Сьогодні виповнюється чотири роки з початку повномаштабного вторгнення Росії в Україну. За цей період багато митців стали військовослужбовцями, волонтерами та медичними працівниками. Ми зібрали поезію українських авторів, які пережили фронтові будні зсередини – у бліндажах, на бойових позиціях та під час оперативних виїздів. У цих рядках відчутні як втома і гнів, так і любов із ніжністю, страх з надією. Деякі поети вже пішли з життя, проте їхні слова залишаються важливим свідченням епохи.
Артур Дронь («Давид»)
Мама
Станеш тепер
чоловіком із каменю,
твердим і міцним, трохи
надщербленим чоловіком.
Як я завжди казала:
не каменем спотикання
і не наріжним каменем,
а таким, що вода
не точить.
Тепер обидвоє знаємо:
не буває відпусток із війни,
тільки проводи.
Але кожен із нас,
хто додав тобі сльози,
хай додає й твердості
у твоє кам’яне тіло.
Це не прощання, але
я кажу: я завжди на плечі.
Найм’якша Дитино у Світі,
віднині ти камінь.
Амінь.
Максим Кривцов («Далі»)
Коли твоя голова
залита кров’ю,
а ноги
перебиті,
обмотані турнікетами,
спробуй схитрити –
але не вийде:
попереду — мінне поле,
позаду прилітають снаряди.
Хочеться вірити у світ,
та його вже давно немає.
Твоє серце ще б’ється,
як Тайлер у «Бійцівському клубі»,
наче хлопчик-задирака в школі.
Рибина темряви
ковтає
сире тісто минулого
і попадається на гачок.
Де мої сни?
Де мої сни?
Де мої сни?
Поглянь, вони ховаються в окопах.
Максим загинув 7 січня 2024 року на Харківщині.
Валерій Пузік («Фінчер»)
Ця країна
мені
нічого не дала.
Нічого, окрім любові та землі.
Ця країна
мені
нічого не дала,
окрім неба та сім’ї,
окрім повітря,
яким не можеш надихатися цієї весни.
Взагалі не надихатися.
Його завжди було замало.
Ця країна
нічого мене не навчила,
нічого,
окрім незламності та віри,
окрім того, що
на своїй землі – своя правда і сила.
Ця країна нічого не знає,
нічого, крім перемоги
і вільних крил мрії.
Ця країна — простір незалежності,
мій пункт незламності,
моя любов
і моя віра.
Ця країна — кров у венах,
червона ртуть ідеї,
праці
і боротьби.
Ця країна
мені
нічого не дала,
нічого,
окрім того,
що
я — є.
І таких, як я, — мільйони.
Оксана Рубаняк («Ксена»)
Приміряй на себе спокій,
одягни плащ миру і затишку.
Я млію від твого дотику,
а тобі так личить мій захист.
Не турбуйся про ракети й гради,
не лякайся гучних вибухів.
Ти світу найкраща принада,
я неодмінно тебе визволю.
Подарую тихі зоряні ночі,
мирні дні, звабливі світанки.
Навзамін я заплющу очі,
назавжди залишусь у пам’яті.
Ти продовжиш жити для мене,
квітнути, рости, розвиватися.
Я дарую тобі життя, країно,
обіцяй ніколи не здатися!
Максим Ємець («Єнот»)
Живи тут і зараз — вдихай запах війни,
живи тут і зараз — автомат, як дитину, пригорни.
Живи тут і зараз — опануй свої тривоги,
живи тут і зараз — ще не пройдені всі фронтові дороги.
Живи тут і зараз — закінчилось біле, лишилось чорне,
живи тут і зараз — душа – це те, що нездоланне,
живи тут і зараз — між ударами дронів,
живи тут і зараз — між хімічними пожежами.
Живи тут і зараз — в безмежному коханні,
живи тут і зараз — у словах любові, що не останні.
Живи тут і зараз — де любиш до смерті,
живи тут і зараз — смерть хитра, але ми до життя вперті.
Живи тут і зараз — вгризайся в кожен клаптик землі,
живи тут і зараз — хоч ночі й дні пекельні, важкі.
Живи тут і зараз — це мантра, наказ,
живи тут і зараз — знай, Боже діло робить кожен із нас.
Максим загинув у лютому 2025 року на Покровському напрямку.
