Експорт української зброї може перевищити €1,5 млрд — інтерв’ю з Ігорем Федірком

Які напрямки виробництва зброї сьогодні зростають найшвидше?

— Президент нещодавно озвучував, що у 2025 році ми досягнемо рівня виробництва зброї приблизно у 35 млрд доларів, а у 2026-му — вже 50 млрд. Тобто, за рік десь 43% приросту. 

Найбільший внесок у зростання в грошовому еквіваленті забезпечують ударні засоби різних типів — це зараз пріоритет №1 для держави. Зокрема, дрони-камікадзе, крилаті ракети, перехоплювачі, ударні дрони, бомбардувальники.

Якщо говорити про експорт українських оборонних технологій — коли ми можемо очікувати на запуск повноцінного механізму?

— Я сподіваюся, що уряд виконає завдання президента щодо запуску експорту до кінця року. До цього часу мають бути визначені:

• правила та механізми експорту,
• вимоги до підприємств,
• експортні мита та податки,
• відповідальні органи.

Я очікую, що у найближчий місяць президент оголосить офіційні умови. Але оголошення — лише пів справи. Ще потрібні нормативні акти, укази, деталізація регламентів.

Коли можуть з’явитися перші експортні контракти?

— Найоптимістичніший прогноз — середина наступного року. Тому що перед контрактом необхідно:

• провести переговори,
• передати тестові зразки,
• протестувати вироби з арміями партнерських країн,
• оцінити стандарти якості,
• інтегрувати виробничі процеси.

І тут є важливий нюанс: виробництво під час війни в Україні й виробництво в ЄС — це різні підходи, вимоги, стандарти, сертифікації та екологічні норми. В Європі процеси значно довші та більш бюрократизовані.

Держава вже визначила два основних механізми — це дублікація українських виробничих потужностей в Європі, США, Канаді та прямий експорт фінальної продукції та компонентів.

У такий спосіб ми інтегруємося у глобальні виробничі ланцюги союзників і зменшуємо ризики знищення критичних виробництв в Україні.

Який може бути потенціал експорту українського оборонного виробництва в перший рік після запуску?

— Я прогнозую, що це буде до 1,5 млрд євро за перший рік з можливістю зростання до 5 млрд протягом наступних п’яти років. Хоча цей прогноз робити складно з кількох причин.

По-перше, ми орієнтуємося на дані довоєнного періоду, коли спецекспортери продавали у великих обсягах модернізовану радянську техніку. По-друге, тоді експорт здійснювали переважно державні підприємства. Сьогодні ж 90% виробників ринку — приватні. Причому більшість цих компаній існують всього 1–3 роки.

Близько 85–90% приватних виробників — це люди з ІТ або інших сфер, які раніше не були пов’язані з оборонкою. Для них експорт військових технологій — абсолютно нова галузь. Вони ще тільки навчаються:

• як проводити переговори,
• як укладати експортні контракти,
• як створювати спільні виробництва за кордоном,
• як проходити міжнародні сертифікації.

Це складний і тривалий процес. Проте після оголошення про можливість експорту оборонний сектор став неймовірно привабливим для інвесторів. Вони зрозуміли, що Україна може продавати свої системи, або створювати спільні виробництва за кордоном.

Які напрямки виробництва можуть стати проривом для України в найближчі 1–2 роки?

— На мою думку, є два ключові проривні напрями — проєкти зі створення рою дронів, де 10–20 одиниць зможуть обмінюватися інформацією, і самі приймають рішення щодо атак. Друге — балістичні ракети українського виробництва.

Росія постійно посилює ППО й ПРО, щоб проривати їхню оборону, ми маємо мати потужну українську балістику. Президент і Міноборони вже створили ракетну програму з окремим фінансуванням. Є компанії, які над цим працюють, і я дуже сподіваюся, що ми підійдемо до серійного продукту.

Чи наразі достатні темпи виробництва дронів?

— Якщо казати про дрони різних типів: деякі керівники оборонних структур називали цифри 8+ мільйонів одиниць на рік за умови фінансування, щодо FPV — 4.5 млн на рік. Але якщо виробники отримають хоча б річний горизонт планування — ми можемо підняти спроможність до 7 млн швидко і без надзусиль.

За ці роки обстрілів підприємства навчилися переносити виробництво, швидко відновлювати лінії. Це — один з найсильніших наших здобутків.

На цей рік планувалося створити близько 25 тис. НРК. Чи це реальна цифра? Чи все ж таки буде менше?

— Наскільки мені відомо, ЗСУ замовили ~15 тис. НРК у 2025, це в 15 разів більше ніж торік, а виробники можуть виготовити до 25 тис. одиниць на рік. Також мало попередньо виділитись 12.5 млрд на закупівлю НРК.

Проблема в тому, що 25 тисяч одиниць армія ще не готова переварити. Пояснюється це тим, що зараз у нас тільки три-чотири бригади вміють якісно застосовувати НРК. Вони формують нові методики навчання особового складу експлуатації, тактики.

Крім того, бракує ремонтних баз. У нас понад 65 виробників, кожен має 2–3 моделі НРК. Це величезне навантаження на ремонтники в бригадах, бо кожна модель — це свої комплектуючі, прошивки, технічні стандарти та система обслуговування. Також майже відступні школи та системне навчання військових на застосування НРК — Міноборони сертифікували 7 шкіл для майбутніх операторів. 

Зараз ми бачимо переважно логістичні місії — доставка вантажів, евакуація. Але потенціал НРК значно ширший. Я впевнений, що поступово НРК будуть витісняти піхотинця з найбільш небезпечних ділянок поля бою. Але спершу потрібно напрацювати військову практику їх застосування.

Наскільки критична залежність від іноземних комплектуючих?

— Дуже критична. Ми залежимо від рідкісних металів і технологій другого і третього порядку.

Україна зараз працює здебільшого в парадигмі low-tech: ми беремо компоненти з різних країн світу, інтегруємо їх і створюємо кінцевий продукт, додаючи свої алгоритми, ПЗ і бойовий досвід. Але ми не виробляємо нові типи мікропроцесорів чи напівпровідників.

Чи можлива локалізація виробництва комплектуючих?

— Приблизно півтора року тому держава усвідомила, що нам потрібно терміново нарощувати власне виробництво компонентів — особливо коли Китай почав поступово обмежувати поставки технологій. Ми маємо вийти з парадигми розгвинчування і збірки, і перейти до розвитку власних технологій.

Компоненти для FPV-дронів стає все важче закуповувати в Китаї. Крім того, є окреме вимоги — так званий принцип Chinese free, який передбачає відсутність китайських компонентів у кінцевій продукції, щоб забезпечити технологічну незалежність від КНР.

Це складно для виробників, бо Китай забезпечує найкраще співвідношення ціни та якості. За останні два роки ми знизили ціну на українські комплектуючі приблизно втричі.

Наприклад, двигун для FPV колись коштував 70 доларів, зараз приблизно $27. Ми наближаємось до китайської ціни, але повністю зрівнятися не вдасться, бо найкращі магніти у світі — саме китайські, і без них двигун не зробиш.

Але ми створили реальну базу внутрішніх комплектуючих. Зараз в бібліотеці українських виробників — понад 100 підприємств і близько 170 найменувань деталей і вузлів. Україна вже здатна виготовляти повністю “український” дрон. Питання не в технології — питання у масштабі. Зараз ми можемо закрити власними силами не більше 20% потреби річного виробництва.

Які найбільші проблеми зараз стримують оборонне виробництво?

— Найбільша проблема — це фінансування. Виробничі спроможності — $35 млрд доларів рік, держбюджет на закупівлі — $17,5 млрд; реальна можливість закуповувати лише $13 млрд. Отже, понад 60% потенціалу лишається без замовлень. До того ж бюджет враховував очікувану допомогу партнерів. На жаль, ми не змогли залучити весь обсяг коштів.

Я очікую, що фактично рік ми завершимо на рівні $14,5 млрд. Прогнозувати оборонний бюджет на 2026 рік наразі неможливо, адже він залежатиме від загального держбюджету. Для виробників це критично, бо без передбачуваного горизонту фінансування вони не можуть планувати виробництво.

У чому головна проблема для самого бізнесу?

— Нестабільність контрактів та короткий горизонт планування. Якщо виробник знає, що буде з його підприємством хоча б на три місяці вперед — це вже розкіш.

І це пояснюється не тільки фінансами, але й технологічною динамікою війни: твій продукт може бути ефективним три місяці, але через адаптацію противника — перестати бути актуальним.

Міноборони не може брати на себе зобов’язання за технологію, яка може застаріти до кінця контракту. Оскільки грошей недостатньо, держава концентрується на пріоритетних напрямках:

• далекобійні системи удару,
• крилаті ракети,
• ударні дрони,
• системи перехоплення.

Саме на це спрямовується найбільша частина замовлень.

Які ще бар’єри існують, окрім фінансування?

— Дуже серйозна проблема — страхування військових ризиків. Простий приклад — виробнику майже неможливо знайти приміщення в межах Києва або великого міста. Як тільки власник дізнається, що орендар займається оборонним виробництвом — відмовляє.

Деякі підприємці готові здавати приміщення, але вимагають страхування військових ризиків. А застрахувати їх практично неможливо — або послуга відсутня, або коштує космічних грошей.

У нас існують портфельні гарантії — тобто спеціальний режим кредитування під 5% для оборонних підприємств. Проте зараз цим інструментом мало хто користується, бо виробники не розуміють, чи є сенс збільшувати потужності.

Коли експорт фактично заблоковано, а внутрішній ринок має одного великого покупця — ЗСУ — при наявності близько 800 приватних виробників, держава не може гарантувати контракти для всіх.

Яка ситуація з кадрами в оборонній сфері?

— Через війну і міграцію маємо нестачу технічних спеціалістів. Парадокс в Україні полягає в тому, що зараз великий інтерес до військових вишів, і суттєвий недобір на технічні факультети.

Тобто ми готуємо сотні нових військових, але не маємо достатньо людей, які будуть створювати для них зброю і нові технології. Це дисбаланс, який треба терміново виправляти. Інженери — це золото. Особливо фахівці з:

• гідравліки,
• електромашинобудування,
• високих напруг,
• двигунів,
• машинобудування,
• ракетобудування.

Є окрема проблема старої та нової інженерних шкіл. Молоді фахівці прекрасно програмують, мислять швидко, нестандартно. Старі — володіють фундаментом: механіка, креслення, промисловий дизайн, процес виробництва. Коли їх поєднати — виходять фантастичні результати.

Також цікавий приклад — люди із харчової промисловості, які будували пакувальні конвеєри, тепер працюють на оборонку і створюють ідеальні потокові лінії для збору дронів.

Або хіміки з цивільних виробництв, яких переманили в ОПК, і вони зараз створюють клеї та матеріали, що мають критичну важливість. Але таких фахівців — дуже мало.

Наскільки ефективний захист технологій від потрапляння до РФ?

— У росіян так само як і у нас, частина технологій — результат копіювання. На полі бою ми захоплюємо їхні засоби, вони — наші. Але наша перевага у швидкості модернізації. Те, що ми закупили або поставили місяць тому — може вже бути неактуальним. Ми змінюємо ПЗ, конструкцію, алгоритми. І це і є найкращий захист технологій.

Як часто ворог намагається вкрасти наші розробки через кібератаки?

— Щодня атакують державні та приватні компанії. Саме тому ми зараз приділяємо величезну увагу кібербезпеці — це вже не другорядний аспект, а ключовий елемент сучасної війни.

У нас сьогодні існують:

• постійні розвідувальні кібератаки,
• спроби витягування технічної документації,
• атаки на виробничі сервери,
• атаки на зв’язок і мережі розробників.

Інформаційні технології сьогодні вирішують не менше, ніж артилерія.

Як можливе припинення вогню може вплинути на оборонну галузь?

— Я не вірю, що війна просто завершиться дипломатичною угодою, адже ми вже пережили кілька “мінських” раундів і досвід показує: Росію не зупиняють домовленості. Ринок будує свою логіку на інтеграції України в європейську систему безпеки. Це дасть нам доступ до ланцюжків постачання, технологій та міжнародні кооперації.

Контрактів буде менше — це факт. Але навіть у попередніх домовленостях закладено чисельність війська у 800 тисяч людей. Це величезний ринок, який треба переозброювати, модернізувати.

Проте армія піде до уніфікації. Не може існувати 60 типів FPV, 20 типів бомберів. Це неефективно. Тому залишаться лише ті компанії, що відповідають стандартам та вимогам великого замовника.

Тобто, після завершення бойових дій частина компаній просто не виживе?

— Так, буде природний відбір. Виживуть тільки найбільші, наймобільніші, найбільш диверсифіковані.

Компанії більше не хочуть бути односпрямованими. Раніше хтось робив лише FPV-дрони. Тепер вони об’єднуються, дехто виробляє РЕБ, інші — наземні системи, FPV і розвідники. У кооперації вони можуть пропонувати комплексне рішення, а не один продукт.

Скільки вже сформовано конгломератів та об’єднань компаній?

— Бачу два шляхи: об’єднання кількох компаній у групу та поглинання менших компаній більшими. На сьогодні я знаю щонайменше сім активних випадків поглинань. А об’єднавча модель — лише одна. 

І це теж наша національна особливість, адже кожен хоче бути окремим гравцем. Тому поглинання відбуваються набагато легше, ніж добровільні злиття.