Влад Велетень – про травму, службу в ЗСУ, порятунок від ракети, причини відходу з Динамо та дебют у збірній. Відверте інтерв’ю для УФ» одного з лідерів Полісся.
Він повернувся з війни у футбол, пережив важку травму, дебютував у національній збірній і принципово обрав життя в Україні. Владислав Велетень — один із тих футболістів, чия кар’єра вимірюється не лише матчами й трансферами.
В ексклюзивному інтерв’ю для сайту «Український футбол» ми відверто поговорили про службу під час повномасштабної війни, момент, коли ракета впала за кілька метрів, відновлення, складні рішення у Динамо, трансфер у Полісся, роботу з Русланом Ротанем, фотографію з Усиком і власне розуміння відповідальності футболіста в країні, що воює.
«Розумію, що пропущу багато ігор»
— По-перше, як ти себе почуваєш?
— Все нормально. Сьогодні зняли шви. Ще десь три тижні не можна буде ступати на ногу, а потім вже почнеться повноцінна реабілітація.
— Пам’ятаєш, про що перше подумав, коли травмувався?
— Що не хочеться пропускати матчі… Що це невчасно, бо ми якраз мали виїжджати на гру. Було дуже прикро. Шкода!
— Вже пройшло декілька тижнів. Як зараз моральне самопочуття? Як себе налаштовуєш?
— Трошки важко, тому що не можеш ходити і лежиш вдома 24/7. Нікуди не вийдеш, хіба раз у три дні — подихати повітрям. Тому таке… Звичайно, я розумію, що пропущу багато ігор. Це близько двох місяців чемпіонату, тобто ігор 6-7 пропущу стовідсотково. А далі вже будемо дивитися по реабілітації. Можливо, мені легше тільки тому, що це не перша важка травма і я знаю, як треба діяти. Колись я вже мав серйозне пошкодження і рік не грав.
Владислав Велетень. Фото: ФК Полісся
«Коли ракета падає поряд — ці емоції не описати»
— Ти один із небагатьох футболістів, які справді служили під час повномасштабної війни. Як виглядали перші дні в армії? І коли усвідомив: «Це — не тренування, це — війна»?
— Усвідомлення прийшло одразу. Ми знаходились у Києві і бачили, що відбувається: люди стояли з табличками, аби виїхати в будь-якому напрямку, вокзали забиті, паніка. Все летіло, вибухало. Тому жодних думок, що це «тренування», не було.
— Відомо, що ти ледь не загинув під час обстрілу: ракета впала саме там, де ви щойно були. Що пам’ятаєш про цей епізод? І як це — мати, можна сказати, другий день народження?
— Звичайно, коли «прилітає» поряд — ці емоції не описати. Коли все закінчується, ви сидите, п’єте каву, хтось курить — і розумієте, що з вами все добре, ви вижили… Це такий адреналін, ейфорія, відчуття життя на повну. У повсякденному житті таке важко відчути.
«Десь о четвертій ранку, коли залишалось 200 кілометрів до Києва, я заснув і машину трохи викинуло на узбіччя»
— Є історія, що по дорозі до Краматорська, оформлюючи документи перед матчем (здається, з Динамо), ти заснув за кермом і вилетів у кювет. Це правда?
— Не вилетів, але майже заснув. Звільнення зі служби — це нешвидкий процес. Хто служив у підрозділах чи поліції, знає, що таке обхідний лист. Я повернувся, ще не звільнився до кінця, але мене одразу подали в заявку на матч з «Динамо». Ми вирішили, що я маю бути з командою, підтримати хлопців. Але мені зателефонували і сказали, що я маю бути в Краматорську, щоб оформити документи.
Одразу після гри я сів у машину — і до Краматорська, це десь 700 кілометрів. Там цілий день вирішував питання з командиром бригади щодо форми та документів. Ввечері треба було повертатися в Київ, бо вихідний я провів у дорозі, а зранку вже тренування. Десь о четвертій ранку, коли залишалось 200 кілометрів до Києва, я заснув і машину трохи викинуло на узбіччя. Я прокинувся, зрозумів, що треба зупинитися. Поспав — і поїхав далі.
— Після такого епізоду чи були думки, що все може закінчитися будь-якої миті?
— Не сказав би, бо ти швидко на автоматі вирулюєш і тільки потім розумієш, що сталося. Доїжджаєш до найближчої заправки, спиш 2-3 години і їдеш далі. А щодо того, що футбол може закінчитись… Ти розумієш, що йде війна. Коли служиш, взагалі не знаєш, чи зможеш повернутися. Футбол — це такий спорт, де не можна зробити довгу паузу.
Є професії, де можна пропустити пару років і повернутися. Але спорт, на жаль, не прощає пауз. Якщо пропускаєш хоча б пару місяців — це великий стрес, і не факт, що повернешся на свій рівень. А якщо рахунок йде на роки, то про футбол можна забути.
— Саме така зараз ситуація складається навколо Михайла Мудрика (щодо чуток про армію — прим. УФ). Все вже так затягнулося трохи.
— Так, це важко. Але коли ти в армії, ти навіть не можеш підтримувати форму. А в його ситуації це можливо. Повернутися реально, хоча доведеться починати з рівня, нижчого за той, на якому він був. Але я думаю, що він завжди буде на висоті.
Михайло Мудрик. Фото: Getty Images
«Дублів не було, а в першу команду Динамо двері були зачинені»
— Чи маєш, як вихованець Динамо, своє пояснення, чому в структурі киян іноді відбуваються дивні рішення щодо молоді? Ходили чутки, що причиною твого відходу були неігрові моменти.
— Там було багато факторів. Я рік був травмований, переніс дві операції. Повернувся якраз на останні пів року контракту, які провів непогано, але цього було замало. Двері у першу команду для багатьох тоді були зачинені. З нашого віку пробився тільки Забарний. Була велика конкуренція, це ще часи перед великою війною: інші бюджети, легіонери.
Якби існував дублюючий склад, гадаю, ми б продовжили контракт, і я мав би ще два-три роки, щоб довести свою корисність. Але дублів не було. В Чорноморець, де тоді тренером був Мороз, мене брати не захотіли, а залишатися без практики я сам не хотів.
— В мене є інформація, що нібито перед підписанням контракту з Поліссям Колос подвоїв твою зарплату, щоб відповідно житомиряни ще раз подвоїли суму. Це така подяка за те, що ти погодився грати в них за відносно невелику зарплату спочатку?
— Ні, взагалі не так. Я навіть вперше чую про таку схему. Ми дуже довго розмовляли з Колосом про контракт. Коли я підписував угоду з ковалівцями, була зацікавленість від інших, але чіткої пропозиції з сумою, яку хотів клуб, не надходило. Перемовини тривали місяці три, якраз коли я повернувся зі збірної. Колос для мене рідна команда, ми пішли одне одному назустріч. І буквально за два тижні до закриття трансферного вікна з’явилися три пропозиції: дві з України і одна з-за кордону – від шотландського Абердіну.
— Наскільки серйозною була пропозиція з Шотландії?
— Все було чітко: дзвінок, розмова з керівниками. Але там все складніше, ніж в Україні. Наскільки я розумію, трансфер мала узгодити Рада (робоча віза/дозвіл — прим. УФ.). Особисті умови ми погодили, але перша пропозиція шотландців була вдвічі меншою, ніж хотів Колос. Потім з’явилася пропозиція від Полісся. Коли я про це дізнався, одразу сказав, що хочу туди.
«Мені просто було приємно, що команда мене хоче і готова заплатити гроші»
— Твій трансфер у Полісся оцінювали приблизно в мільйон доларів. Яка твоя особиста історія цієї цифри?
— Чесно, я не дивився на це. Все відносно. Не завжди ціна футболіста відповідає його грі: бувають обставини, коли гравця можна купити дешевше або, навпаки, переплатити. Футболіст не має на це зважати. Мені просто було приємно, що команда мене хоче і готова заплатити гроші. Я знав, що тренер хоче мене бачити, і був радий приїхати.
— Ти казав, що хочеш жити саме в Україні. Якби пропозиція з-за кордону була кращою фінансово, ти б поїхав?
— Якщо пропонують їхати в топ-чемпіонат, де рівень набагато вищий за український, від такого не відмовляються. Але якщо брати рівнозначні пропозиції, то я обрав Полісся. Клуб швидко розвивається, щороку прогресує великими кроками. Тут є всі умови для зростання. Плюс, я дуже люблю Україну, хочу тут жити. Мені подобається Київ. Зараз важкі часи, але куди б я не приїхав — на збори чи ігри за кордоном — розумію, що не хотів би бути там більше ніж пару днів.
— Ти отримуєш багато ігрового часу. Що стало ключовим: робота в залі, швидкість, психологія?
— Я йшов до тренерського штабу, з яким вже працював. Я розумів їхній футбол і чого вони хочуть від моєї позиції. Знав, що тут зможу розкрити свої сильні якості. Кращого варіанту для мене не було.
— А яка найбільш важлива розмова з Русланом Ротанем відбулася вже після переходу?
— Розмов було багато: і підтримка, і пояснення. Після операції він мені зателефонував, підтримав. Сказав, що така наша футбольна доля. З Русланом Петровичем завжди приємно спілкуватись, тим паче він має величезний авторитет в українському футболі.
— Чи давав президент клубу Геннадій Буткевич якісь поради чи настанови після переходу?
— Неформального спілкування не було, тільки вітання з днем народження.
Геннадій Буткевич. Фото: ФК Полісся
«Станцюй або заспівай — це хвилинка ганьби»
— Ти казав, що коли карʼєра була на паузі через службу, то навіть мріяти не міг про збірну. Як дізнався про дебютний виклик?
— Мене замінили в матчі з Полтавою, сказали йти грітися у роздягальню. Туди зайшов менеджер і повідомив новину.
— Яка була перша думка?
— Звичайно, це великі емоції, мрія збулась. Але коли ти йдеш до цього певний час, поступово граєш краще, то апетити зростають. Потрапив раз — хочеш наступного. Хочеш грати так, щоб викликали постійно.
— Наскільки легко було працювати з тренерським штабом Сергія Реброва?
— Хвилювань не було. Після повернення із ЗСУ у футболі взагалі хвилювання зникли. Я знав багатьох футболістів, з кимось грав за молодіжку Динамо. Плюс зі мною їхали хлопці з Полісся, я добре знав тренера Альберто ще з академії Динамо. Тому їхав спокійно.
— Хтось зі збірників здивував поведінкою поза камерами?
— Здивували хіба що своєю простотою. Ніхто не поводився як зірка, всі спокійно спілкувалися. Звичайні люди. До речі, на дебютному виклику не давали завдань на кшталт «станцюй або заспівай». Знаю, що раніше таке було, але це скасували. Я б, напевно, відмовився. Уявіть: вас тільки викликали, ви один перед цілою командою, ще й голосу немає… Як на мене, це хвилинка ганьби.
— Хто з футболістів на твоїй позиції у світі тобі імпонує?
— На даний момент дуже сильні Доку та Ямаль. Ще відзначу Дуе з ПСЖ. Це трійка вінгерів, які володіють тими якостями, які, я вважаю, повинен мати футболіст мого амплуа.
«Усик — спортсмен з великої літери»
— Чи не перетинались з Олександром Усиком у контексті клубу?
— Ще ні. Але я недавно знайшов фото: коли був у Колосі десь у 2021 році, ми їздили на збори до Туреччини, і він якраз приїхав у наш готель. Тоді я попросив зробити з ним фотографію.
— Що б ти особисто перейняв у Олександра?
— Це спортсмен з великої літери. В одному інтерв’ю він розповідав: встаєш о шостій ранку — і йдеш на тренування. Коли холодно, дощ тече по спині, і тобі найбільше не хочеться йти, але ти йдеш. Завдяки такому характеру спортсмен стає чемпіоном. Ти зі дня в день роками виконуєш свою справу, плекаючи надію на успіх. Спочатку спортсмен нічого не заробляє, він просто дитина, яка йде тренуватися. Часто бувають невдачі, але до вершини доходить той, хто не зупиняється. Усик — яскравий приклад.
— Знаю, що твої батьки вперше були на стадіоні Полісся 30 листопада. Які враження?
— Мамі дуже сподобалась атмосфера. У нас шалені фанати, підтримка неймовірна. В Ковалівці теж приходили люди, але це не Житомир. Вона була дуже задоволена.
Олександр Усик. Фото: ФК Полісся
«Нам, чоловікам, не обов’язково виставляти в Інстаграм все, що ми купуємо чи куди йдемо»
— Чи вважаєш, що футболіст УПЛ має жити показово скромно під час війни?
— У кожного своє розуміння скромності. Я вважаю, що людина повинна допомагати армії. А скромно чи ні… У Києві в п’ятницю в дорогі ресторани черги, чеки великі, машини дорогі. Я дивлюся на те, чи людина порядна і чи допомагає вона ЗСУ. У нас в команді багато хто допомагає, але не всі публічно звітують.
Нам, чоловікам, не обов’язково виставляти в Інстаграм все, що ми купуємо чи куди йдемо. Якщо у когось руки тремтять і він не може не виставити — це його проблема. Часто це йде від дівчат. Треба пояснювати своїй дівчині: це не просто фото, це бачать люди. Коли багато хто живе скрутно через війну, а ти маєш можливість жити краще — не етично це висвітлювати.
— Яку рису характеру вважаєш найсильнішою у собі?
— Важко виділити одну. Вважаю, що треба залишатися справжнім чоловіком і порядною людиною.
— Твій молодший брат також займається футболом. Що ти йому радиш?
— Він ще маленький, зараз в академії Лівого берега. Я йому пояснюю: є більш талановиті, є менш, але вирішує праця. Якщо з 12-14 років працювати більше за всіх, жити на полі, це дасть плоди. Я пам’ятаю себе: ми залишалися після тренувань, а у вільний час я обходив усі 5 полів у радіусі дому — де грали, там і я. Хто живе мрією, той працює.
— Куди б поїхав у відпустку, якби не війна?
— Зараз поїхав би в Буковель. А якби були відкриті кордони — хотілося б на море, Мальдіви, наприклад. І ще хотів би побачити Америку.
— Три речі, які завжди береш у поїздки?
— Оскільки останні роки поїздки тільки футбольні, то це бутси, щітка і PlayStation. Приставку беру завжди.
— Що для тебе розкіш?
— Зібрати всіх близьких разом. У всіх багато роботи, хтось не в Києві. Зараз я б хотів вивезти батьків з братом до Буковелю.
— Кому дзвониш перед прийняттям важливих рішень?
— Дівчині, батькам. Але останнім часом намагаюсь приймати рішення сам, особливо у футбольних справах. Так легше.
— Що б ти побажав українцям у цей важкий час?
— Не втрачати оптимізму. Знаходити маленькі радості. Я, наприклад, люблю гуляти зранку з собакою, пити каву, зустрічати схід сонця. У таких нематеріальних речах можна знаходити настрій. Ну і, по-друге, сил. Не буду казати «терпіння», тому що є речі, які не треба терпіти — за них треба боротись.
Читайте по темі:
