Про феномен “Території А” та раптове закриття проєкту, появу в Україні російської музики, зірок-перевзуванців і новий проєкт “Територія Різдва” – в розмові Анжеліки Рудницької з журналісткою РБК-Україна Юлією Гаюк.
Головне з інтерв’ю:
- Чому українські артисти відмовлялися співати українською
- Як українцям пробачити зіркам, що виступали в Росії після 2014-го
- Як шоубізнес пов’язаний із Революцією Гідності та кому Рудницька досі не може пробачити
- Як Олександр Пономарьов пов’язаний із закриттям “Території А”
- Чим відомий хіт-парад живе сьогодні та чи повернеться на ТБ
Це скорочена версія нашого інтерв’ю. Повну розмову дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна LIFE.
Анжеліка Рудницька має багато варіантів для представлення, адже за час кар’єри приміряла на себе різні ролі: співачка, телеведуча, художниця, письменниця, громадська діячка, волонтерка.
Очоливши команду “Території А”, вона стояла у джерел розвитку українського шоубізнесу та мистецтва після здобуття Україною незалежності. Рудницька співпрацювала з багатьма відомими сьогодні виконавцями, ще коли ті лиш розпочинали свій шлях.
В інтерв’ю РБК-Україна Анжеліка Рудницька пригадала труднощі просування українського контенту через засилля російського. Також ми проаналізували стартову точку музики України та куди прийшли сьогодні.
– Коли я в редакції сказала, що записуватиму з вами розмову, багато людей сказали: “Вау, це ж “Територія А, я слухав ті пісні”. Навіть деякі мої колеги, які жили в Луганську та Донецьку, розповідали, що так вони вивчали українську мову.
– Завжди складно не просто займатись заробітчанством, щоб розв’язувати побутові проблеми чи якісь забаганки, а робити щось для країни. Але я прийшла в музику після Революції на граніті. Я була загартована, і я точно знала, що я хочу зробити щось корисне для країни.
“Територія А” доклала дуже багато зусиль і намагалася весь час склеїти Україну, залюбити її, надихнути, сказати, що все, що ми створюємо, важливо для нас і майбутніх поколінь. І що все це недаремно, відкиньте весь цей непотріб. Він точно як зайвий баласт, який тягне нас на дно.
Говорити складно. Люди зразу стають в пози. Тому ми використали м’яку силу – запропонували українцям хіт-парад. Найпростіша форма, яка тільки може бути. Будь ласка, ось вам українська музика, ось вам хіт-парад, в якому можуть бути абсолютно всі жанри.
У нас були фан-клуби. Коли ми приїжджали в якесь місто, ми обов’язково зустрічалися, роздавали автографи, дарували листівки. Тобто це була така взаємна любов і розвиток. Одна річ, коли ти просто сидиш і дивишся телевізор, і ти просто споживач. Інша річ, коли ти активний учасник того, що відбувається в ефірі, тому що ти голосуєш, переживаєш за улюблений кліп виконавця, пишеш листи, ходиш на концерти.
Цю активність ми виховували недаремно, ми були неправильно шляху. Я багато разів зустрічала на фронті чоловіків, які казали, що дивилися “Територію А”. Вони також говорили, що їхня українськість, ідентичність формувалася разом із цим хіт-парадом, який здавався просто розважальним контентом.
– “Територія А”, очевидно, стала феноменом. Але я не дуже люблю це слово. Бо чому ж це феномен, коли в Україні популярна українська музика?
– Тому що ми завжди не тільки створюємо, а змушені виборювати оце українське. Краще б було так, як ви кажете, щоб це була рутина. Я була б щаслива, але, на жаль, ми змушені були стати феноменом, щоб привернути до себе увагу.
Але в чому особливість і унікальність “Території”? Ми були першим щоденним хіт-парадом саме у телевізійному форматі. Через місяць-два на всіх телеканалах з’явилися хіт-паради. Однак більшість людей не пам’ятають цього, тому що вони були вже вторинним продуктом і в них не було чіткої ідеології.
“Територія А” стала першим щоденним телевізійним хіт-парадом за часів незалежної України (фото: РБК-Україна)
– Але ж, до речі, не всі артисти спочатку були згодні співати українською, знімати кліпи.
– Та не те що не всі, а просто дуже велика кількість артистів не співала українською. Українська, до речі, масово з’явилася в піснях завдяки фестивалю “Червона рута”. Там не можна було співати іншою мовою.
Коли артисти починали знімати кліпи, у нас був для них хіт-парад, в якому вони могли це показати. І на радіо ще був хіт-парад “12-2”, який з’явився раніше за телебачення. По суті, це були таких три кити, на яких базувалася тодішня українська музика.
І нас постійно намагалися зіштовхнути лобами. Ми не дали нас розсварити та намагалися наскільки можливо було триматися разом. До того, як почали в Україну завозити гроші. Реально завозити валізами російські гроші.
Більшість інших музичних проєктів брали ці гроші, і ми це бачили в ефірі, бо щойно нам пропонували цих артистів, ми від цього відмовлялись.
Уявляєте, як це складно, коли ти важко заробляєш, щоб утримувати команду, технічний персонал, студію, потім тобі приносять валізу і ти можеш розв’язати всі проблеми. А ти кажеш: “Ні”. Тому що це міняє обличчя не тільки твоєї програми, але й твоєї країни та сприйняття.
І яку технологію використали росіяни? Вони почали нав’язувати думку про те, що все українське вторинне. Через українські медіа нам теж почали нав’язувати, що українське не таке вже й хороше, вторинне, російське завжди краще. Навіть якщо це записано на одній студії, навіть якщо це робив один і той самий режисер.
– Чому вам буквально доводилося вмовляти артистів співати українською? Які аргументи вони наводили проти цього?
– Завжди був російський ринок. Ставши популярним у Росії, ти міг заробляти набагато більше. Якщо на українському телебаченні треба попроситися, щоб тебе показали, то в Росії як тільки бачили яскраву особистість, вони хапають її, тримаються за нею руками й ногами.
Вони тягають її по ефірах, оплачують переїзди, всю логістику, створюють комфортні умови, щоб ти хотів ще приїжджати, і це ж затягує. Якщо тебе вже показали на російському телеканалі, то нарешті ти отримав славу.
Друга причина – меншовартісність нікуди не дівається. Ми ж бачили, як навіть після такого піднесення українського в 90-х, у нульових величезна кількість артистів почала співати російською.
Напевно, для багатьох тодішніх меломанів було страшним розчаруванням коли, що Ірина Білик співала заспівала російською. Вона писала пісні та співала українською. Ми страшенно любили ці пісні, співали їх. І тут раптом: Іра, що з тобою?
– А для вас це аргумент для переходу на російські, коли йшлося про більші заробітки?
– Ні, мене для мене не аргумент. Я ніколи не розмовляла, не вела програми, не співала російською. Навіть у деяких інтерв’ю принципово говорила українською.
Якщо потім перекладали російською, я просила, щоб вказували що інтерв’ю було записано українською мовою, бо це нібито маленька деталь, але для мене вона важлива.
Зараз українцям важливо усвідомити, що мова це частина нашої ідентичності, найголовніша наша ідентичність. Але коли ми послуговуємося російською, ми посилюємо свого ворога. Ви відверто працюєте на ворога, навіть якщо ви цього не усвідомлюєте. Просто почуйте це. Ви, можливо, це усвідомите значно пізніше. Щоб не було надто пізно.
– А припустімо, що артист робить помилку та починає працювати на ворога. Однак з часом визнає, що схибив. Наприклад, як Віталій Козловський виступав на Красній площі.
– А він, до речі, перепрошував? Я не чула.
– А ми можемо сприймати, наприклад, вибачення як те, що він долучився до війська? Чи працює, до речі, таке взаємозаміщення?
– Для мене ні. Тому що манікюр цього військового кращий, ніж у нас з вами. Я багато разів була на фронті та не бачила у військових цих манікюрів. Можливо, я не права, але я хочу від нього це почути.
От у мене з Віталієм Козловським багато років були дуже дружні взаємини. І мені було неймовірно прикро бачити не тільки його виступ на і на Красной площади, а й з букетом у Штепи (Неля Штепа – проросійська міська голова Слов’янська – ред.), яка відкривала ворота й зустрічала з хлібом-сіллю окупантів у Слов’янську, де страждали люди.
І в той час, коли держава покарала Штепу, Козловський приїхав до неї з букетом троянд і сказав: “Своїх не бросают”. Хто для нього свої? Я хочу це почути. Його командир казав мені: “Ми його перевиховаємо”.
Я дуже хотіла б вірити, що повернення до українського реально щире. Що ці люди, яких Марія Бурмака називає перевзуванцями, не просто переклали пісні, вони щось переосмислили.
У людини має бути чітка концепція, позиція. Вона може сформуватися. Людина ж розвивається, зокрема, інтелектуально. Вона викидає з себе зайве, ми говорили про той баласт. Але чим вона наповнюється?
Якщо новими сенсами, я рада, я готова підтримати. Але я боюсь людей, які туди-сюди. Оці люди – перші зрадники, бо їм все одно, вони як флюгери. І тому вони страшні для нашого суспільства, але ще страшніше, що вони мають вплив і популярність. І дуже велика кількість українських медіа, які мають величезні охоплення, показують тільки цих людей.
Усі, хто тримає позицію досі, наприклад, як Макс Барських. Він поки що ніде себе не заплямував, він пішов в ТрО на початку повномасштабної війни та перестав співати російською. Я була вражена, як він чудово розмовляє українською, ніби він завжди говорив.
Анжеліка Рудницька: Я хочу почути, хто для Віталія Козловського “свої” (фото: РБК-Україна)
– Проте Алан Бадоєв говорив в інтерв’ю, що його пісні неможливо співати українською, що їх неможливо перекласти, щоб вони написані.
– Просто треба спробувати. Андрій Данилко також каже, що шарм його пісень втрачається, коли вони перекладаються українською мовою. Але якщо він буде перекладати їх літературною українською, він може втратитись. А є дуже колоритна українська розмовна мова, навіть з елементами суржика.
Мова – це інструмент, тому я впевнена, що українською мовою можна сказати все: і смішне, і ніжне, і серйозне, і технічне, наукове і яке завгодно. Просто треба цього захотіти.
– Як ви думаєте, чи була б “Територія А” актуальна сьогодні, коли ми в такому хиткому становищі?
– До свого 30-річчя ми провели декілька концертів у Києві та Львові. Судячи з кількості публіки, це все ще актуально. Але чи актуальний зараз хід-парад?
Якби знайшовся якийсь айтішник з якимось нестандартним розумом, і ми придумали б технологію, як в онлайн голосувати та бачити, як змінюється цей рейтинг, як все це рухається і якось це коментувати, це могло б бути дуже цікаво.
Але це не може бути так, як це було в 90-х. Зараз, коли я дивлюсь на телеканалах хіт-паради з 90-х, мені хочеться плакати, бо це дуже несучасно.
– Нещодавно в Тіктоці вірусився фрагмент пісні, і для мене було відкриттям, що це насправді пісня Левка Дурка з “Території А”.
– Так, воно досі живе. І це дуже класно, тому що це показує тяглість української музики, що ми її не втратили. Правдами-неправдами вона повертається в наше інформаційне поле, і багато молоді каже: “У нас така була музика, і ми про це нічого не знали. Чому ми про це не знали?”
Тому що все це вимили, викинули з ефірів і лишили нам російське і дозовано українське, щоб не придовбались всі ці ненормальні, такі, як я, які постійно вимагають для українського в Україні місце під сонцем.
До речі, першим серйозним кроком до присутності українського в ефірі стали квоти на українське, які прийняли в Верховній Раді. Але сформульований цей закон неправильно, як на мене. Тому що в Україні квоти треба вводити на закордонне. А апріорі все має бути українське. Уявляєте собі, який розквіт музики?
– Що для вас означав момент, коли “Територію А” буквально зняли з ефіру? В одному старезному інтерв’ю ви казали, що це могло бути через конфлікт з Олександром Пономарьовим.
– Мені це нещодавно нагадав Андрій Великий, керівник “Львівської хвилі”. Він каже: “Скажи про це, я чекаю, поки ти скажеш про це правду”. Але я йому кажу: “Ти знаєш, я пам’ятаю це, але я ніколи не тримаю зла ні на кого”.
У світі так багато прекрасного, чого я повинна пам’ятати це погане. Але так, він відіграв свою роль в тому, щоб захейтити “Територію А”.
– Ми могли б про це детальніше зараз поговорити?
– Ні, не хочу навіть взагалі про Пономарьова говорити.
– Ви зараз підтримуєте спілкування? Можливо, за стільки років варто було б об’єднатися заради спільної мети?
– Поки що в нас немає спільної мети. Її можна завжди знайти, але от реально ми з ним не пересікались, і слава Богу. Якби, ми десь були потрібні одне одному, як митці, які можуть щось спільне зробити для нашої країни, напевно, ми об’єдналися б.
Але от я 10 років їздила на фронт, я ні разу не зустріла там Пономарьова. А всіх, кого я зустріла, з тими ми об’єднувалися й щось робили.
Ми приїхали та поселились в одному прифронтовому місті для того, щоб їздити на фронт з Жаданом. Це було в 14-му році. І після того дуже багато разів робили це разом. Ми зідзвонилися і все – наступного дня ми вже там, де потрібно.
А коли треба людині пояснювати щось, якісь аргументи, а скільки грошей, а побутові райдери. Деякі артисти, які не співають російською, реально патріотичні, реально зараз допомагають армії, але до повномасштабного вторгнення, коли я кликала їх виступати на фронт, у них була тисяча і одна відмовка, чому це не зробити.
– Пам’ятаю, ви розповідали про те, що були прохання надати звання народного артиста.
– Це так, тоді коли я два роки була радником міністра Євгена Нищука. Саме моєю зоною відповідальності була робота в прифронтовій зоні, на фронті. І так, артисти приходили. “Ми відпрацювали скількись концертів. Давайте нам народних артистів”.
Але декого я рекомендувала, наприклад, Сергія Танчинця з “Без обмежень”. Він би не наважився попросити. Та й, власне, для рокера, може, це не так важливо, але це навіть швидше була моя ініціатива. Я кажу: “Мені здається, тобі треба для статусу”.
Коли ми робили якийсь великий захід спільно з обласною адміністрацією, мені кажуть: “А хто це такі?” Я кажу: “Не знецінюйте, бо пік слави ще не прийшов, але він ось-ось, і ви будете пишатись тим, що вони у вас виступали”. І так і сталося.
– Коли “Територію А” закрили, ви відчули, що ми йдемо не на ту стежку?
– Коли вже я знала, що програму закриють, я говорила колегам, що наступними, на жаль, будете ви. Тому що це не ніхто з розумних людей не закривав програму на піку її популярності. Це безглуздо.
Якщо це закривають, значить це комусь потрібно. І мені люди не вірили, але коли почали сипатися один за одним… “Золоті ворота” займалися відеопродакшеном – знищили їх, потім знищили “Національний хітпарад”, який був на Першому національному. Усе розсипалося.
Було зрозуміло, що ми втрачаємо позиції в музиці. І натомість все це заповнюється “русским гламуром”.
– Для мене принципово, що культура, музика не поза політикою. Однак наші артисти у 2010-х роках активно проявляли свою політичну позицію, як Наталя Могилевська свого часу на телебаченні.
– Якщо ви мені підкажете, буду рада, але Наталя теж не попросила в українців пробачення. Так, вона залишилась в Україні, удочерила дітей, тобто вона зараз себе показує як українка.
Але я завжди пам’ятатиму, що люди, які мали вплив, це й Могилевська, і Кузьма, і Таїсія Повалій, і Ян Табачник, не сказали своїм політичним босам, не використали свій авторитет і не зупинили розстріли на Майдані.
Тобто кров людей, яких розстріляли на Майдані, також є в біографіях цих артистів. І від цього не можна відмитися. Від Повалій я не чекаю вибачення. Але від Могилевської… Я все думаю, може, я пропустила? Може, я щось не знаю?
Коли волонтери, майбутні режисери, які працювали в нас на проєкті, мені передавали від неї вітання і казали, що вона теж з задоволенням доєдналась б до Різдвяного проєкту, я їм кажу: “Є одна дуже суттєва деталь”.
Я їм розповідаю це, але я відчуваю, що вони не дуже розуміють проблему. Тобто вже історично події на Майдані від молоді настільки віддалилися, що вони не здатні відчувати це так гостро, як ми.
Мені здається, зараз ми дійшли до моменту, коли багато людей не є ворогами для України, але вони не можуть розставити правильні наголоси у своєму житті, а нам ці наголоси ракетами розставляє Росія. Тож нарешті думаймо так, щоб потім не було самому соромно і перед собою, і перед своїми нащадками.
Анжеліка Рудницька: я завжди пам’ятатиму, що люди, які мали вплив, не використали свій авторитет і не зупинили розстріли на Майдані (фото: РБК-Україна)
– Розкажіть про свій нинішній проєкт “Територія Різдва”. Що це, коли та де дивитися?
– Це повноцінний, красивий концерт-містерія, костюмований, який ми дуже любимо, який викохувався мною від мого Різдвяного альбому. У цей момент я відчула, що це треба зняти красиво.
З Національним будинком музики в Костелі Святого Миколая ми зробили спільний концерт. У нас були такі мурахи, у в соборі з оркестром, неймовірно.
Я вирішила писати грантовий проєкт сама. Наробила собі купу проблем, але я все ж таки виграла цю боротьбу, виграла грант, зняла перший проєкт. І стояла зі своєю подругою, яка теж мене консультувала, ми з нею так підглядаємо у віконце і думаємо: “Ми це реально зробили?” Це було просто щось неймовірне.
Прем’єра буде на YouTube-каналі Анжеліки Рудницької у Святий вечір, тобто 24 грудня з першою зіркою.
Я дуже вдячна всій команді, тому що ми намагаємося створити дуже дружню, теплу атмосферу. Нам вже треба продукувати світло. Вийшло дуже класно. Зараз іде монтаж, і ми ще допрацьовуємо якісь деталі, працюємо над комп’ютерною графікою, але це флагманський проєкт.
– Розкажіть, кого із сьогоднішніх виконавців, ви слухаєте і любите. Хто вам найбільше подобається?
– Зараз я слухаю Різдвяний альбом “Території А”. Особливо “Нову радість” слухаю 1500 разів, бо там безліч голосів. Цей прибрати, цей посилити.
Ви можете зараз подумати, що я хочу більше говорити про свій проєкт, а насправді я не встигаю слухати ті прем’єри, які я навіть би й хотіла слухати.
Але я намагаюся стежити за процесом. Я не з тих людей, які: “Ой, я зайнята собою, мені це все не цікаво. Хто це такі?” Це, як на мене, неправильно. Щоб вибрати для себе щось близьке до душі, треба десь його взяти, почути.
За час повномасштабного вторгнення мене дуже торкнула пісня “Жито”, яку написав Володимир Трач. І ще одна пісня лірична “З якого ти поверху неба?” Jerry Heil з Ярмаком.
До речі, з Ярмаком ми також товаришуємо, і його перший поїздка на фронт була також в моїй команді. І вже тоді я його вмовляла не співати російською. Але треба було повномасштабне вторгнення, щоби він мене почув. Ну, так буває, нічого не зробиш.
Але якщо говорити з тих, кому я довіряю, то це Сашко. Тому що він співав російською, але його думки завжди були патріотичними. Я думаю, що середовище, в якому він спілкувався, провокувало його бути таким, як він намагався. Але він дуже чистий, щирий, класний. Я дуже люблю його.
Я дуже люблю пісні з 90-х, переспівані молодими виконавцями. І колаборації мені подобаються. Меловін із Ламою зробили класну колаборацію. Влада Дарвін з Бурмакою “Розлюби”.
Треба розширятися й не треба цього соромитись. Якщо ми раніше цього соромились, то зараз доля примушує українську культуру бути голосом, який мають почути.
.
