Повномасштабна війна радикально переосмислила українську освіту – зміни торкнулися не лише формату навчального процесу чи матеріальної бази закладів, але насамперед сутності освіти та місця школи в житті місцевих громад. Навчальні установи стали осередками безпеки, місцями взаємодопомоги, соціальної адаптації та відновлення життєвих сил.
Фонд savED вже понад три роки активно працює у громадах, розташованих поблизу фронту або тих, що звільнені від окупації. Організація створює тимчасові освітні простори, проводить ґрунтовні дослідження потреб учнів і педагогів, а також спостерігає за динамікою змін, що відбуваються зі школами: у їхніх функціях, сприйнятті в суспільстві та ролі. Саме цей практичний досвід дозволяє побачити реальний стан української системи освіти в умовах війни – без прикрас, але й без зневіри.
Кореспонденти поспілкувалися зі співзасновницями фонду Ганною Новосад і Анною Пуцовою, щоб з’ясувати, яким видався цей рік для української освіти, як трансформувалася роль школи, а також які проєкти планує реалізувати savED у найближчому майбутньому.
Як можна охарактеризувати цей рік для національної освіти? Які стали найбільшими викликами нинішнього часу, що раніше не проявлялися настільки гостро?
Ганна Новосад: Якщо брати до уваги період академічного року з зими по вересень, то тоді панував дещо більш оптимістичний настрій. Зима минула без обстрілів, енергопостачання було більш стабільним, а також поменшало атак FPV-дронів. У Запорізькій і Дніпропетровській областях ситуація була відносно спокійнішою: просування ворога було не настільки активним. Поступово з’являлося більше безпечних укриттів, а навчальні заклади поверталися до офлайн-формату.
Проте з настанням вересня, з початком нового освітнього року, ситуація загострилася через наступальні дії російських сил і різке збільшення кількості ударів дронів. Ми підрахували, що на Чернігівщині понад половина уроків у вересні зірвалися через тривоги. Так, укриття в школах є, однак навчатися там упродовж декількох годин практично неможливо. Додатково варто врахувати і наростаючу втому, яка нині проявляється особливо гостро.
Анна Пуцова: Освітяни дуже потребують стабільності та чітких структур, однак зараз усе перебуває у постійному русі і змінності. В умовах частих тривог додався й демографічний фактор: кількість дітей у школах зменшується щороку. Раніше в об’ємних навчальних закладах формували по чотири перших класи, тепер добре, якщо їх два. А в невеликих селах часто важко зібрати навіть п’ять першокласників.
Війна суттєво змінила роль школи. Як ви оцінюєте цю трансформацію на власному досвіді роботи savED у прифронтових і деокупованих регіонах? Які нові функції виконують освітні простори?
Г.Н.: Фонд веде діяльність у прифронтових зонах і на територіях, що були звільнені, включно з Харківською, Сумською, Дніпропетровською, Херсонською, Миколаївською, Запорізькою областями, а також Київщиною, Чернігівщиною та Одещиною. Ці регіони перебувають у суттєво відмінній ситуації порівняно з центром чи західними частинами країни. На цих територіях, що регулярно стають мішенню ворожих обстрілів, школи руйнуються, знищуючи доступ до освіти і частково українську ідентичність. Таким чином, створюється ефект «випаленої землі».
Тому сьогодні школа – це значно більше, ніж просто споруда для навчання. Громади шукають альтернативні простори, де можна підтримувати освітнє середовище, одночасно виконуючи ширші соціальні функції. Тут проходять уроки, позашкільні заходи, збираються члени громади — жінки, ветерани. Ці простори перетворюються на осередки відновлення, символи надії і єднання.
А.П.: У процесі відновлення ми помітили, що коли трапляється щось із школою, люди втрачають сенс, оскільки школа є своєрідною «окрасою» громади, суттєвою складовою її ідентичності. Це не просто будівля, а живе коло освітян.
У невеликих населених пунктах школа часто є єдиним місцем, де відбувається соціальне життя. В умовах війни соціальна ізоляція стає масштабною проблемою, спричиняючи депресію і розпач. Відновлення освітнього простору як центру освіти і громади є критично важливим.
Війна виявляється соціально несправедливою: найбільше страждають найбільш уразливі верстви. Великі міста мають ресурси для відновлення, натомість малі села на кордоні часто залишаються без допомоги. Тому школа для них стає особливо значущим елементом життя.
Регіони як Харківщина, Київщина та південні області живуть у різних умовах. Як відрізняється роль освітнього простору у кожній із цих зон?
А.П.: Різниця насправді кардинальна. Хоч території можна об’єднати під категорією «прифронтових», кожна має власні особливості. Велике значення має тривалість окупації. Чернігівщина і Київщина почали оговтуватися від напливу подій уже влітку 2022 року і наразі говорять про етапи подальшого відновлення та розвитку.
На Запоріжжі, натомість, реальність зовсім інша, говорити про майбутнє складно. Освітні центри там потрібно розширювати, працюють вони у специфічному форматі. Важливо зберегти внутрішню комунікацію: навіть за дистанційного навчання потрібна точка, де школярі могли б збиратися для занять і підтримувати регулярність та щоденну рутину, яка формує відчуття стабільності під час турбулентних часів.
Цього року ми вперше працювали на Сумщині. За новинами вона виглядала як «випалена земля», але насправді я побачила багато дітей, для яких немає жодних позакласних активностей. Багато партнерів уникають регіону через відсутність видимих ресурсів, проте Сумщина дуже різноманітна.
У Дніпропетровській області, зокрема в Криворізькому районі, ситуація унікальна: тут велика кількість переселенців із Херсонщини, складна безпекова обстановка, і паралельно триває інтеграція новоприбулих. Через тривалі тривоги облаштовують комфортні підземні укриття, бо заняття можуть проходити лише в таких приміщеннях.
Миколаївщина наразі перебуває в дещо іншому режимі: тут можливо відновлювати школи і просуватися вперед. Особливу увагу приділяють дитсадкам, щоб батьки мали змогу працювати та не виїжджати з регіону.
Харківщина — це окремий випадок. Через нестабільну безпекову ситуацію ХОВА офіційно визначила навчання як онлайн, крім кількох підземних шкіл у самому Харкові. Через це доводиться шукати креативні рішення для організації позашкільної діяльності, щоб хоча б частково компенсувати повністю дистанційний режим та відновити живе спілкування дітей.
Кожен регіон має індивідуальний контекст із різним рівнем безпеки. Десь вдається планувати наперед, а десь кожен тиждень – це вже маленька перемога. Але у всіх залишається спільне велике прагнення освітян і громад підтримувати дітей.
У цьогорічному дослідженні savED про підлітків значну увагу приділено впливу навколишнього середовища на бачення майбутнього. Як змінюється у молоді почуття перспективи там, де є освітні та соціалізаційні простори, і де їх немає? Які ключові результати дослідження?
Г.Н.: Це вже третє дослідження, яке охоплює три роки війни. Цього разу ми поглиблено дослідили соціальний капітал — показники довіри та здатності об’єднуватися. Нам було важливо зрозуміти настрої підлітків, їхній погляд у майбутнє, плани щодо подальшої мобільності та освіти.
Частка підлітків, які хотіли б жити за кордоном, зменшилась порівняно з 2023 роком, так само як і відсоток батьків, які розглядають варіант проживання дітей за межами України. Понад 50% одинадцятикласників планують вступати до українських вищих навчальних закладів, 16-17% — до професійно-технічних училищ, тоді як лише 12% розглядають навчання за кордоном. Лише 6% батьків очікують, що діти здобуватимуть освіту в іншій країні.
Аналітики виявили п’ять основних чинників, які найбільше впливають на почуття приналежності до громади:
- задоволеність навчальним процесом;
- наявність друзів;
- легкість встановлення соціальних зв’язків;
- перспектива гідного працевлаштування;
- відчуття значущості власних дій.
Це особливо важливо, оскільки почуття належності безпосередньо впливає на рішення про те, залишатися в громаді чи емігрувати. Якщо людина не відчуває тісного зв’язку з місцем проживання і має можливість поїхати, вона, найімовірніше, скористається цією опцією.
Школа – це простір, де формуються більшість цих зв’язків: тут друзі, задоволення від навчання, перші уявлення про професійні шляхи і можливість брати участь у житті громади. Якщо школа недоступна, працює виключно в онлайн-режимі або уроки перериваються через перебої зі світлом, підлітки втрачають ці опорні точки і опиняються у соціальній ізоляції.
Особливо критичним є це зараз, бо молодь — це покоління, що стало наслідком демографічного спаду. Їхнє рішення про те, залишатися чи виїжджати, має довготривалі наслідки для країни.
Чи можливо навести приклади громад, де освітній простір став символічним центром, який повернув людям довіру, відчуття стабільності та «нормальності»? Де помітні найпотужніші зміни завдяки створенню тимчасових освітніх просторів?
Г.Н.: Один із знакових випадків – Богданівка, де ми почали роботу ще до офіційного запуску фонду. Там у будинку культури з’явився перший «Вулик», а згодом – модульна школа. Після окупації будівля школи була зруйнована, дитсадок підірваний, а темпи відбудови були низькими. У цей період саме переобладнаний будинок культури залишився єдиним стабільним освітнім простором: молодші діти навчалися там, старші – у модульному навчальному центрі. Найважливіша зміна полягає в тому, що діти перестали відраховуватися і переходити до інших закладів, отже громада зберегла педагогічні кадри та ресурси. Освіта стала головним фактором, завдяки якому люди лишаються в рідних краях.
А.П.: Мене особливо надихає ефект «малого кроку», що запускає масштабні зміни. У 20-й школі Чернігова поява «Вулика» буквально повернула людям відчуття, що будь-який обстріл – не вирок. Місцева влада облаштувала укриття, фонд savED разом із партнерами провели ремонтні роботи, утеплення й обладнали спортзал. Школа стала сучасною, і тепер там формується черга майбутніх учнів. Подібна історія у 55-й школі Миколаєва: з’явився «Вулик», після чого партнери одразу почали інвестувати у модернізацію закладу. Часто достатньо одного такого імпульсу, щоб громада розпочала процес відновлення.
Г.Н.: Ще один яскравий приклад – Ізюм на Харківщині. Він демонструє, що інфраструктура – важливий фактор, але ніщо не замінить підтримку людей. У нас є понад 150 «Вуликів» у восьми регіонах, співробітники фонду працюють понад 300 тьюторів і понад тисяча вчителів – це не просто зарплатні виплати, а створення спроможності: можливість відкривати бізнес, подаватися на гранти, відчувати власний внесок.
Тьюторки нашого «Вулика» в Ізюмі пережили окупацію та змогли використати нові можливості для відновлення: отримали гранти, пройшли навчальні програми з подолання психотравм, облаштували спортзал у підземному укритті й організовують тренування для жінок.
Як ви бачите наступний рік для української системи освіти? Які плани фонду на майбутнє?
Г.Н.: Наші плани багато в чому залежатимуть від ситуації на фронті та від збереження міжнародної підтримки України. Безпекова обстановка погіршується, й нам критично необхідно розвивати якісні підземні простори – комфортні укриття, де можна тривалий час навчатися і перебувати. Обговорення потенційного «припинення вогню» знижує готовність партнерів вкладати у подібну інфраструктуру, проте саме вона є фундаментом для будь-якої освітньої діяльності. Навіть психоемоційні підтримувальні програми потребують безпечного середовища.
Отже, ми плануємо й надалі співпрацювати з партнерами, пояснюючи важливість контексту, та наполягати на створенні підземних просторів і гнучких форматів, які підтримують безперервний доступ до освіти. В окремий фокус візьмемо програму UActive — ініціативу для старшокласників із прифронтових територій, що залучає молодь до відновлення громадського життя і стимулює реалізацію їхніх власних проєктів.
А.П.: Для нас важливо підтримувати підходи, які вже довели свою ефективність. У гуманітарній освіті прості заходи, як-от «продуктові набори» чи робота виключно з софтовими програмами, не створюють довготривалої стійкості. Ми маємо чітке розуміння того, що працює, і прагнемо, щоб наші партнери це усвідомлювали.
Наші пріоритети на найближчий час:
- облаштування укриттів, які відповідають вимогам тривалого перебування та навчання;
- підтримка «Вуликів» у регіонах, де немає інших доступних альтернатив;
- пошук шляхів продовження освітньої діяльності навіть у змінних та складних умовах.
Ми розбудовуємо інфраструктуру з урахуванням реалій кожного окремого населеного пункту й доповнюємо її сучасними освітніми програмами. Водночас стає дедалі очевиднішим, що слід значно більше інвестувати у підтримку людей. Кількість шкіл чи укриттів можна порахувати, а ось рівень виснаження вчителів і тьюторів – ні. Вони тримаються, проте ресурси мають межі, тому потрібні не одноразові тренінги, а системні механізми підтримки.
Таким чином, сьогоднішня українська освіта стає багатофункціональним простором, який не тільки передає знання, а й виконує ключову соціальну роль, зміцнюючи громади під час надзвичайних обставин. Фонд savED продовжує свій вклад у підготовку такого середовища, адаптуючись до викликів війни та підтримуючи розвиток нового покоління у непростий період історії.
