Блаженніший Святослав, глава УГКЦ

Він входить до пресцентру Укрінформу – і простір одразу концентрується навколо нього, починає говорити – просто, часто з характерною усмішкою, про складні речі – і наче вмикає у всіх присутніх інший вимір мислення. Його хочеться слухати і слухати.

Зустріч глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава з колективом Укрінформу розпочалася з його слів про важливість роботи журналістів, сенсом роботи яких він називає «служіння істині». «Щоби служити істині, треба мати відвагу», – каже Блаженніший Святослав.

Продовжуючи тему цього служіння в контексті війни, він зауважує, що ідеологічні фальсифікації, пропаганда та маніпуляції почали «обстрілювати» Україну задовго до перших російських ракет і дронів, тому журналісти стали першою «інформаційною ППО». «Усяка велика війна починається з великої брехні», – влучно формулює глава УКГЦ. На його переконання, щоб ефективно протистояти цій агресії, необхідно бути професійними та інтелектуально на голову вищими за тих, хто веде інформаційну війну.

Далі спілкування розвивається у форматі запитань до Блаженнішого – від політичних до екзистенційних. Про те, як змінюється віра людини в умовах травми, яку роль у цьому процесі відіграє Церква, де у воєнний час проходить межа між свободою слова й відповідальністю за сказане, як у Ватикані сьогодні бачать Україну та інше – у текстовій версії розмови з главою УГКЦ.

ЛЮДИНА, ЯКА НАЗИВАЄ СЕБЕ ДУХОВНОЮ, МАЄ ОБОВ’ЯЗОК ПЕРШОЮ ВІДНАЙТИ ЗНИКЛОГО БОГА, А ТОДІ ПОКАЗАТИ ІНШИМ, ДЕ ВІН Є

– Ваше Блаженство, як, на вашу думку, війна змінила духовне служіння і віру людей? Адже дуже часто саме в моменти нелюдських потрясінь люди приходять до Бога. Що ви бачите за цей час – як змінилася релігійність, духовність, служіння?

– Знаєте, так уже складається в історії людства – і про це свідчать усі книги Святого Письма: людина пізнає Бога через себе і власний досвід. Через досвід трагедії і втрати, але також через досвід віднайдення. Людина починає розуміти Бога тоді, коли усвідомлює потребу власного спасіння – якщо говорити мовою духовною.

У цьому сенсі динамізм людського духу в умовах війни відкрив нам дуже промовисті й непрості досвіди. Я за своєю світською освітою медик, тож, можливо, іноді мислю й говорю медичними категоріями. Сьогодні ми, по суті, тримаємо руку на пульсі нашого народу – народу, якому дуже болить. Біль і глибина травми, завданої війною, не зменшуються, вони лише наростають.

Травмована людина по-особливому вибудовує стосунки – з Богом, з іншими людьми і навіть із самою собою. І в релігійному досвіді це стало особливо відчутно з початком повномасштабної війни. У багатьох виникло відчуття, що світ, у якому ми жили, раптово завалився. Наче зник сам Бог. І з цього народжується дуже болюче запитання: «Де Ти? Що сталося?».

Але згодом настав інший етап – етап віднайдення того, хто, здавалося, зник. І тут особлива роль належить духовенству. Людина, яка бере на себе відповідальність називати себе духовною, має обов’язок першою віднайти цього зниклого Бога, а тоді показати іншим, де Він є.

Сьогодні ми перебуваємо в дуже важливому періоді – періоді віднайдення сенсів. Люди шукають відповіді на глибокі, екзистенційні запитання, на які по-людськи не може відповісти ніхто – ані влада, ані експерти, ані будь-які інституції. Відповідь може дати лише Той, хто є Творцем цієї реальності. Ми, християни, кажемо – Господь Бог.

І це віднайдення сенсу дивовижним чином перетворюється на феномен стійкості. Як саме це відбувається, я не знаю. Я можу бути лише свідком цього процесу. І, можливо, це і є справжній досвід віри.

Дозвольте поділитися однією історією. Я дуже часто відвідую шпиталі, де лікуються наші поранені воїни. Мабуть, це пов’язано і з моїм минулим: я виростав у лікарнях, ще юнаком. І ось одного разу я підійшов до хлопця. Він був без двох ніг і без однієї руки, зі свіжими, ще відкритими ранами. Він подивився на мене і сказав: «Отче, благословіть мене».

Я підійшов і, щиро кажучи, думав: що саме він просить? І, наче читаючи мої думки, він додав: «Мені не так болить те, що я втратив ноги й руку. Найбільше болить те, що я не знаю – чому». Я ніколи не забуду цієї фрази.

І тоді, зовсім спонтанно, по-християнськи, я відчув, що ті рани, які носить цей хлопець, – це рани Христа, в якого я вірю. Я сказав уголос: «Ісусе, це Ти?». А до нього звернувся так: «Ми віримо в страждаючого Бога – Бога, який узяв на себе людський біль. Він є в тобі. Він не десь далеко від тебе».

І ви знаєте, за одну мить обличчя цього хлопця змінилося. Він подивився на мене і запитав: «То Він мене не забув? Він мене не покинув?». Віднайдення сенсу змінило його ставлення – до самого себе, до своєї ситуації, до життя. Я намагався згодом відстежити його долю – і це справді історія успіху.

У цій жахливій війні ми часто не можемо змінити самі обставини. Але можемо змінити своє ставлення до них. Саме в цьому сьогодні й полягає той непростий, але надзвичайно важливий процес віднайдення сенсів.

Я би сказав, що нині ми переживаємо момент справжнього навернення – якщо говорити церковною мовою. Момент віднайдення Бога і наближення до Нього. Це унікальний час. І моє найбільше переживання в тому, щоб наші Церкви були на рівні цього виклику. Щоб ми змогли адекватно відповісти на цей пошук сенсів і чітко вказати людям, де є Той, кого вони сьогодні так болісно і щиро шукають.

– Скажіть, як правильно ставити питання: чому Бог допустив цю ситуацію чи навіщо?

– Я думаю, що і одне, і друге питання є правильними. Коли ми говоримо «чому?», то насправді намагаємося побачити кінцеву мету. Адже ми віримо, що історія – це не просто накопичення випадковостей. Історія має свою логіку,  внутрішню, вічну логіку.

Я часто пригадую свого вчителя, який казав: якщо ти не бачиш у чомусь логіки, це означає, що там діє якась інша логіка. І в контексті Святого Письма йдеться саме про віднайдення цієї логіки – божественної перспективи тих подій, у яких ми живемо.

Водночас абсолютно легітимним є й питання «навіщо?». Бо тут ми вже говоримо про наш власний досвід. Людина – істота розумна, їй важко жити в хаосі. Тому ми природно шукаємо відповіді на питання: як мені реагувати на те, що відбувається, як відповідати на ті чи інші виклики, на конкретні обставини мого життя.

Отже, і одне, і друге питання є виправданими й необхідними. Але варто пам’ятати: ми всі – лише шукачі відповідей. Ніхто не має наперед готових, універсальних відповідей на всі питання життя.

НАДЗВИЧАЙНО ПОКАЗОВО, ЩО ПАПА ЛЕВ XIV ПОВЕРНУВ У ДИСКУРС «МИРНОГО ПЛАНУ» ДЛЯ УКРАЇНИ ЇЇ КОНСТИТУЦІЮ

– Ви неодноразово зустрічалися з Папою Римським. Що він говорить про Україну? Якою є його позиція? Бо не завжди ті заяви, які ми чуємо від Святого престолу, виглядають настільки проукраїнськими, наскільки нам хотілося б.

– Вас цікавить попередній Папа чи теперішній? Коли я став главою Церкви, Папою був ще Бенедикт XVI. Потім був період Франциска, а тепер ми живемо вже в періоді Папи Лева. Я, мабуть, почну із сучасного, а тоді можна буде зробити певну ретроспективу.

Сьогодні ми маємо нового й відносно молодого Папу. До речі, за кількістю років єпископського служіння він навіть молодший за мене – що було для мене, зізнаюся, доволі несподіваним відкриттям. Більшу частину свого життя він очолював монаший чин августиніанців, а вже згодом став єпископом. Важливо й те, що перші роки свого єпископства він провів у Латинській Америці – у Перу. Я ж свого часу служив в Аргентині, фактично поруч.

Сьогодні ми маємо Папу, який дивиться на Україну крізь призму європейської ситуації. Його бачення, а відтак і сучасна міжнародна позиція Святого престолу, є виразно європейською. Наведу кілька конкретних фактів.

Після останньої зустрічі Папи Лева XIV з Президентом України він зробив кілька заяв для журналістів. Це відбувалося на тлі нових зовнішніх тисків на Україну, чергових пошуків «мирного плану» і спроб нав’язати певні сценарії. І Папа тоді чітко сказав: «Це війна в Європі, і Європа має бути суб’єктом перемовин. Ми не можемо домовлятися про Україну на рівні, умовно кажучи, США і Росії». Ми давно не чули настільки чіткої позиції. Тож, Богу дякувати, сьогодні навіть на рівні Святого престолу Україну усвідомлюють як невід’ємну частину європейського контексту.

А це означає ще одну важливу річ: дедалі чіткіше розуміння того, що без України жодного безпечного майбутнього для Європи не існує. Саме тут вирішується доля європейської безпеки.

Другий момент – надзвичайно показовий. Уперше з початку війни 2014 року Папа публічно згадав фразу «Конституція України». Щиро кажучи, я раніше ніколи не чув цього слова в міжнародному дискурсі – воно чомусь зникло з ужитку. І Папа наголосив: сьогодні неможливо шукати будь-який «мирний план» для України, не поважаючи Конституцію України.

Одним цим словом він нагадав усім, що в нашій Конституції закріплено суверенітет, територіальну цілісність держави, а також стратегічний вектор її розвитку. І змінити Конституцію України на догоду тим чи іншим зовнішнім чинникам – це, Богу дякувати, не так просто. Я не впевнений, що навіть у парламенті є конституційна більшість, яка могла б піти на такі кроки. Це було дуже професійне й вивірене формулювання – просто згадати про Конституцію, але сказати надзвичайно багато.

І третє, що хотів би зазначити: цей Папа – людина, яка працює інституційно. Він не формує позицію на основі особистих емоцій, випадкових вражень, поверхових суджень чи прочитаної напередодні статті. Його висновки спираються на роботу цілого середовища – аналітичного, інтелектуального кола, яке глибоко вникає в ситуацію.

Для нас дуже важливо і приємно, що ми є частиною цього кола. Нас запитують – і запитують по-справжньому. Ми маємо можливість доносити правду й бачимо, що цю правду беруть до уваги. Це дає внутрішнє запевнення, що наше свідчення не залишається поза увагою.

Ось, власне, три ключові пункти. Про це можна було б прочитати цілу лекцію, але я вважаю, що це найважливіші риси й конкретні меседжі, які Папа Лев XIV уже озвучив публічно. Усі вони доступні у відкритих джерелах.

НА РІВНІ НАРОДУ ІСНУЄ ПЕРЕКОНАННЯ – ЯКЩО ПАПА ПРИЇДЕ В УКРАЇНУ, ВІЙНА ЗАКІНЧИТЬСЯ

– Церква має бути поруч із тими людьми, які найбільше страждають, є найзнедоленішими. Чи виглядає так, що Папа Римський може запланувати поїздку до України найближчим часом – у період, коли в нас надзвичайно складна ситуація: війна і важка зима?

– Поки що я не маю такої інформації. Я знаю, що в певних джерелах з’являлися повідомлення, мовляв, щось планується, але наразі офіційно такого немає.

Водночас очевидно, що усвідомлення необхідності такого візиту зростає. Це факт. Бо хто б не приїжджав до Рима з України, усі говорять те саме: Папа має приїхати. І, що важливо, про це говорять люди з дуже різних середовищ, які між собою точно не змовлялися.

З нашого боку ми намагаємося мислити, спираючись на логіку прецедентів, адже саме так сьогодні часто працює дипломатія Святого престолу. Я, наприклад, пригадую прецедент візиту Папи Івана Павла ІІ до Сараєва під час війни в колишній Югославії. Це був надзвичайно відважний крок. З погляду безпеки – майже безглуздий. Але Іван Павло ІІ, який знав, що таке комунізм, і глибоко розумів логіку тих, хто розпалює війну і прагне, щоби лилася кров, зробив цей сміливий, пророчий жест.

Тому, якщо говорити мовою прецедентів, сьогодні Україна, без перебільшення, здатна краще забезпечити безпеку Папи, ніж Боснія в ті часи. Це – перший момент.

А другий момент – значно глибший. Сьогодні на рівні простого народу, того, що в богослов’ї називається sensus fidelium – відчуття віри Божого люду, – є переконання: якщо Папа приїде, війна закінчиться. Чому так? Чи це якийсь наївний автоматизм? Ні. Це внутрішня інтуїція віри, яку не варто знецінювати. Саме тому ми постійно про це говоримо й мотивуємо.

Однак я мушу бути чесним: наразі я не можу сказати, що візит справді планується. Часом Святий престол оголошує календар папських поїздок на початку року, але ми не чули, щоби в новому році був озвучений візит до України.

До речі, коли ми згадуємо приїзд Папи Івана Павла ІІ, варто звернути увагу ще на одне: цього року виповнюється 25 років із дня його візиту до України. Це буде дуже добра нагода знову пригадати ті меседжі, з якими він тоді до нас приїхав. Вони сьогодні звучать напрочуд актуально.

Водночас варто пам’ятати, що той візит готувався майже рік. За рік наперед було офіційно оголошено про приїзд Папи. І всі – Церкви, державна влада, релігійне середовище України – мали достатньо часу, щоби підготувати його на належному рівні.

Ми розуміємо, що у свідомості українського суспільства тоді була сформована дуже висока планка. Саме з нею порівнюватимуть кожен  наступний папський візит. І ми щиро хочемо, щоб новий приїзд був не гіршим – ані за своїм рівнем, ані за якістю, ані за глибиною підготовки.

СВЯТИЙ АВГУСТИН КАЗАВ, ЩО ПРАВДА ПОДІБНА ДО ЛЕВА, ЇЇ НЕ ПОТРІБНО ЗАХИЩАТИ – ЇЇ ПОТРІБНО ВИПУСТИТИ

– Де, на вашу думку, проходить межа між свободою слова і відповідальністю за сказане? Чи можемо в умовах воєнного стану певною мірою прирівнювати роботу журналіста до роботи лікаря – із принципом «не нашкодь»? Тобто чи правильна думка, що якщо інформація може зашкодити державним інтересам, ми можемо з нею зачекати? Як відповідати за свої слова, не порушуючи свободи слова – того, чим ми сьогодні особливо пишаємося і що маємо на противагу нашому ворогу?

– Дуже часто сила слова журналіста справді може бути порівняна із сильнодіючими ліками. А вживання ліків – це мистецтво. Бо інколи лікар бачить, що саме зараз не варто застосовувати найсильніший препарат. Чому? Тому що після нього жодне інше лікування вже не буде ефективним. У медицині є такий поріг дії – особливо коли йдеться про гормональні препарати: після них навіть антибіотики можуть уже не подіяти. Тому я вважаю, що відповідальність за сказане слово справді перебуває на рівні застосування сильнодіючого засобу.

Але водночас ми маємо розуміти й інше: інколи мовчання може бути ще небезпечнішим. У богослов’ї є дуже серйозне поняття: мовчати перед лицем гріха означає співдіяти з ним. Це надзвичайно важка відповідальність.

Я не вірю, що може існувати правда, яка справді шкодить. Вона може боліти – так. Але правда завжди є лікувальною. Я розумію, про що ви мене запитуєте, і саме тому хочу дуже вас попросити: ставтеся до свого слова з максимальною відповідальністю. В умовах війни слово може вбити – і слово може врятувати. Але ще більш руйнівною може бути мовчанка, яка із часом у нашому сумлінні перетворюється на співучасть у злочині – у духовному сенсі.

Є ще один важливий духовний момент. Злі сили завжди бояться світла і набирають потуги тоді, коли їх покривають. Сьогодні ми згадуємо пам’ять Макарія Єгипетського – одного з отців Церкви, єгипетського пустельника. Він ставив дуже просте, але глибоке запитання: чому потрібно відкривати свої гріхи перед духовним отцем? І відповідав так: коли ти виносиш їх на світло, вони одразу втрачають силу над тобою. А коли ти їх приховуєш, покриваєш темрявою – вони зростають і живляться цією темрявою.

Тому не бійтеся виносити на світло гріхи й вади українського суспільства. Це надзвичайно важливо. Бо ті, здавалося б, усемогутні структури зла, які опиняються на світлі, втрачають свою силу. Ми не боїмося правди. Інша річ, що людина дуже часто боїться побачити власні вади, боїться їх освітлити – інколи тому, що їй зручно з ними жити, вона не хоче змінюватися. Це завжди духовна боротьба.

Очевидно, я не можу дати вам універсального рецепта на всі випадки життя. Кожного разу ви мусите ухвалювати особисте рішення, слухаючи власне сумління. Але є один образ, який я нерідко згадую останнім часом. Святий Августин казав: правда подібна до лева. Її не потрібно захищати – її потрібно випустити. Вона має власну силу. Не треба тримати правду у клітці: відкрийте двері, і вона сама проявить свою міць.

У ВАТИКАНІ ДОВГО НЕ ВІРИЛИ, ЩО ПОСОЛ РОСІЇ ПРИ СВЯТОМУ ПРЕСТОЛІ МОЖЕ ВІДВЕРТО МАНІПУЛЮВАТИ АБО Й ОБМАНЮВАТИ

– Блаженніший Святославе, не можу не запитати вас про російську пропаганду та її вплив на Святий престол: з якими меседжами вам особисто й нашій Церкві доводиться боротися та що спростовувати?

– Мені, зізнаюся, приємно, коли мене називають дипломатом. Можливо, цей дипломатичний складник справді приходить із досвідом, адже Церква – це, по суті, мережа стосунків. А дипломатія – це мистецтво плекати відносини, зокрема міжнародні.

Сьогодні більшість структур нашої Церкви діють за межами України. Тому щоразу, коли я відвідую якусь країну, щоб побачитися зі своєю паствою, такий візит неминуче набуває і дипломатичного виміру. Це зустрічі з журналістами, з вашими колегами, пояснення, коментарі, розмови. У цьому ж контексті існують і наші відносини зі Святим престолом.

Російська пропаганда там справді є – небезпечна, підступна і надзвичайно витончена. Її так багато, що в певний момент я навіть пропонував Папі Францискові: «Ваше Святосте, ми підготуємо для вас пул журналістів, які допоможуть чітко артикулювати ваш меседж щодо України». На жаль, до цього так і не дійшло. Бо у Ватикані довго не вірили, що пропаганда може діяти на рівні офіційних дипломатичних представників. Не вірили, що посол Росії при Святому престолі може відверто маніпулювати або просто обманювати. Адже дипломатія традиційно будується на довірі.

Наведу один показовий приклад. Ви, мабуть, знаєте, що двоє наших священників були викрадені в Бердянську. Майже півтора року ми не знали, чи вони живі, де перебувають і що з ними відбувається. Коли ж завдяки зусиллям української сторони та дипломатії Святого престолу вдалося встановити місце їхнього перебування, Ватикан попросив офіційну інформацію про умови їх утримання.

Із російського посольства повідомили, де вони перебувають, у яких умовах, скільки годин на день гуляють, які книжки читають і так далі. Коли ж я показав цю інформацію українській стороні й отримав реальні свідчення про поводження в тій колонії з військовополоненими, усі були шоковані. Різниця між офіційною «картинкою» і реальністю була разючою.

Ця машина обману й ідеології постійно виготовляє новий «продукт». Їхні інформаційні кулі легко впізнати – це кілька слів або формул, якими обстрілюють усіх і всюди. Ми добре знаємо, що таке ІПСО. Але Ватикан довго не усвідомлював себе на передовій інформаційної війни. Сьогодні ситуація інша.

Ми вибудували механізм постійної комунікації: кілька разів на рік відбуваються зустрічі наших представників із посадовцями середньої ланки Римської курії – не перших осіб, але саме тих, хто формує аналітичне середовище. Ми системно пояснюємо їм контексти, теми, наративи. І водночас відстежуємо, звідки йде черговий «інформаційний обстріл».

Дуже часто це італійські медіа. Вони мають свою специфіку, але саме в цьому інформаційному полі живе більшість ватиканських чиновників – вони читають італійські видання, реагують на них. Тому ми добре розуміємо, як і в якому вигляді сьогодні працює ця пропаганда.

УСІ КАТОЛИЦЬКІ ЄПИСКОПИ США СЬОГОДНІ ПІДТРИМУЮТЬ УКРАЇНУ

– Існує думка, що на Дональда Трампа можна впливати через релігійні організації. Це справді так?

– Мені здається, що уявлення про те, ніби релігійне середовище може безпосередньо впливати на рішення Дональда Трампа, є значною мірою перебільшеним. Ми маємо справу з класичною інструменталізацією релігійних почуттів – і це варто називати своїми іменами.

Звісно, ми використовуємо всі можливі канали адвокації України, зокрема й через релігійні середовища, коли така можливість з’являється. Але скажу вам відверто: сьогодні в Америці ніхто до кінця не розуміє, як саме ухвалюються рішення. Ніхто. А якщо ми не розуміємо механізмів ухвалення рішень, то ще складніше говорити про реальний вплив релігійних діячів на ці процеси.

На мій погляд, сьогодні значно ефективніше говорити до американського суспільства. Бо той тип політики, який нині домінує у світі, – це популізм у тій чи іншій формі, а він дуже чутливий до суспільної думки. Вплив на носіїв цієї думки може бути дієвим.

Водночас хочу чітко сказати: усі католицькі єпископи США сьогодні підтримують Україну. У католицькому середовищі немає тих, хто виступав би проти нас. І це при тому, що, за різними оцінками, близько 52 відсотків католиків голосували за Трампа. Але наш діалог із цим середовищем є, я б сказав, успішним.

Навіть більше, сьогодні нас дедалі частіше починає шукати протестантське середовище. Минулого року, одразу після інавгурації Трампа, наша Церква і наші єпископи стали першою релігійною делегацією, яку прийняли в новій адміністрації. Мене запрошували на численні зустрічі й інтерв’ю, зокрема до протестантських медіа та на їхні телерадіокомпанії. І одна з таких зустрічей у лютому минулого року була, без перебільшення, однією з найкращих.

Ми комунікуємо, шукаємо шляхи, і я упевнений – ми їх знайдемо. Але треба визнати: сьогодні всі перебувають у стані глибокого шоку. Я добре пам’ятаю лютий минулого року у Вашингтоні, коли ми намагалися зрозуміти, що відбувається. У різних інституціях мені казали: «Ваше Блаженство, Америка сьогодні схожа на Нью-Йорк після падіння Twin Towers – усе в тумані пилу. Ми блукаємо в цій хмарі».

Можливо, коли пил осяде, буде зрозуміліше, що відбувається далі. Але поки що я бачу, що ці клуби пилюки лише підіймаються дедалі вище. І я не впевнений, що самі американці до кінця розуміють, де саме вони тепер блукають.

НІЧОГО В МОЄМУ ЖИТТІ НЕ БУЛО ВИПАДКОВИМ – ЖОДНЕ ЗНАЙОМСТВО, ЖОДЕН ПОВОРОТ ДОЛІ, – ТЕПЕР УСЕ ЦЕ ПРАЦЮЄ НА УКРАЇНУ

– Знаємо, що володієте кількома мовами, зокрема даєте інтерв’ю англійською. Якщо можна, розкажіть, скільки мов знаєте, як їх вивчали і що вам у цьому допомагало. Можливо, це буде мотиваційно для наших читачів.

– Коли йдеться про знання мов, я завжди кажу: мова – це насамперед засіб комунікації, засіб спілкування. А мій досвід – це радше особиста історія життя, ніж якась свідома стратегія.

Моя історія починається з Аргентини, з Латинської Америки, де я занурився в іспанську мову. Згодом, уже знаючи іспанську, я почав вивчати італійську. Пам’ятаю, як мій попередник, Блаженніший Мирослав Іван Любачівський, відправляючи мене на докторські студії до Рима, сказав: «Ви вже знаєте іспанську – італійську буде легше вивчати. Їдьте, може, чогось навчитеся».

І справді, у мене досі збереглися конспекти з першого року навчання в Римі: лекції я слухав італійською, нотатки писав іспанською. У середині – мовна мішанина, а наприкінці – вже чиста італійська. Сьогодні саме італійська є тією іноземною мовою, якою я користуюся найбільше, бо це мова ватиканської дипломатії. Де б ти не був, у якій би країні не опинився, папський нунцій – завжди італомовний, і вся комунікація відбувається саме цією мовою.

Англійська ж сьогодні – універсальна мова міжнародного спілкування. Важко уявити сучасну дипломатію без англійської. Вона фактично витіснила французьку. Пригадую мій перший закордонний паспорт: прізвище Шевчук було транслітероване французькою мовою – можете собі уявити, скільки там було зайвих літер. У такій транслітерації навіть видані мої ватиканські дипломи, бо я приїхав на навчання саме з таким паспортом.

Англійську я почав вчити ще в радянській школі, але, як ви розумієте, там мало хто вчив мову для живого спілкування. Справжній прорив стався після захисту кандидатської дисертації, коли я отримав стипендію на вивчення англійської в Сан-Франциско. Я кілька місяців жив у монастирі домініканців, мав особистих викладачів – і це дало змогу буквально «увійти» у мову. До того ж Каліфорнія – це особлива Америка, зовсім інший культурний контекст.

Потім був Рим, а згодом – Греція. Блаженніший Любомир послав мене до Афін створювати першу українську парафію, і я залишив усе, щоб вивчати вже модерну грецьку мову. Це був унікальний досвід.

Мій докторат був присвячений богослову, який писав французькою. Тож довелося опановувати і французьку – не для розмов, а для читання джерел в оригіналі. Бо якщо ти досліджуєш тексти в перекладі, тебе просто не сприйматимуть серйозно як науковця.

Так, крок за кроком мов назбиралося чимало. Але я не вважаю це якоюсь особливою заслугою. Кожен із нас – продукт власної життєвої історії. І лише тепер я розумію: нічого в моєму житті не було випадковим. Жодне знайомство, жоден поворот долі. Сьогодні все це працює на Україну, на нашу спільну правду.

Колись я навіть був у внутрішньому конфлікті з Богом і запитував: «Навіщо Ти мене завів до Аргентини?». У 1990-х роках ми були там в інформаційній ізоляції: радіохвилі з України не долітали, лист ішов два місяці в один бік. А тепер я починаю розуміти – для чого.

Папа Франциск ще як архієпископ Буенос-Айреса був моїм безпосереднім керівником. Коли виникали проблеми – а їх було чимало, бо я певний час був наймолодшим єпископом у Католицькій церкві, – я йшов до нього. Пам’ятаю його слова: «Забудь, що єпископ – це князь, який сидить на троні. Єпископ – це той, хто стає на коліна і миє ноги». Це були ключові уроки душпастирства.

Я ніколи не міг уявити, що наступна наша зустріч відбудеться вже у Ватикані, коли він стане Папою. Це виходило далеко за межі людської уяви.

ВІРТУАЛЬНИЙ ПРОСТІР ТЕЖ ТРЕБА НАПОВНЮВАТИ ДУХОВНИМ ЗМІСТОМ, А ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ НЕ СЛІД ДЕМОНІЗУВАТИ

– А як церква ставиться до штучного інтелекту – як до загрози чи як до блага?

– Я сам користуюся штучним інтелектом – у мене на телефоні є додаток ChatGPT. І коли Папа Лев XIV пояснював, чому обрав саме це ім’я, одним з аргументів були новітні виклики, пов’язані зі штучним інтелектом.

Ми маємо справу з об’єктивним феноменом, який постійно змінюється і розвивається. Ми до кінця не розуміємо, із чим саме маємо справу, але не можемо від цього втекти. З моральної точки зору, більшість того, що творить людина, є нейтральним – його можна використати і на добро, і на зло. Наш виклик – навчитися використовувати ці технології на добро.

Я пригадую дискусії про віртуальний простір під час пандемії: чи є онлайн-молитва «справжньою», чи ні. Але факт залишається фактом – значну частину свого життя ми вже проживаємо у віртуальному вимірі. Водночас офлайн-спілкування залишається незамінним: ми потребуємо особистої зустрічі, погляду, живого слова.

На одному з папських синодів ішлося про євангелізацію інтернет-простору. Його називали «новим континентом». Але один журналіст дуже влучно зауважив: це не континент, а вимір нашого життя – простір, у якому ми проводимо величезну частину часу. І саме його потрібно наповнювати духовним змістом.

Нові технології ставлять перед нами делікатні й складні питання. Я брав участь у ватиканській конференції про кібернетизацію людського тіла. З одного боку – це допомога пораненим, протези для військових. З іншого – медицина, яка дедалі частіше не лікує, а замінює: штучні зуби, коліна, імпланти. Чи це правильно? Питання відкрите.

Технології змінюють навіть сприйняття власного тіла. Я чув історію про дитину, яка, звикнувши до гаджетів, намагалася пальцем «перегорнути» сторінку журналу – і, коли це не вдалося, подивилася на свій палець, ніби з ним щось не так. Це глибокий світоглядний виклик для культури і для християнського осмислення дійсності.

Ми живемо в цікавих часах. Релігійність теж змінюватиме форми переживання і вираження. Наше завдання – не боятися, не демонізувати нові явища, а приймати їх як реальність, у якій ми покликані здійснювати своє служіння.

УКРАЇНА СЬОГОДНІ В ЕПІЦЕНТРІ РУХУ ТЕКТОНІЧНИХ ПЛИТ – І ДУХОВНИХ, І КУЛЬТУРНИХ, І СВІТОГЛЯДНИХ

– Ще раз повернімося до вашої думки про те, що в критичні часи люди часто «втрачають Бога», а духовенство має бути серед перших, хто Його знаходить. У цьому контексті: чи відчуває українське духовенство, зокрема військові капелани, особливу глибину сенсів, яка допомагає людям триматися? І ширше – чи помічає міжнародна спільнота, що Україна сьогодні народжує нові смисли: у військовому досвіді, журналістиці, літературі, духовному осмисленні війни? Чи не стає Україна одним із тих центрів, які формують сучасні сенси саме через пережиті випробування?

– Очевидно, що сьогодні ми перебуваємо в епіцентрі глобальних перетворень. І наш досвід – військовий, журналістський, церковний – у багатьох вимірах є передовим для сучасного світу.

Мої колеги-медики часто кажуть: ще кілька років тому українському лікарю було надзвичайно складно опублікувати наукову статтю в міжнародному журналі. А сьогодні ситуація перевернулася – іноземні фахівці самі приїжджають в Україну вчитися. Бо такого досвіду лікування складних, бойових травм у мирних країнах просто немає. І думаю, що подібне відбувається й у сфері осмислення духовних сенсів.

Коли йдеться про досвід – особливо досвід війни, – я добре пам’ятаю перші місяці повномасштабного вторгнення. Ми тут, у Києві, фактично жили в облозі. І я раптом відчув, що люди з інших регіонів України, навіть з Галичини, які мали інший досвід війни, мене просто не розуміють. Абсолютно. І тоді я подумав: Боже, якщо нам так важко зрозуміти одне одного всередині країни, то як же складно буде говорити з тими, хто за кордоном?

Моє осмислення було подібне до образу каменя, кинутого у воду. Є епіцентр – і від нього розходяться кола. Ми сьогодні живемо саме в цьому епіцентрі. Поки хвиля дійде до «берега», тут уже відбудеться десять нових змін. Саме тут зараз рухаються тектонічні плити – і духовні, і культурні, і світоглядні.

Тому для нас надзвичайно важливо говорити до світу. Наш досвід – і духовний, і інтелектуальний, і душпастирський – буде потрібний не лише нам самим. Військові капелани, священники, журналісти, письменники сьогодні проживають реальність, яка згодом стане матеріалом для глобального осмислення.

Я глибоко переконаний: рано чи пізно війна закінчиться. Закінчиться нашою перемогою. Але після цього перед нами постануть нові виклики – з новими напруженнями і новими поділами в суспільстві. І, на жаль, ці розлами проходитимуть по лініях різного досвіду війни. Бо тягар війни ліг на плечі наших людей нерівномірно.

Комусь дісталася фронтова реальність, комусь – окупація, комусь – вимушене життя за кордоном, комусь – відносно мирні території. У кожного буде різна глибина травми, різне відчуття справедливості, різне бачення майбутнього України і навіть різне розуміння того, що таке перемога. Для когось вона може виглядати як поразка, для когось – як тріумф.

Саме тому творення сенсів стане для нас ключовим викликом. Особливо для тих, хто комунікує, – для духовенства, для інтелектуалів, для журналістів. Це буде особливий спосіб служіння народові – допомогти нам зрозуміти одне одного.

Бо коли ми апелюємо лише до раціональних аргументів, ми часто не чуємо одне одного. А сьогодні люди шукають спільного досвіду. І саме спільно пережитий досвід – навіть різний за формою, але чесно прожитий – може стати тим фундаментом, який допоможе нам зберегти стійкість і збудувати простір майбутньої єдності.

Мирослав Ліскович, Київ