Спробуйте назвати п’ять видатних художників. Ймовірно, більшість із названих імен будуть чоловічими – і це не через більшу їхню обдарованість. Протягом століть жінки були позбавлені доступу до якісної освіти, академічних інституцій та професійних можливостей. Саме ці інституційні перепони сформували мистецький канон, у якому жінку частіше сприймали як музу, а не творицю.
Напередодні Дня боротьби за права жінок редакція поспілкувалася з шістьма українськими та європейськими мисткинями, які представляють артплатформу Subjektiv. Вони розповіли про свої творчі підходи, сенси, які вкладають у мистецтво, і що для них означає бути не натхненням, а авторками. Це відверта розмова про видимість, про мистецтво, яке твориться в теперішньому часі, поза межами застарілих стереотипів.
Для глибшого розуміння позицій сучасних художниць ми попросили кожну з них відповісти на три важливі питання.
У якій техніці ви працюєте і як цей вибір сприяє висловленню тих станів чи позицій, які складно передати словами?
-
Юлія Голуб працює на перетині реалістичного та трансфігуративного живопису й скульптури. Її цікавить момент трансформації людської форми – коли вона «застрягає» між живим тілом і музейним експонатом. У своїх полотнах художниця досліджує футурологічні мотиви, індустріальний дизайн та образи оболонки, що реагують на кризу людяності. За її словами, гідність уразлива, тож тіло залишається останнім доказом присутності. Важливою є анатомічна точність і фактура шкіри, бо присутність сутнісна і не замінна декларацією — саме вона часто стає опорою при втраті суб’єктності.
-
Дарія Бутряшкіна обирає техніки олійного живопису та графіки. Олійними фарбами вона зображує сформовані ідеї, користуючись методом лесування, що дає можливість поступово накладати відтінки і залишати повний спектр емоцій, пережитих під час створення. Цей процес здебільшого медитативний, попри випадкові спалахи сумнівів. Папір та вугілля ж дозволяють працювати швидко, експресивно і відсторонено, іноді зображаючи те, чого навіть сама художниця до кінця не усвідомила. Зображення з’являється інтуїтивно — важливо довіритися процесу.
-
Яна Ярош через вимушену еміграцію покинула київську майстерню і наразі живе та працює у Парижі. Зважаючи на обмеження малого простору, вона не може дозволити собі масштабних експериментів, але при цьому вчиться швидко і гнучко реалізовувати ідеї. Вона віддає перевагу матеріальному контакту з робочим середовищем і поки не експериментує з діджитал-артом. Її інструментами є «швидкі» матеріали – акрилові фарби, чорнила, полотно, папір, які дають змогу імпульсивно, майже інтуїтивно фіксувати емоції «тут і зараз». Окремо вона підкреслює роль кольору як найбільш точного засобу передачі внутрішніх станів, що має глибину і тілесність, недоступну іншим матеріалам.
-
Богдана Ткач застосовує техніку ціанотипії – процесу, що утворює насичений синій пігмент берлінську блакить завдяки хімічній реакції заліза й фероціаніду калію під впливом світла. Синій відтінок для неї особливо важливий, бо він резонує з її внутрішнім світом останніх років. Водночас вона експериментує з тонуванням, яке «розчиняє» синій у відтінки сепії чи коричневого. Ця техніка оживляє її авторське бачення, передаючи динаміку і тонкощі внутрішніх станів.
-
Karine Bartoli обрала традиційний олійний живопис на полотні, що дозволяє їй передати атмосферу і відчуття моменту, зафіксовані під час роботи із моделлю (часто на основі власних фотографій). Для неї живопис – це сильна присутність, здатність працювати з масштабом і створювати власну художню граматику, яка іноді замінює слова. Важливим є пошук унікальної мови та «алфавіту» для втілення через фарбу всього спектра відчуттів і бачення світу.
- Daphne Klagkou переважно створює скляні та керамічні об’єкти, а також експериментує з матеріалами як карбонове волокно, метал, шкіра тощо. Її цікавлять взаємодії між різними текстурами і матеріалами, що створюють несподівані концептуальні діалоги. Крихкість скла, здатність світла проходити й відбиватися від нього, допомагають передати багатошарові змісти. Вона також активно досліджує матеріалознавство і сучасні технології, даючи технічним процесам впливати на концептуальний напрям.
Чи доводиться і сьогодні боротися за право бути творцем у суспільстві чи професійному середовищі?
-
Юлія Голуб відзначає, що під час навчання стикалася із проявами сексизму, а в професійному середовищі — із прихованою або відкритою мізогінією. Особливо вона відчуває проблему нормалізації емоційного насильства в мистецтві, де суб’єктність митця іноді ігнорується, а людина стає зручним об’єктом для чужих амбіцій або страхів. Для неї перехід до ролі творця — це не боротьба, а внутрішній дозвіл залишатися собою і не погоджуватися на роль декоративного елемента.
-
Дарія Бутряшкіна вважає, що жінки завжди були мисткинями, але часто залишалися на початковому етапі творчого циклу — створенні, а не отриманні визнання і статусу. Вона особисто не відчувала потреби відстоювати саме статус художниці — критикували її творіння, а не як жінку. Оточення думаючих людей підтримує її. Розуміє, що з підвищенням рівня стануть очевиднішими упередження. Поки вона на початковому шляху, й підтримка однодумців є важливою.
-
Яна Ярош відзначає, що їй пощастило жити у XXI столітті, коли жінки мають більшу свободу вибору і самореалізації. Вона вдячна тим жінкам минулого, які розширили ці можливості. Їй довелося пройти період адаптації з прийняттям вибору стати художницею серед близьких, через неоднозначне ставлення до мистецтва як професії. Вона навчилася ігнорувати зовнішні оцінки, продовжуючи працювати. Вона не розглядає свій шлях як боротьбу, скоріше як наполегливість і віру.
-
Богдана Ткач не відчуває тиску на жінок у мистецькому середовищі, натомість у нинішніх умовах війни бачить значний тиск на чоловіків. Вона часто працює з жіночим тілом, виявляє до нього захоплення – створює автопортрети і портрети жінок, що відзначаються чуттєвістю та лініями. У проєкті 2021 року «Вікна. Чоловіче–Жіноче» досліджувала взаємопроникність і відмінності цих світів.
-
Karine Bartoli не стикалася з необхідністю відстоювати свій статус творчині через стать. Легітимність і визнання, на її думку, здобуваються завдяки складності процесу, і питання гендеру не було для неї перешкодою на цьому шляху.
- Daphne Klagkou констатує, що, попри прогрес, відчуття потреби утвердитися як жіночій художниці лишається. Хоч очевидної дискримінації не було, сумніви в серйозності молодої мисткині вона відчувала. Для неї стійкість і розвиток власної концептуальної мови – це шлях до встановлення позиції. Приховані гендерні упередження все ще поширені, і визнання цієї проблеми є важливим для всього суспільства.
Чи існує поняття «жіночого мистецтва» для вас, чи ж творчість позбавлена гендерних рамок?
-
Юлія Голуб не підтримує поділ мистецтва на «чоловіче» і «жіноче», вважаючи, що емоція не має гендеру — лише глибину або поверховість. Водночас досвід автора впливає на його сприйняття. Для жінок історично було важливо здобути голос, а не залишатися лише образом. Вона підкреслює, що сила художнього твору залежить не від статі автора, а від мощі і чесності висловлювання.
-
Дарія Бутряшкіна ставиться до поняття «жіночого мистецтва» двозначно. Вона не поділяє твори на чоловічі чи жіночі і не оцінює їх якісно за цим критерієм. Проте визнає, що існують тематики, які жіночий досвід розкриває найповніше. Для неї важливіша сила висловлювання, аніж гендерна приналежність, хоча розуміє, що голоси жінок звучать слабше через соціальні причини.
-
Яна Ярош вважає, що творчість позбавлена статі — це універсальна людська потреба висловитися, ставити питання, трансформувати власний досвід у форму. Водночас художники формуються під впливом свого особистого досвіду, в тому числі і гендера. Вона не асоціює свою практику з «жіночим мистецтвом», та визнає, що жіночий досвід природно присутній у її роботах.
-
Богдана Ткач акцентує, що для неї перш за все важливо мистецтво, яке торкає, а вже потім — хто його створив. Вона не прагне жорстких поділів між жіночим і чоловічим мистецтвом, а віддає перевагу спостереженню за їхньою взаємодією. Вважає, що світ і люди багатовимірні і складаються з протиріч, незалежно від гендеру. Розмежування мистецтва за статтю багато в чому залежить від мети, з якою його пропонують.
-
Karine Bartoli зазначає, що творчість неминуче віддзеркалює власний досвід автора, у тому числі й гендерний, який може бути більш або менш помітним у її творах. Вона наголошує, що техніки, традиційно асоційовані з «жіночою сферою» (вишивка, кераміка), зараз доводять свою філософську глибину, на рівні з класичним живописом, що є однією з інтерпретацій поняття жіночого мистецтва.
- Daphne Klagkou впевнена, що мистецтво не може бути повністю позбавлене гендерної ідентичності, адже досвід людини формує її сприйняття світу і творчість. Вона усвідомлює значення поняття «жіночого мистецтва» в певних феміністичних контекстах, зокрема для підкреслення тем жінок і видимості жінок-художниць, проте сама позиціонує свою творчість як мистецтво загалом. Вказує на важливість інтерсекційного мислення і рівного представлення у мистецтві незалежно від гендеру.