Він шокував українців, зобразивши Шевченка рок-зіркою і суперменом. Багато людей саме з його плакатів дізналися про Нестора Махна та його боротьбу за державу. Тоді, малюючи серію про анархію, мріяв потрапити в Гуляйполе, на батьківщину цих процесів. І мрія збулася, щоправда не зовсім так, як цього хотілося митцю. Після повномасштабного вторгнення мій гість мобілізувався. З-поміж інших обов’язків військовослужбовця бере участь у проєкті Руху опору Сил спеціальних операцій “Стінописи опору”. Він підкреслює, що мистецтво – це зброя, часто символічна, здатна вистрілити словами та образами, коли справжня зброя ще не діє. Сьогодні говоримо з Андрієм Єрмоленком.
Остання така витівка Андрія Єрмоленка – це стінописи під Бенксі. І тепер я задумалася собі, чи той Бенксі, який на початку повномасштабного вторгнення начебто був в Ірпені, в Києві, – чи то був справжній Бенксі?
Я не знаю. Я знаю єдине – що в Україні, на жаль, дуже люблять людей, які мають успіх за кордоном і які приїжджають тут щось робити. Українські митці часто-густо недооцінені у себе дома. І коли там є успіх і вони повертаються, вони кажуть: вау, та це ж наш красавчик, наш. І воно так працює.
Чи це добре, чи ні – не знаю. Але, з іншого боку, те, що вдалася витівка, – це дуже прикольно. По-друге, я все рівно щиро вважаю, що Бенксі – це явище, яке змінило сучасний арт, і арт-простір, і роботу з простором, і меседжі. І показало, що художник може бути в політиці, може змінювати світ, може нести сучасні наративи, сучасні меседжі. І це дуже круто.
Але мені здається, що був справжній Бенксі. Який саме – я не знаю, але приїжджав справжній.
Андрій Єрмоленко, фото: facebook/andrey.ermolenko
Але чому Андрій Єрмоленко, маючи свій власний стиль, вирішив усе-таки зробити стінописи, кілька стінописів, закосивши, говорячи мовою сленгу, під Бенксі?
Ну, хотілося, по-перше, привернути увагу. Це було важливо. Це йому така також невеличка присвята і такий меседж, що він долучався до нашої акції Save Ukrainian Children, що він також щось намалював про рятування українських дітей. І це вдалося. Але, з іншого боку, мені подобається експериментувати. Це не лише з Бенксі. Мені подобається експериментувати, пробувати себе в різних стилях. Зараз це графіті, мурали. Я робив до того інші, які зовсім не схожі на роботи Бенксі. Але в принципі було цікаво в якості експерименту поекспериментувати.
Скільки таких малюнків в якості експерименту з’явилося? І тематика: це ракети, які летять на дітей.
Діти, ракети і Анжеліна Джолі. І хочемо їй також, як я закінчу цю роботу, відіслати фактично таку ж саму роботу їй в Америку, в Лос-Анджелес, і подякувати за її активну проукраїнську позицію. Вона в перші дні приїхала в Україну. А також ось недавно в Херсон приїхала, і це неабияк вплинуло на людей, які живуть у Херсоні.
Це я говорю не просто так, як я думаю, – я знаю це. Тому що я був у Херсоні у свій час, і спілкувався з людьми, і підтримую зв’язок із тими людьми, які там лишаються і лишилися. І вони сказали, що це було їм дуже потрібно чисто в емоційному плані. Бо це означає, що їх не забули, що до них їдуть, що не те що росіяни не такі страшні, але що їх не кинуть на призволяще. А зараз надія – це дуже багато, що у нас є.
Раніше я б сказав: надія – це так мало… Але зараз я скажу, що це дуже велика частина мого життя і що без надії було б дуже погано.
Без надії сподіваємося, як казала Леся Українка.
Ні, сподіватися просто весь час треба. Треба сподіватися, надіятися та йти вперед. По-іншому ніяк. У нас немає вибору. Нам треба виживати, нам треба жити, нам треба ростити дітей, нам треба співати пісень тим дітям, вчити колискові, треба нести світле до людей, які знаходяться в темряві. Я вважаю, що це доля кожного українця, і вона не змінюється, на жаль. 300 років ми виживаємо. І дивіться: голодомори – ми вижили, репресії – ми вижили, нас висилали в Сибір – ми і там виживали, якісь Зелені Клини організовували. Ми виживаємо навіть у самій суцільній темряві.
Я не забуду 2014 рік, коли Майдан був. Саме страшне – це були ночі, коли беркутня перла. І це ж також українці. Українці також перли за наративами росіян, звісно, бо там вся верхівка була російська. І вони перли, і головне в головах було дочекатись ранку. І от приходив ранок – і вони відступали. І ти розумів, що от ми перемогли, і світло перемогло темряву, і ми перемогли, і все буде добре. А вночі, коли вони перли, здавалося, що надії немає. Але ми вистояли.
2022 рік, якщо згадати 24 лютого, – ми ж прокинулися зовсім в іншій країні. І ми зрозуміли, що зараз буде капець. І в цей момент народ якимось чином магічним став і захистив країну. І почалася оця ось війна. Скільки було, до речі, тих же волонтерів, скільки включилося. Ми ж розуміємо, що дуже все складно, але ми включаємося і працюємо, як оті мурахи, працюємо. Скільки військових, скільки добровольців. Я взагалі вважаю, якби у 2022 році не було такої кількості добровольців, які пішли, мотивовані, і до цього часу знаходяться в рядах Збройних сил, то Україна впала б. Я вважаю, що це народна воля, народний дух рятує весь час нашу країну.
І не тільки нашу країну, і не тільки наш народний дух. Я хотів би тут зауважити дуже важливу річ. Дуже багато є іноземних добровольців, які загинули за Україну. Я от зараз хочу зробити проєкт, який присвячений саме їм. Вони зрозуміли, що уже йде Третя світова.
Я буду говорити досить важкі речі. Уже я хочу пояснити просто ще європейцям, і не лише, – і американцям, і тим же самим японцям і китайцям, що Третя світова війна – уже. Вона не буде – вона вже. Уже люди з інших країн, мотивовані, які вірять в добро, приїхали в Україну і віддають своє життя за Україну і за ті цінності, які декларують їхні країни – Німеччина, Іспанія, Італія, Франція, Америка. Ці люди приїхали сюди, щоб відстоювати ці демократичні цінності. І дуже багато приїхало навіть у той момент, коли ще іноземцям не платили гроші.
Андрій Єрмоленко, фото: facebook/andrey.ermolenko
Я бачила репортаж Міхала Пшедляцького, польського журналіста, воєнкора, який зараз постійно робить репортажі величезні про Україну. Він був теж у цій студії. І він зробив репортаж про польських легіонерів, які розповідають на тому відео, що ті гроші, що я заробив, я вклав, бо ми купили автівку для нашого підрозділу, ми передали гроші якимось волонтерам нашим, які підтримують наших людей. Тому ці гроші просто ходять у коло і вони далі підтримують цю війну.
Так кожен військовий знає, що багато грошей ти не заробиш там. Ти заробив гроші – і зразу ж вклав у військову справу. Ми не говоримо про амуніцію навіть, бо вона там стає непридатною дуже швидко. І це треба все поновлювати. Ми не говоримо про машини, які треба ремонтувати, бо підвіска полетіла – усе, капець. Ми не говоримо про дуже багато речей.
І при тому всьому ми можемо сказати, що наші військові молодці, і не лише наші. Я хотів би відверто сказати, що ми маємо політикам, які знаходяться на Заході, трохи нагадати, що їхні вже хлопці гинуть. І ці хлопці – це реальні лицарі, які собі закупили зброю. Як колись мій один знайомий сказав: “Ти розумієш, що ми лицарі?” Я кажу: “Чого?” – “Бо наймитів або ландскнехтів озброювали. А лицар сам собі купував озброєння, купував собі меч. Він зі своїм гербом на своєму коні їхав і воював”. І от такі лицарі приїжджають за кордон, воюють дуже багато.
Але разом із тим є опитування в різних країнах, і ці опитування не дуже надихають. Більше того – ми бачили, що відбулося в Німеччині, де молоді люди вийшли та сказали, що вони не хочуть іти у військо, не хочуть якоїсь мобілізації, не хочуть проходити військову справу, вчитися їй, що краще мир… Ми розуміємо, що Німеччина теж пережила якісь певні трансформації після Другої світової війни і в них є якесь почуття вини за те, що відбулося в часи Другої світової.
На відчутті вини якраз Росія і грає дуже вдало. Вони весь час звинувачують когось у чомусь і не помічають, що вони роблять.
Я хотів би тут зазначити, що я є співзасновником громадської організації Community Army of Ukraine. І я можу сказати про українців: це фантастичні люди. Це нова генерація, нове покоління тієї української діаспори. Бо це приїхали люди не з тугою за Україною, а з намаганням змінити Україну – це зовсім різні посили. Вони приїхали, вони виходять там на мітинги, вони спілкуються з політиками, просувають проукраїнські наративи. Вони доводять українцям, що Україна і Росія – це інше.
Коли Андре Ріє, диригент, виходить і каже про “Щедрик”: “Я думав, що це американське, але в мене працює українка, яка сказала, що це наша, і вона зараз заспіває…” Раніше, ще буквально років 10 тому назад, ми не могли собі уявити, що українці так будуть відстоювати своє українство.
Оці горизонтальні зв’язки, які зараз утворилися по всій Україні, – це фантастично, але часто-густо політики цим не користуються. Не тому, що вони про це не знають, а тому, що цими людьми дуже важко маніпулювати й керувати. Наприклад, Наталка Панченко у Варшаві – вона зустрічається напряму з політиками і говорить із ними. Це круто! Або віце-президент Світового конгресу українців Володя Кугутяк. Вони роблять фантастичну роботу.
Я з ними зробив акцію на відкриття Олімпіади у Франції, коли весь Париж був заклеєний плакатами, які зображали криваву Олімпіаду, про те, що треба виключити Росію. Це зробили українці, які цим переймаються, – вони домовилися. Це було зроблено не так, як я тут малюю Бенксі, – вони отримали дозволи і це все зробили. Це дуже велика робота, і в них був час.
Ми забуваємо дуже часто, кажуть: о, вони за кордоном, що вони там роблять? Вони роблять величезну роботу.
Ці люди, які входять до громадської організації Communities Army of Ukraine, – що це за люди, що це за країни, як вони долучаються до цього всього?
Тут не можна сказати, що вони входять. Тому що Communities Army of Ukraine –швидше, це можна порівняти з медіатором. Коли нейрон передає іншому нейрону сигнал, між ними є медіатор, через який ми об’єднуємо дуже багато організацій і намагаємося виходити одним голосом.
З чого це все почалось? На початку війни було дуже багато українських стихійних мітингів і дуже багато тез. І ми зрозуміли, що в оцьому багатоголоссі іноді не чутно, що нам потрібно. Якщо вийдуть 20-30 організацій, скажуть одним голосом: “Нам потрібно замороження російських активів” – тоді це спрацює. Якщо кожен українець буде говорити своє – воно не спрацює.
Наприклад, Австралія постачає нам зброю, тому що там дуже сильний активіст, Антон Богданович. Він сказав: хлопці, нам треба долучитися, і щоб в усіх містах, умовно, вийшли люди з такими-то меседжами до посольств і сказали, що Україні потрібно те-то і те-то. І тут включаємося ми й кажемо: давайте виходити, давайте працювати над цим, бо реально Україні це потрібно.
І до цього долучаються як українці, так і місцеві жителі, тому що вони переймаються долею України. До речі, в Польщі найбільше переймаються долею України, бо вона розуміють, що таке Росія насправді. І це було з перших днів, це реально було з перших днів видно. Ми намагаємося це робити.
фото: facebook/andrey.ermolenko
Я нещодавно розмовляла зі своєю пасербицею, яка живе в Ірландії через війну, навчається там, студентка. І вона жалілася, каже, що я зараз бачу мітинги на підтримку, наприклад, Палестини. Я чую своїх однокурсників, які молодші, вони кажуть: “А що – у вас там ще війна триває?”, “А я підтримую Палестину”, до прикладу. Але не чути цього голосу України. І це Ірландія, яка теж дуже прихильна до України, бо має схожу історію з Україною.
Я спілкувався колись з ірландцями з дипломатичного корпусу, який знаходиться в Україні. І вони говорили, що до 2% в Ірландії – це українці після повномасштабки. Це величезне проукраїнське лобі. І, до речі, воно дуже багато чого робить в Ірландії.
Але між тим ми також всюди не встигаємо. Нам треба зміцнювати це лобі і робити дуже багато програм. Наприклад, лекції в університетах. Тому що, що б ви не говорили, але мисляча молодь має бути на боці України. А для цього мисляча молодь має розуміти, що таке Україна. А для того, щоб мисляча молодь розуміла, що таке Україна, цій молоді треба показати українську культуру.
І тут ми стикаємося з проблемою. Тому що 30 років нам говорили: що культура, чекайте з культурою, ми почекаємо, зараз налагодимо заводи-фабрики-пароходи, потім дороги побудуємо – все, крім культури.
Але саме за культурою сюди прийшли москалі, треба не забувати. І саме культуру бачать інші народи. Тому що поляки бачать свою культуру і пишаються нею, ірландці бачать свою культуру й пишаються нею, британці бачать свою культуру, німці. Економіка, звісно, – це дуже потрібний і могутній кит, на якому стоїть країна. Але культура – це не менш потужний кит, це те, що формує людей. Культурна людина, яка слухає Верді, або Моцарта, або “Щедрик” український, буде діяти і робити речі трошки інші, ніж людина, яка слухає російський шансон.
Навіть людина, яка буде слухати Оззі Осборна, робитиме інші речі, ніж людина, яка буде слухати русский рок.
Русский рок – це ще трошки щось краще, бо є ще русский реп.
Це неважливо. Я викреслив цю історію зі свого життя у 2014 році і шкодую, що я це не зробив раніше.
Я вважаю, що культура якраз і спонукає людей до чогось, щось робити. Я знаю, що росіяни, до речі, дуже сильно воюють завдяки культурі. Ви можете подивитися: по Європі їздить людина, яка підтримувала Росію, вторгнення підтримувала, анексію Криму, – Ганна Нетребко. І зараз їздить співає пісні – забиті зали. Наші активісти виходять, у деяких країнах вдається скасувати концерти – це роблять українці.
Я розумію, що зараз відбувається дуже велика геополітична катастрофа в Україні з відтоком людей. Українці намагаються їх повернути, вірніше, є програма, думають, як же ж їх повернути? Та не знаю, чи вони повернуться. Але треба думати, як з ними працювати, щоб вони відстоювали Україну там, бо ці люди стануть політиками, бізнесменами, ці люди будуть ходити на роботу, спілкуватися зі своїми колегами і говорити: так, тут Україна й тут треба робити те-то й те-то.
Або, як ваша пасербиця в Ірландії – вона має говорити своїм друзям: друзі, ви розумієте, ви говорите про Палестину, але подивіться, що відбувається в Україні, скільки там загинуло. Це те головне, що в нас є за кордоном і що нас може відстоювати.
Але разом із тим в Ірландії в моєї падчерки є однокурсниця з України, яка каже: “Ми тут так само розмовляємо російською мовою, а я слухаю російську музику”. А також моя падчерка каже, що в селище, де вона раніше жила, зовсім невеличке, приїхало дуже багато українських біженців. І на День Незалежності навіть не було кому вивісити український прапор – діти бігали й слухали той самий русский реп. І в мене таке враження складається, що ті люди, які вимушено покинули Україну, яким залежало на Україні тут, їм залежить далі на Україні й там. А ті, які не жили цією Україною, я не знаю, чи до них можна достукатися, щоб і вони були цими нашими народними дипломатами.
А я вам інший приклад наведу. Почалася війна, і до мене звертається є Войцех Коркуца, такий є в Польщі художник. Він каже: “Давай разом проведемо виставку”. І ми у Варшаві проводимо виставку. Бо, каже, мені болить за Україну. Він не українець, він етнічний поляк. І ми проводимо у Варшаві виставку, а потім ми проводимо у Львові виставку, і потім вона, здається, поїхала в Київ – там її провели.
Питання – чи болить, чи не болить. Боюсь, що тут також є недопрацювання певних людей.
Хтось там продовжує слухати русский рок, бо так їм зручніше, бо українці, які переїжджають туди або втекли від війни, намагаються там виживати. Я помітив, що вижити навіть – не виживати, а вижити. І вони намагаються підлаштовуватися. Наприклад, приїжджає людина – я не буду говорити про регіони, – яка говорила весь час російською мовою. Вона приїжджає і зустрічає людей фактично з того ж самого середовища пролетарського, які слухають русский реп, шансон і все інше. Вона це слухає, і в неї чисто психологічно спрацьовує: блін, а било же ж хорошо до войни.
І вона починає шукати таке собі оточення і з ним спілкуватися. Не забуваємо, наприклад, показовий був випадок, коли росіянин в потязі напав на українців. Це у Швейцарії було. З цим персонажем їхала українка з Одеси.
Андрій Єрмоленко, фото: facebook/andrey.ermolenko
Так, тут взагалі історія така, що зносить голову, логіки там не знайдеш. Одна українка зі своїм чоловіком-швейцарцем, який має білоруське походження, який вивчив українську мову, бо він одружений з українкою. Чоловік той, який їхав у потязі, він десь із Естонії чи звідки, але любить “русский мір”, а його партнерка, з якою він живе, вона одеситка, яка втекла від війни з Росією. А звернулися в поліцію китайці – вони злякалися цієї історії.
І от ми це все проаналізували і до чого доходимо – що те, що здавалося неважливим, а саме культура, отут і працює. Оці люди, народжені тим, що в них не було самоідентифікації і не було культури. А російська культура, імперська культура, виграла – виграла всю Україну, чесно кажучи.
Зараз я скажу дуже дивну штуку. Я сам киянин, я дуже люблю Київ. Але якби не було у свій час такого осередку в радянській Україні, як Львів, фіг би ми побудували українську Україну. Львів, ну, можна сказати, ще Франківськ – це два таких потужних осередки. І Тернопіль, добре. Можна сказати, захід. Але все рівно, чим далі до сходу, русифікація відбувалася шаленими темпами.
Я знаю, що і у Львові дуже було багато російськомовних людей. Я знаю це особисто, знаю, що це було. Але порівняно з Києвом, коли приїжджали у Львів, тут була українська мова в ужитку. Я, наприклад, з україномовної родини, я приходив додому, у мене тато, мама і я говорили українською. Тато весь час говорив виключно українською, мамо виключно українською. Вона була вчителькою в українській школі, батько був в академії, говорив виключно українською.
Я вдома говорив українською мовою. Я йшов в українську школу. І між однокласниками вгадайте, якою мовою ми щебетали? Російською. Потому что ето било модно, потому что ми слушалі Цоя, ми слушалі Грєбєнщікова, ми слушалі єщо много всего. Ми считалі, что ми такіє крутиє, что вообще, – ми чіталі Достоєвского і Пушкіна.
І оце от усе ми читали, читали, читали… Булгакова, кстаті, тут ще один такий гвіздочок хороший. А потім ти такий сидиш і думаєш: а яким же чином так трапилося, що я про Стороженка дізнався тільки в університеті? І прочитав “Марка Проклятого” тільки коли мені стукнуло 21 рік. Яким чином це у мене отак трапилося, що я, крім “Малого Мирона” і “Каменярів”, не знав ні одного твору Франка? От як? Навчаючись в українській школі? І сам я не читав. Да, програма була, та програма – це критику прочитав і все.
Але були певні речі, що мене вражали, які я читав українською мовою. Це було дуже круто. Ну, Шевченко взагалі це для мене такий боженька. Один із таких боженьок, яких я люблю.
І тому його рокером зобразили з кобзою і гітарою.
Так. Але цю любов мені привив мій батько. І перше – він ніколи не говорив, що Шевченко ідеал. Він говорив: “Та Шевченко був такий… метикуватий дядько був. У нього жінки були, він любив випивати”. І це він розказував мені, дитині, яка ходила в перший, у другий клас.
Знаючи всю історію, ми їздили Україною, дивилися про Шевченка, дивилися, де він був, що він писав. Наприклад, їдемо в Умань, і батько починає читати “Гайдамаків”. І ти стоїш і офігеваєш від того, що він читає. І він каже: “Ну, ти розумієш: оце от Шевченко, оце от він”.
Батько мені його десакралізував, сказав у свій час: “Розумієш, він свої щоденники писав російською мовою. Точно так, як ти на перерві говориш російською мовою з однокласниками. І це також маленька зрада”. Але в тому ж самому “Сні” він говорить, що він втопив у пику чувака, який з ним почав говорити на московській мові. І от у цьому й полягає оця ось історія, що мене, напевно, врятувало.
Розумієте, я зараз можу тут розказувати, який я крутий, який я хороший, але ні. Я перейшов остаточно на українську мову тільки у 2014 році. Бо, так, я переважно говорив українською, спілкувався, але все рівно були люди, з якими я говорив російською мовою. Але після того, як я побачив на бруківці дофігіща крові українського народу, молодих людей, коли я побачив, як біля тебе падає вбита людина… Тут ти подумаєш: ого, а що ж, а тоді нащо ці майдани, наша декларація про Україну – навіщо оце все? Навіщо ти говориш одне, а поступаєш по-іншому?
Недавно була ситуація – до речі, також це для мене трагедія, – коли вбили військовослужбовця. Одна людина – і друга людина. Але то, як співали “Брати Гадюкіни” в свій час, “ще покаже час, хто полізе в льох, а хто під кулі піде”. От у цьому історія.
І це для мене така велика трагедія, яка до цього часу відбувається в Україні. Люди декларують, що вони патріоти, але вони бояться воювати за країну, помирати за країну, їм легше вбити іншу людину, сісти і не пробувати захистити країну.
Андрію, ви людина, яка народилася в 1970-х, тобто це совєтські часи. Далі там були часи незалежності. Далі стався Майдан – переломна точка. Дякувати Богу, що є такі тато й мама, які десь там капали на мізки, так би мовити.
Зараз 2026 рік, триває повномасштабне вторгнення. І ми маємо схожі історії, де діти, хоч і з україномовних родин, але на перерві між собою розмовляють російською. Або гірші історії – де в дітей батьки російськомовні чи зрусифіковані. І нема кому акуратно, лагідно, розповідаючи історії про Шевченка, покапати на мізки, щоб пробудити ось те – що ти українець, що українська мова, українська культура, література – це важливо. Це важливо для того, щоб вижити, щоб ця країна вистояла.
Я з цим кожен день стикаюся, тому що в мене молодшому буде вісім років. Старший уже дорослий. Це унікальна людина. Я можу сказати, що в мене старший – це геній людства, і я зичу йому, прошу там зверху, щоб у нього все дуже-дуже-дуже гарно склалося в житті, тому що це дуже розумна людина.
А молодший – він такий трохи, як я. Та питання в тому, що він дивиться ютуб – хоч забороняємо, хоч не забороняємо, але 24/7. Я з ним не можу гратися, мама також з ним не може гратися, плюс до всього, у мене є певні обов’язки. І тут штука в тому, що дуже багато російського контенту. І мій син його поглинає. І ти це бачиш, підходиш і кажеш: ти що, що ти робиш? Лякати його, бити за це – не вихід абсолютно. Та коли ти йому пояснюєш, що із-за того, що ти зараз це дивишся, загинув мій товариш, який реальний, і говориш його ім’я-прізвище, – воно спрацьовує. Але ненадовго.
Як на мене, наш був провтик з українським кіно і театром дуже довгий час. І я пам’ятаю той час, коли я говорив з деякими митцями українськими і казав: а чого в нас немає українських серіалів, українських фільмів, українського контенту? І мені говорили: в Україні дуже маленький ринок, ми не можемо працювати лише тут, а в Росії дуже великий ринок, і ми можемо туди піти, вийти і там показувати.
Є фінське кіно. Фінляндія – там людей не дуже багато, чесно кажу. Є ірландське кіно, ісландське кіно – там взагалі мало. Є польське кіно, ми знаємо дуже багато фільмів польських, того що їх сюди возили, і дуже багато ми їх знаємо, і фактично виросли на цих фільмах. Але вони робили для споживача свого, і споживач так виховувався. У нас 30 років незалежності. Перші українські фільми, такі справжні, почалися з “Поводиря”.
А що ми раніше робили? Театр, слава Богу, у нас був. І класні дубляжі, які також витягнули у свій момент. “Альф”, Олекса Негребецький і Малуха – оця ось троїця, цей боженька телевізійний, зробили більше для України, ніж зробило Міністерство культури за всі 30 років. Ще “Тачки”. Вони зробили більше, ніж оці програми й комітети. Ні, я розумію, що вони також підтримували український переклад і все інше, але якість, класність, адаптованість зробили набагато більше.
І я знову стикаюсь із тим, що цим світом рулять люди, які фанати своєї справи, які професіонали і вміють щось робити. А не люди, яких ставлять на певні позиції і вони намагаються рулити процесами. Якщо ти не знаєш процес, ти не зможеш ним рулити.
Ми зіткнулися з тим, що самий великий наш корифей – художник Тарас Шевченко, а за кордоном його не знають. Виставок там його немає. У нас тільки зараз почали возити Марію Приймаченко. Тільки зараз – ви розумієте, це трагедія України, що українців там не знають.
Наївне мистецтво знають польське, балканських країн – там ціла низка, а українського у світі не знають. Слава Богу, що знають уже стрит-арт український, інтересні казки. Знають в Європі, знають у Британії, знають по всьому світу. Це також якісний контент. І ми маємо його більше, і більше, і більше везти і показувати. У нас мають виставки відбуватися, перепрошую, не в українських маленьких центрах або в будиночках при посольствах, а в Луврі – виставки українського мистецтва. Українського мистецтва виставки мають проходити в найшикарніших виставкових залах.
Андрій Єрмоленко, фото: facebook/andrey.ermolenko
А нам є що показувати в цих залах?
Дуже багато. У нас дуже багато. У нас відбувається все рівно ренесанс. Львів’яни хай мене вибачають, вони не взяли мене в свою художню тусовку, а з київської я випав, отак от вештаюсь туди-сюди, – але в одному Львові клондайк, реально клондайк людей, які створюють як скульптуру, так живопис, так музику. Зараз, слава Богу, світ почав дізнаватися про Леонтовича. Так давайте покажемо ще світові Скорика, який геніальний, з їхніми піснями, з його аранжуваннями – це ж перлина українська… Барвінського показувати! Це треба робити, це необхідно.
Це необхідно, щоб ми показували і говорили: ні, ми не селюки, ми не росіяни, ми не “Калінка-малінка”, ми зовсім інші – ми глибші. У нас є дуже багато темного, рустикального, так, у нас є свої відьми, вії, потерчата, у нас багато міфологій, багато демонологій, давайте ми про цю демонологію донесемо й розкажемо.
Бо у нас починають аплодувати, коли у фільмі “Око Карпат” актор американський, не пам’ятаю, як звати, їде і співає українську пісню. І всі українці захоплені, кричать “Ура, він співає українську пісню!” А вам не здається, що тут питання в тому, що ви аплодуєте тому, що нас дуже мало представлено у світі, а ми маємо бути представлені у світі, як корейці, як представлені у світі поляки. Бо польський джаз як явище знають всюди. Як знають ірландців з їхніми танцями. Давайте про це будемо говорити!
Я скажу страшні речі, також для мене страшні: у свій час український гопак і українські танці знали більше, ніж зараз, у всьому світі за часів Радянського союзу. Я розумію чому – тому що Радянський союз хотєл показать многогранность совєтской культури.
Але ми, українці, маємо за це боротися і це все показувати, бо лише культура може дати воїну, який на передку, розуміння, за що він воює. А людині, яка сидить за кордоном, розуміти, навіщо після робочого дня, після того як вона сплатила всі податки, вона виходить на вулицю з плакатом відстоювати Україну.
Але ж в армії є люди, які розмовляють російською або слухають російську музику навіть зараз чи дивляться російське кіно.
Я знаю, що на бойових вони перегукуються все рівно українською, бо це “свій – чужий” працює. Так, вони дивляться російське кіно, але вони не говорять уже “какая разница”. Вони розуміють і навіть десь внутрішнє стидаються цього, що відбувається.
Ну да, роблять вони це все, але, з іншого боку, я можу сказати любій людині, яка це говорить: так ти візьми зброю, піди і там йому розкажеш… Я вам не пропоную, ні в якому разі, не подумайте, що це до вас, але питання в тому, що є важкий шлях воїна і, можливо, вони воїни і вони вибирають собі шлях.
Дуже багато воїнів, які не вибирають, звісно, але врешті-решт вони вибирають, бо їх відправляють, ловлять ТЦК. Хлопці, я не хочу вас образити ні в якому разі, я до вас ніяких претензій не маю. Ви мене зупиняли, я вам показував документ – і це один зі ступенів свободи: я показую документ, що там є “військовослужбовець”, що в мене все нормально, – мене відпускають, ніхто мене в автобус не тягне. Аби кожна людина пройшла просто певний шлях, ніхто б нікуди не ховався. Якщо комусь зручніше сидіти й розказувати, що “хай хтось там піде воювати”… Я не буду розбиратися в гівні, я не буду розбиратися, хто пішов воювати, хто не пішов воювати, де хто воює.
Але вам таке деколи пишуть люди.
Пишуть. Я зараз уже можу говорити. Бо у свій час, коли три роки я мовчав, я нікому не говорив, де я, і що я, і чи я служу, чи ні. Зараз я говорю про це, тому що цей ступінь свободи мені дали і сказали, що, так, ти можеш сказати, що ти в ЗСУ. Бо в певний момент це не потрібно було говорити просто з однієї простої причини. Навіть не зовсім із міркувань безпеки – це швидше я не хотів світитись і говорити, що я такой молодєц, і виставляти в “пікселі” себе. Це приватна справа кожної людини.
Мені соромно було за багато речей, які я не зробив у 2014 році. У той момент, коли я міг би піти, але не пішов. Того що забоявся, реально забоявся. І зараз я не боюся про це сказати.
Але навіть зараз ви не в “пікселі”, ви прийшли в худі, на якому англійською написано…
“НАТО, зберігай спокій і приєднуйся до України”.
Це історія про те, що країни НАТО дуже нервують, дуже бояться війни і не хочуть приймати Україну. Якщо ви не хочете приймати Україну, приєднуйтесь до нас, і дамо прочухана цьому ідіоту, реально, цьому диктатору, одному з останніх диктаторів.
Це ви придумали таке гасло?
Це ми думали колективно, але я віддаю першість своєму товаришу Стасу Данко – йому привіт. Я визнаю його першість. Це було колективне, але першість його.
Які зараз посили саме англійською мовою? Бо це, напевно, має більший вплив на світ?
З 2014 року я переважно роблю плакати англійською мовою тільки з однією метою – щоб мене почули за кордоном. Тому що українці і так розуміють, що у нас відбувається. Якби це були б політичні плакати зі зверненням, умовно, до нашої влади, вони були б українською мовою. Але якщо ми говоримо до іноземців, вони мають бути тією мовою, яку розуміють там, – це англійська мова, універсальна, німецька або французька, дивлячись, до кого ми звертаємося і де ми робимо акцію.
Що ми зараз маємо казати іноземцям, щоб вони нас чули і розуміли? Бо розповідати якісь страшні історії – вони вже не працюють.
Працюють. Дивлячись з ким і про що говорити. Історія про українських дітей буде працювати весь час, бо це трагедія і плюс до всього це геноцид, це справжній геноцид. Це ж не прикраси, це не того, що “воно працює, то давайте про це говорити”. Ми переживаємо момент, коли одна супердержава і держава-непотріб домовляються про долю України – і тут у Тернополі лупнули крилатою ракетою і загинуло семеро дітей у цей же момент! Або прильоти відбуваються і гинуть люди, або вивезені діти, або повертають дітей, по 14 років дівчаткам, вони знаходилися чи то в сім’ях, чи то в сиротинцях – і вони вагітні. Це жах, це реально величезна трагедія.
Ми маємо не задавати питання, про що зараз вигідно говорити. Нам треба говорити про те, що болить. От у мене це болить. У мене болить іще одна штука дуже сильно, реально мене це тригерить: наші партнери-країни такі молодці, все хорошо, абсолютно добре, вони нам допомагають – але в той же момент, наприклад, Росія офігенно качає нафту.
Ми зараз хочемо зробити невеличку акцію і будемо цим займатися. Є така американська контора Schlumberger. Вона обходить санкції і обслуговує нафтові вишки. І таким чином збагачує Росію шалено. Це бізнес на крові, а цього не може бути. Тому що цивілізований світ розуміє, має розуміти, що маньяк там ріже людей ножем, а ми не будемо його спонукати, але ножик ми наточимо й продамо йому, а він цим ножем поїде і когось заріже. Або: ні, ми не будемо педофілу постачати дітей, але ми на машині відвеземо його до дитячого садочка…
Ми живемо в епоху великих покидьків і великих героїв. Коли людина говорить “Нє-нє-нє, це тільки бізнес і більше нічого”, це мене тригерить. Чуваки, ви визначтеся, хто ви, ви за кого – ви за світло чи ви за темряву. Якщо ви хочете “між крапельками”, так ви вже бігали “між крапельками”, і це не приведе вас ні до чого хорошого. Люди, які думають тільки про гроші, дуже часто їх позбуваються, тому що вони більше нічого не бачать.
А нас, напевно, українців, рятує те, що ми можемо бути бідними, але ми можемо бути при цьому гоноровими і з гордістю на все дивитися, а плюс до всього ми можемо сповідувати певні традиції і певні чесноти, яких ми реально дотримуємося.
Андрій Єрмоленко, фото: facebook/andrey.ermolenko
Ми почали з Бенксі і Бенксі завершимо. Чи була вже якась реакція від нього і чи можливо, що він удруге приїде і ви щось разом зробите?
Відповіді ще не було, але я все рівно буду стукати в ті двері. І не лише до нього – я хочу достукатись до арт-тусовки, а саме до стрит-артерів. Бо, як показує досвід, це люди, які більш-менш орієнтуються в політиці, які пишуть гостросоціальні роботи і які змінюють світ. А стрит-артери налаштовані на те, щоб робити провокації, які змінять світ на краще.
