Журналістка, письменниця, дослідниця та лекторка фестивалю “КривБаз” Анна Лодигіна розповіла про повернення викрадених імен, культурну деколонізацію та справжній голос українського мистецтва.
З 31 жовтня по 2 листопада в Кривому Розі відбудеться літературний фестиваль “КривБаз”, мета якого – зблизити літературу з жителями індустріального регіону, привернути увагу молоді та широкої аудиторії до читання та започаткувати нову культурну традицію міста.
У програмі фестивалю – безкоштовні літературні воркшопи, лекції, публічні дискусії, виставка артбуків від школи фотографії MYPH, кінопоказ фільму “Малевич” (2025), а також музичні виступи Жені Кудрик і гурту BAHROMA, зазначають організатори – Криворізький Центр Сучасної Культури (KRCC). Усі події відбуватимуться у Палаці культури металургів.
Напередодні фестивалю журналістка, письменниця, дослідниця та лекторка “КривБазу” Анна Лодигіна розповіла про культурну деколонізацію та справжній голос українського мистецтва.
Повернення українських імен
Ви працюєте з українською культурою, поверненням українських імен у наш культурний простір та їх висвітленням за кордоном. Що стало поштовхом для цього? У який момент ви зрозуміли, що це потрібно робити публічно й системно?
Коли почалося повномасштабне вторгнення я з дитиною тимчасово виїхала до Польщі і працювала з польським суспільним мовником TVP World. Весною 2022-го я їм почала пітчити різні ідеї телепроєктів про Україну, у центрі всього була звісно війна. Тоді директор телеканалу сказав мені одну річ: “Аню, усі зараз розповідають про війну. Але ніхто не розповідає про вашу культуру, ми не знаємо, хто ви, яке ваше минуле, що вас сформувало і чому ви частина Європи”. Я обурилася спочатку. Щодня помирають люди, а ми будемо робити проєкт про культуру? Та мені не залишили вибору. Сказали подумати і запропонувати ідею, якщо хочу щось робити про Україну.
Поки я їхала з Варшави до Вроцлава, де тоді жила, придумала проєкт Back to the Roots. Те, що для мене здавалося очевидним не було таким для європейців. Я запропонувала зняти тревел про відомих у світі українців, які вплинули на європейську культуру, наприклад, про Казимира Малевича та Сержа Лифаря. Ідею затвердили, і ми врешті зняли вісім епізодів в різних куточках Європи. Проєкт виходив англійською в країнах ЄС, Британії, США та Канаді.
Я була вражена відгуком телеглядачів з усього світу. Мені писали професори з американських університетів, студенти з європейських академій, про те, що вони цього не знали, не усвідомлювали і наскільки цінним для них став цей проєкт. Серед відгуків було багато від українців з діаспори та переселенців після 2022 року. Виявилося, що ми самі все це про себе не знаємо. Це і був поштовх, щоб почати займатися темою системно, але на той момент я не усвідомлювала глобальність проблеми.
Рєпін – український художник
У межах фестивалю “КривБаз” ви читаєте лекцію про українське мистецтво, привласнене росіянами. З якими складнощами вам доводиться стикатися, коли ви намагаєтеся змінити вектор мовлення – називаючи українське українським? Чи часто зустрічаєте недовіру або навіть відмову визнавати очевидні факти? І яка аудиторія, на вашу думку, складніша – українська чи іноземна?
Ситуація дуже різна з кожною окремою закордонною інституцією та залежить від того, про кого мова. Наприклад, знаю деяких українських мистецтвознавців, які не вважають художника Іллю Рєпіна українським, хоча публічно вони це не комунікують. Водночас я мала переписку з головним куратором Атеніум Музею в Гельсінкі, яка тривала рік, і він був готовий до комунікації.
На той момент Музей підписував Рєпіна росіянином. Більше того, перед повномасштабною війною вони проводили ретроспективну виставку його робіт спільно з Третьяковською галереєю, зокрема. Я надіслала куратору копії з метричних книг Рєпіна, де очевидно, що вся його родина з обох гілок походить від середини 17 століття з Чугуївщини в Україні. У свою чергу, куратор надсилав мені свої статті про Рєпіна з проханням проглянути їх і дати фідбек. Там було вказано, наприклад, що художник походить з-під Москви, що є очевидною неправдою, і звісно я про це вказувала йому.
Врешті, посилаючись на докази, які я їм надіслала, Музей публічно оголосив про зміну ідентичності Рєпіна. Але насправді, справа була у тому, що це був вдалий момент. Натоді уже MOMA змінили підписи щодо Рєпіна, були запити від українського посольства у Фінляндії, а також надзвичайна робота українських активістів.
У своїй практиці щодо будь-кого я не мала опору, але кожна справа потребує терплячості, чіткої аргументації підтвердженої документально та готовності вести діалог протягом тривалого часу.
Культурна деколонізація
Як ви реагуєте, коли на виставках, у каталогах чи підручниках бачите, як світ досі підігрує російській колонізаційній політиці й позначає українських діячів як російських? Це розчарування, злість чи мотивація працювати далі?
Думаю, що я не оригінальна, як і більшість, відчуваю злість й роздратування. З іншого боку, розумію коріння цього і вчергове усвідомлюю, що попереду багато роботи. Але має бути більше ініціатив і системної роботи у першу чергу на рівні державної політики.
Чому, на вашу думку, західна культурна спільнота так довго приймала російський наратив без критики? Байдужість і свідомий вибір зручності, чи щось інше?
росія десятиліттями вкладає мільйони доларів у просування своїх наративів на усіх можливих рівнях. Ми не мали ні таких ресурсів, ні загалом зовнішньої культурної політики, щоб розповідати світові про себе. Тому як вони могли щось знати про нас? Ще десять років тому у книжковому магазині будь-якої європейської країни неможливо було побачити перекладену книжку українського автора. Російським – були присвячені стелажі на різні теми – історичні, художня класика, сучасна проза.
Якою ви бачите ситуацію сьогодні? Чи є реальне зацікавлення іноземних музеїв, видавців або медіа у виправленні історичних перекручень?
Це у першу чергу потрібно нам самим. І ми маємо докладати зусилля, щоб щось змінювати. З мого особистого досвіду, багато хто готовий до комунікації. Нещодавно, наприклад, читачка моєї книги про Олександру Екстер помітила на сайті муніципалітету Фонтене-о-Роз, де художниця жила 20 років і була похована, що її підписують російською мисткинею. Вона написала їм, вказавши, що Екстер з України, і вони виправили. Миттєво. Тобто не обов’язково працювати в якійсь інституції, щоб бути рушієм змін. Інколи “російськість” нашого митця це не принципова позиція, ця тема може бути просто не в їхньому фокусі, вони про це не думають, і їм треба на це вказати.
“Історії українських митців”
Героїнею вашої першої книги із серії стала Олександра Екстер – безсумнівно, знакова фігура світового авангарду. Але все-таки, чому саме вона? Це була випадковість, історична вага особистості, особиста приязнь чи, можливо, якесь важливе відкриття під час досліджень?
Олександра Екстер була однією з героїнь, кого я досліджувала для свого подкасту про привласнених Росією українських митців Back to the Roots на Українській правді. Її історія була найскладнішою, тому що чи не найменш досліджена з точки зору українського контексту. Адже її архів розпорошений: частина осіла в приватних руках у Франції, інша, мова про листи, які вона відправляла своїм друзям та колегам протягом понад 30 років, лежить в російських архівах і доступу до них зараз немає. Тому я не планувала братися за написання її біографії найближчим часом. Ця ідея виникла у команд видавництва Projector Publishing, Projector Foundation та Фундацією ЗМІН. Екстер була однією з героїнь їхньої майбутньої книжкової серії «Історії українських митців», і вони запропонували взятися за цю тему мені.
Це був виклик. Водночас під час написання й занурення у життя Олександри, багатьом речам вчилася у неї. Зокрема, як попри страх обстрілів, які вона пережила 100 років тому під час захоплення більшовиками Києва, а потім Одеси, вона продовжувала робити те, що вміла найкраще – писати картини, тобто працювала день і ніч.
Серія “Історії українських митців” очевидно матиме продовження. Чи можете відкрити завісу – хто стане наступною героїнею або героєм? І за яким принципом ви обираєте, про кого писати далі?
Наступні книги з цієї серії писатимуть інші автори. Уже вийшла книга Марчели Можиної про графіка й головного дизайнера УПА Ніла Хасевича. Наступною буде історія про фантастично талановитого художника і сценографа Анатоля Петрицького авторства Валентини Клименко. Я ж нині працюю над своєю другою книгою, яка вийде в іншому видавництві. Поки що можу сказати лише, що у ній я поділюся своїми дослідженнями останніх майже чотирьох років.
Голос українського мистецтва
І наостанок порекомендуйте, будь ласка, трьох українських митців або мисткинь, із творчістю яких, на вашу думку, обов’язково варто познайомитися нашим читачам.
Три – це дуже обмежувальна рамка. Але давайте назву імена тих, хто десятиліттями був заборонений радянською владою або постраждав у її кривавих лещатах в різний спосіб, та досі маловідомий широкому загалу. Почитайте детективну серію про Дуку Ламберті засновника італійського кримінального роману Джорджо Щербаненка, він же Володимир. Його батька, професора, разом зі студентами розстріляли більшовики під час оборони Києва, а він з мамою емігрував до Італії. Хотілось би побачити більше українських перекладів його творів. В Італії він досі суперзірка, його романи продаються в усіх книжкових там.
Друге ім’я – Іра Маланюк, племінниця Соломії Крушельницької, не менш видатна оперна діва, яка з наступом Радянської армії під час Другої світової втекла зі Львова до Австрії та стала відомою співачкою в Європі. При бажанні можна знайти та послухати її партії в інтернеті, зокрема, виконання українських народних пісень.
Третє – нехай буде Серж Лифар, який очолював балетну трупу Паризької опери майже 30 років. Йому аплодували на усіх визначних сценах світу, але він так і не почув оплески у рідному Києві. Радянська влада не дозволила йому повернутися додому та поставити балети на Батьківщині, як він мріяв, і готовий був віддати за це дуже багато.
Автор: Андрій Сечко, культуролог
Фото: Олексій Пономарьов
