У черговому випуску подкасту «Chicken Kyiv: егоїстичний подкаст про українські інтереси» ми говоримо про те, як створювався фільм, як знімали фантастику в умовах обмеженого бюджету, і чому історія, придумана до повномасштабної війни, сьогодні читається зовсім інакше. Обговорюємо присутність воєнних відлунь у стрічці, символи, які з’явилися ніби між рядками, та сцени, що особливо резонують із нашою реальністю.
Павло Остріков ділиться реаліями кіновиробництва під час повномасштабної війни, розповідає про бойкот акторів, про страхи індустрії, а також про те, чому мистецтво — теж зброя. А ще — про світле майбутнє, у якому Україна існує, розвивається, запускає ракети в космос і стає частиною світового культурного ринку.
«Не очікував такого масштабу…»
Павло Остріков: Я зараз сижу в повному шоці від того, наскільки люди діляться своїми емоціями, які відгуки вони пишуть, як ідуть в кіно. Цього я точно не очікував. Напевно, я очікував, що історія може сподобатись, тому що я сам пройшов якусь перевірку часом. Якщо б я зрозумів, що ця історія не варта екранізації, то було б багато варіантів, коли можна було б зістрибнути з цього потяга. Я очікував, що історія може сподобатись, але саме такого масштабу — ні.
Анастасія Багаліка: Я прочитала, що бюджет стрічки 800 тисяч євро. І Віталій Гордієнко, автор каналу «Загін кіноманів» підрахував, що це бюджет 49 секунд «Інтерстеллара» (фільм Крістофера Нолана 2014 року — ред).
Я читала цей комент скрізь по соцмережах. Всім він дуже сподобався. Я думаю, що вам не дуже сподобалося це порівняння. Як ви на це відреагували?
Павло Остріков: Я дуже посміявся. Дійсно розумієш різні масштаби виробництва. Коли тобі в рамках цього бюджету потрібно створити фільм, який має бути хоча б наближений до «Інтерстеллара». «Має бути» — це прямо жирно написано, тому що глядачі не цікавляться, скільки у авторів бюджет, в яких умовах вони перебували. Вони знають, як має виглядати космос. Вони бачать, можливо, кожен рік якийсь голівудський великий фільм про космос.
І ти не можеш зробити гірше, тому що для чого ти це робив? Для чого ти взагалі пробував робити, якщо це буде гірше?
Порівняння з «Інтерстелларом»
Анастасія Багаліка: Як узагалі ви сприймаєте ці порівняння з «Інтерстелларом»? Чому це такий взірець? Тому що мені, чесно кажучи, читаючи коментарі, в мене трошки тут є вайб такої меншовартості, не знаю.
Павло Остріков: Напевно, треба з чимось порівнювати. Люди звикли з чимось порівнювати. Так як у нас немає такої яскравої фантастики в сучасній українській історії, хоча було в минулому, то звертаються до тих фільмів, які вийшли плюс-мінус нещодавно. «Інтерстеллар», — можливо, я сам накликав це порівняння, тому що це фільм, який допоміг мені зрозуміти, як створити фантастику.
Я десь відкопав мейкінг-офф, як Крістофер Нолан створював цей фільм, і просто дивився якісь позакадрові лайфхаки, мені це допомогло.
Можливо, я десь наговорив забагато про «Інтерстеллар», і глядачі це почули. Для мене це окей, абсолютно. Я сам порівнював історії із голівудським фільмом, я сам дивився і надихався цими фільмами, тому це абсолютно окей.
Меншовартість?
Анастасія Багаліка: А в цілому історія про меншовартість українських кінематографів, вона присутня?
Павло Остріков: У певній мірі, — так, і не тільки в кінематографі. Ми це можемо бачити, я думаю, в будь-якій галузі. Але, ось, хотілося тому і створити, наприклад, цей фільм, щоб показати, що космос може бути український, і він дійсно якийсь «наш», це наша історія, наш герой.
І в певний момент, коли ми створювали саме сценарій, зрозуміло стало, що не треба йти по голівудському шляху, а створити щось своє, щось нове. Чим наш шлях відрізняється від голівудського? Він не гірший, не кращий, він просто інший. Я розумію, що Андрій Мельник, наш головний герой, він не має віддуватися за всіх українців.
Тобто він менш начитений, ніж би нам хотілося. Він вразливий, він, можливо, не дуже приємний в перших хвилинах фільму. Але це людина, яка готова до якогось виклику, готова кинути все, щоб допомогти комусь.
І в цьому є якийсь код нашої нації.
Ми це побачили в перші роки повномасштабного вторгнення, як світ не очікував такої мужності від нас. І от якщо дивитися якісь паралелі, то в головному герої я бачу саме цю рису — мужність і відвагу.
«Кіно «не на часі»
Анастасія Багаліка: Фільм дознімався уже під час війни, але багато від кого можна зустріти таку тезу, що під час війни кіно «не на часі», і взагалі кіновиробництво «не на часі», і гроші потрібні не там. Що ви відповідаєте таким людям?
Павло Остріков: Одразу скажу за наш кейс, бо він трішки відрізняється. Ми дійсно під час вторгнення забули про цей проєкт на довгий час і не бачили сенсу якось закінчувати чи повертатися до нього.
Змінилися абсолютно пріоритети. Але восени 2022-го було якесь відчуття, що трішки всі видихнули. Це відбулося на фоні перших перемог на фронті і якось було ось таке відчуття піднесення трішечки після затяжного лютого.
І тоді ми зрозуміли, що тих 4 чи 5 днів, які нам залишалося дозняти, можливо, ми це зможемо. Тобто в нашому випадку весь знімальний процес відбувся до повномасштабного вторгнення і нам залишалося лише відзняти декілька днів. І було би прикро це не зробити.
На рахунок мистецтва під час війни, мені здається, що це потрібно. Це також зброя. Я не хотів би цим якось сильно це підносити, захоплюватися. Тобто це все рівно абстрактна штука. Не треба з цього робити більше, ніж воно є, але зовсім забити на мистецтво не можна. Воно формує нові сенси, воно об’єднує.
Якщо це гарне мистецтво, воно надає сили боротися далі і за що боротися. Тобто в гарному балансі воно має існувати. І для тих, хто вважає інакше, скажу, що зараз, наприклад, нема фінансування кіно під час війни.
У певний час самі кінематографісти відмовились від цього і бойкотували те, щоб Держкіно видавало гроші на нові фільми, коли дійсно було потрібно віддавати ці кошти на фронт. Зараз мої колеги багато пишуть «в стіл» і просто чекають моменту, коли можна буде створити ігрове кіно. Бо документально воно розвивається само по собі. І так, це набагато дешевше.
«Для окупантів кіно — інструмент впливу на своє суспільство»
Павло Остріков: Є матеріал, на жаль, для цього. І є люди, які готові ризикувати своїм життям, щоб показувати цю реальність.
Анастасія Багаліка: Але тут завжди є така ще тема «кіно і пропаганда», тому що наш сусід і ворог цим зловживає. І для них кіно — це інструмент впливу на своє суспільство. Але не тільки цей інструмент впливу за кордон, репрезентації якихось російських меседжів. Ви так не зробили у своєму фільмі.
Павло Остріков: Дійсно, просто кіно створене до повномасштабної війни і, мені здається, це відчувається. Тобто я не знаю, якою би була ця історія, як би я її створив, як би я її робив ось прямо зараз.
Можливо, все-таки відлуння війни там би точно було. Це історія про майбутнє, але повністю забути про війну навіть у майбутньому — неможливо. Тому так вийшло, що ця історія виходить під час війни, але вона не про війну, але при цьому ми там її бачимо.
І я бачу, глядачі десь відчувають якийсь вплив, вони читають якісь сенси між рядками. Вона не проговорюється, але відчувається.
Анастасія Багаліка: Я от посперечаюся з вами, що це не про війну, тому що я там зчитала дуже багато сенсів.
І, мабуть, такий головний контекст — воєнний, який мені зчитується, це коли головний герой починає перераховувати міста. І з контексту ми знаємо, що цих міст немає. Не хочу зараз дуже сильно спойлерити тим, хто не дивився, але міст, про який він говорить, не існує.
І я раптом ловлю себе на відчутті, що це відчуття з нашого реального життя, коли ми говоримо про міста, яких немає. І для мене це був якийсь такий момент дуже болючий у фільмі.
Павло Остріков: Так, так, це дійсно відчувається. І ми дещо навіть не задумували, але зараз кіно відчувається інакше. І відчуття взагалі життя наприкінці світу, життя, коли твоя планета або будинок руйнується у тебе на очах, або вже зруйнований.
І як знайти якийсь маячок, щоб рухатись далі. Це кіно в цьому плані, воно резонує досі.
Анастасія Багаліка: Є ще один момент. Оскільки ми вже зачепили цю тему, я і це згадаю. Я на початку побачила меседж про те, що події відбуваються через 150 років після того, як людство почало працювати з ядерною енергією. Я прямо відкрила Google, сіла, порахувала, що перші атомні електростанції з’явилися в 50-х минулого століття.
Значить, це щонайменше 75 років після нашого нинішнього часу. Я одразу прикинула, що це вже не наше покоління живе. Тобто, покоління наших дітей вже стареньке. Це покоління наших внуків. Але я бачу синьо-жовтний прапор на рукаві головного героя.
Я розумію, що Україна існує. Я не знаю, ви це задумували чи ні в контексті війни. Але це значить, що в майбутньому, яке ви змоделювали в цій стрічці, ми пережили цю війну, ми перемогли?
Павло Остріков: Так. Держава існує. І от навіть хтось запитував мене, чому там немає відлуння війни. І навіть зважаючи на факт, що ми знімали доповномасштабну війну, все одно було АТО, хотілося просто показати, що війни немає, що ми існуємо, що українці існують, вони в космосі, вони розвиваються.
І це була ось така, не знаю, першочергова задача, показати Україну в майбутньому. Україна самостійна, незалежна держава. Не тільки, ще й запускає ракети в космос.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі або дивіться відео вже на Youtube-каналі Громадського радіо NextGen
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
