері, забезпечував безпеку на різних заходах. Так тривало до 2022 року. Він розповідав, що рано-вранці 24 лютого почув вибухи, прокинувся і подумав, що, можливо, люди нарешті усвідомлять, що війна для багатьох почалася ще у 2014 році. Якби вся країна зрозуміла це тоді, можливо, зараз нічого не було б, але час не повернути.
Після початку повномасштабного вторгнення він знову приєднався до спільноти ультрас. Разом вони брали участь в обороні та звільненні Київщини. Він був у київській кампанії, воював у складі підрозділу. Згодом вони всі разом підписали контракти з четвертим полком особливого призначення Національної гвардії України. Він жартував, що навіть не зрозумів, у який момент це сталося – просто опинився з документами в руках разом з усіма.
Після звільнення Київщини їхній підрозділ перекинули в Рубіжне (Луганська область), хоча вони пробули там недовго. Потім їх спрямували на Запорізький напрямок. Саме там він отримав важку контузію влітку 2022 року і проходив лікування в госпіталі. Він не міг просто лежати, йому потрібно було рухатися і розвиватися. Коли командир сказав, що є можливість піти на курси з керування дронами, він одразу погодився, бо вже не витримував бездіяльності.
Повне інтерв’ю з Яриною Геращенко: дивіться відео
“Він увірвався в моє життя”: про знайомство з коханим
Саме там ми й познайомилися. Він увірвався в моє життя абсолютно неочікувано. Тоді я була розбита, бо саме повернувся з полону один з тих, за кого я довго боролася і кого чекала. Я вже тоді організовувала заходи на підтримку військовополонених, була повністю занурена в цю тему.
Так буває в житті. Людина повернулася з полону, але ми не зійшлися, не вийшло. Для мене це тоді був сильний удар, бо було багато очікування і надії. Це був другий обмін захисників “Азовсталі” і найбільший обмін з азовцями, 21 вересня 2022 року.
Я добре пам’ятаю той день: щойно змінилася на позиції, приїхала додому, і зателефонувала його мама, запитала, чи я чула про обмін. Ми так довго цього чекали. Але попри радість, наші стосунки все одно не склалися. Таке трапляється. Є історії, коли після полону люди одружуються і народжують дітей, а буває інакше. Як би дивно це не звучало, тепер я рада, що тоді все склалося саме так.
Я була емоційно виснажена, розбита, і саме в цей момент у моє життя прийшов Ростик. На той момент мені було 28 років. Коли тобі вже не двадцять і за плечима є досвід, ти по-іншому дивишся на стосунки. У мене вже були довгі серйозні стосунки, я навіть була заручена. Це теж був військовий, ми познайомилися на фронті у 2016 році.
Мені здавалося, що я вже знала, що таке кохання. Але коли зустріла Ростика, я зрозуміла, що це зовсім інше відчуття. Саме те справжнє кохання, яке приходить у свідомому віці, коли з’являється людина, яку кохаєш безумовно. Мені нічого не потрібно було. Усе, що мені треба, у мене є. Окрім кохання. І це кохання було з ним.
Він казав, що зустрілися дві самотності. Ми були і схожими, і різними, – і це нас поєднало. Я називаю цей період свого життя “дві любові, одне кохання”. Я навіть думала написати книжку про це. Багато хто говорить мені: “Ірино, пиши книжку”. Я люблю писати, веду нотатки, іноді рідко публікую щось у соцмережах. Хоч життя в мене тихе і скромне.
Я дуже хотіла такого ж тихого скромного життя з Ростиком. Він був першим чоловіком, заради якого я була готова переїхати з Запоріжжя, хоча я фанатка свого міста. Я завжди за ним сумую. Навіть коли їду всього на добу до Києва, до могили Ростика, хочу швидше повернутися додому.
Ми з ним мріяли, що колись купимо маленький будинок під Києвом, десь біля лісу. Під час повномасштабного вторгнення він навіть вступив вчитися на лісника, я так це і називала. Ми уявляли, що житимемо біля лісу, зробимо в домі велику бібліотеку. Я люблю букіністику та книжки, це і моє хобі, і мій бізнес. Він теж обожнював читати.
Ми мріяли, що в нас буде величезна бібліотека й окрема кімната або простір для йоги, де я зможу займатися, а він іноді теж приєднуватиметься. Такі були наші плани, але сталося не так, як хотілося. Нам все ж пощастило встигнути пожити разом і просто насолодитися спільним життям, поки він був у Запоріжжі.
“Я досі злюся”: про останній бій Ростислава
Наприкінці грудня, вже на початку 2023 року, він нарешті перевівся до 3 полку Сил спеціальних операцій. У Нацгвардії він не міг повноцінно реалізувати себе як снайпер, а це була його справа, він був професіоналом. Тоді перевестися було дуже важко.
Ростик не любив про це говорити, але тепер я можу сказати, що його особисто забрав з Національної гвардії генерал Хоренко (на той час командувач ССО Віктор Хоренко – 24 Канал). Це було його рішення і прохання, щоб Ростислава взяли саме туди, бо у 2022 – 2023 роках змінити підрозділ було майже нереально. Його перевели до нового підрозділу саме тому, що він зарекомендував себе під час київської кампанії. Люди бачили, що він професіонал, і розуміли, що він потрібен саме там.
Він дуже радів, коли опинився на базі третього полку. Якось подзвонив і сказав, що стояв у душі та побачив своє тату на нозі. У нього був набитий вовк. Він сказав, що це гарний знак, бо такий самий символ мають Сили спеціальних операцій.
Потім йому видали зброю – “арку” (гвинтівка – 24 Канал). На ремені від попереднього власника було написано “Герда”. А Герда – це його перша собака в “Азові”. Він знайшов її там, це була вівчарка. Він збудував для неї вольєр на базі в Урзуфі, дуже її любив і постійно піклувався. Усі там знали про цю собаку.
Вже після його загибелі я познайомилася з його побратимами з “Азову”, які поверталися з полону, вони теж розповідали мені історії про Герду. Те, що колись розповідав він, мені повторювали вже інші люди.
Ми сприймали всі ці збіги як добрі знаки та вірили, що все буде добре. Та виявилося, що не все добре. Майже одразу після переведення він потрапив в Авдіївку. Вони працювали результативно, але наприкінці літа я дуже відчула його виснаження. Він став чесно говорити, що втомився і що, за його словами, він тут загине, як пес у посадці. Я злилася, сварилася з ним, просила так не говорити і запевняла, що все буде добре.
Я заспокоювала і його, і себе. Казала, що він у “полі” моєї родини, що ми стільки робимо добра і нічого не просимо натомість, отже це його теж захистить. Повторювала, що моє кохання його врятує, що все буде добре. Я наче читала йому це як мантру. Так само, як він мені колись казав, що я найсильніша з усіх, кого він знає, я теж повторювала, що моє кохання його збереже і що не може бути так, щоб Всесвіт повернувся до мене спиною і забрав його.
Ярина з Ростиславом / Інстаграм Ярини Геращенко
Але сталося інакше. Двадцять восьмого грудня 2023 року Ростик разом зі своїм напарником потрапили під обстріл. Як мені розповідали, спочатку прилетіло в напарника. Ростик кинувся надавати допомогу. Між ними була певна дистанція, тож він підійшов до нього. Потім на місці знайшли його без однієї рукавички. Це означало, що він зняв її, щоб допомогти пораненому, і саме в цей момент був поруч з ним.
Він хотів надати допомогу напарнику, і в той момент по ньому прилетіло. Перестало битися серце, і все. Я не одразу дізналася про його загибель. Я досі злюся не стільки на командування, скільки на сам факт, що мене не повідомили.
У нас були з ним розмови на цю тему. Я казала, що якщо раптом щось станеться, я не зможу приїхати ні в лікарню, ні кудись ще. Він відповідав, що я у нього в контактах під номером один і що мені точно зателефонують першій. Він багато разів повторював це, щоб я не хвилювалася. Казав, що командир знає про мене, усі знають, що я його людина, і що я дізнаюся першою. Але ніхто мені не подзвонив.
Я прокинулася двадцять восьмого грудня, приблизно об одинадцятій дня. Зайшла в телеграм і подивилася, коли він був онлайн востаннє, просто щоб переконатися, що все гаразд. Зайшла і побачила, що останній раз він був у мережі о 3:32. Я завмерла. Не могла повірити, що це може бути правдою.
Можливо, дівчата, які чекають своїх хлопців, мене зрозуміють. Коли ти заходиш у телефон і дивишся, коли він був онлайн, і це виглядає звично, ти спокійна. А якщо бачиш час, у який він точно не мав бути в мережі, з’являється тривога. Так сталося і в мене. Я одразу відчула, що щось не так, хоч і намагалася відганяти ці думки.
Я переконувала себе, що він міг просто повернутися з завдання і заснути. Ми обидва любили поспати. Він міг добу не виходити на зв’язок, просто відпочивати. Тому я повторювала собі, що він просто спить. Потім настало 30 грудня. Я почала сильно хвилюватися і шукати хоч якусь інформацію. Писала знайомим, які могли бути з ним поруч. Усі відповідали, що нічого не знають. Казали, що якби щось сталося, вже була б інформація.
У мене були контакти його мами та брата. Ми особисто не були знайомі, але телефони мали. Я не наважувалася телефонувати, бо боялася налякати людей, якщо все насправді гаразд. Я відганяла ці думки, але в душі вже розуміла, що сталося найгірше. Просто не хотіла це приймати та продовжувала відганяти цю правду від себе.
Тридцятого грудня я вже дуже хвилювалася. Писала знайомим, які могли бути поруч з ним. Усі говорили, що інформації немає і що якби щось сталося, вже б знали. 31 грудня я проплакала майже весь день. Я все ще чекала і переконувала себе, що, може, він просто образився, бо перед його загибеллю ми посварилися. Думала, що він спеціально не виходить онлайн, щоб я понервувала. Один раз таке вже було. Я весь час тішила себе цією думкою. Але час 3:32 не виходив у мене з голови.
Першого січня, об одинадцятій ранку, мені написала подруга: “Яринко, тримайся сонечко. Твого хлопчика більше немає”. Я пам’ятаю це повідомлення так, ніби бачу його перед очима. У неї самої чоловік загинув у 2022 році під час звільнення Балаклії. Він теж був оператором третього полку Сил спеціальних операцій, тому у нас були спільні знайомі.
Вона потім зізналася, що не хотіла одразу мені це писати. Казала, що сиділа і плакала, не знаючи, як сказати мені правду. Я добре пам’ятаю той день. Відкрила двері на подвір’я. Мама була надворі, несла дрова в хату. Я стояла у футболці, розхристана, і просто сказала їй: “Загинув”. Зайшла в дім і сіла на кухні на його улюблене місце. Після цього почалися істерики і плач.
Мама нещодавно зізналася мені, що вже кілька місяців постійно бачила перед очима той момент, коли я сказала їй, що він загинув. Ми з мамою дуже близькі, вона для мене не тільки мама, а й найкраща подруга. Я добре пам’ятаю її погляд і погляд тата в ту мить. Вони розуміли, що нічим не можуть мені допомогти. Це найстрашніше для батьків, коли болить їхній дитині, а вони безсилі.
Я не знаю цього з боку батьківства, мені не пощастило бути мамою. Але я бачила, як вони дивилися на мене і як їм боліло разом зі мною. Вони не могли нічого змінити.
Про культуру пам’яті в Україні
Де ти знаходиш сили, щоб продовжувати говорити про Ростислава?
Втрата Ростислава не була для мене першою втратою у цій війні. До нього я вже втратила побратимів і близьких друзів. Коли раніше я переживала смерть близького друга чи побратима, то він був поруч зі мною. Він підтримував мене під час втрати кожного з трьох близьких друзів. Він був поряд ментально, і я завжди відчувала його присутність. А потім його не стало. І все. Після цього змінилося навіть моє найближче оточення.
Я зрозуміла, що він більше не говоритиме і не підтримає мене, як раніше, тому я мушу говорити за нього. На той момент, коли Ростислава не стало, я вже була засновницею меморіального простору у Запоріжжі “Прапорець пам’яті”, який ми створили в межах мого проєкту “Коханий, я живу”. Ми займалися темою культури вшанування пам’яті, думали, як це має виглядати у Запоріжжі та загалом, щоб пам’ять не зникала.
Коли Ростислав загинув, ця тема стала для мене ще більшою відповідальністю. У мене велика спільнота, і я тепер несу пам’ять не лише про нього. Я несу пам’ять про багатьох загиблих, про своїх друзів і про чоловіків моїх подруг, які також втратили своїх коханих.
Меморіальний простір “Прапорець пам’яті” зараз уже з фотографіями та QR-кодами. Люди можуть прочитати історію кожної людини. Там близько двохсот фотографій, і це дуже щемливе місце. Спочатку там були лише прапорці, як на Майдані, а згодом ми створили повноцінний простір ушанування.
Я стежу за тим, якою є культура вшанування пам’яті. У нас є проблема, що меморіальні простори часто сприймають як кладовище і починають нести туди все підряд, солодощі та інше. Я з цим борюся, через що інші родини загиблих інколи ображаються. Але я пояснюю, що це наш спільний меморіальний простір, і ми встановили на ньому правила.
Меморіальний простір “Прапорець пам’яті” / Інстаграм Ярини Геращенко
У жовтні 2024 року ми висадили в Запоріжжі “Алею спогадів” з іменними горобинами. На кожному дереві є табличка з іменем і QR-кодом. Назва про те, що людина може пройтися, просканувати код і зануритися у спогади про життя наших загиблих. Це близько тридцяти горобин, їх висаджували учасниці мого проєкту. Алея спогадів розташована у парку імені Дениса Тарасова, який також загинув за нашу країну і за наше місто. Денис свого часу боровся саме за цей парк. Це окрема велика історія, бо за збереження цього місця довелося боротися не один рік.
І зараз ситуація така сама – нам доводиться не лише вшановувати пам’ять, а й виборювати право робити це. Ми мусимо відстоювати саму можливість мати свій меморіальний простір. У Запоріжжі, на жаль, такі історії трапляються часто.
Коли я їжджу у поїздки на футбольні матчі – я ніколи не їду сама. Це організовує фонд “Трибуна героїв”, який опікується родинами загиблих футбольних фанів. Це справді колосальна робота. Я щиро захоплююсь тим, як вони підтримують таку велику спільноту. Загиблих футбольних ультрас уже близько трьохсот, і фонд допомагає усім родинам. Їм байдуже, що я не була офіційною дружиною Ростислава.
Особливо боляче було тоді, коли я дізналася, чому мені не подзвонили після його загибелі. Мені просто сказали, що я була в контактах, але не є офіційною дружиною, тому повідомили іншій людині.
Саме фонд запросив мене у першу поїздку. Минулого року я вперше поїхала з ними до Польщі, у Вроцлав. Тоді минуло три місяці від дня, коли не стало Ростислава. Я добре пам’ятаю той виїзд. Два великі автобуси, сотня родин загиблих, і всі ми разом зі своїм болем і своїми історіями. У той момент я вперше відчула справжнє єднання. Це важко пояснити словами – коли поруч стоять люди, які пройшли те саме. Ти плачеш, і ніхто не питає, чому ти плачеш. Усі вже знають відповідь.
Я добре пам’ятаю, як ми стояли на трибунах. І я відчувала, що Ростик там зі мною. Так само і цього разу, коли я поїхала, знову було відчуття ніби він поруч.
Я спеціально роздрукувала прапор з його фотографією для виїзду на Євро 2024. УЄФА тоді забороняла проносити такі прапори, навіть попри те, що на них були світлини загиблих. Їм було байдуже, що це для вшанування пам’яті. Я сховала банер у топ, щоб пронести його на стадіон. На вході нас обмацували дуже ретельно, це був жах. Але я все одно пронесла його.
Я ніколи не забуду момент, коли дістала цей прапор. Я друкувала його саме для цього виїзду. Коли розгорнула його на трибуні, мене просто прорвало. Я плакала, бо усвідомлювала, що привезла його на Євро. Він дуже хотів потрапити туди. Я була горда, що зробила це. Він заслуговував бути на всіх європейських стадіонах. Він любив ці виїзди, ці бійки, ці пригоди.
Ярина на Євро-2024 / Інстраграм Ярини Геращенко
Цей період був одним з найважливіших у його житті, і тепер для мене дуже важливо продовжувати його справу. Я із Запоріжжя, але тепер мушу вболівати за “Динамо” Київ, бо він вболівав за них. Коли маю можливість, їжджу на виїзди, щоб підтримати команду і зберегти пам’ять про нього.
Я добре розумію, що поки рідні несуть пам’ять про людину, вона живе. Коли нас не стане, пам’ять зникне, якщо її не передавати. Саме тому ця горобина в Запоріжжі, яку ми висадили, колись розповідатиме людям про Ростислава, навіть коли мене вже не буде. Я намагаюся розповідати про нього в інтерв’ю і в житті, щоб пам’ять не стерлася. Якщо про людей не говорити – забути дуже легко.
Як ми можемо розвивати культуру пам’яті? І як нам продовжувати боротьбу за цю пам’ять?
Чесно, я не знаю, як це масштабувати. У Запоріжжі ми робимо все своїми силами. У нас немає жодної фінансової підтримки. Це все роблять небайдужі люди – просто друзі, які зібралися і вирішили, що пам’ять не можна залишити без догляду. Це навіть не лише родини загиблих. Це люди, яким не все одно.
Так не має бути. Інколи я навіть не хочу про це думати, бо стає дуже сумно. Я розумію лише одне: якщо я сама цього не зроблю – ніхто не зробить. І цього мені достатньо, щоб рухатися в тому напрямку, в якому я мушу йти. У Запоріжжі наші меморіальні простори влада повністю ігнорує. Вони ніяк не долучаються. Усе зроблено нашими руками, своїми силами.
У межах мого проєкту є фотопроєкт “Пам’ять про тебе”. Його учасниці фотографуються з речами своїх загиблих чоловіків. Перший рік ми знімали саме у такому форматі, й багато жінок уперше діставали ці речі саме для фотосесії. Це було дуже важко. Зараз фотопроєкт виріс. Тепер ми показуємо більше історій. Не лише одну річ. Там можуть бути три речі, фотографії, фрагменти життя.
Талановита документалістка Олена Тіта, моя подруга, долучилася повністю безплатно. Ми познайомилися тому, що вона сама захотіла бути частиною цього проєкту, допомагати та знімати. Так і народилася нова форма фотопроєкту. Тепер ми показуємо “Пам’ять про тебе” у більш розгорнутому вигляді.
Це історії про те, як сьогодні живуть учасниці нашого проєкту. Один день з їхнього життя. Їхня пам’ять. Їхня сила. Їхній спосіб жити далі. Якщо в учасниць проєкту є діти – ми показуємо і це. Чим вони займаються з дітками, куди ходять, як проходить їхній день. Ми документуємо все, бо фотографія – це теж пам’ять. Ми поширюємо ці історії у соціальних мережах, і їх побачать майбутні покоління. Навіть якщо не зараз, то потім.
Я почала писати до цього більш розгорнуті тексти. Це фактично інтерв’ю, пов’язані з фотопроєктом. Це ще одна форма збереження пам’яті. І так само культура пам’ятування поширюється через фільми, через фото, через мистецтво та музику. Насправді розвивати цю культуру можна у кожній сфері життя. Усе, що нас оточує, може бути способом нагадати про людей, яких уже немає поруч.
Мені здається, потрібно гуртуватися та не чекати, що хтось прийде і все зробить. Максимум можна попросити допомоги. Але загалом, якщо хочеш робити – роби. І роби сам.
Люди не думають, що кажуть: про недоречні “співчуття”
Як ти пройшла цей шлях? Адже на тобі не лише загибель Ростислава, ти – доброволиця і багато втрачала за ці роки. Ти писала, що в тебе була ситуація, коли ти їхала за кермом автомобіля та в якийсь момент захотіла надавити на газ і покінчити з цим, бо сил вже не було. Тоді саме суспільство дотиснуло тебе з тим, що ти “не так” робиш і що “маєш” робити. Як ти впоралася і як пояснити суспільству, до чого може призвести їхній тиск?
Я знала, що сьогодні хочу розповісти про це. Те, про що ти говориш, – це була повністю відкрита публікація, яка розлетілася всім інтернетом. Навіть деякі медіа її підхопили без мого дозволу, та трохи перекрутили, як це, на жаль, буває. Але то вже інша тема.
Так, дійсно був такий момент. Це про комунікацію і про те, що люди, які не дотичні до війни або не переживали втрат, часто не розуміють, як говорити. А ті, хто розуміє, зазвичай просто мовчать.
Тоді мене дуже зачепило. Я була виснажена, емоційно розбита, і не хочу вдаватися в деталі тієї конкретної ситуації, бо не хочу виносити її на загал. Але так, був момент, коли я їхала за кермом і просто плакала. Втома, нервове виснаження, накопичений біль, – усе накрило разом.
Я навіть не пам’ятаю шматок дороги, який проїхала. Було темно, я була ніби не в тілі, на автоматі. І добре, що тоді не сталося нічого небезпечного. Справді, просто пощастило. Мене тоді повернув до реальності дзвінок мами. Вона, як завжди, відчула мене з півслова. Вона просто подзвонила. Я побачила її аватарку на екрані й ніби прокинулася. Зупинилася, взяла слухавку.
Вона спитала, чи все гаразд. Я сказала, що так, все добре, зараз трохи прогуляюся, подихаю повітрям і прийду додому. Поклала телефон і раптом подумала: стоп, а якби я щойно справді кудись влетіла, який у цьому був би сенс. Ми ж у нашому проєкті супроводжуємо наших учасниць і загалом спільноту. Ми намагаємося показати, що можна існувати далі, хоча назвати це життям важко, коли ти втратив кохану людину. Дуже важко. Ти ніби просто існуєш, але поступово вчишся жити у новій реальності.
Ми ж допомагаємо їм повертатися до фізичної активності, підтримуємо їх емоційно, бо я по собі знаю, що в період глибокого горя болить усе. Тож якщо я зараз не зупинюся, то все, що я казала людям про підтримку, – виявиться неправдою. Я вчу інших триматися, говорю про важливість існувати далі, а сама готова просто здатися.
Це було б зрадою і для мене, і для них. І головне, я запитала себе: хто тоді говоритиме про Ростика. Хто триматиме його прапор на трибунах, хто розповідатиме про нього? Ніхто. Це мене буквально зупинило. Я заспокоїлася.
Пізніше була інша ситуація. Приблизно пів року тому мені подзвонила колега й у розмові сказала, мовляв, у тебе чоловіка немає, дітей немає, мама поруч, то ти можеш спокійно їздити. І засміялася. Спочатку я просто замовкла, а потім зрозуміла, що мене це ранить. Це ж не мій вибір, що в мене більше немає коханого. Не мій вибір, що ми не встигли народити дитину. Не мій вибір, що я незаміжня. Це не те, що я обрала.
І такі коментарі, на жаль, я чую часто. Люди думають, що якщо я кудись їду, то це відпочинок. А я востаннє відпочивала до загибелі Ростислава – у грудні двадцять третього року, за два тижні до того, як його не стало.
Ми з мамою поїхали кататися на лижах, бо ми це любимо. Це була наша перша відпустка від початку повномасштабного вторгнення. І для мене це стала остання відпустка. Тепер, якщо я кудись виїжджаю із Запоріжжя, то це або захід вшанування пам’яті Ростика, або вшанування когось іншого, або кремація, поховання, лікарня. Все.
І щоразу згадую ту фразу про те, що я нібито така мобільна, бо у мене нікого немає, немає дітей, немає чоловіка, і тому я можу їздити, куди хочу. Це не мій вибір. Абсолютно не мій вибір. Ця людина взагалі не дотична до війни, не має цього досвіду.
Комунікація – це жах. І це я вже людина, яку можна назвати сильною. Я пройшла багато. Але є інші люди, які можуть не витримати подібних слів. Я хотіла ще влітку написати публікацію про це, бо в Запоріжжі одна з мам загиблого воїна не витримала тиску і болю. Її життя обірвалося. Тоді я не наважилася про це писати. А потім стала відомою історія волонтерки. І таких історій насправді багато, просто про них мовчать.
Усі думають, що це десь далеко. А я постійно повторюю: якщо ви не знаєте, як з нами говорити, краще просто мовчіть. Не треба нічого вигадувати та кидати фрази, які здаються вам невинними. Бо я можу зараз почути: у тебе ж нікого немає, ти вільна, все нормально, і вже навчилася якось це фільтрувати. А інша людина у стані гострого горя може сприйняти це зовсім інакше, і це може дуже сильно поранити.
Страшно, що наше суспільство не добирає слів.
Люди взагалі не думають перед тим, як щось сказати. І більшість справді вважає, що ми робимо на цьому бізнес, що в нас все добре, що ми щось заробляємо. Хоча я лише вкладаю. Щоб займатися всім цим, я працюю на двох роботах. Я вкладаю гроші, час, сили. Покажіть мені, де той “заробіток”. Я теж хотіла б просто заробляти гроші. Але все, що я роблю, – я роблю власним коштом. І роблю це не для себе.
Я часто дивлюся, як інші дружини, матері та рідні несуть пам’ять про своїх. Я спостерігаю і думаю: отак би я не зробила, а от так зробила б. Бо навіть серед родин загиблих буває таке, що хтось каже мені: а чого ти так багато говориш про свого, чого всюди про нього розповідаєш?
Я відповідаю відверто: ви теж можете говорити про своїх, ніхто не заважає. У нас зараз епоха інформаційних технологій, соцмереж і відкритого простору. Друзі та родина можуть розповідати про тих, кого втратили, про їхнє життя. Можна створювати спогади для наступних поколінь. Це може робити кожен.
Після Другої світової існували пам’ятники невідомим солдатам. У нас такого нема. У нас кожен має ім’я. Я постійно про це говорю. Наші військові, які загинули в бою, це не безіменні люди. У кожного є своя історія. Ми можемо і мусимо нести цю історію людям. Усе починається з родини.
Якщо родина не хоче, щоб про їхню людину говорили, я цього не робитиму. Наприклад, якщо я була подругою або втратила побратима, я не говоритиму про нього, якщо родина проти. Це вже інша історія. У мене є випадок, коли я не можу розповідати про загиблу людину, хоча це була неймовірно світла і важлива людина. Але родина не дозволяє. Я вважаю, що так не має бути, але це їхнє право.
Продовження інтерв’ю з Яриною Геращенко – дивіть у відео!
