Прямо зараз на Netflix можна подивитися драму Клінта Бентлі “Потяг у снах” із Джоелем Еджертоном у ролі лісоруба, чия робота на будівництві залізниці змушує його надовго залишати дружину та доньку. За цю роль актор отримав номінацію на “Золотий глобус” та високі оцінки критиків.
Кінокритикиня Наталія Серебрякова відвідала закриту пресконференцію за участі Джоела Еджертона, розпитала його про фільм і записала розмову.
Про що фільм?
“Потяг у снах” розповідає про Роберта Грейніра — лісоруба-приблуду початку XX століття, який працює на виснажливих залізничних будовах і живе між самотністю та крихкими спалахами щастя. Його сни та видіння стають передчуттями майбутнього, відлуннями минулого й болючими мріями про інше життя. Внутрішній світ героя — багатий, ніжний і майже невимовний — поступово розкривається на тлі величної американської природи, у зворушливій та візуально поетичній адаптації новели Деніса Джонсона.
У цього фільму надзвичайно цікава лірична тональність, і мені хотілося б зрозуміти, як Клінт Бентлі дав вам відчути, яким саме буде цей тон. Це було в особистих розмовах із ним? У самому сценарії? Чи вже безпосередньо на знімальному майданчику? А може, все разом?
Я вже давно вважаю дуже важливим перед початком знімань, щоб режисер провів свого роду “натхненну промову” — задав тон, окреслив бачення, пояснив, чого прагне досягти й куди ми всі рухаємося. Клінт працює, керуючись серцем. Він багато в чому схожий на головного героя. Звісно, набагато більш красномовний, має творчу амбіцію, якої немає у Роберта, але він добрий, щедрий, уважний спостерігач і чудовий слухач.
Сама книга була для нас важливим дороговказом. Ми занурювалися в те, що я назвав би роздумом про людяність і життя загалом. Адаптований сценарій супроводжував цей процес — Клінт узяв на себе авторство, але дуже точно зберіг суть, силу, дух і мову оригіналу.
Коли я з ним говорив, відчувалось, наскільки він прагне дістатися до глибини людського досвіду — дослідити тканину життя та взаємин, не лише подружніх, а й дружніх, і нашої залежності від доброти інших людей. Він прагнув максимальної простоти, й це відчувалося в кожній розмові. Так само відчувалася й велика людяність самого Клінта. Він і Ґреґ Кведар (другий співавтор сценарію — прим.) — люди з великими серцями, дуже чутливі митці.
Оскільки ви згадали повість, чи читали ви її до того, як погодилися на роль, і що стало найбільшим викликом у втіленні Роберта?
“Потяг у снах” — одна з найдивніших історій у моєму професійному житті. Я також працюю як режисер, але для мене це не роздвоєння на дві особистості — все це частини одного процесу розповіді історій. Я прочитав повість після роботи над “Зниклим хлопчиком”, і вона одразу справила на мене величезне враження, так само як і головний герой. Мене це так захопило, що я навіть намагався отримати права на екранізацію. Проте права вже належали іншим, і, мабуть, добре, що я їх тоді не отримав. Адже згодом, окремо від тих подій, зі мною зв’язався Клінт.
Це був дуже рідкісний випадок, коли мені не потрібно було поспіхом читати твір, щоб краще його зрозуміти. Я вже був закоханий у цю книгу та мав у голові якусь власну версію її екранізації. Я відчував дуже глибокий зв’язок із героєм — ще до того, як сам став батьком. Коли ми з Клінтом уперше зустрілися, мої діти були однорічними близнюками. І, вдруге перечитуючи повість, а потім сценарій, я сприймав усе значно емоційніше — через те, що відбувається з моїм персонажем в історії, через тему втрати. Це здавалося майже магією, що ця історія знову повернулася в моє життя.
Коли Клінт звернувся до мене, я вже знав, який він чудовий режисер, адже бачив його “Жокея”. Я відразу йому довірився — значно більше, ніж зазвичай довіряєш після першої розмови. У мене не було жодних сумнівів, що я хочу стати частиною цього проєкту. Коли почався страйк (йдеться про страйк акторів Голлівуду 2023 року — прим.), я чекав шість місяців і нічого не брав, щоб залишитися з цим фільмом і повернутися до роботи, щойно все відновиться. Настільки я вірив у цей проєкт.
Щодо другого запитання — найскладнішим було зіткнутися зі своїми власними найбільшими страхами, й водночас саме це стало причиною погодитися на роль. Я завжди прагну братися за роботу, яка кидає мені виклик і дозволяє зробити щось, чого я ще не робив. Але, зазвичай, я тікаю від себе самого. У ролях на кшталт Джона Конноллі в “Чорній месі” чи у “Великому Гетсбі” я намагався бути кимось іншим, можливо, тому що не довіряю собі на екрані.
Нещодавно мій брат сказав: “Я дивився “Потяг у снах” і мав відчуття, що просто дивлюся на тебе”. І я відповів: “У цьому й була ідея”. Бо сьогодні всі мої найбільші страхи пов’язані з дітьми.
Тому виклик полягав у тому, щоб приходити на роботу і свідомо занурюватися в цей стан. У цій ролі не потрібно було багато фантазувати, щоб торкатися темних переживань — вони, думаю, завжди існують десь у підсвідомості кожного з батьків.
Вашу гру дуже високо оцінили — зокрема, двома номінаціями. Що означає ця роль на цьому етапі вашої кар’єри?
Якщо не звучати банально, я відчуваю, ніби це “новий я”. Мені вже за 50; я навряд проживу до ста, але подивимося. Я вже батько, чоловік, який дорослішає. Це була найособистіша моя роль за останні 20 років. Вона дуже багато для мене значить. Я зрозумів, що починаю більше довіряти собі на екрані.
Мене захоплює, як молоді актори дуже рано стають кінозірками й одразу показують сильні, глибокі роботи. Для мене шлях був довгий. Я завжди почуваюся студентом і вірю, що кожна роль чомусь навчає. Ця навчила мене знімати “маски”, дозволила внести у гру власні страхи. Водночас вона зміцнила мої інстинкти: я по-справжньому довіряв цьому проєкту. Я хочу розповідати хороші людські історії. І мені комфортно та цікаво працювати з меншими фільмами, які звучать дуже голосно.
Що ви дізналися про себе, втілюючи цього героя?
Я завжди заходжу у проєкт із відчуттям, що недооцінюю себе. Але щоразу ти витягаєш із себе більше, ніж очікуєш. Тут я навчився справді довіряти — дозволив історії вести мене. Не переосмислювати наперед “великі сцени з великими емоціями”, а просто бути присутнім. Це теж акторство, але я навчився не недооцінювати те, на що здатен.
Чи доводилося вам занурюватися в екстремальні емоційні стани, щоб передати внутрішній біль героя після трагедії?
Так. Настільки, що в мене часто перехоплювало подих, коли про це думав. Наприклад, коли я знімався у “Темній матерії”, щодня на майданчику думав: “Я ніколи такого не переживав — як це уявити?” Ти змушений щоразу вигадувати емоційні реакції.
Тут усе було інакше: мені не потрібно було надто включати уяву. У мене близнюки, і до їхнього народження було багато ускладнень. І в якомусь сенсі я вже в уяві втратив їх ще тоді, бо страшенно боявся. Тому на знімальному майданчику мені було достатньо подумати про ті моменти, про те, наскільки вони для мене неоціненні. А фільм якраз про це — про те, що в житті справді дорогоцінне, що ти бережеш. Тож цей зв’язок був дуже близьким і болючим, але й дуже справжнім.
Яким був досвід роботи з Адольфо Велозу, оператором фільму? Яким для вас постав уже готовий фільм — особливо освітлення?
Він неймовірний. Для мене Адольфо вже один із найкращих операторів у світі, і завдяки “Потягу у снах” його відкривають для себе більше людей. Я навіть “переманив” його зняти кілька моїх проєктів. У нього дивовижне відчуття кадру. Під час імпровізаційних моментів, особливо у родинних сценах, він просто інтуїтивно “ловив” усе найважливіше.
У нього неймовірні інстинкти — одні з найкращих, які я будь-коли бачив. Він уміє зробити зображення красивим, не намагаючись бути надто демонстративним. Працює на фільм, а результат при цьому — приголомшливий, з ідеально вибудуваними кадрами. І так, він зняв майже весь фільм без штучного освітлення — у нічних сценах були лише вогонь та свічки, жодного додаткового обладнання.
З операторами так буває: вони починають, а потім дуже швидко стають майже недосяжними, тому що всі хочуть із ними працювати. Думаю, так буде і з Адольфо. Він молодий, у нього прекрасна душа, він справді особливий та неймовірно талановитий.
Я бачив лише деякі стоп-кадри фільму, і в мене земля пішла з-під ніг — наскільки красиво вони зняті. Для мене важливо не дивитися сцени під час роботи, бо тоді я починаю сумніватися, оцінювати себе, критикувати якісь дрібниці: вираз обличчя, кут, зовнішність… А потрібно залишатися всередині процесу, “в кадрі”, а не оцінювати себе з боку. Тому я повністю довіряю режисеру. Якщо Клінт казав, що це був потрібний дубль, я просто вірив і рухався далі. Жодного разу не хотілося перевірити його.
Деякі критики кажуть, що цей фільм особливо варто подивитися чоловікам, бо ваш герой нагадує, що означає бути хорошою людиною, хорошим чоловіком — особливо коли навколо так багато “токсичних типів”. Чи погоджуєтеся ви з цим?
Так, на сто відсотків. Думаю, всім варто подивитись цей фільм, але для чоловіків у ньому є щось особливо важливе. Клінт створив історію, яка охоплює ціле життя, і кожен може впізнати в ній щось своє.
В образі Роберта, з одного боку, є традиційна маскулінність — його мовчазність, працьовитість, фізична сила — такий класичний “лісоруб”. Він надто стриманий, і ми бачимо, до чого призводить таке постійне придушення почуттів — до віддалення від світу. Це виглядає гідно, але водночас ти співчуваєш таким людям.
Але в ньому є велика ніжність і чутливість. І це дуже важливо для переосмислення того, що таке мужність. Як сказав Клінт, ця “непробивність” багатьох чоловіків — це насправді слабкість, а не сила. Важливо розуміти, що мужність — це не лише про стійкість, а й про здатність бути м’яким. Ми всі — чоловіки й жінки — діти з почуттями, які просто подорослішали. Ми не контролюємо світ і не завжди контролюємо власні емоції, але маємо право їх висловлювати, і це не робить нас “менш чоловіками”.
У цьому фільмі ви дуже часто один на екрані, без діалогів, тож багато чого доводилося передавати через тілесність, а не просто слова. Як це вплинуло на вашу підготовку та гру?
Я вже мав подібний досвід у фільмі Джеффа Ніколса “Лавінг”. Мій герой там був дуже тихим, сповненим почуттів, але не знав, як їх висловити, або не відчував, що має право це робити.
Роберт спочатку спостерігач, а потім ми бачимо, як реальність б’є його по голові знову і знову. В ньому є дитяче здивування, але водночас — здатність приймати удари долі. У чомусь це для мене як книга Йова — Роберт сам трохи як Йов.
Невербальна частина ролі виявилася не такою складною, бо вона віддзеркалювала мій власний досвід. Мені не доводилося надто включати уяву, вигадуючи почуття, яких я ніколи не знав — багато з того, що переживає герой, мені знайоме. Всі ці радощі й водночас складнощі сім’ї. Як не дивно, одним із перших моїх особистих зв’язків із цією історією було те, що я, як актор, фактично живу наче контрактник, який постійно питає себе: “Що настільки важливе, аби заради цього залишати сім’ю?”, “Як побудувати життя так, щоб сім’я і робота були ближчими одне до одного, щоб між ними не було такої великої дистанції?”
Я дуже тяжко переживаю розлуки. У мене є правило: не розлучатися з дітьми більше ніж на два тижні. І це, звісно, ускладнює все. Так, у мене є певні привілеї, і я можу певною мірою впливати на події, локації, графіки, але проблема все одно залишається. Тож, повертаючись до питання, всі ці думки постійно живуть у моїй голові. Я довірився ідеї, що, якщо достатньо глибоко з’єднаюся з Робертом, принесу в роль власний досвід і почуття, камера це зчитає.
Що для вас означає бути виконавчим продюсером такого оригінального й незвичного фільму?
Дуже багато, і я справді серйозно ставлюся до цієї ролі. Я розумію, яку цінність можу додати проєкту, а де, навпаки, можу стати на заваді. Я вже близько 25 років працюю в Голлівуді, і досі не до кінця розумію всі різновиди продюсерських титулів. Мені здається, виконавчого продюсера варто було б називати радше “людиною, яка допомагає” — чи то фінансово, чи завдяки зв’язкам, порадам, можливостям.
Продюсер — це людина, яка повинна бути присутньою щодня і всюди, але так буває не завжди. Я ж себе бачу радше як того, хто робить “результативну передачу”, якщо говорити мовою спорту.
У проєкті моя роль полягала в тому, щоб допомогти Клінту зібрати команду, підтримувати процес, їздити на локації, долучатися фінансово, ділитися думками щодо кастингу. Я намагався бути максимально корисним. Наприклад, я дуже завзято підтримував ідею участі Фелісіті Джонс — знав, що вона зацікавлена у сценарії, і хотів якнайсильніше допомогти Клінту переконати її.
Тож так — я “корисний асистент” і дуже пишаюся тим, що є продюсером цього фільму. Але ніколи не вважаю себе лялькарем, який усім керує. Я не заважаю режисеру, тримаюся поруч і підтримую настільки, наскільки можу.
Як перебування на природі наповнює вашу душу та покращує настрій, і як довго ви би протримались, живучи як відлюдник?
Хотілося б думати, що довго. Думаю, я б навіть виграв від того, якби хтось забрав мій смартфон, вимкнув інтернет і змусив жити в дерев’яному будиночку. Мені подобається думати, що я б упорався й адаптувався… Хоча, хто знає, може, через тиждень мене з’їв би ведмідь. Але в тих умовах, де ми знімали, я почувався чудово.
Подібне відчував і під час зйомок фільму “Воно приходить уночі” в лісах штату Нью-Йорк. Коли я в лісі чи в сільській місцевості, мені просто добре.
Можливо, це ще тому, що я ріс у місцині Дюрал в Австралії у 1970-ті, коли там майже не було забудови, і ми жили поруч із величезним національним парком. У дитинстві я проводив там цілі дні — зникав зранку й повертався лише до обіду чи вечері. Думаю, цей досвід мене сформував. Та я переконаний, що будь-хто, зайшовши до лісу, дуже швидко відчує, як легше дихається і як сповільнюється пульс. І це щось таки означає, правда?
