21 серпня 2025 року Верховна Рада України ухвалила новий Закон «Про професійну освіту». Цей нормативний акт є багатостраждальним документом, адже його розробка тривала тривалий час, супроводжувалась активними обговореннями, змінами в підходах до формування, проте зрештою депутати ухвалили його, а Президент затвердив підпис.
Попрідідній Закон, до створення якого мав безпосередній стосунок автор цих рядків, пройшов 27 років служби, втратили чинність. Його головна мета полягала у збереженні та модернізації системи професійної освіти, у трансформації підходів від радянської моделі підготовки робітничих кадрів із формуванням «трудових резервів» до сучасної європейської парадигми. Минув час, і виникла необхідність у прийнятті нового Закону.
Враження від ухваленого документа неоднозначні. Автор знайомився з різними редакціями закону, а також прослухав презентацію його основних положень понад рік тому на колегії Міністерства освіти і науки. Позитивним вважається включення поправки в Перехідних положеннях, яка визнає заклади освіти, що володіють сільськогосподарськими угіддями та займаються їх обробкою, рівнозначними сільськогосподарським товаровиробникам. Це відкриває можливості для сотень ліцеїв, коледжів та вищих навчальних закладів отримувати державну підтримку на придбання вітчизняної сільгосптехніки, тракторів, а також користуватися пільговими кредитами. Вартує відзначити й положення закону, яке виключає можливість вилучення земельних ділянок у таких навчальних закладів, що також є позитивним моментом.
Разом із тим, подальший детальний аналіз Закону, з огляду на досвід роботи в професійно-технічних училищах, в тому числі міжнародних, викликає певне розчарування. Складається враження, що на фінальних етапах доопрацювання документ було піддано впливу окремих представників роботодавців і реформаторів із сфери вищої освіти, при цьому думки фахівців, практиків і працівників ліцеїв враховувалися незначно.
Також можна відзначити, що великі фрагменти нового Закону фактично були переписані з проєкту реформаторського законодавства «Про вищу школу». Ініціатори таких змін, очевидно, не наважилися розпочати реформи безпосередньо в університетах, оскільки це могло викликати значний неспокій. Для прикладу, використання таких термінів, як:
– академічна мобільність;
– індивідуальні освітні траєкторії;
– автономія;
– перейменування учнів у студентів;
– європейська кредитно-трансфертна система;
– академічна відпустка;
– принципи універсального дизайну;
вказує на те, що цей текст не зовсім відповідає специфіці підготовки робітничих кадрів. Якщо проаналізувати ці поняття, стає очевидним їхнє відношення саме до сфери вищої освіти, а не до професійно-технічної.
Додатково слід зауважити, що базовий принцип «сталого розвитку» внесений авторами до преамбули закону не повністю відповідає сучасним українським реаліям. Хоча Генеральна асамблея ООН у 2015 році задекларувала 17 глобальних цілей сталого розвитку, і це знайшло відображення в Національній доповіді України 2017 року, нинішні виклики, включно з війною та руйнуваннями економіки, ставлять акцент не на сталий, а на інтенсивний розвиток. Водночас європейські країни можуть рухатися в напрямку сталого розвитку, в Україні ж необхідно враховувати інші умови.
Окремої уваги заслуговує стаття 8 Закону, яка насичена термінами, більш властивими вищій школі, що робить їх застосування в цьому контексті дещо штучним.
До новацій належить можливість вступати на навчання протягом року. Така практика вже була історичною нормою для професійно-технічних училищ, які здійснювали набір учнів за різними навчальними програмами у різні періоди. Наприклад, у 1985 році здійснювався шестимісячний набір на трактористів, комбайнерів та водіїв у різний час року відповідно до потреб.
Втім, декларуючи автономію установ у принципах, закон обмежує цей чинник нормою пункту 7 статті 10, яка визначає, що питання переведення та відрахування студентів регулює виключно Міністерство освіти і науки.
Незвичайною видається норма щодо передачі присвоєння робітничих кваліфікацій Центрам кваліфікацій без необхідності проведення експерименту або глибокого аналізу впровадження. Хоча підтримка таких центрів є доцільною, їхня готовність, а також готовність педагогічних колективів до прийняття такої моделі викликає сумніви. Власне тому хоча стаття 11 вводить концепцію ваучерів на оцінювання результатів у Центрах кваліфікацій, її ефективність видається сумнівною.
На погляд експертів, такі зміни передбачають поспішність та вимагають ґрунтовного вивчення, практичних пілотних проектів і перевірок. Існує ризик поширення негативного досвіду, подібного до специфіки підготовки водіїв, коли теоретичну та практичну підготовку здійснюють ліцеї, а іспити проводяться в спеціалізованих сервісних центрах МВС.
Присвоєння кваліфікацій робітникам потребує достатньо розвиненої матеріальної бази та фахівців. Наприклад:
– електрик повинен мати доступ до матеріалів та тренувального простору для монтажу і підключення обладнання;
– тракторист – до відповідної сільськогосподарської техніки;
– зварювальник – до сучасних зварювальних апаратів;
– верстатник – до верстатів з числовим програмним керуванням.
Це може вимагати додаткового оснащення майстерень та лабораторій, що потребує відповідного фінансування.
Найпростіше ж, за ідеєю, щоб представники держави і роботодавців здійснювали прийом іспитів безпосередньо в ліцеях, перевіряючи набуті уміння та навички.
Позитивною є норма про поглиблену військову підготовку, яка передбачає навчання юнаків та дівчат за відповідними програмами.
У той самий час, стаття 18 Закону, що дозволяє отримувати середню освіту у ліцеях, не містить положень про право випускників продовжувати навчання у вищих навчальних закладах, зокрема за профільними напрямами, або користуватися преференціями після завершення навчання або відпрацювання на виробництві.
Знову слід звернути увагу на термінологію Закону – слова «робітник» та «кваліфікований робітник» використовуються вкрай рідко, незважаючи на їх присутність у Національній рамці кваліфікацій. Немає чіткого розуміння, як будуть оновлюватися Класифікатор професій та кваліфікаційні характеристики робітничих професій.
Тому великий акцент у статті 20 на таких поняттях, як ЄТКС, академічна та міжнародна мобільність виглядає дещо штучно і не відповідає специфіці професійної освіти. Термін «вибір індивідуальної освітньої траєкторії» для учня 15 років із середніми оцінками при освоєнні складних професійних програм видається надто оптимістичним.
Стаття 21, що визначає права та обов’язки працівників ліцеїв, не містить положень щодо їх житлових гарантій, пільгових кредитів, умов оздоровлення та харчування, хоча в довоєнний період така підтримка існувала і є актуальною для майбутнього.
Щодо оплати праці, викладеної в статті 27, варто було б передбачити доплати за стаж, кваліфікацію, а також можливість додаткового заробітку в майстернях чи на сільськогосподарських угіддях ліцеїв.
Статті 29 і 30, що стосуються органів самоврядування у ліцеях, демонструють популістичний підхід: права працівників викладені коротко, а студентське самоврядування описане в подробицях, нагадуючи університетські практики. Однак більшість студентів ліцеїв є неповнолітніми, що не враховане у тексті.
При цьому педагогічна рада може лише заслухати звіт директора, а рішення директора зі звітністю розглядаються тільки кількома членами Наглядової ради, що обмежує вплив колективу.
Стаття 31 присвячена організаційно-правовому статусу освітніх закладів. Вона декларує перехід ліцеїв від форми бюджетної установи до неприбуткових державних або комунальних установ, а також згадує прибуткові заклади освіти, що потребує подальшого роз’яснення.
Пункт 4 цієї статті поширює положення Закону на заклади фахової передвищої освіти, що свідчить про можливу підготовку суспільства до ліквідації фахових коледжів і скасування профільного Закону «Про фахову передвищу освіту».
Стаття 32 стосується створення Центрів професійної досконалості, які поєднують освітню та науково-дослідну діяльність. Якщо йдеться про науково-дослідні установи, їм слід керуватися Законом «Про наукову і науково-технічну діяльність». Якщо це об’єднання професійних ліцеїв, питання ролі наукових досліджень виглядає не зовсім доречним.
Стаття 39 визначає права, обов’язки та підзвітність керівника установи Наглядовій раді, забираючи в працівників право контролювати директора. У попередньому законі передбачалися звіти на загальних зборах і рейтингові вибори, тепер такого немає.
Серед новацій — стаття 42, яка регламентує діяльність Наглядової ради, суттєво звужуючи демократичні засади та фінансову автономію колективів і керівників. Директор зобов’язаний погоджувати з нею тендери, якщо сума перевищує 5% кошторису, що потенційно може призвести до корупційних ризиків. При цьому відсутні норми про відповідальність ради за порушення.
Наглядова рада має широкий спектр компетенцій, включно з питаннями фінансів, майна, навчання та виховання, а її рішення є обов’язковими для колективу й директора. Однак сумнівно, чи складається рада із фахівців, здатних ухвалювати якісні рішення, і що буде, якщо ці рішення завдаватимуть шкоди.
Юридична база відповідальності Наглядової ради у сферах фінансів, власності та земельних відносин не прописана, що може спричинити численні порушення законодавства.
Дискримінаційною є норма про обов’язкове звільнення та перепризначення всіх нинішніх директорів ліцеїв протягом року, що може викликати перебої в роботі закладів та сприяти кумівству.
Акцент ролі роботодавців серед авторів Закону чітко проявляється у статті 44 «Про навчання на робочому місці». Хоча стаття має позитивний характер, вона не передбачає присвоєння кваліфікацій Центрами кваліфікацій, і це стає питанням для ліцеїв — особливо кращих серед них. Є ризик втратити сотні випускників у процесі передачі функцій.
Велика кількість питань виникає до восьмого розділу, що регулює фінансово-економічні відносини у сфері професійної освіти. Необхідним є внесення в закон та податковий кодекс механізмів прямої підтримки ліцеїв з боку підприємств, а також дозволу включати витрати на підготовку кадрів у валові витрати.
Суперечливим є використання так званого «формульного підходу» до фінансування, що базується на нормативних показниках, відсотках виконання планів набору, кваліфікації, працевлаштуванні та залученні додаткових коштів. Така методика досить суб’єктивна і не враховує специфіку суспільства з постійними змінами, непередбачуваними обставинами, що може спричинити дискримінацію працівників і призвести до банкрутства установ.
Як приклад, можна навести випадок університету ім. Драгоманова, де «формульний підхід» довів педагогів до скрутного фінансового становища.
Коли спілкувалися з експертами з приводу наслідків змін у власності та корпоратизації науково-педагогічних колективів, очікування на передачу частини майна працівникам залишається на рівні ілюзій, а реальність передбачає повну відсутність таких преференцій.
Паралелі можна провести з діяльністю Наглядових рад у структурах «Енергоатому», «Нафтогазу» та «Укрзалізниці», де члени рад отримують мільйонні зарплати, а працівники мають низькі доходи і піддаються скороченням.
Також значною є увага, яку привертає експеримент із Наглядовими радами у Запорізькому і Карпатському національних університетах, що проводиться несподівано і без належної легітимності. Аналогічно у Київському авіаційному університеті цей процес спричинив негативні результати.
Загалом ситуація із системною корупцією в Україні і спроби за прикриттям європейських норм встановити контроль над державними університетами, ліцеями і коледжами через Наглядові ради змушують констатувати необхідність зупинити ці практики.
Нещодавно один народний депутат представив проєкт закону про корпоратизацію майже усіх бюджетних установ – від лікарень до шкіл. Загальна кількість об’єктів становить близько ста тисяч. Автор вказав, що не отримав підтримки та поради, на що лунала критика на користь збереження державних закладів як інституцій, потрібних суспільству.
Загальна недовіра до поточної політичної еліти підсилюється через прагнення збільшення педагогічного навантаження, переведення вчителів на контракт, а також ігнорування потреб дітей, молоді, працівників освіти і громад.
Проблеми освіти в Україні можна окреслити у тисячах публікацій, що вказує на системну кризу та відсутність стратегічного плану розвитку. Аналіз програм основних парламентських партій підтверджує, що системної стратегії немає, і кожна політична сила починає все з початку.
Отже, необхідний консолідований інтелектуальний рух освітян, науковців і громадськості для розробки довгострокової стратегії розвитку України, її економіки та освітньої галузі. До процесу мають бути залучені:
– Спілка ректорів;
– Спілка педагогічних, технічних, приватних ЗВО;
– Асоціації керівників ліцеїв і гімназій;
– Асоціації аграрних навчальних закладів;
– Асоціації професійної освіти.
Відповідна стратегія та програма розвитку освіти мають бути затверджені Освітянським з’їздом або Вічем, а пізніше підтримані парламентом і Президентом з гарантією незмінності на 10 років.
У цьому процесі слід виключити представників новоявлених багатіїв освіти, політичних спекулянтів і осіб, що займаються грантовою діяльністю. Майбутнє України на історичному шляху вимагає серйозного і відповідального підходу.
