Ольга Решетилова: «Якщо порахувати, скільки нам коштує неефективна мобілізація — думаю, підходи зміняться»

Пані Ольго, нещодавно на стримі в Сергія Стерненка ви сказали, що найбільше запитів до військового омбудсмана надходить через відмови командування направляти на ВЛК військовослужбовця, який скаржиться на здоров’я. Пропоную з цього й почати. 

Днями у Третьому армійському корпусі заявили, що вони запустили власну військово-лікарську комісію. Як вам такий підхід? Здається, це прецедент для Сил оборони.

Я сподіваюся, що це початок. Керівник Центральної військово-лікарської комісії Дмитро Мірошниченко ще під час переходу на армійські корпуси рекомендував створювати ВЛК на базі медичних батальйонів.

Це хороша ідея, яка дозволить розвантажити військові госпіталі і лікарів, щоб вони зосередилися на лікуванні поранених. А ці ВЛК зможуть узяти навантаження з визначення придатності.

Сподіваюся, що ця практика буде поширена на інші корпуси.

Чи вирішить це проблему, з якою до вас зараз звертаються?

Певною мірою пришвидшить питання, тому що військовослужбовця не треба буде направляти в госпіталь, аби просто обстежити. 

Але не думаю, що це розв’яже глобальне питання стану бійців, які воюють уже не перший рік. Плюс ми розуміємо, що через зниження планки за 402-м наказом до війська приєднуються далеко не всі з прекрасним станом здоров’я. І зрозуміло, що таких скарг буде все більше. 

Тому формуванням окремих ВЛК ми цього питання не розв’яжемо. Це питання системного стану здоров’я військовослужбовців, і я починала б тут зі змін до 402-го наказу й проходження базової загальновійськової підготовки, бо те, як вона відбувається в окремих навчальних центрах, на жаль, тільки погіршує стан новобранця.

Ви про навантаження і програму?

Програма для обмежено придатних є.

Питання в тому, що в штатах окремих батальйонів фактично немає медиків. І це величезна проблема. Хоч зараз їм дозволили ввести в штат медперсонал, але за рахунок чинного штату. А оскільки в навчальних батальйонах і так не вистачає інструкторів, сержантів, виокремити посаду для медика — величезна проблема.

Тож особливо зараз, у сезон загострення респіраторних захворювань, військовослужбовцю не надають кваліфікованої допомоги. Вони хворіють, мають ускладнення і дуже часто виходять з навчального центру зі ще гіршим здоров’ям, ніж мали до.

БЗВП має покращувати їхній фізичний стан, а не навпаки. І це треба змінювати.

Повернімося ще до теми ВЛК у медбатах — чи не бачите ви тут простору для зловживань? Що, можливо, висновок, який бійцю нададуть у підрозділі, відрізнятиметься від того, який він отримав би в госпіталі.

Загалом ця ВЛК нічим не відрізняється від тих, що у військових госпіталях. Тут теж залишається механізм оскарження рішення.

А зловживання можуть бути як у госпіталі, так і в корпусі, тому залишається оскарження висновку. І ми сподіваємося, що тільки-но запуститься Офіс військового омбудсмана, з цими скаргами можна буде звертатися до нас.

Я тут бачу зловживання з іншого боку, коли військовослужбовці перебільшують проблеми зі здоров’ям для того, щоб уникнути виконання бойового завдання. Часто ми бачимо спалах хвороб, коли підрозділ переміщується ближче до лінії бойового зіткнення.

Це теж створює велике навантаження на військові госпіталі. Тому визначення придатності цілком можливе на базі батальйонів.

Звісно, що потрібно контролювати, звісно, є простір для зловживання, і власне тому, що цей простір є, створено Офіс військового омбудсмана.

З того ж стриму ваші слова: «небагато здорових залишилося в армії, і не надто здорові приходять у Сили оборони». Водночас усе частіше звучать історії, як мобілізують людей з хронічними хворобами, минає кілька місяців, вони, як то кажуть, «падають на больнічку», держава їх своїм коштом лікує, проводить операції, а далі їх або списують, або вони застрягають у штаті. Але до того вони отримують зарплату, забезпечення. На вашу думку, чи може взагалі держава зрозуміти, скільки коштів витрачає на подібні історії?

Мені хотілося б, щоб уряд знайшов час порахувати, у скільки державі Україна обходиться неякісний і неефективний процес мобілізації. Зараз бачимо це в деморалізованості суспільства і критичних настроях, і це теж коштує державі дорого. Але також важливо порахувати в грошах.

Я постійно стикаюся з такими ситуаціями. Ба більше, це і про випадки, коли мобілізують людей, які є опікунами батьків з інвалідністю або мають інші законні підстави для відстрочки. 

Буквально один приклад. Такий мобілізований у навчальному центрі звернувся до мене. Сказав, що готовий служити, йому все окей, але в нього недієздатна мама, а спеціальний догляд дорогий, і він не має таких коштів. Запитав, чи можна вирішити це. Я спробувала знайти вихід через волонтерів, але мені сказали, що тут єдине рішення — це приватні пансіонати. А це недешево.

Таких мобілізованих, що мають на руках якісь зобов’язання, чимало. І враховуючи, що догляд за людиною з інвалідністю — це важка робота, для цих мобілізованих перебування в навчальному центрі стає часто відпочинком. Я не кажу, що це масово, але вони, маючи право на відстрочку, не проти мобілізації, а потім, коли справа доходить до розподілу в бойовий підрозділ, звільняються. А держава вже витратила ресурс. 

Це все мали б відфільтровувати на етапі ТЦК. Вони виконують критично важливу роботу, це правда. Якщо зараз ТЦК зупинять мобілізацію, фронт оголиться. Але в деяких центрах комплектування відбувають показникову історію — мобілізували, а там що буде, те буде.

Як цю проблему розв’язати?

Мені дуже важко відповісти на це питання, тому що ми ніколи не відфільтруємо всіх, хто хоче зловживати можливостями держави. Питання в тому, щоб змінити підхід і почати рахувати, скільки нам коштують погано налагоджені процеси.

Плюс це ж навантаження, яке такі ТЦК перекладають на командирів навчальних центрів і військових частин, тому що їм усе одно доведеться звільнити цих військовослужбовців. І все це ресурси, які потрібно комусь витрачати там, де і так дуже тонко.

Тому я закликаю також військовозобов’язаних сумлінно ставитися до свого конституційного обов’язку і поновлювати облікові дані, а якщо виникають проблеми і їм показує, що вони в розшуку, то розбиратися самостійно, чому так сталося. Бо будьмо відверті, система «Резерв+» недосконала — проблеми можуть виникати. 

Держава не справляється, це колосальний пласт роботи, з яким важко впоратися без підтримки громадян.

До теми роботи ТЦК ще повернемося. Зараз про другий найпоширеніший тип скарг — переведення. Рік тому запустили відповідні рапорти в Армія+. І таке враження, що перші пів року завдяки розголосу і прискіпливій увазі до теми команди Катерини Черногоренко, вашої команди хвиля законних переведень відбулася. 

У листопаді 2024-го Рада ухвалила закон про добровільне повернення із самовільного залишення частини. Навесні бригади відкрито заговорили про те, що приймають після СЗЧ. І військові заговорили про такий спосіб переведення. 

Яка ситуація зараз із переведеннями через Армія+?

Це дуже складне питання. Загалом перевірка, яку проводило Головне управління захисту прав військовослужбовців, показала, що абсолютна більшість запитів на переведення через Армію+ виконана. Це треба враховувати. Тобто загалом інструмент працює.

Більшість питань, про які ми з вами говоримо, виникають через брак людей у Силах оборони. І в якийсь момент я почала отримувати скарги не тільки від військовослужбовців, яких не переводять, а й від командирів, у яких масово забирають людей. І тут дуже негативну роль відіграли кампанії розпіарених підрозділів, які прямо писали алгоритми військовослужбовцю, як йому перевестися до них через СЗЧ. Ми неодноразово перевіряли це, звертаючись від імені військовослужбовця з текстом «Хочу до вас, але командир не відпускає». Вони одразу надсилали алгоритм, як це зробити.

І це також нечесно й несправедливо. Можна скільки завгодно говорити про те, що йдуть від поганих до хороших командирів. Ну це не завжди так. Якщо ми говоримо про Сили безпілотних систем, це не порівняти з ДШВ чи піхотою. Але задачі треба виконувати і там, і там. І це було нечесно з боку тих підрозділів, які почали зловживати цією можливістю.

Власне через це лавочка з переведеннями за рапортом частково прикрилася. Тому що командири розуміли, що їм легше оскаржити переведення, ніж цілими підрозділами втрачати людей.

Але рапорт в Армія+ хороший не тільки тому, що в більшості випадків спрацьовує, коли в командира немає проблем з особовим складом.

Він також дає можливість проаналізувати, звідки хочуть піти і куди.

І дуже часто ми бачимо відповідність за кількістю скарг і кількістю охочих перевестися. Бачимо також, де командир не дозволяє піти з принципу — це вже питання до його лідерських якостей і сигнал командуванню, що в цьому підрозділі є проблема. Я знаю про ці підрозділи і з нетерпінням чекаю на запуск Офісу військового омбудсмана, щоб почати там перевірку.

Армія+ — хороший інструмент з багатьох точок зору, просто він, як і багато інших інструментів, напоровся на певну нечесність і командирів, і військовослужбовців загалом.

Тому проблема з переведеннями залишилася. І важливо розбиратися, чому хочуть перевестися, чому забороняють. Бо буває підрозділ у гарячій точці і звідти хочуть масово піти, а командир, зрозуміло, не дає дозволу. А бувають інші випадки.

Багато індивідуальних ситуацій, і казати, що Армія+ заблокована, теж неправильно.

Тема СЗЧ зараз одна з найбільш обговорюваних у середовищі військовослужбовців. Бо вони самі стають заручниками ситуації, це їх теж демотивує, а проблема тільки зростає. Військово-політичне керівництво цю тему особливо не коментує, і є враження, що навіть уникає її. Але ну це ж слон у кімнаті. Чи відомо вам, досліджують це явище, його причини і чи взагалі є спроби знайти рішення?

Цієї теми військово-політичне керівництво точно не ігнорує. Це одна з головних тем усіх нарад і зустрічей, у яких я беру участь, починаючи від рівня Офісу Президента і закінчуючи комітетами Верховної Ради. І знаю, що в Міноборони цю тему порушують.

Тобто над вирішенням питання працюють. І реально всі розуміють критичність ситуації.

Щодо причин СЗЧ, нічого нового я не скажу: перша і найпоширеніша — це демотивованість новобранців і якість мобілізації. Вони не хочуть служити і тікають з навчальних центрів або під час розподілу в бригади.

Друга — деморалізація і виснаження тих, хто на ЛБЗ. Знову питання в тому, що немає людей, бо люди тікають, не поповнюють бойові бригади, і виходить так, що одні й ті самі довго перебувають на позиціях.

Людина 200 днів воює в дуже складних умовах, ізольована логістика, їхні позиції розбирає ворог, людина втрачає побратимів, здоров’я. Її не вдається поміняти. 

Ми і без того виснажили ресурс цього військовослужбовця під нуль, то ще й нормальну систему його відновлення не розробили. Доступний сценарій — це спочатку лікування за потреби, а потім 15 днів відпустки. І після того він, нереабілітований, знову має зайти на позицію. Чи багато військовослужбовців на це підуть? Очевидно, що ні.

Хоча я зустрічала мотивованих бійців, які готові були повертатися, але вони не були впевнені, чи повернуться ті, хто був з ними на позиціях.

Ще одна важлива історія — настрій родини військовослужбовця. На жаль, наше суспільство повернулося у викривлену реальність — від «родина військовослужбовця — це родина героя», яку всі підтримували в перші роки вторгнення, до родини, яка не змогла відкупитися, і знову повертається фраза «я тебе туди не посилав». 

Це все дуже сильно впливає на родину, особливо в маленьких громадах. Коли дружина бачить, як в іншій родині чоловік удома, зрозуміло, що це її деморалізує. А її стан дуже сильно впливає на стан військовослужбовця.

Тому нам також треба думати про посилення статусу родин військовослужбовців, бо це має величезний вплив на моральний стан в армії. Ми маємо сприймати їх як частину Сил оборони. Це тил, психологічна підтримка, логістика, це частина підрозділу, яка здатна втримати військовослужбовця на позиціях.

Зараз я працюю з підрозділом, де родини вже третій тиждень влаштовують мітинги, щоб вивести військовослужбовців з позицій. І це величезна проблема, бо вони переконують бійця, що ми зараз влаштуємо протести, подзвонимо всім і вас виведуть. Це сприяє тому, що військовослужбовці не хочуть боротися, вони покладаються на протести родин замість того, щоб реально оцінити ситуацію і зрозуміти, що не від вимог родин, а саме від їхнього настрою і готовності боротися зараз залежить і обстановка, і їхнє власне життя, і життя побратимів. Тому робота з родинами — це ключова історія в питанні СЗЧ з бойових підрозділів.

Ну і також серед причин, я розумію, що багато хто хотів би, щоб я назвала її на першому місці, але це не відповідає дійсності — це конфлікти в підрозділі, з командирами, неефективне командування, погана атмосфера в підрозділах. Так, це одна з причин, але вона не головна за тією статистикою, яку я бачу.

Тут, мабуть, варто додати і роботу з довірою у підрозділі, до командування. Бо дружині військовослужбовець довіряє більше, ніж командуванню чи військово-політичному керівництву.

Це правда. 

Іноді мені доводиться звертатися до командувачів різних рівнів, бо бачу, що комунікація просто провалена. Командування вищого рівня вживає заходів, щоб деблокувати цих військовослужбовців, а вони на місці про це нічого не знають. 

У таких ситуаціях ми шукали серед цих бійців формальних чи неформальних лідерів і просили командування вищого рівня зв’язуватися з ними, пояснювати, що відбувається. Можливо, це не зовсім правильно, але це єдиний варіант, якщо середня ланка командування провалена.

У нас не налагоджена ця нормальна комунікація, і це питання довіри. Бо в нас не було часу. Або час був, але його не використали для формування командирів-лідерів. 

Було таке, що після організованого спілкування з командуванням командир роти каже: «Я вперше за пів року зміг донести невикривлену інформацію до командування».

Але тут також питання людської совісті й чесності. Дехто не доповідає про реальний стан справ, щоб не отримати згори, а дехто — щоб прикрасити дійсність у власних інтересах.

Це питання страху і моральних якостей окремих командирів. Комусь хочеться показати свою значущість. Але для цього в армії має бути налагоджений інститут репутації. І тут він, до речі, працює краще, ніж у цивільному суспільстві. 

Один раз збрехавши, командир має це тавро серед колег на тривалий час. Вибілитися від брехні дуже важко.

Питання в тому, що, окрім репутаційних ризиків, ці командири повинні нести ще відповідальність кадрову. Хтось має приймати про них ці рішення, вони не повинні мати шалене кадрове зростання.

Але це питання світоглядних змін в армії. Питання честі офіцера повинно бути відновлене, і брехня повинна стати таким табу і тавром, яке неможливо змити. І коли ми прийдемо до таких світоглядних змін, думаю, в Силах оборони все принципово зміниться.

Та це не робиться за один день, і негативна селекція, на жаль, тривалий час була в армії. 

Щоб не говорити тільки про негатив: порівняти 2014 і 2025 роки — це принципово інша армія. Навіть з усіма тими недоліками. І навіть те, що ми говоримо зараз про ці недоліки — це величезний здобуток.

Щодо командирів. Є ще одна непроста тема — штурмові полки. Довкола них багато критики і звинувачень через підходи в роботі, що їхні підрозділи мають неспівмірні втрати. Критикують і командувача цих підрозділів Валентина Манька, обурюються також, що вони пріоритетні на комплектування людьми, тоді як у підрозділах, які стоять в обороні, велика нестача особового складу. 

Воєнна кореспондентка Анна Калюжна, яка однією з перших порушила цю тему, казала, що ви теж підключилися до перевірки у штурмових полках. Що вони показали?

Не знаю, на якому етапі зараз формування Штурмових військ. Я не приховувала від початку дискусії, що мені не дуже подобається ця ідея. Але не я ухвалюю такі рішення. 

А проте, навіть без формування окремого виду військ маємо ці підрозділи, які дійсно здійснюють стабілізаційні заходи на фронті. І на багатьох напрямках, маємо визнати, вони доволі успішні, і завдяки їм ми втримуємо певні ключові для нас точки. Я не хочу зараз аналізувати причинно-наслідкові зв’язки. 

Інше питання — про субкультуру, умовно кажучи, яка сформувалася в окремих штурмових підрозділах. Я не говорю про всі штурмові підрозділи. 

У деякі полки доводилося виїжджати з перевірками, у тому числі з президентською. І так, там виявлені факти масового порушення прав військовослужбовців. Усі передала в правоохоронні органи. Зараз триває слідство. Бо коли йдеться про відвертий кримінал, це вже не компетенція військового омбудсмана.

Там був відвертий кримінал?

У деяких підрозділах.

Далі м’яч на полі Офісу Генерального прокурора і правоохоронних органів. Я сподіваюся, що вони будуть у цьому розслідуванні доволі ефективними.

Але я не можу сказати, що йдеться про всі штурмові полки. Є окремі, яким здалося в якийсь момент, що вони безкарні. Але це не так.

Чи можливо таких командирів притягнути до відповідальності, а не підвищувати по кар’єрних сходинках?

Я сподіваюся. 

Усе дуже залежить від ефективності розслідування і фактів, які виявлять правоохоронні органи. 

За тими матеріалами, які передала, я чітко бачу ознаки кримінального правопорушення.

Можете назвати ці ознаки?

Побиття, незаконне позбавлення волі, погрози життю і здоров’ю військовослужбовців і їхнім рідним. Це те, що виявила. А далі це робота правоохоронних органів. 

При цьому нам треба розуміти, що вони справді ефективні на полі бою. І їм ставлять задачі такого характеру, які виконати надзвичайно складно.

Тому я не хотіла б, щоб через сказане повісили тавро на всі штурмові підрозділи. Одна річ — це ефективність, інша — це притягнути до відповідальності за порушення прав військовослужбовців.

А щодо звинувачень у неспівмірних втратах — це теж потребує окремої перевірки чи розслідування?

Я не володію цифрами втрат. Можу судити тільки зі скарг і звернень родин і можу сказати, що їх справді доволі багато. 

Про співмірність — це дуже таке абстрактне поняття, бо вони справді в критичній ситуації включаються і невідомо, яких втрат зазнав би за таких обставин інший підрозділ. Ми не можемо оцінити це.

Тому тут мені важко коментувати загалом. Але будь-який командир у першу чергу має думати про збереження життя військовослужбовця і продумувати досконало не тільки перебіг операції, а й шляхи евакуації і за потреби пошукові заходи щодо зниклих безвісти.

Водночас уже давно порушується питання про виснаження воїнів через тривале перебування на позиціях. Є декілька причин цього. Одна з них — надто небезпечні ротації через засилля ворожих дронів. Друга причина — інтенсивне просування ворога і відсутність чіткої лінії фронту. Коли наші бійці опиняються в оточенні, щоб їх витягти, потрібно деблокувати ці позиції, а це потребує цілих спецоперацій. 

І наступна, відома всім причина — недостатня укомплектованість підрозділів, особливо піхотних. Нещодавно на Ставці Президент доручив забезпечити справедливе поповнення бойових бригад. Це насправді комплексне питання. 

Необхідно налагодити ефективну мобілізацію. Тому що ми ж розуміємо, що з тих 30 тисяч мобілізованих щомісяця до фронту доходять далеко не всі. Це питання і підготовки новобранців, і їхньої мотивації. Якщо підійти до розв’язання цієї проблеми системно, то рівноцінний розподіл може ефективно запрацювати для піхотних бригад, які сьогодні надзусиллями тримають фронт.

Повернімося до теми мобілізації і роботи ТЦК та СП. Ви ледь не єдина, хто озвучив думку, що військовослужбовців у цьому процесі треба забрати з вулиць. Тарас Чмут ще каже, що мобілізацією не мають займатися Сухопутні війська. Як ви на це дивитесь? І чи можете пояснити свою думку?

Реформа мобілізації давно назріла. Починаючи із законодавства, де в нас прописано, що відповідальними за доставку до ТЦК є керівники підприємств й органи місцевого самоврядування. Серйозно? Навіть у самій фразі закладено конфлікт інтересів, бо органи самоврядування — це виборні посади, і зрозуміло, вони бережуть голоси на майбутнє, а керівники підприємств не хочуть дотримуватися закону, бо їм потрібні працівники. Закінчуючи тим, що це реалізовують у Сухопутці. Це все неправильна історія. 

Реформа ТЦК назріла давно. Ми зараз створюємо робочу групу для відокремлення соціальної підтримки і безпосередньо роботи центрів комплектування. Це абсолютно різні функції. Соцпідтримкою мають займатися окремі люди. Бо сьогодні, попри наказ головкома про незалученість людей із соцсупроводу до мобілізації, це все одно відбувається, бо в ТЦК так само недостатньо людей. І виходить так, що до обіду люди займаються мобілізацією, а після сповіщенням про втрати і роботою з родинами загиблих.

Але глобально реформи потребує сама система мобілізації. І мені здається, що це має починатися з обрахунку, у скільки нам обходиться неякісна мобілізація. Коли уряд порахує і побачить цифри, думаю, зміниться ставлення до процесу.

У чому була моя думка, що ТЦК не повинні доставляти людей. Я проводжу також наради і робочі групи, як забезпечити право на захист у процесі мобілізації. У нас є система безоплатної правової допомоги і адвокати від держави, які, згідно із законом, мають надавати правову допомогу в разі адміністративного затримання. 

Ми говоримо, що військовозобов’язаного в розшуку мала б затримувати і доставляти поліція. Тоді правоохоронці мають скласти протокол і повідомити центр безоплатної правової допомоги, який зобов’язаний надати первинну правову допомогу — роз’яснення, контроль за дотриманням прав і т.д. 

Це, як на мене, був би ідеальний варіант. Зокрема, щоб зняти напругу, яка існує з недобросовісними адвокатами, котрі правдами і неправдами намагаються витягнути військовозобов’язаного з ТЦК. 

У нас є адвокати, уповноважені державою, вони контролюють дотримання прав затриманого. Відтак є людина, ми знаємо, де ця людина, їй надана правова допомога, рідні повідомлені.

Чи відомо вам, коли Рада має ухвалити закон про відповідальність за невиконання законних рішень військового омбудсмана?

Коли мене призначили уповноваженою президента із захисту прав військовослужбовців, домовленість була така, що я маю підготувати законопроєкт про створення Офісу військового омбудсмана. 

У травні в парламент паралельно внесли два законопроєкти: один про створення Офісу і другий про зміни до Кримінального кодексу і Кодексу про адміністративні правопорушення, який надав би можливість військовому омбудсману через суд накладати адміністративну відповідальність за невиконання його законних вимог.

Перший законопроєкт ми з горем навпіл пройшли у вересні. Другий ось тільки пройшов перше читання. Бо він орієнтувався на основний. 

Депутати внесли в нього 1 289 правок. У документ на два рядки. Більшість цих правок або абсолютно не стосуються діяльності військового омбудсмана, або абсурдні. 

Це така політична гра, в яку мені дуже складно грати, бо, як на мене, очевидно, як важливо, щоб Офіс повноцінно запустив роботу. І мені реально боляче, що хтось намагається використати це у своїх політичних інтересах.

Ми опрацювали ці правки і хотіли на середину грудня вийти з роглядом на друге читання, але не знаю, як зараз повернеться ситуація. У нас і бюджет застряг, і багато інших важливих законопроєктів, зокрема, що стосуються армії. 

Мені здається, нам треба всім схаменутися і згадати, що, попри всі політичні суперечки, скандали, держава має працювати. Одна річ — політична боротьба, а також боротьба з корупцією, а інша — критичні для існування держави рішення. І багато з них зараз лежать у парламенті. Тому я дуже хотіла б, щоб здоровий глузд узяв гору і наш законопроєкт ухвалили.

Що це дасть?

Військовий омбудсман зможе через суд притягати до адмінвідповідальності не лише командирів і загалом військовослужбовців, а й посадовців усіх рівнів — від органів місцевого самоврядування й голів ОВА до міністрів і т.д. 

Тому що після повноцінного запуску Офіс почне перевірки, надсилатиме свої висновки. А далі що? Відповідні особи й органи мають час, щоб вжити необхідних заходів. А якщо вони ніяк не відреагують, Офіс військового обмудсмана повинен мати дієвий правовий інструмент, щоб його рішення виконували і щоб військо та суспільство бачили щодня на практиці результати нашої роботи. 

Коли відбудеться повноцінний запуск Офісу?

Ми працюємо над тим, щоб це сталося якнайшвидше. Я розумію, що армія і суспільство очікують миттєвого результату. Але варто розуміти, що, по-перше, ми формуємо абсолютно нову інституцію з нуля. А по-друге, ми створюємо саме державний орган, і цей процес потребує дотримання всіх прописаних у законі процедур.

Наприклад, щоб запустити повноцінну роботу Офісу, потрібно призначити щонайменше 30 % від загальної чисельності працівників, тобто 50 фахівців. На сьогодні маємо у штаті 13 співробітників. 

Окрім того, безперервно триває рутинна бюрократична робота, яка не звучить привабливо і з якої не зробиш гучних заголовків, але вона потребує багато часу і зусиль. Можу сказати, що трохи більше ніж за два місяці з моменту, коли Президент підписав указ про створення Офісу військового омбудсмана, ми зареєстрували юридичну особу. Що важливо, вже погоджені зміни до Указу Президента № 126 для того, щоб частину посад в Офісі ВО змогли обіймати військовослужбовці, нині чекаємо на підпис Президента. 

Ми підготували проєкти змін до низки розпоряджень і постанов уряду, які мають урегулювати діяльність Офісу. Створили електронні підписи, затвердили бланк, печатку, структуру, штатний розпис Офісу ВО, а також класифікацію посад. 

Відкрили рахунки в казначейській службі, зробили необхідні повідомлення в податкову. Розробили й затвердили низку внутрішніх наказів, положень і політик. Уклали договори на оренду приміщення й отримали першу комп’ютерну техніку від Державного управління справами. 

Водночас наголошу: ми займаємося не тільки установчими й організаційними питаннями. Я особисто й моя команда спільно з Головним управлінням захисту прав військовослужбовців МОУ щодня розглядаємо скарги й звернення військовослужбовців і їхніх родин. Чому робимо це спільно з відповідним управлінням Міноборони? Бо до запуску Офіс ВО не має права розглядати скарги відповідно до Закону «Про військового омбудсмана». Але це термінові питання, які необхідно вирішувати вже, тому ми активно залучаємося.

Також координуємо адаптаційні курси для новобранців у навчальних центрах, розробляємо концепцію кризової комунікації та військової медіації. Ми консультуємо, допомагаємо, виїжджаємо у війська.

Доволі довго тривають дискусії про запровадження військової юстиції. Критики стверджують, що це може створити закриту систему правосуддя, не стійку до зловживань. Яка ваша позиція з цього питання, чи потрібні Україні військові суди?

Така потреба однозначно є, але слід розуміти, що на створення й повноцінне запровадження військової юстиції в Україні знадобляться роки, адже це дуже багаторівневий процес — від формування законодавчої бази до наявності бюджетного ресурсу. 

У нас немає інституційної пам’яті в питанні військової юстиції, адже військові суди знищили ще у 2010-х роках, тож є питання підготовки відповідних фахівців. До того ж це має працювати в комплексі — потрібні не лише військові суди, а й військові поліція та прокуратура. 

Військова юстиція — це не про загрозу демократії. А навпаки — про справедливий механізм відповідальності. Це не лише про обов’язки, які держава покладає на військових, а й про компетентний захист їхніх прав з урахуванням реалій війни. 

Профільні правоохоронці й судді повинні розумітися на характері бойових дій, які швидко змінюються; вони мають не лише знати бойові статути, а й усвідомлювати, чим і як живе військо; зважати, що військові щодня діють в умовах загрози життю чи здоров’ю. 

Звісно, військовому омбудсману буде важко функціонувати поза системою військової юстиції, але й її створення точно не буде простим завданням. Виходом на перехідний період, поки ще немає військових судів і військової юстиції загалом, на мій погляд, може бути спеціалізація суддів. 

Зараз одна й та сама людина може зранку розглядати цивільні справи, а ввечері повʼязані з проходженням військової служби. А це ж узагалі різні підходи.

Крім того, зараз Україна в складній ситуації і на міжнародній арені. А саме — щодо історії з пропонованими мирними планами. Цікаво почути від вас як людини, яка тривалий час документувала російські воєнні злочини, думку про один з 28 пунктів плану, про який йшлося минулого тижня. А саме, що «всі сторони, залучені до цього конфлікту, отримають повну амністію за їхні дії протягом війни і погоджуються не висувати будь-яких звинувачень або скарг у майбутньому». Як ви до цього ставитеся?

Звичайно, негативно. Я документую злочини росіян з 2016 року і вважаю, що вони мають бути притягнені до відповідальності згідно з міжнародним гуманітарним правом, їхні злочини має розглядати і Міжнародний кримінальний суд, і має бути притягнення до відповідальності в Гаазі у спецтрибуналі. 

Тому мені здається, що це абсолютно безглуздий пункт і відповідальність так чи інакше наздожене агресора, тут без варіантів.