Інтерв’ю з переможницею Книги року ВВС Лєною Лягушонковою

Тут такі тонкощі – найперше ця вистава вийшла польською, і вона називалась “Moj standar zasikal kotek”. Якщо доколупуватися до мишей, то прапор і штандар – це трішки різні речі. Прапор – це більш про країну, а штандар може бути там у когось вдома чи у військовому підрозділі. Але видавці вирішили залишити “прапор”.

ВВС: Якими були реакції читачів та рецензентів на книгу? Чи було щось неприємним?

Лєна Лягушонкова: Я просто прийшла школу театральних відгуків, тому знала, на що підписуюсь.

Це процес роботи, люди можуть побачити зовсім не те, що ти там закладаєш, і це їхнє право. Звичайно, є відгуки дописувачів, де мені хочеться прибігти і написати “Ні, це все не так”.

ВВС: Я читала, що іноді читачі не могли повірити, що деякі сцени книги списані з реального життя.

Лєна Лягушонкова: Це залежить від фокуса, досвіду. Я справді рада, що для деяких людей це жесть. А люди старші кажуть іноді, що я ще досить пом’якшила. Я бачила якось у відгуку, що у героїні не благополучна родина.

Це досить добре, що люди так сприймають, тому що у наш час це була супер благополучна родина. Два батьки. Обидва працювали. Ніхто не хворіє, ніхто не хворіє на алкоголізм, нема фізичного насильства, нема сексуального насильства.

Так, деякі кажуть, що жорстоко, інші впізнали себе. Спектр реакцій – від бажання пожаліти до приємних спогадів і слів “у нас теж так було”.

ВВС: Що все ж таки змушувало пом’якшувати?

Лєна Лягушонкова: Щось зупиняло, не хотілося прям перегнути.

ВВС: У відгуках зустрічається також думка, що це книга про радянське минуле. А дехто навіть каже, що ви не можете про це писати, бо народилися наприкінці існування СРСР.

Лєна Лягушонкова: Я не закладала це як основну тему, але думаю, що все має двоїсту природу. З одного боку, в нас є та дитинство, юність. Їхні географію і час ми не обирали. У нас іншого дитинства, юності не буде. Це природний процес, що нам хочеться згадувати ті предмети, які були в той час.

Ту моду, серіали, іграшки. Це такий досить популярний тренд, загальносвітовий. Зараз я вже бачу такі ностальгічні тренди по нульових – повертаються сумки-багети, джинси скінні з заниженою талією, оце все.

Для мене це більше пострадянське. Я це пам’ятаю, ще коли була дитиною.Мені видається, казати, що я не можу про це писати, це такий спосіб газлайту, затикання рота. А якби я хотіла написати про лицарів? Що я можу знати про них? Ну, не знаю.

ВВС: У книжці дуже багато згадується про родину героїні. Маму, інших родичів, сусідів. Як ваші близькі відреагували на такий відвертий текст?

Лєна Лягушонкова: Є в драматургів таке прислів’я: “Хороша вистава – це та, яку не можна показати мамі”.

ВВС: Мама не читала книжку?

Лєна Лягушонкова: Я забороняю. Я на п’єси забороняю ходити. Вона була на одній зі своїми колежанками, але це була патріотична вистава.

Це, знаєте, як в казці “Синя борода”, що от ти всі книжки бери, а цю не бери, бо будеш покарана.

ВВС: А крім мами, якісь інші родичі, друзі?

Лєна Лягушонкова: У мене просто така ситуація, що я не спілкуюся з іншими родичами.

ВВС: Як після всіх заборон та обмежень дитинства і юності ви все ж наважилися відверто говорити про реалії, про ці іноді жорсткі сцени?

Лєна Лягушонкова: Треба сказати, що це все ж таки художня книжка.

Я бачила, що там пишуть, що книга автобіографічна. Там є моменти автобіографічні, дійсно. Але так само в інших моїх п’єсах, не автобіографічних, я пишу про себе. У мене є п’єса “Кортес”, вона про іспанських конкістадорів. Я, звичайно, не народилася в 1520 році, але там багато особистого.

А щодо сміливості та страху, мені здається, в цьому і полягає творчість. Звичайно, ми всі хочемо бути хвальоними, хочемо подобатися.

Тому я намагаюся не шукати таких легких шляхів. Не знаю, виходить в мене чи ні, але хоч на якийсь міліметр ти повинен вступити на територію, куди ще ніхто не заходив.

Я пишу книжки і п’єси, які б я хотіла сама читати або дивитися. Перед тим як їхати на резиденцію у Фінляндію (там авторка працювала над романом – Ред.), я прочитала трилогію данської письменниці Туве Дітлевсен.

Вона так просто пише про своє життя. І я дуже захопилася нею.

Мені захотілося це почитати на українському матеріалі, бо мені дуже не вистачає такої прози.

ВВС: Ви пишете п’єси вже багато років. Як ви відчули для себе різницю між драмою і прозовим твором?

Лєна Лягушонкова: З одного боку драма дає більше свободи. Та вона ж і обмежує. Драма не друкується.

Невеликий відсоток драми доходить до сцени.

Кінцевий продукт залежить від багатьох факторів: режисера, театру, акторів, актрис, художника, художниці, сприйняття вистави. Якщо це буде дуже хороша вистава в якомусь театрі не френдлі до цього режисера, ця вистава, скоріш за все, спочине в Бозі.

І так само щодо тем. Театри не супер відкриті до якихось нових тем, де ти можеш експериментувати. Наприклад, я хотіла робити п’єсу про італійський фашизм. Якщо пропонувати таку тему в театр, перше буде питання: “Як ми будемо продавати п’єсу про італійський фашизм?”.

Напевно, максимум це може бути комедія. Такоє. З іншого боку, п’єса дає свободу – ти хочеш писати про італійський фашизм, але не хочеш з ним жити два-три роки. Максимум я писала п’єсу від одного дня до одного року.

Роман – це переважно твій соло виступ. А з іншого боку – живеш з цим досить довго.

Різниця ще в тому, що для мене в драматургії оповідач не дорівнює герою. А в книзі – не знаю, правда.

ВВС: Це складно зрозуміти однозначно, бо книга автобіографічна, але водночас художня.

Лєна Лягушонкова: Є таке слово автофікшн. Я описую, що я народилася в тому селі, я вчилася в тій школі, у тому університеті. Це от те, що з біографії. Все інше – простір для того, що я можу вигадати.

ВВС: Ви розповідали, що виписували книжку три місяці. Там дуже багато деталей. Ви проводили якийсь додатковий пошук інформації? Чи все з пам’яті?

Лєна Лягушонкова: Опис деталей для мене і є мета. А книжка – це лише привід, вся інша фабула.

У мене текст народжується від того, що, наприклад, хочу описати чайник. Але розумію, що чайник, скоріш за все, нікому не буде потрібен. Я описую чайник у своєму природному інтер’єрі на печі, на плиті. Тут заходить хтось, чайник свистить, його не вимикають. Чому? Чайник може піти з цієї історії, а історія залишиться.

Я навпаки намагалася уникати додаткових джерел по цій темі, щоб не розмити свої. Але, мені здається, все одно це важко і щось додається.

І це вже стає таким новим фольклором.

Напевно, те, що було в дитинстві, запам’ятовується найбільше

ВВС: У книзі є нецензурна лексика, відверті сцени. Це було свідоме рішення?

Лєна Лягушонкова: Іноді про вистави кажуть, що матюки – це російське. Але ми цим наче визнаємо, що російська мова давніша.

Я ніде не зустрічала, щоб люди за кордоном десь в театрах обговорювали матюччя, лексику якусь. Звичайно, ти їх використовуєш. Коли воно не на своєму місці, це дратує. Але так само дратує якісь слова ґречності, де це недоречно.

ВВС: Коли згадуються імена і прізвища – це справжні люди?

Лєна Лягушонкова: І так, і так. До прикладу, є реальна подія про одну людину, а ім’я інше. Намагалася не писати справжні там, де треба було убезпечити себе. Вигаданих теж багато, всяких кумів, про яких ти щось трохи чуєш з дитинства.

Навіть якщо людина реальна, для мене це персонаж.

Письменник – це як лудоман. Все виносить із дому. Письменник в родині, горе в родині. У цьому щось є. Жарт, який жарт лиш на половину: все, що сказано в присутності автора, є його власністю.

ВВС: Чи були якісь сцени, які ви писали з дискомфортом?

Лєна Лягушонкова: Звичайно. Скажу чесно, я все пишу з дискомфортом.

Я все роблю максимально до дедлайну, щоб просто не було часу переписувати. Мені дуже важко перечитувати свої інтерв’ю, п’єси. Мені дуже боляче, коли потрапляю на свої якісь старі читання п’єс. Думаю: “Боже, як? Який дурак це писав. Яке воно кончене, просто”.

Для мене писання – це максимально некомфортно.

ВВС: Героїня книги від самого дитинства дуже хвороблива. Мама її береже, лікує різними методами, водить навіть до психіатра. Це перебільшення чи реальність?

Лєна Лягушонкова: Вегето-судинна дистонія – це такий звір, якого зараз ніхто не знає, але раніше її ставили буквально всім підряд. Зараз кажуть, що це дуже модний трендовий діагноз, як РДУГ.

Розлад дефіциту уваги і гіперактивності. Я ветеранка цього руху. У мене цей діагноз був, ще коли він називався гіперактивний синдром.

ВВС: Вам реально підсипали до їжі препарати проти гіперкінестетики? І ці історії про авіаційний бензин реальні? Я коли це читала, виникало питання: “Що це і як це взагалі можливо?”.

Лєна Лягушонкова: Ви ж пам’ятаєте, які передачі були в той час? Авіаційний бензин – це ще не найгірше.

ВВС: Де його брали люди?

Лєна Лягушонкова: Ну, в знайомих, як всюди.

ВВС: А його треба було пити?

Лєна Лягушонкова: Мама каже змазувати горло, але я пам’ятаю, що заливали. Тут показання не сходяться, розумієте?

Свою героїню я щедро нагородила своїми хворобами.

ВВС: То все ж таки, це не перебільшення.

Лєна Лягушонкова: Хворобливість була присутня.

У театральному середовищі знають, і це моя принципова позиція. Я зробила coming out – у мене офіційний психічний діагноз, біполярний афективний розлад.

І це дуже сильно впливає на графік роботи передусім.

Ти можеш набрати проєктів, бути супер продуктивним, а потім випасти на пів року.

ВВС: Чому вирішили про це говорити публічно?

Лєна Лягушонкова: Бо знаю багато людей, які страждають на різні психічні захворювання і соромляться. Або бояться проявів хвороби, звертатися до спеціалістів за лікуванням.

Цей розлад має два типи.

У мене той тип, де максимальний розколбас між піком манії та піком депресії. І на цих піках ти працювати просто не можеш.

У манії тебе все цікавить, хочеться спілкуватися, ти максимально у своїй екстраверсійній формі, але ти не продуктивний, не можеш сконцентруватися на чомусь одному. І ти коїш такі речі, за які потім може бути соромно. Типу, (тьфу-тьфу, я не брала) береш кредити, граєш в якісь азартні ігри, стрибаєш з гори з парашутом, якісь такі глупоти.

Депресивна фаза, навпаки, не можеш нікого бачити, включаючи себе. Максимально стан такого овоча.

Продуктивний більш-менш час, коли ти можеш нормально працювати, це стан ремісії. Тоді ти схожий на адекватну людину, яка нормально спілкується, не записується на 15 курсів і не бере квитки до Ріо-де-Жанейро в кредит.

ВВС: Над чим плануєте працювати далі? Чи будуть ще прозові книги?

Лєна Лягушонкова: Я б хотіла багато. Але зараз мені треба позакривати свої борги по драмах. Це, як мінімум, дві-три п’єси.

А щодо книги, я б хотіла написати якийсь максимальний жанр.

Я усвідомлюю, що навряд чи я напишу любовний роман, але якийсь ретро детектив, наприклад. Щось з описанням епохи, історичне, нехай не глибоке, але от щось з жанрами.

Другу книжку, мені хочеться, спробувати зробити такою, щоб усі герої були вигаданими.