Олександрівський напрямок – один із найскладніших на фронті. Минулого року це була одна з найнестабільніших ділянок на лінії зіткнення, де росіяни мали найшвидші темпи просувань. Ворогу вдалося вийти на Дніпропетровщину і бої тепер тривають там.
Проте минулої осені ситуацію вдалося стабілізувати й лінія зіткнення вирівнялась. Хоча росіяни все ще намагаються атакувати та взяти під контроль стратегічні висоти й нову ділянку траси Курахове – Запоріжжя.
24 Канал мав нагоду побувати на Олександрівському напрямку та поспілкуватися з командиром 3-го механізованого батальйону 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Максима Безручка. Його підрозділ серед тих, хто тримає рубежі на Дніпропетровщині та Запоріжжі.
Яка зараз ситуація на Олександрівському напрямку, які плани у росіян, чи можна розв’язати питання нестачі людей у війську та чи може Україна перемогти у війні – читайте в ексклюзивному інтерв’ю.
Цікаво Вже немає кого саджати в окопи, – відверте інтерв’ю Аліни Михайлової про фронт і евакуацію поранених
Дивіться інтерв’ю з командиром батальйону 110 бригади: відео
Ціль росіян – захопити Запоріжжя: яка ситуація на Олександрівському напрямку?
Ми з вами зараз на Олександрівському напрямку, тому найперше хочу спитати про це – яка зараз поточна ситуація у зоні відповідальності вашого батальйону? Що тут відбувається і які цілі ставить собі ворог?
На Олександрівському напрямку станом на зараз ситуація важка, але контрольована, бо противник більше уваги приділяє Гуляйполю.
Наше завдання певною мірою полягає в обороні дороги Покровське – Гуляйполе. Але у ворога є часткові успіхи, попри те, що він зазнає величезних втрат. По глобальних завданнях у них – це вихід на населений пункт Тернувате.
Тернувате – одна з головних цілей росіян на Олександрівському напрямку / Карта DeepStateMAP
А яке значення для них має це селище?
Це центральний населений пункт, далі іде висота – і вони хочуть забрати цей рубіж для подальшого просування по Запорізькій області.
Якщо їм вдасться зайти у Тернувате чи захопити його, чим це загрожує нам?
Після цього рубежу в них буде ще одна основна задача – траса Запоріжжя – Донецьк.
Через Покровське та Олександрівку проходить траса до Запоріжжя / Карта DeepStateMAP
Зважаючи на дії росіян в районі Гуляйполя та Оріхова, такий сценарій створює неабиякі загрози для Запоріжжя, чи не так?
Звісно. Глобальне завдання противника – уся Запорізька область включно із Запоріжжям.
А просування вглиб Дніпропетровщини для них пріоритетом не є?
Це буфер. Вони хочуть створити буферну зону, так само як і в Сумській області.
Які зараз основні тактики використовують росіяни у вашій зоні відповідальності? Акцент на малі піхотні групи, чи комбінують це з механізованими штурмами?
В основному – малі піхотні штурмові групи, але є й механізовані. Проте в основному механізовані – це на мотоциклах, квадроциклах, перероблених “Нивах”, легковиках, “Уралах” і так далі.
Буває і бронетехніка, але зараз це доволі рідко. Співвідношення десь 90% до 10%.
Січень у нас відзначився доволі сильними морозами й туманами. Як погодні умови впливають на бойові дії – вони зупиняють противника чи навпаки росіяни користуються цим?
Вони використовують погані погодні умови для просувань. Як тільки погіршуються погодні умови – з дронами біда. На жаль, це техніка і вона має свої певні межі можливостей.
Тому, на жаль, дрони часто перестають функціонувати так, як ми цього хочемо і як це відбувається за хороших умов. Цим ворог і користується.
Командир 3-го батальйону 110-ї ОМБр / Фото Івана Магуряка, 24 Канал
За останній рік Олександрівський напрямок зазнав суттєвих змін. Ще рік тому він був Времівським і Курахівським напрямками, потім Новопавлівським. Лінія зіткнення була дуже динамічною, але, якщо дивитися на дані відкритих джерел, то ситуація зараз більш-менш тут вирівнялася. Цьому сприяло те, що росіяни більше уваги зараз приділяють Гуляйполю чи були й інші фактори, які дозволили стабілізувати лінію фронту?
Дійсно, основне завдання ворога – Гуляйполе. Але, на мою думку, наш напрямок все ще один із першочергових, тому що тут проходить траса. У кого є логістика, у того є досить багато можливостей розвивати подальший наступ, підготовлюючи плацдарм.
Чому росіяни прорвалися на Дніпропетровщину та як готувати оборону далі?
Минулого року бойові дії дійшли до Дніпропетровщини. І ще минулої весни багато медійних військових і не лише військових закликали готувати оборону області, адже з боку Покровська наближався фронт. За майже рік ми бачимо, що з цього району прорив не відбувся, але все ж бої на Дніпропетровщині йдуть на Олександрівському напрямку. За вашими оцінками, Дніпропетровська область була готовою до оборони?
Є багато факторів, чому росіяни прорвалися. Не можна бути готовими до всього, що є в їхніх головах. Звісно, багато речей можна передбачити, розвідка працює і деякі плани знає, але завжди є елемент несподіванки й всі ці “сюрпризи”, які нам влаштовують.
Так уже склалося, що фронт тут. Треба виходити з поточної ситуації й планувати оборону відповідно до того, що є.
Місцевість, де зараз проходить фронт, не грає проти нас? Це доволі така рівнинна територія.
Це вже не Донбас. На Донбасі набагато більше було різних укріплень і так далі. Зараз вже ми робимо багато своїми силами – обладнуємо бліндажі, мали певні задачі з підготовки оборонних рубежів.
Власне, про підготовку рубежів, особливо про ту, котра не у вашій зоні відповідальності. Як зараз з облаштованими заздалегідь позиціями? Просто минулого року був кейс, коли одна з інженерних бригад показала підготовлені позиції у вигляді окопів у чистому полі й це одразу ж розкритикували. Але це ж не єдиний випадок. Зараз як з підготовкою рубежів?
Розумію, про що ви. Я сподіваюся, що позиції більше не готують у відкритому полі, де їх візуально легко побачити, бо вони взагалі неефективні. По-перше, вони проглядаються. По-друге, у нас нема тої кількості військовослужбовців, щоб вести там оборону.
Виходячи з цих двох факторів треба робити невеличкі позиції на 3 – 4 військовослужбовців десь у посадках, де є насадження, де є дерева і можна укритися.
Чому піхота застрягає на позиціях і скільки б мали тривати виходи?
Зараз ситуація на фронті доволі складна і, на жаль, часто стаються випадки, коли піхотинці проводять кілька десятків чи навіть понад сотню днів на позиціях. Чи у вас у підрозділі такі випадки є?
Різні випадки бувають і таке трапляється, але в основному це якщо є для цього, скажімо так, передумови. Тобто, коли піхотинці десь “обріжуться” чи вони в оточенні через дії противника або певні дії суміжних підрозділів.
Якщо говорити про ваш батальйон, то яка найбільша кількість днів, які проводили на позиціях піхотинці.
73 дні.
Їх вдалося евакуювати?
Так.
У різних підрозділах до таких кейсів свої підходи, найпопулярніше – якщо піхотинець застряг на позиціях, то по поверненню він отримує нову посаду, а не рушає на наступний вихід. Який підхід у вас?
Дійсно, є така практика. Люди, котрі пройшли піхоту і повертаються з пораненням чи, дай Боже, без, лікуються, відновлюються і повертаються назад у підрозділ, але на нову посаду. Можуть перейти на вогневу підтримку, БпЛА чи НРК, які ми зараз розвиваємо і відправляємо бійців на навчання.
Командир 3-го батальйону 110-ї ОМБр / Фото Івана Магуряка, 24 Канал
В ідеалі якою б мала бути тривалість виходу піхотинця у нинішніх умовах?
В ідеалі хотілося б до 10 днів. Пройшли 10 днів – відпочивай. Але від ідеалу ми далекі, у нас тяжка логістика. Уся логістика зараз відбувається за допомогою дронів та наземних роботизованих комплексів. Тобто за допомогою цих засобів ми здійснюємо підвезення провізії, харчування, боєкомплекту, засобів зв’язку, батарей. Тим більше в умовах морозів.
Не тільки мобілізація: звідки приходять новобранці у бригаду?
Логістика у таких випадках – проблема №1. А як щодо нестачі людей? Наскільки вона відчувається, особливо, коли ми говоримо про піхоту?
Справді, нестача відчувається. Але є суттєва відмінність між тим, що є зараз і що було рік тому. Зараз більше уваги й сил ми приділяємо дронам, розвитку БпЛА, НРК і так далі. Їхній розвиток дозволить перекривати усю цю, так би мовити, нестачу піхоти.
Але чи можуть, наприклад, НРК замінити піхотинців?
Повністю неможливо, бо, як я вже згадував, погодні умови впливають на техніку, наприклад. І, на жаль, часто вона не працює так ефективно, як би хотілося.
Основний шлях поповнення війська зараз – мобілізація. Але чи є ще добровольці, котрі самі приходять до вас, чи, можливо, по “Контракту 18 – 24”?
По цьому контракту в нас є лиш ті, що вже у нас служить і хоче такий контракт підписати тепер. Новобранців по контракту цьому в нас немає.
Цікаво! “Контракт 18 – 24” – це спеціальна форма контрактів для громадян, які не досягли мобілізаційного віку, який можна підписати з будь-яким обраним підрозділом. Контракт можна підписати на 1 або 2 роки (останній для тих, хто хоче працювати в напрямку БпЛА). Той, хто підпише такий контракт, може отримати грошові виплати, можливість навчання за державне замовлення та інші пільги, а після завершення контракту – 1 рік відстрочки від служби.
На пілотному етапі цей контракт можна було підписати тільки у певному переліку бригад, зараз же обмежень щодо підрозділів немає.
Основний наплив людей у підрозділі зараз через рекрутинг, який активно розвиваємо з минулого року.
Рекрутів більше, ніж мобілізованих?
Думаю, що так, бо наплив мобілізованих не великий. А рекрутинг іде по різних напрямках і сферах. Люди ідуть з різних причин – з добровільних засад, через СЗЧ чи з іншої причини.
Треба працювати командирам: яка зараз ситуація із СЗЧ?
До речі, про СЗЧ. Новий міністр оборони Михайло Федоров заявляв, що в нас є близько 200 тисяч випадків СЗЧ, а головком ЗСУ Олександр Сирський каже, що цей показник зростає. У вас у підрозділі яка тенденція зараз?
Зростання спостерігається тільки тоді, коли є багато військовослужбовців. Треба розуміти, що механізований батальйон – це піхота, бо зараз мало залучається техніка через дрони.
І коли є поповнення, коли ми фізично не встигаємо попрацювати з людьми, у них виникає паніка, бо вони з цивільного життя приходять і таке буває. Але коли все стабільно, люди знайомі один з одним, тоді таких випадків набагато менше. Але, на жаль, є.
Але ж і випадки повернення з СЗЧ теж є. Як з такими бійцями працюєте?
Повертаються в основному з кількох причин. Когось ловлять на блокпостах, дехто повертається, бо закрив питання по здоров’ю і має статус обмежено придатного, дехто вмотивований хоче працювати далі. Є різні варіанти.
Повертаються, то добре, працюємо і знаходимо для них посади. Деколи повертаються фахівці, яких можна залучити до НРК, БпЛА, у мінометну батарею і так далі. Відповідно, підбираємо посаду.
Є випадки, коли боєць іде у відпустку і не повертається. І буває так, що іншим бійцям скасовують відпустки через це. І це виглядає так, ніби карають саме тих, хто залишився. Що думаєте про це?
Це питання індивідуальне. У нас таке стається все менше і менше. Особливо, коли ми вже злагоджуємося як колектив, у нас люди знайомі один з одним і ці фактори зменшують ризики СЗЧ.
Коли командир працює з людиною, знає про його проблеми, сприяє їхньому вирішенню, навіть, якщо це, наприклад, якісь сімейні обставини. Такі моменти та нюанси дають стимул залишатися і не іти геть. Або навіть якщо іти, то, скажімо так, з елементами порядності.
У 2022 році, і навіть у 2023-му, у нас були черги до військкоматів, багато людей ішли добровольцями. Зараз ситуація протилежна. На вашу думку, ситуація, в якій ми опинилися, зважаючи на те, що ми у війні на виснаження – закономірність чи все ж результат того, що десь була допущена помилка?
Звісно, мобілізація, м’яко кажучи, не така, як хотілося б. І це дуже м’яко кажучи. Хто припустився помилки – можна на багато кого вказувати, але, я думаю, що покаже тільки час. І лиш тоді ми, можливо, знайдемо відповіді.
Є такий популярний серед військових вислів – “З армії є три шляхи – 200, 300, СЗЧ”. Багато військових – майже 4 роки в армії, хоч до вторгнення вони кадровими військовими не були. Та з іншого боку – в умовах, коли в нас нестача людей, звільняти зі служби тих, хто з 2022 року у війську, теж неможливо. На вашу думку, який може бути вихід з цієї ситуації?
Якщо буде термін служби – бійцям не буде заміни 100%. Я теж мобілізований – 4 роки тому не бачив себе військовим, але зараз таким є.
“Хто перший стрибне – той виграє”: які технології зараз впроваджує 110-та бригада?
Ви згадували, що в умовах, в яких ми є зараз, – ставка на технології, які допоможуть покривати нестачу людей. Які конкретні пріоритети в напрямках технологій зараз у вас у батальйоні?
Безпосередньо – розвідка. Ударний складник у нас також на стадії активного розвитку, але є багато нюансів. Також хочемо впровадити наземні роботизовані комплекси, бо вони себе дуже добре зарекомендували, особливо в моментах, де не треба відправляти військовослужбовців і ризикувати їхнім життям, а використати саме їх.
А як щодо важких бомберів?
Вони у нас розвинуті, вже понад рік працюємо в цьому напрямку. Зараз ще хочемо додати людей на FPV-дрони.
FPV-дрони й особливо дрони на оптоволокні – суттєва проблема. А яка зараз їхня дальність? Бо знаю, що знаходять в уламках котушки на кілька десятків кілометрів, але на практиці яка дальність?
Це може бути ураження на 20 кілометрів і більше. Нещодавно уразили пікап взводу зв’язку. Хто розуміється, той знає, що вони відносно на відстані від фронту. Але уразили на відстані 26 кілометрів від лінії зіткнення. Точка злету невідома.
Важливо. Дрони стали як можливістю, так і викликом, адже ворог теж не стоїть на місці. Детектори дронів зараз – необхідність, яка може врятувати не одне життя наших воїнів. Зараз 110-та бригада збирає на “Чуйку”, яка допоможе виявляти ворожі дрони. Ціль збору – 30 000 гривень.
Переходьте за посиланням та долучайтеся до збору!
FPV-дрони фактично є розхідними матеріалами. На прикладі одного екіпажу, скільки дронів, наприклад, за день чи за вихід іде?
Є багато факторів, буває за день від 10 до 20 дронів. У спокійніші дні виходить менше.
FPV-дрони – ефективна зброя, зараз їх у нас досить багато і ми їх щоденно застосовуємо.
А як використовуєте НРК? Цей напрямок для батальйону є відносно новим, як я розумію?
У нас уже є випадки ефективного застосування. Наприклад, евакуйовували тяжких поранених, які не могли пересуватися, завозили боєкомплект на позиції та провізію. Ми використовуємо НРК по максимуму.
Колись і ті самі FPV були новинкою і чимось незрозумілим та невідомим і до них ставилися з обережністю, зараз так з НРК. Але, я певен, хто першим стрибне в цей поїзд – може у майбутньому виграти.
Евакуація поранених на якій відстані відбувається?
Треба розуміти, що маршрут – не пряма лінія. Є переправи, оператору треба заздалегідь прокласти маршрут або корегувати його уже під час операції.
З останнього – евакуйовували пораненого, до нього від точки розвантаження НРК їхав 12 кілометрів. Це було, здається, у листопаді минулого року. Ця операція тривала всю ніч – почали близько 8 вечора і завершили о 6 ранку. Всю ніч працювали.
Яка подальша доля цього бійця?
Після успішної евакуації відправили на лікування. Він був тяжкий, але, слава Богу, з ним все добре.
Зовсім інше покоління: як змінилася армія за час великої війни?
Ви у війську не один рік і фактично від самого початку повномасштабної війни. Очевидно, що за ці роки відбулося чимало змін у різних сферах. Яку зміну ви вважаєте найголовнішою?
Військо дуже сильно змінилося. Знайомі, які були в армії до повномасштабної війни, кажуть, що зміни кардинальні. Є ціле нове покоління командирів, починаючи від комбатів і далі вверх – командирів бригад, армійських корпусів, оперативних командувань. Це зовсім інше покоління.
До управління прийшли молоді військовослужбовці, котрі дійсно знають, що таке бути командиром роти під час війни, бути командиром батальйону чи командиром бригади. І це дає свої плоди.
Серед молодих командирів можна виділити й вас. Офіцерське звання у вас було до повномасштабного вторгнення?
Так, я закінчив військову кафедру в Харкові, але я не кадровий військовий – я мобілізований.
Командир 3-го батальйону 110-ї ОМБр / Фото Івана Магуряка, 24 Канал
Слово “перемога” вийшло з ужитку: що військові думають про кінець війни?
Коли виникають якісь гучні корупційні скандали, як-от оборудки довкола Енергоатома, організовані, зокрема, Тимуром Міндічем, цивільна частина суспільства реагує гостро і подекуди це б’є по моральному стану, бо з одного боку – війна, з іншого – хтось наживається. А як реагують військові, ваші підлеглі на такі скандали?
Здебільшого ніяк. Ми тут зайняті своєю роботою і в основному немає часу, щоб спостерігати. Хоча бачимо новини, обговорюємо, але не так активно, якби хтось міг подумати. Бувало, поговорили, посміялися, задумалися чи поматюкалися на тих чи інших персонажів і робимо свою роботу далі.
У 2022 році, коли ми на державному рівні декларували ціль вийти на кордони 1991 року, то з огляду на контрнаступи на Херсонщині та Харківщині у суспільства було бачення того, як війна може скінчитися – наприклад, закріпленням наших військ на державних кордонах. Однак зараз це фактично неможливо. То виникає питання – а чи ми можемо перемогти?
Слово “перемога” у нас вже вийшло з ужитку. Воно для суспільства, для іноземних партнерів. А для нас перемога… Ну що я можу сказати про перемогу людині, яка втратила все? Тому, хто втратив частини свого тіла, хто втратив своїх близьких – яка для них перемога і що вона буде значити?
Насамперед у нас є думки про те, що хотілось би швидшого закінчення. От коли минулої весни були так звані перемир’я, то на Сумщині, де ми тоді були, була незвична тиша. Піхота доповідала – 4.5.0. Була якась надія всередині. Хоча з одного боку розумієш, що навряд, але з іншого боку – “а раптом?”.
Уже рік у нас йде тема переговорів і ми всі так чи інакше сподіваємося, що війна закінчиться. Проте рік минув, фронт сунеться, ще кілька міст перетворилися на пустку. На тлі цього, за моїми, і не тільки моїми спостереженнями, залученість людей до зборів, до підтримки армії дещо падає, бо справді є надія, що от-от все закінчиться. А чи впливає це на військових?
Одне діло спостерігати за переговорами й слухати якісь лозунги політиків або іноземних партнерів, а інша – бачити реальність. Коли ти тут, на передовій, ти все бачиш і розумієш, що про мир чи зупинку війни зараз мова йти не може.
Ми вже говорили про перемогу, але разом із тим загроза зазнати поразки залишається. Що ми як суспільство маємо робити, аби не програти?
Усі вже втомилися. Це звучить жахливо, але так і є. Та потрібно розуміти, що і нам, військовим, теж не дуже приємно перебувати тут і не те що б ми хотіли продовжувати. Ми теж хочемо, щоб це скінчилося.
Однак для того, щоб війна закінчилася, нам потрібно чимало ресурсів і не всі може надати держава. Тому ми відкриваємо збори, просимо суспільство допомагати нам і, дійсно, зараз зменшилися донати й ми вже збираємо не на пікапи чи РЕБи, а елементарно на ремонт техніки, щоб ми могли ремонтувати пікапи, які є.
Тому величезне прохання до людей, щоб вони розплющили очі, зняли рожеві окуляри й допомагали.
І, як на мене, відключення світла – це ще одна відповідь і нагадування про те, що війна триває.
