На фронті відбувається стратегічна криза. Сили оборони втрачають позиції, відступають, і перспектив для зміни [ситуації] немає. Зараз «провалюються» батальйонні ділянки оборони, потім почнуть «провалюватися» цілі бригади — поки не станеться колапсу. Ця криза за найгіршим сценарієм призведе до втрати державності, в поточному сценарії — до того, що фронт буде проходити по Дніпру.
Головне, чого не вистачає фронту, — це людей. Їх замало для того, щоб утримати фронт протяжністю більше ніж тисячу кілометрів. Він уже не виглядає так, як виглядав за часів АТО та ООС. Російські війська просочуються через «сіру» зону, накопичуються в тилу — а потім йдуть в наступ, інколи з двох боків. Стратегічна ініціатива на полі бою за росіянами — вони задають темп, а ми змушені реагувати.
На папері Україна мобілізує близько 30 тисяч людей на місяць, але не всі доходять до бойових частин. Людина стає військовослужбовцем, коли потрапляє в навчальний центр, а перед цим проходить ТЦК, ВЛК і розподільчий центр. Частина приносить справжні документи, які підтверджують, що їх мобілізовувати не можна, інші йдуть у самовільне залишення частини або просто не підходять для служби. Такі люди або застрягають у процесі списання, який погано врегульований, або залишаються жити в навчальних центрах. Держава на рік може втрачати на таких людей десятки мільярдів гривень. В результаті з 30 тисяч мобілізованих до військових частин доходить лише близько 20 тисяч.
Кожного місяця ми втрачаємо приблизно однакову кількість людей: втрати не зростають, а іноді можуть навіть трохи зменшуватися. Водночас чисельність СЗЧ зростає, а кількість мобілізованих падає. Через це кількість людей на полі бою поступово скорочується до рівня, коли підрозділи вже не можуть виконувати бойові завдання. Зараз у роті може бути лише 11 людей, у батальйоні на позиціях — близько 20, а в бригаді на фронті — десь 200 людей. За нормативами при такій укомплектованості підрозділи взагалі не мали б воювати: їх треба відводити на доукомплектування та підготовку. Але замінити їх нема ким, тому вони залишаються на позиціях. Через це розподіляти бійців доводиться вручну, додаючи по 20–100 людей туди, де це необхідно.
Якщо просто змінити головнокомандувача Олександра Сирського — нічого не зміниться. Проблема колапсу фронту — комплексна, її неможливо вирішити в «офісі простих рішень». Проблема в системі. Бракує кваліфікованих людей, здатних впроваджувати зміни. Та навіть кваліфіковані люди не беруться за реформи, які вимагають років роботи — тому що знають, що багато часу працювати їм не дадуть, і приберуть доволі швидко. Тому навіть кваліфіковані беруться за проблеми, які можна вирішити за три-чотири місяці.
Існують коротко-, середньо- та довгострокові проблеми. Довгострокова — це освіта та підготовка: держава має системно реформувати військову освіту на всіх рівнях, від шкіл і університетів до вищих військових навчальних закладів, навчальних центрів і полігонів. Середньострокова — стратегія ведення війни, яка є відповідальністю держави, а не Сил оборони.
Стратегію ведення війни має визначати держава — президент, його команда, Ставка, адже Сили оборони — лише один з інструментів цієї війни. Чи існує ця стратегія взагалі — велике питання. У нас досі немає відповіді на два базових питання: яка наша ціль і як ми плануємо до неї дійти. Коли ми говоримо «вийдемо на кордони 1991 року», має бути зрозумілий причинно-наслідковий зв’язок: що саме має статися, які ресурси потрібні, як ми цього досягнемо. Якщо наша стратегія — умовно «вбити кожного росіянина, який зайде на кордони», то це про іншу математику, інші сили й засоби. А якщо ціль — просто не втратити державність, то тоді ми її вже виконали: не втратили. І логіка тоді інша — заморозити, домовлятися.
Система управління фронтом після корпусної реформи.
«Бабель»
Корпусна реформа буксує. Реалізувати її в умовах війни надзвичайно складно: щойно ви виводите бригаду або батальон, щоб поставити її у «свій» корпус і замінити іншою, — на цій ділянці фронт одразу провалюється. Росія веде наступальні дії на семи напрямках, і підрозділи, які стоять в обороні сьогодні, мають там стояти і завтра — їм просто треба додати людей, техніку й озброєння. Просто вивести їх з фронту означало б «затопити корабель».
Тому ЗСУ продовжують воювати приданими підрозділами, «солянкою». Одна бригада може бути розкидана по всій країні. Два батальйони на Сумщині, два на Харківщині, артдивізіон під Покровськом, один батальйон на відновленні під Києвом, а сама бригада тримає Запоріжжя.
У корпусної реформи є й більш системна проблема. Кожному корпусу необхідний «корпусний» набір військ: окремі медичні батальйони та батальйони підтримки, інженерні бригади, артилерійські дівізони і так далі. Тому в ЗСУ і досі створюються нові військові частини, які потребують людей та озброєння. І без того обмежені ресурси війська продовжують розпорошуватися.
