Закрита релігійна спільнота на берегах Дністра. Повномасштабна війна. Чотири роки зйомок.
Так, документальний фільм “Тиха повінь“ режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука здобув одну з ключових нагород найбільшого у світі фестивалю документального кіно IDFA (International Documentary Film Festival Amsterdam).
Світова прем’єра стрічки відбулася 16 листопада у головному конкурсі фестивалю, до якого цього року відібрали лише 12 найсильніших документальних фільмів світу. Окремо фільм був відзначений нагородою за найкращу операторську роботу.
Основним оператором картини став буковинець Іван Морараш.
Про особливості зйомок, найскладніші сцени та мистецьку цінність фільму – далі в інтерв’ю molbuk.ua.
Найскладнішою була сцена з туманом
Іван Морараш за освітою програміст – саме під час навчання почав цікавитися технікою. Згодом працював фотографом, а пізніше разом зі знайомими створив власний продакшн. Після 2019 року Іван заснував уже свій проєкт.
Ще у 2013 році він працював оператором на одному з місцевих телеканалів, де й познайомився з режисером Дмитром Сухолитким-Собчуком.
“Тиха повінь“ стала першим повнометражним фільмом Івана Морараша. Початок роботи над стрічкою він згадує так:
“Якось Дмитро мені зателефонував і сказав, що є цікавий проєкт і можна поїхати в експедицію. Ми спробували: поїхали, зняли кілька кадрів, познайомилися з людьми – і все закрутилося. Це був 2021 рік. А вже наступного року почалися зйомки основного матеріалу“.
Сюжет фільму занурює глядача у життя закритої релігійної громади на Івано-Франківщині. Їхній мирний побут руйнують регулярні повені, а згодом – повномасштабна війна.
У цих двох стихіях, природній і людській, фільм знаходить паралелі, показуючи, як повторювані катастрофи формують пам’ять і спільну ідентичність громади.
Члени спільноти живуть за традиціями: без електрики, з повагою до природи, печуть хліб вручну, а вечори проводять при свічках. Водночас вони підтримують українських військових, надсилаючи на фронт власний хліб.
Над фільмом працювали чотири оператори. На запитання, як вдалося зберегти візуальну цілісність стрічки, Іван відповідає:
“Основним оператором здебільшого був я. Дмитро теж багато знімав, бо мав чітке бачення кадрів. Були експедиції, куди він їздив сам. Потім настав момент, коли потрібно було паралельно знімати і в селі, і військових на фронті – за сюжетом. Ми розділялися: хтось їхав туди, а я залишався тут, бо всі контакти в селі були вже налагоджені. В процесі долучали ще одного оператора“.
За словами Івана, працювати з Дмитром легко, адже режисер уміє чітко формулювати завдання та доносити своє бачення.
Потрапити до самої комуни було непросто.
“Спільнота досить закрита. За своїми релігійними переконаннями вони не хочуть, щоб їх знімали. Це був серйозний виклик. Але першого разу ми прийшли з мінімальною технікою, люди пішли на контакт, і нам вдалося зробити кілька дуже сильних кадрів“, – розповідає Іван.
Він жартує, що якби знімав цей фільм сам, то здався б уже за місяць. Тому й каже, що велику роль відіграла цілеспрямованість режисера.
А от найскладнішою стала сцена з переправою у тумані.
“Ми зняли дуже гарний кадр, але без туману. А він був принципово потрібен, бо попередні сцени були саме з ним. Дмитро сказав: немає сенсу везти всю команду – поїдеш сам. Ну, я через кілька днів дивлюсь по погоді, наче має бути. Прокинувся о п’ятій ранку, їхав три години в дорозі. Приїжджаю. Туману немає. Кажу про це Дмитру, а він – тоді повертайся назад. Я так їздив разів десять. Інший режисер, можливо, сказав би: ну тоді без туману. А Дмитро казав: “ні, це важливо“.
Саме цю сцену оператор називає найскладнішою у фільмі.
Складнощі виникали й в комунікації з мешканцями: більшість відмовлялася впускати знімальну групу в оселі.
“Було багато випадків, коли люди спершу погоджувалися, а потім відмовляли. У 2025 році я вже був повністю зневірений, але ми не здавалися – і зрештою один із мешканців погодився. Це було неймовірно“, – ділиться оператор.
Особливим став кадр панорами, над яким працювали довго. Іван розповідає:
“Знімали взимку біля річки – танув лід, маленькі шматочки пливли течією. Це був технічно складний кадр. Дмитру він так сподобався, що вирішив повторити його вже на фронті“.
Ця панорама стала візуальним містком між селом, де панує тиша і спокій, та війною.
Останні кадри фільму зняли у травні 2025 року.
КАДРИ З ФІЛЬМУ
“Думав, що це сон“
На фестиваль в Амстердам Іван поїхав лише на показ фільму і повернувся додому раніше. Про нагороду дізнався несподівано:
“Було пів на дванадцяту ночі, я вже спав. Дзвонить Дмитро: “Вітаю з нагородою“. Я подумав, що це сон або жарт. Лише хвилин за двадцять усвідомив, що це правда. А потім – повідомлення, відмітки, репости“.
Іван дістає коробку з нагородою:
— Можете потримати.
— Ого, вона справді важка!
“Для мене це визнання. IDFA – це, умовно кажучи, європейський “Оскар“ у документальному кіно. Це дуже мотивує – робити наступні проєкти або на такому ж рівні, або ще краще“.
На стримінгових платформах “Тиха повінь“ буде доступна з 2026 року.
Іван Морараш каже, мріє зняти персональний фільм. Він родом із румуномовного села Магала і хоче задокументувати його традиції.
“У мене була сусідка – далека родичка. Я часто ходив до неї по молоко. Якось узяв камеру, і ми дві години просто говорили. Вона розповідала про Другу світову, про своє дитинство… Мені це було неймовірно цікаво. Її вже немає, але той матеріал залишився. Саме вона мене мотивувала продовжувати це дослідження“.
Читайте новини “МБ“ у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
