Отець Ігор з Кіровоградської області, капелан Національної гвардії України, офіційно служить у бойовому підрозділі, підтримуючи дух захисників у зоні бойових дій. В Україні з 2022 року діє закон “Про Службу військового капеланства”, тож у листопаді 2023-го його статус змінився: зі священника парафії він став військовослужбовцем у званні лейтенанта. В інтерв’ю Суспільному капелан розповів, як війна змінила його місію, що найскладніше в роботі з військовими, зокрема пораненими, та як зберегти віру на передовій.
Про перехід до військового капеланства та перші відчуття (тут і далі — пряма мова)
До ухвалення закону про військове капеланство я долучався до роботи з особовим складом як цивільний священник. Я допомагав їм подолати посттравматичний синдром та страхи після повернення з району бойових дій. З листопада 2023 року я офіційно заступив на посаду військового капелана. Мій досвід кардинально відрізняється між цими двома світами.
Як цивільний священник, ти працюєш лише з тими, хто особисто звернувся до тебе. Як військовослужбовець — держава забезпечила тебе формою та грошовим забезпеченням. Мені надають інформацію, де і які військовослужбовці перебувають, в якому вони стані і що треба зробити капелану для того, щоб їх підтримати, щоб вони гарно відпрацювали, щоб вони швидко реагували. На даний час моє військове звання — лейтенант капеланської служби.
Коли я доєднався до воїнів, спочатку була розгубленість. Тому що із цивільного світу ти приїжджаєш у світ, де панує війна. Це відчувається по стогону землі, навіть завивання самого повітря. Відчуваються ті серця, які були дуже вимучені. І ти розумієш, що ти сюди приїхав з величезною місією — підтримати хлопців.
Про завдання військового капелана
Завдання можуть бути різними, починаючи зі вшанування пам’яті полеглих героїв, закінчуючи хрестинами, вінчанням. Але ж ми говоримо про момент, коли ти знаходишся в зоні бойових дій.
Тут найголовніший момент — це підтримка бойового духу, внутрішнього духу військовослужбовця і показати йому, що не час ламатися. Військовослужбовець — та людина, на плечах якої тримається сучасний світ і сучасний мир. І ми підтримуємо цей мир, показуємо йому найголовніше, чому ми стоїмо і навіщо.
Ми працюємо з військовослужбовцями, як всі капелани, проводяться бесіди, починаючи від історичного зрізу. А найголовніший зріз ми беремо про те, що козаки — це є українці. Козак у перекладі є вільна людина. Отже, українець дорівнює вільна людина.
Якраз це і є той зріз, коли капелану необхідно акцентувати на цьому увагу: ми пам’ятаємо своє коріння, маємо сьогодення, і будемо мати наше майбутнє. Наше майбутнє — наші діти вбачають і розуміють, кому вони вдячні за своє життя. Тобто ми захищаємо своє майбутнє наших дітей.
Про навчання
Капеланське служіння — це військова служба, тому навчання відбувається у навчальних центрах — основам медицини, основам психологічної підтримки, допомоги.
Це момент того, як треба об’єднувати людей, як треба об’єднувати військовослужбовців і як треба з ними спілкуватися. Тому що є різні категорії військовослужбовців. Наприклад, він може мати як звичайну середню освіту, так він може мати дві вищі освіти. І тобі треба знайти цей міст, як з ним спілкуватися, щоб достукатися до серця людини.
Про спільну “кровну родину” та підтримку духу
Ми (військові — ред.) є однією родиною, однією кровною родиною, тому що ми розділяємо безпеку, воду, їжу. Це дійсно дає братерські відчуття. А кровна, бо інколи побратим потребує твоєї крові для порятунку життя. Я сам у Кропивницькому часто приїжджаю до центру переливання крові та надаю свою кров для військовослужбовців. Це дуже цінний ресурс.
Найбільше військових турбує, чи все вони правильно роблять, як церква на це дивиться з боку віри. Інколи військові приходять із питанням: “А як же ж, є заповідь не вбий, а я пролив кров?” Моя відповідь: ми вимушено беремо зброю до рук лише для того, щоб захистити свою землю, свою історію, а найголовніше — своїх рідних і близьких, свою родину.
Підтримка духу й віра — це взаємопов’язані речі. Інколи військові кажуть, що їм не потрібен Бог чи молитва. Я відповідаю: “Добре, я з тобою згоден, але я помолюся за тебе”. Коли вони повертаються, вони шукають капелана і дякують. “Я завжди поруч” – це і є гасло капеланської служби.
Про бойовий досвід та контузію
Був випадок, коли прилетіло “Градом”. Завдяки злагодженій дії всіх військовослужбовців, які відпрацювали чітко, вдалося врятувати не тільки моє життя, а ще й побратима, якого я просто затягнув до бліндажу. Вибуховою хвилею нас заштовхнуло всередину. Пізніше прийшло розуміння, що в нас дві контузії. Командир сказав: “Отче, вас Господь береже, і ви народилися не тільки в сорочці, а ще й в бронежилеті”.
А ще я був свідком того, як міна 120-го калібру вривалася в пісок, і не одна, але не вибухала за декілька метрів від хлопців. Віруючі люди кажуть, що це було диво Господнє.
Також був випадок, коли військові, які причастилися на похідній літургії, вийшли на завдання, а потім повернулися, кажучи, що відчували, як нас ведуть янголи, вони нас закривають. Всі залишилися живими.
Про особисті виклики та біль втрати
Найскладніше для мене — повертатися в тилове місто і відвідувати військовослужбовців у медичних закладах, які інколи бувають із ампутаціями. Це є виклик і трагедія для них. Тут капелан допомагає налаштуватися, що життя продовжується: “Слава Богу, ти живий, ти тут з нами, і ми тебе любимо”.
Особисті ж втрати я переживаю, пригнічуючи емоції, але бували випадки, коли біль бере гору, виступають сльози. Але я розумію, що смерть не є кінцем, а є початком життя вічності.
Підписуйтесь на Суспільне Кропивницький у Facebook, YouTube, Telegram, Instagram, WhatsApp, Viber та TikTok.
