Після завершення навчання в школі український поет Василь Симоненко обрав шлях журналістики і вступив на факультет журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Незабаром він переїхав до Черкас, де розпочав свою професійну діяльність у редакціях місцевих газет.
Саме в період роботи у виданні «Черкаська правда» молодий поет зустрів свою долю — Люсю, жінку, яка назавжди стала сенсом його життя. Вже у двадцять два роки Симоненко повінчався, а згодом у шлюбі народився син Олесь.
Історія їхніх стосунків та глибоких почуттів розкривається через листи, які Василь адресував Люсі. Нижче наведені деякі уривки з його листів, які дозволяють відчути атмосферу їхніх відносин.
21 січня 1957 року
«Малюся!
Я залишив Черкаси сердитим і образленим. Чому ти не прийшла — залишається загадкою. Проте, наближаючись до Києва, мій гнів поступово вщухав…
Вчора я цілий день провів, мандруючи вулицями столиці. Дуже хотілося відпочити, але пообіцяв собі заспокоїтися лише після одинадцятої вечора.
Тут багато прекрасних дівчат, та, на жаль, жодна не може зрівнятися з тобою.»
14 листопада 1957 року
«Люсю, прийми мої вітання!
Мені здавалося, що я нарешті зустрів ту дівчину, яку так довго шукав. Проте твоє мовчання говорить зовсім протилежне. Ймовірно, мої листи були для тебе зайвим тягарем, так само, як і моя присутність. Вибач, що турбував тебе своїми неповороткими ніжностями. Не збираюся влаштовувати істерики, бо це не притаманне мені, а сам не розумію, в чому справа.
Єдине, що бентежить — це неможливість тебе забути. Наївно закохався, як хлопчина. Поки не отримаю від тебе хоч якусь звістку, писати не буду.
Бувай здорова.
Василь.»
15 листопада 1957 року
«Люба Малюсю, думаю, ти рідко згадуєш про мене, інакше до мене б часто ікалось. Якщо вірити цій прикметі, ти, мабуть, вважаєш мене своїм запеклим ворогом. Тоді у тебе має бути ікота з ранку до ночі і навпаки.
Ти завжди в моїй душі, бо «сині-сині очі світяться, немов перші весняні фіалки».
Твого листа я вивчив, наче дипломатичну нотку, проте в тебе не вийде стати державним діячем. Хоч ти з легкістю говориш загадками, але державний діяч повинен ще й обіцяти, а ти, мій маленький міністре, жодних обіцянок не даєш.»
Травень 1957 року
«Привіт моїй коханій господині!
Цілую тебе з першого рядка, бо не можу чекати до кінця — дуже скучив. Зараз тимчасово затримався на два дні у Юрки, завтра повернуся до гуртожитку.
Поки не можу точно сказати, коли приїду, бо ще не визначено дату підписання призначення та дату засідання кафедри, де я маю захищати свою наукову працю, яку ще допрацьовую.
Уявляю, як ти радієш, що сварливий хлопець може лишитися зайвий день у Києві. Маленький тигреня, якби міг, то сьогодні не писав би цього листа, а прийшов би сам. Коли я їхав від тебе, боявся, що моя звичка дивитися на інших дівчат залишиться, але не вгадував. Тепер у моєму житті тільки ти. Чи ясно, смугаста? Якщо ні — скаржся у міліцію.
Думаю про тебе надзвичайно часто, аж ком і згуба бере. Люблю, скучаю, обнімаю, цілую і… і… і…»
Середина липня 1957 року
«Малюсю, не будь дитиною і серйозно стався до вагітності. Я не прошу, а наказую тобі жити не лише уявою. Чесно кажучи, коли повернуся, буду годувати тебе, наче гуску.
Якщо листи дещо сухі — не ображайся. Я солдат, і не можу писати все, що прийде до голови. Устави не дозволяють. Скажу тобі дещо секретне, але якщо ти це розкажеш, одразу станеш агентом міжнародного імперіалізму. На щастя, військових таємниць у мене не більше, ніж 20 років тому, але я зобов’язаний їх берегти. Для мене це нескладно: не потрібно ретельно слідкувати, щоб не відкривати того, чого не знаю.
В господарських справах я — великий новачок, тому не хочу керувати нічим. Вважаю, що тобі треба пошити хороше плаття. Рішення за тобою, але, мабуть, краще не поспішати, дорога моя жінко.
Час обмежений, вибач за стислий стиль і сухість. Ти ж знаєш, що я не люблю багато писати і говорити, але стараюся для тебе.»
Початок вересня 1962 року
«Люсьєн!
Набравши повні груди свіжого повітря Черкас (цигарку щойно загасив), звертаюсь до тебе з узбережжя синього моря: Доброго дня! Привіт! Салют!
Я живий. Мати жива. Олесь живий. Сусіди живі. Всі знайомі та незнайомі теж живі, крім тих, хто покинув цей світ необачно.
Вчора отримав твого листа. Сьогодні прийшли перші гроші після відпустки. Спішу випити сто грамів за здоров’я і життєві сили твої. Другу порцію вип’ю за твою нев’янучу красу. Будьмо!
У Москву мене ще не дуже кличуть.
Новин немає і не передбачається.
Сам вихваляюся, наче індик, бо в московській «Литературной газете» відомий критик написав про мене десять рядків дрібним шрифтом. Тебе здивує, коли прочитаєш там слово «самостійний». Ось так!
Хіба у Ворзелі немає досить хлопців, щоб ти нудьгувала і читала безглузді детективи? Дорога, ми втратили чотирнадцять карбованців за путівку не для того, щоб ти поверталася з Ворзеля, як черниця або баптистка. Дерзай, дівчинко, зламай серця хлопців направо і наліво, розбий їх, як горіхи, лише шкаралупу не привози додому.»
17 вересня 1962 року
«Доброго дня!
Пишу прощального листа. Більше не дочекаєшся, бо перш ніж я вирішу знову взяти до рук ручку, ти вже будеш поруч зі мною, моя срібночола подруго. Гроші відправлю телеграфом, бо класти їх у листи — ненадійно. Радію, що тебе перевозитимуть до Черкас персональним поїздом. Боявся, що це буде пересилання доплатною бандероллю. Грошей у мене обмаль, а живіт працює на повну. Часто замислююсь, кому б ще дулю дати, бо більше нема нічого…
У «Літературній Україні» з’явилося повідомлення, що вийшла книжка твого першого чоловіка. У мене її ще немає. До Москви поїду не раніше грудня, якщо комісія не відмовить. Кажуть, що тепер суворо заборонено перевозити кістки пасажирськими поїздами, тож доведеться відправляти мене товарняком.
Мати і Олесь поїхали у село у вівторок. Олесь був щасливий, як теля, і не планує повертатися швидко.
Тобі, судячи з усього, солодко у Ворзелі, раз не поспішаєш обійняти свого чарівного чоловіка, схожого на суху онучу, в якій закопано викопний скелет. Але прийде час — настане суд! Заговорять і Дніпро, і гори, і потече кров у синє море…
Підклади подушку під ту частину тіла, на якій сидиш, бо я буду нещадно карати.
З комсомольським привітом, мешканець холостяцької квартири №129.»
Ці листи, сповнені ніжності, інтимності і щирих емоцій, дозволяють доторкнутися до душі українського поета Василя Симоненка і відчути глибину його любові до Люсі — стосунків, які тривали на тлі соціальних викликів та особистих переживань.
