На сході України щодня йде боротьба не лише за позиції, а й за кожне людське життя. Один із тих, хто рятує бійців з-під обстрілів — бойовий медик Сергій Подгорний на псевдо Спутнік. Він уродженець Кремінної, патрульний, а нині — заступник командира роти домедичної допомоги бойової бригади «Хижак» при Департаменті патрульної поліції.
З перших днів повномасштабного вторгнення Сергій залишився на Луганщині: разом з колегами евакуйовував цивільних під обстрілами та доставляв допомогу у небезпечні місця.
У розмові з SD.UA Сергій Подгорний розповів про роботу на межі, евакуації поранених у самому пеклі, активність ворожих дронів та виклики Торецького напрямку, де сьогодні несе службу.
– Що стало головним поштовхом вступити до лав патрульної поліції вісім років тому?
– На той час мій старший брат уже ніс службу в поліції, і саме він підштовхнув мене до цього кроку. Я щойно закінчив навчання в Київській академії та долучився до лав патрульної поліції.
Сергій Подгорний
– Пам’ятаєте момент, коли вперше довелося працювати в умовах реальної небезпеки?
– Так, дуже добре. 23 лютого в мене була добова зміна, а вже на ранок 24-го нам повідомили, що почалася війна: пролунали перші обстріли, ситуація змінилася буквально за хвилини. Я зателефонував дружині та батькам, попросив їх швидко збирати речі… Так і почалася моя служба в Луганській області вже в умовах повномасштабного вторгнення.
Після оголошення примусової евакуації до Дніпра на місці залишилися ті, хто добровільно вирішив продовжувати службу. Ми займалися евакуацією цивільних, допомагали людям виїхати з-під обстрілів, розвозили гуманітарну допомогу. Це був період, коли відчуття небезпеки й відповідальності не залишали ні на хвилину.
Сергій Подгорний
– Чи був у вас власний план дій на перші дні повномасштабного вторгнення?
– Так, передусім я думав про безпеку родини. Найголовніше було вивезти близьких у безпечне місце. Важливі речі й документи ми підготували заздалегідь, ще до того, як нам повідомили про початок війни. Усі розуміли, що це може статися будь-якої миті, тому певний план дій у мене був — і морально, і практично я був готовий до перших днів вторгнення.
Сергій Подгорний
– Скільки часу після початку вторгнення ви залишалися в Луганській області?
– Після початку повномасштабного вторгнення я залишався в Луганській області ще приблизно два місяці. Ми працювали під постійними обстрілами: за кермом автобусів вивозили людей з Рубіжного, Сіверськодонецька, Лисичанська та навколишніх сіл. Їздили у напівокуповане Рубіжне, а коли російська армія зайшла в першу частину Сіверськодонецька, вирушали на околиці міста, щоб забирати людей звідти.
Ми фактично рухалися слідом за лінією фронту, поки це було можливо. Згодом від керівництва Департаменту патрульної поліції надійшов наказ залишити Луганську область, адже залишалася лише одна дорога для виїзду, і був високий ризик потрапити в оточення. Тоді ми виїхали в Дніпро.
– Як на це реагувала ваша родина?
– Родина дуже хвилювалася і просила мене виїжджати разом із ними. Але я розумів: якщо ми не допоможемо тим людям, які залишилися під обстрілами, то цього може не зробити ніхто. Там було багато жінок і дітей, які тижнями сиділи в підвалах. Їх потрібно було звідти забирати, і я не міг залишити цю роботу.
Сергій Подгорний
– Чи був епізод евакуації цивільного населення, який запам’ятався назавжди?
– Так, один випадок я пам’ятатиму все життя. Одного дня я приїхав на евакуацію з Лисичанська до Сіверськодонецька й забирав людей зі шкільного підвалу. Спочатку посадив у автобус жінок і дітей. Ми виїхали проспектом Хіміків, і в цей момент почався мінометний обстріл. Одна з мін упала просто біля автобуса — уламками побило корпус, вибило скло.
Почалася сильна паніка: діти й жінки кричали, чесно кажучи, я і сам злякався. Над нами перебило тролейбусні дроти, вони впали просто на автобус і заплутали нас. З великими труднощами мені вдалося вирватися звідти й довезти людей до Лисичанська. Там ми пересадили їх на інший автобус і доставили до евакуаційного потяга.
– З якими емоціями доводилося зіштовхуватися під час порятунку людей?
– Це було дуже важко емоційно. Часто траплялися ситуації, коли в родині жінка з дитиною хотіла виїхати, а чоловік — ні. Бувало, що доводилося буквально силою переконувати та вивозити, бо залишатися там означало ризикувати життям. Було багато людей, які не хотіли покидати домівки. Тим, хто відмовлявся, я залишав свій номер — раптом передумають. І коли російська армія підійшла так близько, що вже майже неможливо було туди заїхати, вони телефонували й просили забрати їх. Тільки тоді в багатьох з’являлося розуміння небезпеки.
Були моменти, коли ми кидали машини й автобуси та просто тікали, бо по нас вели вогонь.
Загалом під час евакуацій ми постійно вмовляли людей виїжджати. Вони казали: «А куди ми поїдемо? А хто нас там чекає?» Пояснювали їм одне: що краще виїхати та мати шанс на життя, ніж залишитися й загинути.
Сергій Подгорний
– Чи змінилося після цього ваше ставлення до служби?
– Дуже змінилося. Коли ми виїхали в Дніпро, то разом із товаришем одразу почали шукати, куди можна продовжити службу. Після всього пережитого я вже не міг просто сидіти на одному місці й працювати як звичайний поліцейський. Хотілося бути там, де моя робота приноситиме максимальну користь і де я зможу реально допомагати людям.
Сергій Подгорний
– Власне так ви й долучилися до бригади «Хижак»?
– На початку офіційної бригади ще не було — існував зведений загін із патрульних поліцейських з усієї України, і саме там я почав свою службу. Уже згодом на основі цього підрозділу була створена бойова бригада «Хижак».
Починав я у стрілецькому підрозділі на посаді санітара-стрільця. Спершу ми працювали на Харківському напрямку, потім переїхали в Лиман — на Кремінський напрямок, у Серебрянський ліс. Згодом я закінчив курси й став бойовим медиком, кілька разів їздив за кордон на навчання.
Пізніше мене призначили старшим групи з евакуації, а вже потім — заступником командира роти домедичної допомоги. Зараз маю понад 60 підлеглих медиків.
Сергій Подгорний
– Як виглядає ваш звичайний день на сході?
– Моя робота полягає в організації всієї евакуаційної системи: від виїзду кейсевака (броньованої техніки, яка безпосередньо заїжджає на позиції й забирає поранених у відносно безпечну зону) до передачі поранених на медевак (швидку допомогу, яка транспортує бійця на стабілізаційний пункт, а далі — до передової хірургічної групи, де здійснюється розподіл і подальше лікування).
Головне — щоб броньована техніка виїхала своєчасно, безпечно дісталася до позицій, забрала поранених і передала їх далі по ланцюгу. Я контролюю, щоб жодного бійця не загубили, бо, на жаль, таке іноді трапляється: вивезли людину, а даних немає. Це все — моя зона відповідальності.
Іноді сам виїжджаю на бойові завдання або на складні евакуації. Якщо ситуація критична, я їду особисто.
Сергій Подгорний
– На якому саме напрямку зараз дислокується ваш підрозділ?
– Зараз ми дислокуємося на Костянтинівському напрямку. Тут перебуваємо з червня минулого року. До цього служили на Часовоярському та Кремінському напрямках.
– Наскільки далеко медевак розташовується від Торецька?
– Кейсевак перебуває неподалік, куди вже наближається російська армія. Там в укритті знаходиться наша група, яка чекає на сигнал рятувати поранених.
Медевак розташовується приблизно за 7–8 кілометрів від кейсеваку, у більш безпечній зоні. Там пораненого можна спокійно перевантажити в інший автомобіль і доставити на передову хірургічну групу або на стабілізаційний пункт для подальшої стабілізації та госпіталізації.
Сергій Подгорний
– Чи використовуєте у своїй роботі НРК (наземні роботизовані комплекси) для евакуації поранених?
– Поки що на нашому напрямку мій підрозділ тимчасово не використовує НРК. Це надзвичайно небезпечно. Зараз у небі дуже багато дронів: ударних БПЛА, «Молній» та інших. Якщо вони помітять НРК з пораненим — ціль буде стовідсотково знищено.
Ще рік-півтора тому пересуватися й забирати поранених було значно безпечніше. Тепер щільність дронів така, що працювати можна лише в туман або під дощем. У нормальну погоду кожен виїзд — як останній. Мої екіпажі, хлопці й дівчата, постійно потрапляють під обстріли: раз на тиждень точно. Підбивають броню, спалюють машини.
Я й сам буквально два тижні тому у Дружківці потрапив під атаку FPV‑дрона — мені спалило автомобіль. Тиждень тому розбили машину медеваку — на щастя, усі залишилися живі. Росіяни знищують будь-яку ціль, не розбираючи, чи це медична допомога, чи евакуаційна техніка. Ми для них — ціль номер один. Коли вони знають, що є «300», то розуміють, що обов’язково хтось приїде за пораненим. Дрони‑«ждуни» просто зависають у небі й чекають. Ми вже неодноразово потрапляли під такі засідки.
Сергій Подгорний
– Які типи поранень найпоширеніші на вашому напрямку?
– Найпоширеніші — це вогнепальні та уламкові поранення, часткові ампутації верхніх і нижніх кінцівок, опіки, а також дотичні та рвані рани від скидів і ударів дронів. Кульові поранення зараз — велика рідкість.
– Чи можна сказати, що противник змінив тактику?
– Так, за останні півтора-два роки тактика ворога істотно змінилася. Їм головне — контролювати територію, а все, що на ній розміщено, їх не цікавить. Вони знищують усе, що бачать на своєму шляху.
Як приклад: торік у Торецьку ми ще могли пити каву в кав’ярні, а зараз цього міста фактично не існує.
– Який населений пункт асоціюється з найбільшою небезпекою та ризиками?
– Найскладніше було в Торецьку. Там справжній жах: загинуло дуже багато людей, бо війна там була надзвичайно важкою. Раніше я вважав, що Серебрянський ліс — найнебезпечніше місце, але з Торецьком його не порівняти. Саме на Торецькому напрямку ми зафіксували найбільше поранень і втрат.
Сергій Подгорний
– Я так розумію, що з часом ворог стає цинічнішим і постійно модернізує свої навички.
– Так. Зараз фактично не люди воюють, а роботи — дрони. Ми перебуваємо у суцільній «кілзоні»: ризикуємо, рухаємося, біжимо під обстрілами, а вони просто полюють на нас з повітря.
– Як працюєте з молодими бійцями, які лише прибувають у підрозділ?
– Спочатку всі нові бійці проходять курс молодого бійця БЗВП: тактичну, вогневу й медичну підготовку. Ми проводимо власні курси, а також направляємо їх на навчання. Наприклад, зараз четверо наших людей поїдуть на навчання до Німеччини. Після підготовки бійці отримують сертифікати рівня бойового медика й лише тоді заступають на позиції.
У нас не буває так, що людина прийшла сьогодні — і завтра вже на бойові. Специфіка роботи інша: потрібно рятувати життя, а для цього треба розуміти, що робити в кожну секунду — як зупинити кровотечу, відкрити дихальні шляхи, що та коли вводити, як правильно діяти під час евакуації. Дуже багато нюансів. Вбити людину набагато легше, ніж врятувати.
Сергій Подгорний
– Які навички домедичної допомоги сьогодні є критично важливими для військового на передовій?
– Найбільше життів на війні втрачається через масивні кровотечі, які можна зупинити простими діями в перші хвилини після поранення. Тому номер один — це вміння швидко та правильно накладати турнікет. Кожен боєць повинен мати при собі щонайменше чотири турнікети — за кількістю кінцівок, які можуть бути травмовані.
Другий критичний блок — це прохідність дихальних шляхів і контроль дихання. Людина може задихнутися навіть від, здавалося б, «нелетального» поранення, якщо дихальні шляхи перекриті або є порушення дихання.
Ці дві навички — зупинка критичної кровотечі та забезпечення дихання — ключові в перші хвилини після поранення. Вони дають змогу бійцю дочекатися прибуття підготовлених медиків, які вже продовжать повний обсяг невідкладної допомоги.
Сергій Подгорний
– Чи зустрічаються на вашому напрямку китайські турнікети?
– Так, на жаль, таких турнікетів дуже багато. Підробку одразу відчуваєш у руках — погана якість матеріалів, слабка фурнітура, пластик, який гнеться або навіть ламається. Він ніби тримає перші хвилини після накладання, але через 10–20 хвилин починає тягнутися й повністю втрачає ефективність.
У нас були випадки, коли евакуйовували поранених із сусідніх підрозділів: турнікет зовні стоїть, але фактично вже не працює.
Справжній турнікет від китайської підробки можна дуже легко відрізнити — і на вигляд, і на дотик. Але, якщо говорити чесно, навіть такий неякісний турнікет все ж краще, ніж не мати нічого взагалі.
– Як виглядає ваш «бойовий рюкзак»? Що завжди має бути під рукою?
– У мене не один, а цілих два рюкзаки — там стільки всього [посміхається – ред.]. Я збираю їх за алгоритмом MARCH.
В одному відділі — все для зупинки масивних кровотеч: турнікети (у тому числі вузлові), гемостатичні бинти для тампонування, бандажі. Далі — засоби для прохідності дихальних шляхів: назофарингеальні трубки. Для контролю дихання — оклюзійні наліпки при пневмотораксі чи пробитті легені.
Також у рюкзаку багато різних інфузій, знеболювальні, антибіотики, крапельниці, шприци, термоковдри, щитки на око та інші засоби. Тобто все, що потрібно, щоб стабілізувати пораненого на місці, бо далеко не завжди є можливість за 20–30 хвилин довезти людину до стабпункту.
Мої хлопці й дівчата вміють усе: підключити систему, поставити катетер, ввести інфузію, знеболити, зупинити кровотечу, зняти нудоту. Тому рюкзаки у нас дуже добре споряджені — по максимуму.
Сергій Подгорний
– Пане Сергію, чи є історія евакуації пораненого, яку можете виділити з-поміж інших?
– Насправді кожна евакуація по-своєму дуже складна. У нас був випадок, коли підбили броньовану техніку: одразу п’ятеро людей отримали середні та важкі поранення, із рваними ранами. В одного бійця буквально зняло скальп — і він, на щастя, вижив. Мої хлопці виїхали за ним, стабілізували й вивезли під обстрілами.
Поки тривала евакуація, по них працювали FPV-дрони — один навіть залетів під машину ззаду. Коли броньована техніка виїжджає на такі задачі, це майже гарантовано пробиті уламками колеса, пошкодження корпусу. Але ми все одно їдемо. Ми виїжджаємо майже щодня — така робота.
І, чесно кажучи, це робота, якої нам би хотілося не мати. Ідеальна зміна медика — це коли бійці залишаються живими й неушкодженими, і ти жодного разу не чуєш цей страшний виклик у рацію: «Ми 300, рятуйте нас». На жаль, так не буває. Тому ми завжди напоготові.
Робота
– Чи є визначений час для проведення евакуації?
– Загалом працює правило «золотої години»: бажано евакуювати пораненого протягом перших 60 хвилин після травми. Але реалії зараз інші — через величезну кількість FPV-дронів ми інколи змушені чекати кращих погодних умов: дощу, туману чи сутінків. Це можливо лише тоді, коли поранення легкі.
Якщо ж поранений важкий — ми ризикуємо і їдемо навіть у світлий день. Прориваємося, забираємо бійця і намагаємося якнайшвидше вибратися. У 90% випадків ми вирушаємо відразу, як тільки чуємо інформацію про «300». Нам допомагає аеророзвідка — вони підказують, що відбувається в повітрі та які ризики.
Сергій Подгорний
– Чи виїжджаєте вночі?
– Так, виїжджаємо, але це дуже небезпечно. Російські FPV-дрони обладнані тепловізорами, і вночі вони бачать техніку та людей навіть краще, ніж удень. Теплова сигнатура дуже помітна, і через це вночі часто втрачають і техніку, і людей.
Був випадок, коли в передню частину нашого кейсеваку влучив FPV-дрон. Машину підбило, але екіпаж зміг на ній виїхати й усе одно вивезти «300».
– Чи маєте захисні халати від тепловізорів?
– Ми пробували працювати з такими халатами, але більшість із них не дає реального захисту. Вони однаково нагріваються, і людину все одно видно.
Сергій Подгорний
– Вас нагороджено відзнакою МВС «За відвагу в службі», почесною відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «За збережене життя» та відзнакою Президента України «За оборону України». Що для вас означають ці нагороди?
– Для мене це, перш за все, знак того, що мою роботу бачать і цінують. Це приємно й важливо, бо вже майже чотири роки я живу не вдома, далеко від своєї сім’ї, майже не бачу дітей. Я працюю, викладаюся на повну, та й пройшов дуже непростий шлях.
У мене є й інші нагороди — «За особисту хоробрість», «За взаємодію» тощо. Але для мене головне не сама медаль, а розуміння, що те, що ти робиш, реально рятує людей і що твої зусилля не залишаються непоміченими.
– Чи відчуваєте, що таке визнання накладає додаткову відповідальність?
Так, безумовно. Коли вище керівництво бачить твою роботу й довіряє тобі, ти вже не маєш права підвести. Це мотивує тримати планку й працювати далі, поки є сили й можливість допомагати. Як кажуть, далі — більше.
