Нині немає ознак, що Володимир Путін планує ставити на паузу бойові дії, тому, імовірно 2026 рік стане ще одним роком війни. У досягненні миру Україна робить ставку на те, що в Росії закінчаться гроші, щоби її фінансувати, тоді як Росія сподівається на брак особового складу в ЗСУ, що змусить Україну здатися.
Журналіст і військовослужбовець ЗСУ Павло Казарін в інтерв’ю 24 Каналу розповів, що розмови про кордони 1991 року залишилися балачками в 2022 році, і зараз перед Україною насамперед стоять інші цілі. Більше про завершення війни і мобілізацію – читайте далі у матеріалі.
До речі “Ми наближаємося до розв’язки”: великий прогноз історика Ярослава Грицака для України на 2026 рік
Про проблеми з мобілізацією та ажіотаж в Буковелі
Хочеться почути вашу реакцію і думку на курортний колапс в Буковелі. Люди пишуть, що в готелях бракує місць на сніданок, а інколи навіть не вистачає їжі. До підіймачів шалені черги. Але в ТЦК і рекрутингових центрах таких черг немає. Що ви особисто й ваші побратими відчуваєте, коли бачите такі кадри? Чому, на вашу думку, працівники ТЦК, наприклад, не вручають повістки в Буковелі, не ходять із пропозицією вступати добровольцями до лав ЗСУ?
Я б все ж таки відділяв ці дві історії, тому що з одного боку, у нас дійсно є проблеми з рекрутингом і мобілізацією, а з іншого – все те, що ми бачимо в Буковелі з чергами це історія про закриті кордони. На будь-якій війні завжди більше чоловіків в тилу, ніж у війську. Така аксіома існувала як під час Першої світової, так і під час Другої світової війни, й існує зараз.
Тож я не здивований, що в умовах закритих кордонів люди будуть задовольняти свій попит на відпустки всередині країни. Тобто ті, хто мають гроші, поїдуть взимку в Буковель, а ті, хто хочуть моря, – поїдуть влітку в Одесу.
Я не здивований. Внутрішній туризм набирає популярності ще з часів COVID-19, коли вперше були закриті кордони. Тоді люди відкривали для себе країну. У цьому немає нічого дивного. Чому люди, які прагнуть відпочинку, не конвертуються у військовослужбовців Збройних Сил? Це не дуже пов’язані між собою питання.
Є проблема мобілізації, людей у війську не вистачає, про це постійно говорять, що тоді з цим робити?
Це окреме питання, яке жодним чином не підв’язане під натовпи в Буковелі. З мобілізацією у нас справді є величезні проблеми. Насамперед вони пов’язані з тим, що перші особи держави, зокрема президент, повністю ігнорують цю тему і намагаються її не торкатися, тому що тема мобілізації рейтингово не популярна.
Якби президент опікувався цією темою, то згадував би про неї під час своїх звернень. Зокрема, коли на військовослужбовців ТЦК здійснюють напади ухилянти. Ця тема лунала б не тільки від самих військових, але й від перших осіб держави. Ми б нарешті побачили централізовану політику, підвищення покарання людей, які нехтують своїм конституційним обов’язком. І, можливо, не було б потреби у так званій бусифікації.
Повне інтерв’ю з Павлом Казаріним: дивіться відео
Сьогодні бусифікація відбувається лише через те, що люди, які отримують повістки у встановлений спосіб, зокрема через Укрпошту, просто викидають їх у смітник і не мають за це відчутного покарання.
Чому ж таке непопулярне рішення ніхто не ухвалює, зокрема президент, як ви кажете, не говорить про це у вечірньому зверненні? Чи свідчить це про те, що Володимир Зеленський готується до виборів?
У центральної влади досі є спокуса вести повномасштабну війну у формації 2 – 3 місяці. І кожного разу думати про те, що якщо не сьогодні, то через пів року все закінчиться, ми зайдемо в якийсь електоральний цикл, а через це можемо не звертати увагу на теми, які є непопулярними й можуть обвалити рейтинг. Думаю, насамперед річ у цьому.
Тому найбільш непопулярну на сьогодні тему в країні, тобто мобілізацію, змушені тягнути на собі військові. Вони змушені самостійно шукати людей на вулицях, доставляти їх до територіальних центрів комплектування. Цим не хочуть займатися ані органи місцевої влади, ані органи центральної влади. Найбільш непопулярну тему спустили на військових. Чому? Напевно, тому що військових нікому не шкода.
Тоді хочеться розуміти, яка ж реальна ситуація. Чи вірите ви в те, що 2 – 3 місяці й війна закінчиться? У те, що будуть переговори?
Війна закінчиться лише в той момент, коли Володимир Путін вирішить, що не може далі вести війну, адже вона руйнує всю архітектуру влади всередині Росії. Однак зараз такого не відбувається. Ба більше, Путін не планує ставити війну на паузу. Найімовірніше, новий рік буде роком війни, як і 2025.
Якщо Україна веде війну сподіваючись, що в Росії закінчаться гроші на війну, то Кремль – на те, що в українських Сил оборони закінчаться солдати. І якщо не звертати уваги на тему мобілізації, то прогноз нашого ворога може збутися.
Чого очікувати від призначень Зеленського?
Різні волонтери, громадські діячі, військові кажуть, що якщо ми цього року не змінимося, не поставимо все на реформи в армії, то дійсно можемо програти. Можливо, якраз кадрові перестановки в ГУР, СЗР, СБУ, Міноборони можуть вплинути на ситуацію на фронті? Які реформи насамперед потрібні?
На ситуацію на фронті впливає архітектура, яка побудована всередині Збройних Сил України. Тобто головнокомандувач, генеральний штаб, Міністерство оборони й все, що підпорядковується цій вертикалі. Президент оголосив, що поки що не збирається змінювати головнокомандувача ЗСУ. Тож, якщо й чекати на якісь зміни, то лише по лінії Міністерства оборони.
Можливо, буде цифровізація обліку, на що усі сподіваються, тому що армія досі залишається “паперовим царством”. Тобто можуть змінитися адміністративні процеси, які пов’язані, з обліком, списанням й усім, що дотичне саме до відповідальності Міністерства оборони. Але все, що пов’язане зі Збройними Силами, зав’язане лише на головнокомандувача, який, настільки я розумію, цілком влаштовує президента України.
Новопризначений керівник Офісу Президента Кирило Буданов вже працює на переговорах у Парижі. На вашу думку, чи може призначення військового в Офіс Президента означати, що війна скоро закінчиться, або, навпаки, війна надовго?
Думаю, це не означає ні першого, ні другого. Просто раніше в архітектурі Офісу Президента переговорний трек вів Андрій Єрмак. Після того як його нарешті відправили у відставку, перемовний трек повинен був хтось очолити. Думаю, президент ґрунтувався саме на цьому критерії, обираючи наступника Андрія Єрмака.
Тобто, умовно кажучи, якщо були два фаворити, наприклад, міністр цифровізації Михайло Федоров та очільник ГУР Кирило Буданов, то президент обирав між тим, хто з цих двох людей краще впорається з переговорним треком. Зрозуміло, що це Кирило Буданов, у якого були власні контакти з усіма зацікавленими сторонами ще в часи панування в Офісі Президента Андрія Єрмака.
Більше про це “Велике перезавантаження”: все про нові призначення Зеленського
Зараз мені як військовому лише залишається сподіватися, що Михайло Федоров на посаді міністра оборони зможе довести до ладу хаос, який йому дістався у спадок навіть не від Олексія Резнікова чи Рустема Умєрова, а від останніх 50 років інерційного існування Міністерства оборони, яке успадкувало все найгірше від радянських часів в багатьох сферах. Якщо новий міністр зможе трохи навести ладу, то, на мою думку, він вже заслуговуватиме на пам’ятник.
Як ви оцінюєте відставку Василя Малюка з посади керівника СБУ, а також кадрові перестановки в СБУ та ГУР?
Ніяк не оцінюю, тому що в мене немає розуміння, що спричинило кадрову ротацію СБУ. Я не розумію природи цієї кадрової ротації та мотивів, якими керувався президент, коли ухвалював рішення, що керівником СБУ повинен бути не Василь Малюк, а хтось інший. Якщо хтось мені пояснить, буду вдячний.
Про темпи просування росіян на фронті
Аналітики DeepState підрахували, що Росія протягом 2025 року захопила 4336 квадратних кілометрів української території. Це плюс-мінус площа п’яти міст, таких як Київ. На вашу думку, це багато чи мало? Чи взагалі варто такими категоріями говорити? Чи може Путін втілити своє бажання й захопити цього року Донбас? Чи на що ще він може націлитися?
З нашого боку буде максимально безвідповідально вимірювати втрачені території “києвами”. Адже якщо ви подивитесь на карту України, то зрозумієте, що у нас країна не складається лише зі столиць. На добу ми втрачаємо близько до 10 квадратних кілометрів, але у людей досить хибне уявлення про масштаби того, що сьогодні відбувається на фронті.
Набагато важливіше нагадати глядачам, що за останній рік ми втратили приблизно 1% території України, щоб люди не впадали в паніку й не формувалося хибне відчуття невідворотної катастрофи від перебігу подій впродовж 2025 року. Тому що попри усі заяви та зусилля Росії, які вона кидає на захоплення українських земель, все, чого вона спромоглася добитися, це окупація 1% української території протягом минулого року.
Ба більше, протягом 2025 року ми втратили 10% території Донецької області. Відчутно, але під українським контролем досі залишається 20% Донеччини. Навіть якщо темпи просування росіян будуть такі самі, як у 2025 році, на захоплення залишків Донецької області у Росії піде два роки.
Тому не вимірюймо втрачене Києвом для того, щоб не створювати у нашого глядача відчуття того, що Росія спромоглася добитись більше, ніж вона насправді добилася на полі бою, щоб не знецінювати зусилля українських військових. Тому що насправді темпи просування росіян мінімальні, порівнюючи з тими зусиллями, які Кремль кидає на захоплення території нашої країни.
Які розв’язати проблему з мобілізацією?
Що потрібно реформувати, аби цей рік встояти? Що треба змінити насамперед?
Систему мобілізації, адже сьогодні найбільший дефіцит Збройних Сил – люди. У цій сфері треба наводити лад. Ми повинні розуміти, що вже не буде жодної добровільної мобілізації. Завжди на початку війни стоять черги у військкомати, а потім державі доводиться шукати людей для Збройних Сил.
По-перше, потрібно збільшувати покарання для тих людей, які викидають повістки. По-друге, наводити лад з обліком. По-третє, потрібно замінити низовий примус на сліпий державний примус. Якщо людина розумітиме, що викидання повістки в смітник обійдеться в ціну, яку вона не готова сплатити, то отримавши повістку, людина сама піде в ТЦК, і ніхто на вулицях бусифікувати не буде.
Мені здається, що коли держава зрозуміє, що на п’ятий рік війни потрібно інколи робити непопулярні речі, які можуть знижувати рейтинг, а не підвищувати його, тоді з’явиться шанс, що в цій важливій для країни темі нарешті почне відбуватися якесь наведення ладу. Оскільки те, що відбувається зараз, це максимально безвідповідальна поведінка усієї вертикалі влади, починаючи від президента і закінчуючи органами виконавчої влади.
Генштаб спростовує інформацію про повернення військових після СЗЧ виключно до штурмових частин, але журналісти та військові пишуть про те, що все ж таки бригадам дають наказ, що після СЗЧ – тільки штурмовики. Як ви ставитеся до такого рішення, якщо це правда?
Досі не знаю правда чи ні, тому що на своєму рівні не зіштовхувався. У нас за весь 2025 рік був лише один випадок СЗЧ. Мені здається, що дуже часто люди використовують СЗЧ як інструмент переведення в частини, де служать їхні друзі або вони довіряють командирові.
Якщо ж справді відновлення після СЗЧ може бути лише в штурмових бригадах, то я не думаю, що цей механізм збільшить кількість повернень із СЗЧ. Але повторюю, я не володію інформацією настільки, щоб виступати експертом на цю тему.
Чи може війна завершитися у 2026 році?
Якщо повертатися до ситуації на фронті, на вашу думку, чи дійсно ми можемо дотиснути цього року Росію? Що потрібно зробити, щоби перемогти Росію? Можливо, це стосується технологій? Оскільки ви працюєте з безпілотниками – які найбільші потреби?
Що ви маєте на увазі, коли кажете “перемогти Росію”?
Кордони 1991 року, але чи реально взагалі говорити про таку перемогу зараз?
Забудьте про кордони 1991 року. Усі ці побрехеньки залишились у 2022 році.
Тоді про що ми можемо говорити? Кордони 2022 року? Бо від нашої влади лунали думки про кордони 1991, тому суспільство теж до кінця не розуміє, що буде вважатися перемогою. Можливо, підписання мирної угоди? На вашу думку, це перемога вже?
Тих, хто говорить про кордон 1991 року, я запрошую до лав Збройних Сил для того, щоб разом виходити на кордон 1991 року. Для нашої країни, на мою думку, перемога – це збереження державності та суверенітету й припинення вогню з гарантією того, що бойові дії не відновляться.
Думаю, це є сценарієм перемоги, враховуючи масштаби нашої країни й країни-агресора. Як можна добитись цього? Дуже просто. Якщо коефіцієнт ресурсів, які витрачаються на війну, буде на нашу користь. Якщо, умовно кажучи, для того, щоб вбити одного українського військового, Росія витрачатиме від 10 до 12 своїх військових.
Тобто якщо коефіцієнт втрат буде не 1 до 3, а 1 до 7, до 10, до 12, то перебіг війни з такими коефіцієнтами рано чи пізно може призвести до того, що російські ресурси закінчаться раніше, ніж українські.
Тоді одразу уточніть, який у нас коефіцієнт зараз.
Я можу лише базуватися на оцінках, які лунали в пресі від людей, які служать в Третьому армійському корпусі. Єдиний сценарій, в межах якого Росія схилятиметься до припинення вогню, це коли російські витрати на війну будуть набагато більш за наші й коефіцієнт втрат буде відчутно бити по російській демографічній політиці та бажанню росіян доєднуватись до армії.
А також у межах якого, умовно кажучи, ми можемо гарантувати, що у 2026 році ми не наблизимося до точки колапсу ні по укомплектованості Збройних Сил, ні по ефективності використання ресурсів, які має українська армія.
Економічна ситуація у Росії зараз невтішна, тому тут хочеться розуміти, чи дійсно можна дотиснути її економічно, і тоді Путін відмовиться від своєї подальшої агресивної війни. Чи ви в це не вірите?
Теоретично, ми можемо уявити ситуацію, коли продовження бойових дій для російського керівництва буде означати ризики такого масштабу, що не факт, що воно вирішить далі вести ту фазу активних дій, яка триває зараз. Але я не знаю, чи можемо ми досягнути цього сценарію саме у 2026 році. Можливо, для цього потрібно більше часу.
Я прихильник того, що нам усім треба позбутися ілюзії, що ця війна закінчиться за місяць, два чи пів року. Ми біжимо марафон, і чим раніше ми це зрозуміємо, тим краще.
Якщо коротко підсумувати, то швидкого миру не варто очікувати?
Швидкого миру не буде.
