Наталія Карпенчук-Конопацька
2025 рік, що минає, обіцяє в певному сенсі стати роком жінки-лідера. У березні Намібія отримала свою першу президентку. У жовтні жінка вперше стала прем’єр-міністром Японії. У листопаді жінка була обрана президентом Ірландії, причому її головним суперником також була жінка.
Зараз жінки очолюють держави або уряди в Данії, Ісландії, Індії, Італії, Мексиці, Перу, Швейцарії та Таїланді. Представництво жінок у парламентах досягло нового максимуму — понад 27%, а частка жінок-керівників у рейтингу Fortune 500 найбільших компаній світу досягла рекордного, хоча й все ще незначного, показника в 6,6%.
Однак довіра до лідерських якостей жінок залишається на колишньому рівні, пише Bloomberg. Нещодавно опублікований щорічний Рейк’явікський індекс лідерства практично не змінив свою оцінку жінок-лідерів у порівнянні з минулим роком, коли індекс впав до найнижчого рівня з моменту його першої публікації у 2018 році. У країнах «Великої сімки» лише 45% опитаних заявили, що були б «дуже задоволені», якби жінка очолювала уряд. Менше половини сказали те саме про жінку, яка обіймає посаду генерального директора великої компанії.
Ця інерція відображає приховану проблему недовіри, яка досі переслідує жінок при владі. І це вказує на те, що, попри видимий прогрес у досягненні гендерної рівності, залишається безліч невидимих бар’єрів.
Про проблеми та аспекти жіночого лідерства в Україні 
розпитало Наталію Карпенчук-Конопацьку, президентку та засновницю «Жіночої ділової палати України».
На вашу думку, чому ми часто бачимо і чуємо обговорення теми жіночого лідерства, але ніколи – чоловічого?
– Лідерство еволюціонувало і перестало бути прерогативою чоловіків. Бо це вже більше не про владу, а про ефективні стратегії, служіння, відповідальність, гнучкість у прийнятті рішень, емоційний інтелект та ще багато інших компетенцій.
Лідерство чоловіків історично сприймалося як норма за замовчуванням, а коли явище домінує, його не виводять в окремий ранг та як термін.
Лідерство жінок обговорюють як відповідь на структурну нерівність у доступі до влади, кар’єрних «ліфтів», ресурсів та видимості. OECD (Organisation for Economic Co-operation and Development) і надалі прямо фіксує, що жінки в Україні недопредставлені на рівнях ухвалення рішень, і саме це й підживлює дискусію про бар’єри та інструменти їх зняття.
Квоти для жінок: «за» і «проти»
Чи не здається вам, що такі заходи, як, наприклад, введення квот для жінок у парламентах, у радах директорів компаній тощо, – це лише прагнення підфарбувати фасад без ремонту аварійної будівлі?
– Зовсім ні. Нам ще дуже далеко до гендерних паритетів у законодавчій владі, проте це доволі ефективні кроки до подолання ізоляції жінок від участі у політичному житті. Це також про залучення жінок до прийняття політичних рішень, гарантування участі жінок в органах влади.
До прикладу, частка жінок в уряді Фінляндії – 60%, Бельгії – 55%, Естонії – 50%, Франції – 50%. В українському уряді з 21 міністра лише 5 – жінки.
До речі, про «аварійність» – на вашу думку, ситуація з жіночим лідерством зараз заслуговує на такий епітет?
– Насправді у більшості сфер ситуація з жіночим лідерством радше нерівномірно модернізована. Прогрес є, але він крихкий та нерівний за секторами. Жінки в Україні стикаються з суттєвим розривом в оплаті праці – їхній середній заробіток на 18,6% нижчий, ніж у чоловіків. Це означає, що для досягнення аналогічного рівня доходу їм доводиться працювати більше. Протягом життя це накопичується у додаткові 6,5 року трудової діяльності.
Відповідно до результатів дослідження, проведеного державною установою «Інститут економіки та прогнозування Національної академії наук України», однією з головних причин гендерного розриву в оплаті праці в Україні є високий рівень гендерної сегрегації на ринку праці = горизонтальної та вертикальної. Чоловіки переважають на керівних посадах, жінки – у галузях та видах діяльності з більш низькою доданою вартістю або на посадах з нижчим рівнем оплати праці.
Я завжди люблю наводити приклади того, як правило, коли ми говоримо про обслуговуючий персонал – прибиральників, касирів, бібліотекарів, то ми рідко уявляємо на цих посадах чоловіків, а коли говоримо про голів адміністрацій, мерів міст, суддів, ректорів, то ми знову ж таки рідко уявляємо там жінок, бо вони на цих посадах є, але ж у критично малій кількості.
Війна та лідерство жінок в Україні
Якщо говорити про жіноче лідерство в Україні, то, на мій погляд, повномасштабна війна значно додала йому значущості. Наскільки ви згодні з цим?
– Звісно, і це сталося через масове переформатування ролей: у волонтерстві, бізнесі. І саме це зробило жіноче лідерство більш видимим і практичним.
Це сталося через дефіцит людських ресурсів і відповідно через зростаючу роль того, хто може організувати процеси тут і зараз.
У тому, що Юлія Свириденко зараз є прем’єр-міністром України, є якась значущість гендерного чинника, чи це відображення її універсальних до гендеру людських якостей і компетенцій?
– У цьому конкретному випадку – це питання компетенцій, а не гендерного чинника. Зрештою, лідерство жінок ми не окреслюємо через надання їм особливих преференцій, а швидше крізь призму подолання стереотипів.
У розвинених країнах зараз багато жінок-лідерів, але дослідження показують, що довіра до них падає. На вашу думку, чому так відбувається?
– Якщо спростити, то працює парадокс «видимості»: жінок у керівництві стає більше, але очікування та стандарти суворіші; політична і культурна поляризація та хвилі реакції проти змін; подвійні медійні стандарти (тон, зовнішність, більше другорядного замість змісту).
Наталія Карпенчук-Конопацька
Це знову ж таки, більше про мовчазну прогалину у довірі, яка досі переслідує жінок при владі та на керівних позиціях, і це ще один доказ того, що, попри видимі успіхи в гендерній рівності, залишається багато невидимих бар’єрів та стереотипів для жінок, які й надалі потрібно долати.
Особливо, коли країни перебувають у періоді криз та конфліктів, у суспільств з’являється запит на «сильну руку», і це завжди мається на увазі чоловік-управлінець.
Але це у жодному разі не про те, що жінки не справилися з управлінням з погляду ефективності.
Ми з вами говорили, що в умовах війни роль жінок в Україні значно зросла. Щоб ця значущість збереглася після нашої перемоги, що потрібно було б робити, або продовжувати робити, вже зараз?
– Роботи, звісно, ще багато, але потрібно закріплювати не «образ», а практики та інституції.
Прозорі конкурси на призначення, щоб жінки асоціювалися не з виділеним їм «квотним місцем», а з якістю управління.
Має бути якісна інфраструктура догляду – дитсадки, гнучкі формати, підтримка батьківства – це напряму впливає на кар’єрну траєкторію.
У сільській місцевості в Україні мешкає 15 млн осіб, більша частина з них — жінки, значна частина з яких через відсутність якісної інфраструктури догляду займається виключно доглядовою працею, а це втрачений потужний економічний ресурс для держави.
Гендерно чутливе відновлення, щоб жінки були не бенефіціарками, а співархітекторками рішень у напрямках та галузях.
Видимість кейсів – системно показувати, як це було зроблено – управлінські практики, цифри, результати, бо довіра тримається на доказах.
Важливим є долання гендерних стереотипів.
І кожного разу, коли ми чуємо, що у світі усе з цим ОК (так іноді видається на перший погляд), то пам’ятаймо, що, згідно з оцінками експертів, потрібен 131 рік, щоб досягнути гендерних паритетів.
Подякувати 🎉
