Інтервʼю Володимира Кравчука, виконавця головної ролі у фільмі Ти

Володимир Кравчук – актор театру і кіно, військовослужбовець. Виконавець головної ролі у фільмі “Ти – космос”, який за підсумками прокату став другим найкасовішим українським фільмом 2025 року. Нині Володимир Кравчук працює на військовому телебаченні “Армія TV”. До того, з 2022 року, служив у піхоті кулеметником. Суспільне зустрілося з Кравчуком наприкінці року на тлі успіху “Ти – космос”. Про те, чим цей фільм особливий, як відрізняються героїзм на війні та в голлівудському кіно, а також про те, як культура допомагає переживати складні часи, Володимир Кравчук розповів у проєкті “Ремовська Інтервʼю”. Відеоверсію розмови дивіться тут.

Коли ми з вами записуємо це інтерв’ю, прокат “Ти – космос” ще триває, а з ним і тисячі, без перебільшення, захоплених відгуків у соцмережах. Для вас як для виконавця головної ролі, припускаю, цей рік точно був особливим. Як вам реакції на фільм?

Приємно, звісно. Неочікувано. Я не думав, що стільки людей будуть його одне одному рекомендувати. Суджу по собі, бо навіть якщо фільм сподобався, рідко коли я аж хочу написати: “Класний фільм, зверніть увагу”. Тому мені дуже приємно, що люди саме так висловили захоплення цим фільмом – рекомендували його іншим.

В чому, на вашу думку, секрет? У чому запорука успіху “Ти – космос”?

Не знаю. Можна припускати, що фільм дає можливість відчути різні емоції від смутку до радості. Зараз у нас такий складний час, ми закриваємося від важких емоцій, стаємо дещо зашкарублі, щоб не пропускати крізь себе весь цей біль. Можливо, цей фільм дає альтернативу. Наче каже: “Це не твоє життя. Ти можеш тут розслабитись. Просто довірся цьому фільму. Ми зараз посміємось, а потім, можливо, і поплачемо”. І люди наче спускають цю емоційну напругу, дозволяють собі випустити її. Можливо, навіть і заплакати.

Режисер Павло Остріков працював над фільмом “Ти – космос” 10 років. Круто, якщо ти створював фільм 10 років і потім відчуваєш таку віддачу від людей. Чи можна про вас казати, що після успіху фільму ви прокинулися знаменитим?

У мене була певна впізнаваність і до того – я був задіяний у комедійних проектах на кшталт “Мамахохотала”, в серіалах з’являвся. Тому я сказав би, що просто стало більше впізнаваності. Вона не надокучлива, не обтяжує. Просто люди мені посміхаються, іноді хочуть зі мною сфотографуватись чи просто привітатись. Це поки що не змушує мене вдягати темні окуляри, капюшон і ховатись.

А які, до речі, українці як аудиторія? За голлівудськими зірками прямо, буває, полюють, вимагають уваги. Українці в цьому плані які?

Мені здається, більш тактовні. Коли до мене підходять, завжди перепитують, чи це не буде порушенням моїх кордонів, чи буде нормально, якщо зі мною заговорять або сфотографуються. Після “Ти – космос”, до речі, побільшало людей, які просто хочуть обійнятись. Не знаю, чому. Але це найкращий, напевно, ефект фільму, який тільки можна було б собі уявити. Я люблю людей, мені приємні люди. На відміну від героя фільму – він такий, більш інтроверт, – я люблю людей. Люди мені цікаві, я люблю за людьми спостерігати.

Під кінець року “Ти – космос” отримав кілька нагород “Кіноколо”. Це премія кінокритиків. Зокрема, ви отримали нагороду як найкращий актор. Для вас відзнаки важливі?

Звісно, мені приємно. Тим паче отримати нагороду від професіоналів, які переглядають багато фільмів, розбирають їх на маленькі деталі, аналізують. У мене немає класичної акторської освіти, і це – наче підтвердження правильності того всього, що я робив усі ці роки. Наче я рухався кудись – і тепер бачу, що рухався правильно.

У грудні з вами можна побачити ще один фільм – комедію “Батьківські збори”. У якій ролі вам комфортніше – комедійній чи такій, як у “Ти – космос”, трагікомічній?

Тут не має значення роль – має значення твір, тобто сам матеріал. Якщо матеріал класний, я міг би і трагедію зіграти, драматичну роль. Для мене найголовніше – про що ми говоримо, що ми знімаємо. Якщо я закохуюсь у сам матеріал, мені байдуже, кого я буду грати.

Ви – актор, цього року ми могли побачити фільми з вами. Але ви також – військовослужбовець. Давайте відразу прояснимо нашим читачам, як ви це поєднуєте?

З 2022 року я служив кулеметником у піхоті. Потім перейшов на військове телебачення. Уже як військовослужбовцю зніматися в кіно майже не вдається. Єдиний вихід – це законна відпустка. Хтось витрачає відпустку на службі, щоб побути з сім’єю, хтось – порибалити. А в мене отаке захоплення. Я відпочиваю й набираюсь сил, коли працюю як актор.

Режисер Павло Остріков розповів у одному з інтерв’ю, що ви брали відпустку, аби представити фільм після його виходу на екрани.

Так, останні п’ять днів, які в мене були. Але хотілося особисто бути присутнім. Шкода, що не вдалося привезти фільм у Кам’янець-Подільський, звідки я родом, чи в Чернівці — я там навчався. Але, наприклад, у Хмельницькому побували.

Я радий, що була можливість у деякі міста привезти фільм особисто, привітати глядача, поспілкуватися, відповісти на якісь запитання. Це класний досвід, я не думав, що він буде таким. Думав, що просто презентуємо фільм – і все. А в нас були такі теплі бесіди в залі, що інколи нас уже прямо просили: все, далі наступний сеанс, або “Закриваємося”.

А коли тривали самі зйомки “Ти – космос”?

Наприкінці 2021 року. Ми зняли майже майже весь фільм, залишились три знімальні дні – сцени в космосі. Їх мали знімати у березні 2022 року. Але почалася повномасштабна війна й ми на якийсь певний час взагалі забули за фільм, за кіно, за мистецтво. Я пішов у військо, і вже коли ситуація більш-менш стабілізувалась, восени 2022 року, почали говорити, що, може, давайте дознімемо. Ви згадували, що підготовка фільму тривала довго. Було б несправедливо не доробити його на такому етапі, коли лишилося три знімальних дні.

Ви спілкувалися з людьми після показів, активно спілкуєтеся в соцмережах. Які відгуки запам’яталися?

Багато насправді. Хтось розповідав, що в Одесі приходив кілька разів у кінотеатр, щоб подивитися, бо через тривогу покази скасовували. І хтось так подивився фільм аж із четвертого разу. Це ж яке бажання має бути побачити цей фільм, щоб чотири рази йти на нього? Це просто вау.

І загалом мене дуже вражає, що люди ходять передивлятись фільм по кілька разів. Я вражений. Багато хто пише: подивився другий раз. Хтось спершу дивиться в одній компанії, а потім, наприклад, хоче привести батьків. Або чекають на чоловіка-військового у відпустку, щоб сходити разом. Уявіть: військовий у відпустці знаходить час, щоб піти на фільм! Це найбільший комплімент цьому фільму. Його ж так мало, цього часу, тобі треба по здоров’ю щось вирішити, набутися з родиною.

А хтось із ваших побратимів, ще з часів служби в піхоті, писав вам, що подивився фільм? Казали, може: то ти таки дійсно актор?

Так. Ви ж коли разом у бліндажі, багато спілкуєтесь. Кожен розповідає про своє життя, хто ким був, чим займався. І це все цікаві історії. Не думаю, що моя – хай я і був актором – якось сильно відрізнялась від інших. Але я розповідав, що ось, перед війною знімався в такому фільмі, ми його зараз доробимо і, можливо, подивимося всі разом. Писали, що ходили й що їм сподобалося.

Серед тих, кому сподобався фільм – письменниця Оксана Забужко.

Це дуже приємно. Я читав і її книги, і на лекції ходив.

Вона написала про “Ти – космос” таке, наведу фрагмент: “Все це кінотвориво вийшло таке цільне й ніжне, як жива істота, – і, попри те, що за жанром це постапокаліптика, – неймовірно оптимістичне, ба навіть духопідйомне”.

Я з цією оцінкою згодна, хоч навіть у нас із колегою, з якою ми обговорювали фільм перед інтерв’ю, були різні враження наприкінці. Вона сказала, що їй було сумно, а мені ж навпаки – якось світло, попри все.

Я теж бачу в цьому фільмі таку життєствердність, тому що все закінчується любов’ю – тим почуттям, яке зародило цей світ. Тому він мені закінчується на гарній ноті, духопідйомній.

А комусь, так, подія настільки сильна і вражаюча, що йому важко віддалитися й поглянути більш загально, що насправді герой зробив героїню щасливою. Здивував її, подарував їй мрію. Так, трагедія — але це все одно мало статися. Але людина тут сама обирає, як це має статися, робить це свідомо.

В одній з небагатьох критичних рецензій, що знайшла на ваш фільм, читаю таке – цікаво, як прокоментуєте: “Чому в часи щоденної екзистенційної загрози стрічка, яка буквально розповідає про останнього українця, не намагається рефлексувати дійсність? Чому фільм пропонує виключно ескапізм?”

Але ж фільм знімався до повномасштабної війни. Не знаю, хто цей пан, який писав це, але можемо для нього дозняти ще якийсь шматочок. А якщо серйозно – як ми могли до війни зняти щось, що рефлексувало б із повномасштабним вторгненням? Не уявляю.

Серед зауважень, вже у соцмережах, ще бачила таке: головний герой фільму, Андрюха, відреагував якось неприродньо на те, що Земля (це не спойлер, це з трейлера зрозуміло) припинила своє існування.

Я розумію людей, які пишуть, що, можливо, вони хотіли б якоїсь іншої реакції. Але вони говорять про реакцію, яку ми можемо собі уявити. А подія, якою робот ошелешив Андрюху, настільки велика, настільки світоруйнуюча, що він не відразу може її осягнути.

Ну, уявіть – руйнується весь світ, весь. Все, що ви знали про людство й про життя, зникає. Більше немає об’єктива, який пише наше інтервʼю. Немає очей, немає нічого абсолютно – все зникає. Це настільки глобально, що Андрюха в цей момент не може її “з’їсти”, цю новину. Я не пам’ятаю, чи він у фільмі це каже – що “Мені треба ще подумати над цим”.

Можливо, хтось уявив, що якби був на його місці, то кидався б на вікна й кричав: “Ой, лишенько!”. Але це тільки наша прогнозована реакція.

Режисер розповідав, що він, як і Андрюха, не любить, коли на нього довго ображаються. А що в головному герої від вас?

Я теж дуже люблю “вусатий фанк” – українську музику, естраду 60-80-х років.

Також я прихильник думки, що людська простота може бути чеснотою. Чимось світлим і важливим, на рівні з інтелектуальною освіченістю. Це теж чеснота – бути просто добрим, бути просто світлим, зберегти в собі це світло. Хай навіть зовні оболонка кусюча.

Мені приємно думати, що люди всередині добрі, просто немає обставин, де би вони це показали. Мені хотілось це вкласти в Андрюху.

“Вусатий фанк”, до слова, на диво органічно вписався у космічні краєвиди.

Так. У мене один із моїх улюблених фрагментів – це коли ми бачимо космос, всесвіт і лунає пісня “Поділля, Поділля”. Я, напевно, міг би це дивитися і слухати пів дня. Поєднується, здавалося б, непоєднуване. Я міг би уявити під цю пісню яруги, якісь схили, Подільські Товтри – але ніколи, ніколи не міг би подумати, що ця пісня може поєднуватися з космічними просторами. Тому коли я на цьому місці в фільмі, це завжди викликає в мене таку усмішку. Навіть не обличчям, а всім тілом хочеться посміхатися.

Бачу, що на різних музичних платформах люди вже зібрали плейлисти з пісень, що звучать у фільмі. Цікавий ефект від “Ти – космос”: багато хто, можна так сказати, перевідкрив для себе цю музику. Як у фаната “вусатого фанку”, які емоції це у вас викликає – радість чи “ну нарешті до вас дійшло, що в нас стільки всього класного”?

Це можна і поєднати – радість і “Ну нарешті”. Я й сам завжди намагався привертати увагу до цієї музики через свої соцмережі. Буду радий, якщо завдяки фільму хтось подумає: у нас є Назарій Яремчук – а що ще було в цей період? І відкриє велике різноманіття, живість тої музики, яка взагалі не втратила актуальності. Ти включаєш ВІА “Смерічка” – там такі програші, що тобі здається: “Та це ж просто сучасне музло!”.

Що порадите ще з “вусатого фанку”?

ВІА “Кобза”, ВІА “Ватра”, “Арніка”. Звісно, Назарій Яремчук. ВІА “Калина”.

Поет і військовослужбовець Павло Вишебаба написав про “Ти – космос” таке: “Вайб підвалу під Покровськом: летять уламки, логістика знищена, паливо закінчується, жінка бозна-де, а поруч тільки Макс з анекдотами, які вже неможливо слухати. Прекрасний фільм, сходіть”.

А у вас якісь паралелі з війною, життям на війні виникали?

Вони виникають, хочемо того чи ні. Ми зараз живемо у війні, і фільм “у війні” сприймається дещо інакше, під іншим кутом. Є речі, які спрацьовують, хоч вони не закладались у цей фільм. Наприклад, коли герой каже, що хоче полетіти до Катрін, робот його відмовляє: “Ти можеш загинути”. А Андрюха каже: “Ти бачиш, скільки людей загинуло просто так? Хтось в офісі сидів, хто у душі мився”. Ми сприймаємо це абсолютно через призму війни, хоч це й не закладалося в фільм.

Я собі подумала, що рішення Андрюхи вирушити до Катрін невідомо куди, на останніх запасах палива й кисню – це теж щось таке дуже українське. Коли, здавалося б, уже лишається тільки скласти руки, людина все одно наважується на вчинок.

Ти обираєш вчинок. Ти не листочок, який просто пливе по водичці і якого кидає в різні боки. Ти обираєш бути. Так, інколи це нелогічно. Інколи українці нелогічні. Ну й що з того? Зате ми емоційні, ми віддаємося на всі сто – “на всі сто п’ятсот мільйонів безкінечність двадцять”, як каже мій син. Ми справжні, ми тут і зараз, ми робимо це щиро й віддаємося на повну. Інколи з самопожертвою.

Можливо, це – нова чеснота. Всі такі логічні, продумані, пропрацьовані. А є ось такі люди. І їх багато, я з такими служив – які діють не логічно, але так по-справжньому й так сильно.

Що нового ви зрозуміли про себе на війні?

Це такі, проміжні якісь висновки. Наприклад, що в критичних умовах я не заклякаю – я дію. Були такі бойові ситуації, випробування, які я пройшов і потім сказав собі: “Ти справився з цим. Я дякую тобі, що ти себе не підвів і не будеш усе життя прокручувати цей момент і думати, що треба було вчинити інакше”.

“Театр на лівому березі” публікував у себе в фейсбуці відео, як ви вперше повернулися на сцену після початку повномасштабного вторгнення. Це, з одного боку, звичні для вас обставини, а з іншого – вже геть інший світ. Як ви почувалися тоді?

Із нами свого часу служив столяр. І він якось розповідав, що коли повернувся в майстерню, відчув цей запах дерева, інструмент… Це – те саме. Ми всі чимось пожертвували, почали займатись чимось іншим. Але ми ж пам’ятаємо себе до війни.

Мені снилися репетиції, снилися виступи. Дуже хотілося знову повернутися в театр. І коли випала така нагода – я повернувся з ротації сюди на пункт постійної дислокації в Києві – я зловив себе на думці, що мені страшно. Але я дуже не люблю, коли мені страшно. І я кажу: “Все, я зіграю”. Зроблю все, щоб зіграти й вигнати з себе це відчуття, що я починаю боятися сцени.

Було цікаво, як зреагує мій творчий механізм. Але, на подив, тіло все пам’ятає. У якийсь момент ти наче розщеплюєшся. Тіло все робить, пам’ятає – як ставати в світло, як працювати з партнерами. А я ніби збоку спостерігав за всім цим і дивувався, що це так працює.

Якась частина акторів-чоловіків за ці роки пішла, як і ви, служити. Але частина продовжують свою акторську кар’єру, мають відстрочку від служби. Розумію, що в 2022 році ви не думали про це, але зараз у вас немає образи на те, що ви опинилися в таких різних ситуаціях?

Образи немає. Це був мій особистий вибір, то чому я буду ображатись? Плюс мені здається, що нам усім ще доведеться повоювати, в тій чи іншій ролі. Нас не омине це – всім треба буде включитися.

Багато моїх колег займаються волонтерством, донатять, шукають і переганяють машини.

Пам’ятаю, як ми колись сиділи під кордоном на Сумщині. Тоді ще не було активних бойових дій там, і частина з нас така: “Та що ми тут сидимо, копаємо, щось стережемо. Хочеться вже там, у бою, допомагати, відвойовувати цю незалежність”. І тоді хтось сказав: мовляв, та почекайте, ще все буде. І це дійсно так було, просто пізніше. А справжні бойові дії дещо протвережують такі твої пориви.

Я для себе зрозумів, що те, що я зараз у Києві, – це може змінитися дуже швидко. І, скоріш за все, це так і буде. Що все зміниться, і через якийсь час я вже, можливо, інші задачі буду виконувати, ближче до лінії бойового зіткнення. Тому я намагаюся тримати себе у формі: раптом це станеться, щоб у мене тіло було готове до цього.

Я також тримаю в голові те, що ми зараз спостерігаємо театральний “бум”. На деякі вистави неможливо купити квитки, люди “полюють” на конкретні акторські склади тих чи інших спектаклів. Тобто є актори, які на тлі цього інтересу до театру опинилися на піку популярності. І є актори, які на військовій службі. У вас нема відчуття, якоїсь, може, несправедливості?

У мене немає. Можливо, той, у кого є, міг би це відчуття якось розпакувати й розказати. Справедливості – такої книжкової, рафінованої – взагалі не існує. Ми не живемо в ідеальному світі. Завжди в когось буде краще виходити, до когось буде більше уваги.

Я розумію, що якби не пішов у військо на початку, то, можливо, просто “з’їв” би себе. Не знаю, чи я скористався б цією можливістю під час війни – більше зніматися. Думаю, я б себе знищив або самокопанням якимось, або, не знаю, алкоголем. Але це – я. Кожен сам із собою домовляється. Я би не зміг [не піти у військо], мені здається.

Говорячи, до слова, про театральний “бум” – як ви для себе це пояснюєте? Це, дійсно, виглядає трохи як феномен – такий інтерес до театру у воєнний час.

Можливо, якраз у воєнний час нам потрібна культура, щоб проживати певні моменти. Щоб розповісти, можливо, не напряму, а взяти емоцію, яку ти переживаєш – і просто її перенести на інше тло. Це як сумні пісні. Вони нам допомагають цей сум прожити.

Мої колеги з “Суспільне Хмельницький” спілкувалися з режисером Павлом Остріковим, і він у цьому інтерв’ю розповів, що “Ти – космос” могли знімати в Голлівуді. “Була американська студія, якій сподобався сценарій, але вони хотіли зробити з головного героя не хмельничанина, а американця, — розповідав він. — І змінити француженку на когось іншого. Якщо це американець, то має бути китаянка. І в цей момент я зрозумів, що ця історія не про мене, і я не дуже хочу її розповідати. І навіть те, що це може бути знято десь поблизу Голлівуду, вона якось не дуже мене манила. І ми відмовилися”.

А ви для себе уявляли б цю історію, екранізовану в Голлівуді? Чи, скажімо, римейк?

Ні, не уявляв. Голлівуд достатньо має історій, навіщо їм ще цю історію віддавати? Ми вибудовуємо щось своє. Колись у нас була хвиля українського поетичного кіно, зараз теж з’явилася плеяда режисерів, які “намацують”, хай через помилки, щось своє. Було б класно, щоб у нас було як характерне звучання в українській музиці, так і характерний погляд на життя через кінокамеру.

А що з наших історій вписується, на вашу думку, в голлівудську рамку? З чого можна було б зробити голлівудську історію?

Та купа, мільйон особистостей, мільйон якихось таких локальних подій, локального геройства, локальної самовіддачі. Війна народила безліч історій, які хоч уже бери й знімай по них фільм.

Це були б непрості фільми. Не знаю, чи американці [впоралися б]. Хоча, може, це й добре, що в них буде погляд зі сторони на ці історії.

Не певен, що вони до кінця відчують [наш досвід]. А якщо не відчують, то чи зможуть це показати по-справжньому? Так, щоб ми сказали: “Це про нас”.

А ми можемо показати це по-справжньому? Маю на увазі, що ми зараз перебуваємо всередині війни, переживаємо це на собі, емоційно в це залучені.

Не знаю. Зараз, під час війни, дуже важко такі проекти реалізовувати. Кіно – це дорого, це процес, який складно організувати. Зараз і коштів не думаю, що так багато є, щоб ми могли прям повноцінно профінансувати якусь таку історію.

Я розумію, про що питання. Думаю, що в будь-якому разі, те, що ми знімаємо, є по-своєму відбитком цього конкретного часу. Таким собі зліпком. Тобто зараз ми ось так відчуваємо, нам ось це пече, болить, викликає сльози, а ось це – смішить. Чому б ні? Хай це буде необ’єктивно.

Я помітила, що у нас змінилась оптика, коли дивимося якісь героїчні голлівудські фільми, серіали про війну чи спецслужби. Виглядає гарно, екшн, усі молодці – але часто є стійке відчуття, що в реальному житті все відбувається трохи інакше.

Абсолютно. Цей героїзм, він абсолютно не такий, як в кіно. Я дуже сподіваюсь на це, що ми покажемо отакий справжній героїзм. Він, можливо, не є таким привабливим, як у кіно. Він може бути дуже простим. Це просто сильний вчинок звичайної, на перший погляд, людини. Цей чоловік такий непомітний, тихий – такий собі мужичок із цигаркою, який у відповідальний момент каже: “Я піду”. І все.

Хлопці на війні, я думаю, бачили багато такого – живого геройства, справжнього, не глянцевого.

У 2026 році дві українські стрічки будуть змагатися за “Оскар”. Це документальний фільм “2000 метрів до Андріївки” Мстислава Чернова та анімаційна документальна стрічка Анастасії Фалілеєвої “Я померла в Ірпені”. Також до коротких списків на “Оскар” у 2026 році потрапила короткометражка “Камінь, ножиці, папір” про події в Україні. Як вам цей таймлайн – українські фільми змагаються за “Оскар”?

Так класно! Я дуже радий за кожну стрічку. Як кажуть самі автори, було б добре, якби їх не було. Але вони є. І я радий, що десь за кордоном вони впливатимуть на порядок денний, ще раз проартикулюють якісь моменти.

Навіть сама номінація – це вже визнання. Для кіногалузі це просто вау. Це вища ліга, яку довгий час ми навіть не могли уявляти собі.

В цілому ваше враження: українська культура, кіно та театр зокрема, зараз, під час уже великої війни, в якому стані? Вони обнулилися й почали спочатку? Чи отримали новий поштовх?

Я не думаю, що можна культуру так прям обнулити. Просто війна розставила певні акценти. Десь зробила щось чорно-білим, у нас з’явилися такі собі фільтри істини.

Всі шукають різні інструменти, щоб розповісти, або поділитись емоцією, або викликати емоцію. Хтось говорить про війну буквально, хтось говорить про неї абстрактно. Я тільки радий, тішуся, коли це дійсно не поза контекстом війни відбувається.

А які фільтри, щодо чого?

Це і якесь певне ставлення до наших гнилих сусідів, до співпраці з ними. І ставлення до себе, до свого минулого, історії. Радикалізація, чи точніше – така гігієна. От мене запрошували в Польщу в серіал. І одразу постало питання: чи там є росіяни? І поляки самі пишуть нам: немає росіян, ми з ними не співпрацюємо. Я ще не встиг навіть запитати, а вони вже кажуть. Тому що знають, що для нас це принципово.

Як думаєте, чому частина Європи все ще толерує російських артистів?

У вас не можна матюкатися, тому я не можу сказати прямо. Це вже якась психіатрія і я не компетентний розбирати оці психічні захворювання.

Як думаєте, може, ми не зробили достатньо для того, щоб вони зрозуміли, що російське – токсичне?

Чому ми маємо до себе докопуватись тут? Росіяни самі зробили все, щоб їх сприймали однозначно. Ми не маємо ходити й кожному підносити, це не наша задача.

Якщо говорити про український культурний продукт “на експорт” – як вважаєте, треба створювати щось спеціальне для зовнішнього ринку?

Я розумію, про що ви, але тут головне – не загратись. Іноді історії створюються просто щоб розповісти історію, а не щоб донести думку, навчити, переконати. Пропаганда, спроба впливу на точку зору зчитується глядачем. Тими ж європейцями, я думаю, буде зчитуватися – що ми хочемо сказати їм щось. І вони будуть опиратися цьому, свідомо чи ні. В нас є природнє бажання – це сказати. І краще це тонко вплітати.

З якими емоціями та очікуваннями входите в новий рік?

З чудовими. Ми пережили ще один рік. І попереду на нас чекає ще один, непростий. Ми багато в чому класні. І я бачу, як ми міняємось. Це непроста задача. Ти побудував будинок, проробив велику роботу, залишилися дрібниці доробити. І ось на нас чекає ще дуже багато такої дрібної роботи.

Я бачу, як ми як суспільство дорослішаємо. Як українськість проявляється на різних рівнях. Наприклад, у святкуванні Різдва – скільки довкола солом’яних “павуків”, звучать колядки, люди вбрані по-святковому. Цього всього не можна було уявити до війни. Це тільки один із прикладів.

Я думаю, що ми ростемо. І я сподіваюсь, що наступного року ми будемо рости щонайменше з такою ж швидкістю і силою.