В Україні, в Українському національному інформаційному агентстві «Укрінформ», протягом більше ста років працювали тисячі журналістів. Багато з їхніх імен залишилися лише в архівах, але були й ті, хто залишив яскравий слід як у журналістиці, так і в інших сферах, серед них поети Павло Тичина та Володимир Нарбут, письменники Іван Ле і Юрій Олеша.

У 108-му річницю «Укрінформу» ми вирішили розповісти про Андрія Веселовського, який починав свою кар’єру в улюбленому агентстві, а згодом став видатним дипломатом, працюючи на посадах посла України в Єгипті, Кенії, Судані, генерального консула в Канаді та постійного представника України при ЄС.

Сьогодні Андрій Іванович виконує обов’язки радника директора Національного інституту стратегічних досліджень та часто коментує актуальні геополітичні події.

Ми попросили його пригадати, яким було перебування в «Укрінформі».

– Пане Андрію, ви колись описали початок своєї кар’єри в РАТАУ як «чудовий, небезпечний і корисний досвід». Як так вийшло, що ви потрапили в редакцію?

– Напевно, можна сказати, що це сталося випадково. Як щойно закінчив університет, я намагався знайти роботу і влаштувався викладачем російської мови для іноземців у Київському інженерно-будівельному інституті. Чому я обрав цю роботу? Тому що було важко знайти щось цікавіше. Я знав англійську і французьку мови, мав кваліфікацію викладача та перекладача, і подумав, що ця робота не вимагатиме багато зусиль. Це також дозволило б мені більше часу присвятити «графоманству».

Перші публікації в газетах, на кшталт «Сільських вістей» та «Молоді України», були для мене великою радістю. Я почав писати статті на міжнародні теми, пов’язані з культурою чи наукою, дещо намагаючись просвітити українців та себе одночасно. Мій приятель, побачивши труднощі з грошима, порадив мені податися в РАТАУ, знаючи, що його батько, Віктор Іванович Горкун, був директором агентства.

Власне, після короткої розмови з ним я став четвертим співробітником редакції, що займалася м’якою радянською пропагандою для діаспори.

– Що ви можете розповісти про діяльність редакції? Якими були ваші обов’язки?

– Ми займалися м’якою радянською пропагандою для української діаспори, намагаючись показати позитивні аспекти життя в Україні. Наприклад, в Канаді виходили «Життя і слово», в США — «Українські вісті». Наша група писала репортажі та формувала новинну стрічку для цих видань, намагаючись, у певному сенсі, бути «підпільною», щоб донести правду про Україну до світової спільноти.

Основні теми — культура, наука, освіта. В той же час існували й ризики: в нашому колективі були досить цікаві особистості, які мали свої секрети та пов’язувалися з дисидентським рухом. Моя молодість і наївність дозволяли не відчувати всієї небезпеки.

– Що ви маєте на увазі під небезпечним досвідом?

– Я згадував про трьох старших колег, які працювали зі мною. Вони обоє були значно старше і сповнені досвіду. Перший — Валентин Федорович Єременко, обережний партійний контролер, другий — Олексій Платонович Троценко, учасник Другої світової війни. Також був Віталій Никифорович Шевченко, який мав контакти з дисидентами. Одного разу я почув чутки, що за Віталієм слідкують. Я вирішив попередити його, але відчував, що за нашими діями уважно спостерігають.

Це відчуття небезпеки формувало у мене розуміння про те, що відбувається в суспільстві, хоч зрозуміти всі нюанси мені було складно.

– Яка користь була від роботи в РАТАУ?

– Кожен із моїх колег став для мене справжнім у школі журналістики. Я почав як самоук, але за два з половиною роки придбав необхідні навички. Вони критично оцінювали мої тексти, допомагали вдосконалювати їх. Ми всі мали свої ідеї про те, як найкраще донести інформацію, аби щось змінити.

З часом я став більш впевненим у собі та в своїй професії. Зокрема, в 1989 році на конкурсі в Міністерстві закордонних справ я зайняв друге місце за краще дипломатичне привітання. Цей досвід безумовно допоміг мені в подальшій кар’єрі.

– Чи могли ви тоді уявити, що Радянський Союз може розвалитися?

– Це була непроста думка. Навіть дисиденти не передбачали розпаду. Усі мріяли про реформу, про переймання нових демократичних цінностей. Я добре пам’ятаю, як в 1989 році, ще до проголошення незалежності, я запрошував папу Івана Павла II в «незалежну Україну». Це свідчило про те, що я вже тоді відчував, куди рухається країна.

– Що залишилося в пам’яті з вашого першого інтерв’ю іноземному медіа?

– Моя перша розмова з іноземними журналістами стосувалася аварії на Чорнобильській АЕС. Це був момент виклику для всього світу. Я намагався бути чесним та показати, що, хоча ситуація була важкою, ми всі маємо працювати разом для її подолання.

Я змушений був тримати баланс: з одного боку, бути чесним у своїй оцінці, з іншого — не вводити людей в оману. Це дало мені цінні уроки, які стали основою для моєї подальшої кар’єри.

– Які асоціації у вас виникають, коли згадуєте про РАТАУ?

– Це, в першу чергу, затягуючий дим від сигарет, що заповнював коридори. По-друге, звуки друкарських машинок, що ніколи не замовкали. А ще — відчуття свободи для тих, хто фотографував, та зажатість для тих, хто писав. Моя команда намагалася відобразити правду про Україну, уникати радянських штампів і дотримуватися людяності в текстах.

Це був час, коли мир стикався з епохою піднесення, і ми намагалися бути на висоті.

Надія Юрченко, Київ

Фото з особистого архіву Андрія Веселовського