“На мою думку, людям, які бачили війну, весь той жах, що відбувається на фронті і змогли це пережити, вже нічого не страшно. Так само, як і людям, які втратили на цій війні своїх рідних”, — говорить Дар’я Мазур — дружина загиблого бійця батальйону “Херсон” Павла Мазура.
Павло Мазур загинув у 2014 році при виході з оточення в Іловайську. Відтоді життя Дар’ї присвячене проблемам ветеранів та їх родинам, допомозі сім’ям загиблих героїв. Спочатку на волонтерських засадах, потім у КНП “Оберіг” ХОР, далі — в Міжрегіональному відділі в Херсонській області, АР Крим та м. Севастополі Міністерства у справах ветеранів України, після окупації Херсона — безпосередньо у Міністерстві.
Вже після деокупації Херсона, коли при ОВА створювали управління у справах ветеранів, повернулася в Херсон на запрошення його очолити.
МОСТ поговорив з Дар’єю Мазур про проблеми ветеранів та їх сімей, роботу управління в умовах постійних бойових дій, ветеранські просторі та необхідні зміни у ветеранській політиці.
— Ви працювали в аналогічних сферах в Києві та Херсоні. Наскільки відрізняються ці два світи? Бо Херсон сьогодні — це передова, місто існує постійно в умовах обстрілів. В Києві ситуація більш спокійна в безпековому плані.
Перше, чим відрізняється ситуація в Херсоні — це, мабуть, гострим браком людського капіталу. Тут дуже мало фахових спеціалістів, особливо фахівців-психологів, психотерапевтів або юристів. Наприклад, зараз є велика потреба у фахівцях з надання психологічних послуг. Через безпекову ситуацію багато хто виїхав. У Києві ветеран може обрати собі спеціаліста, з яким працюватиме. Тут такої опції немає. А психолог — це людина, якій ти маєш захотіти відкритися, можеш довіритися. Цю програму ми більше реалізуємо завдяки громадським організаціям та благодійним фондам. Вони приїздять і надають тут психологічну підтримку особисто або дистанційно.
Ну і також санаторні заклади, до прикладу. В нас повністю відсутнє санаторно-курортне лікування. Ми не можемо реалізувати цю послугу, на жаль, повною мірою, щоб і кошти лишалися в області, і послуги надавалися нашим захисникам і захисницям. Тому що всі заклади, які раніше могли надати таку послугу або залишилися в окупації на лівому березі, або зруйновані.
— А як зараз відбувається цей процес?
На сьогоднішній день ця послуга з держбюджету перенесена на місцеві бюджети, що взагалі дуже ускладнює її надання. Місцеві бюджети громад Херсонщини не мають такої наповненості, як в інших областях, де працюють підприємства, які приносять прибуток. У нас це тема болюча. Фактично громади не можуть покривати вартість путівки.
Мінсоцполітики має свою програму, але там є обмеження по категоріям людей, які можуть отримати санаторно-курортне лікування. Вона охоплює осіб з інвалідністю внаслідок війни. Фонд осіб з інвалідністю також надає путівки своїм категоріям.
А от якщо ветеран чи ветеранка повертаються в громаду, будучи просто списаними за віком або за станом здоров’я і не маючи інвалідності, їм дуже складно отримати цю послугу.
Тому в нас багато зараз ВПО в інших областях, і за рахунок того, що вони ВПО в тій чи іншій області, люди можуть скористатися там цією програмою. Регіони розуміють специфіку нашого регіону і йдуть назустріч, беруть наших людей в свої програми.
— Скільки звернень до управління надходить на рік?
За 2025 рік до нас надійшло майже 2,5 тисячі звернень по нашій обласній програмі — про надання одноразової допомоги у разі загибелі військового, підтримка родин загиблих щорічна, грошова допомога для осіб з інвалідністю внаслідок війни, родинам військовополонених, родинам, чиї близькі вважаються зниклими безвісти. Потім десь біля 40 звернень було безпосередньо від мешканців Херсонської області стосовно уточнення інформації щодо місцевих програм, чому відмовлено в деяких програмах тощо. По оформленню пільг надходять звернення, запити на публічну інформацію.
За минулий рік, наприклад, у нас виплачено допомоги на понад 30,3 млн грн. Хоча на початок 2025 року в нас було закладено 18,6 млн. Але по мірі надходження заявок в нас були збільшені видатки і виділено ще додатково понад 17 млн грн. Це різні види грошової допомоги – від одноразової у випадку загибелі чи смерті захисника до різноманітних програм підтримки сімей ветеранів та загиблих героїв.
— А скільки людей в області перебувають на обліку управління?
Це 5602 особи. Це і родини загиблих разом з дітками, і діти учасників бойових дій, і учасники бойових дій демобілізовані, і особи з інвалідністю внаслідок війни. Це ті, хто до нас безпосередньо звертався за тою чи іншою послугою. Більшість із них це ВПО. Ми не можемо дати конкретної цифри по тих, хто фактично проживає в громаді, тому що люди переміщаються. Сьогодні людина тут, завтра через активні бойові дії виїхала. Цифри кожен день змінюються.
— Що, на вашу думку, держава має змінити або покращити у ветеранській політиці на національному рівні?
Бюрократичні моменти перш за все. Ветеранові часто важко отримати якусь послугу, особливо якщо він має інвалідність, саме через довге очікування документів, черги, те, що різні довідки потрібно брати в різних місцях. Дехто з них взагалі відмовляється оформлювати допомогу, знаючи, скільки кіл бюрократії їм треба буде пройти. Держава рухається в напрямку цифровізації, думаю, це покращить ситуацію.
Ну і знову ж таки реабілітація – безпосередньо після повернення служби. Програм від Міністерства ветеранів розробляється багато, але вони орієнтовані більше на регіони зі стабільнішою безпековою ситуацією. На рівні держави можна було б переглянути можливість фінансування саме прифронтових територій в даних напрямках.
До повномасштабного вторгнення популярності набирала сімейна реабілітація, коли ветеран або ветеранка поверталися додому і їхали оздоровлюватися разом із сім’єю. Тоді її тривалість скорочувалася з 24 до 12 днів, але навіть цього було досить, щоб відновити емоційний зв’язок, укріпити родинні стосунки. Було б добре повернутися до цієї сімейної реабілітації для того, щоб зберегти сімейні цінності в родинах наших ветеранів та ветеранок і допомогти їм повернутися до цивільного життя разом.
— За період, поки триває війна, суспільство мало б навчитися правильно сприймати ветеранів. Натомість в нас досі з цим є проблеми. На вашу думку, як можна виховати це сприйняття в суспільстві і що має в цьому напрямку робити держава та місцеві органи влади?
Щодо державної політики, то я вважаю, що все це має йти ще з дитсадка. На зміну нинішньому поколінню прийде нове, яке має бути виховане з повагою до людей, які забезпечили їм можливість жити у власній, незалежній країні. Якщо з малечку дітей вчити критичному мисленню, то вже у більш свідомому віці молодь формує свою власну думку та позицію. Зараз є доступ до інформації і діти розуміють, що відбувається насправді.
На деокупованій частині України варто популяризувати ветеранів як людей, які нічого не бояться, сміливих, сильних, розумних людей. Також долучати захисників і захисниць до викладання, проводити уроки мужності, які, власне, були в нас ще з 2014 року. Багато ветеранів до війни були спортсменами, тренерами. Варто давати їм можливість повертатися до своєї довоєнної діяльності: відкривати спортивні секції для дітей, самим повертатися у спорт. Учні мають бачити, що наші захисники – це свідомі, адекватні люди. Щоб зламати оці упереджені уявлення, що всі ветерани мають ПТСР, якісь ментальні відхилення.
Звичайно, перш ніж влитися в суспільне життя, вони мають пройти реабілітацію та відновлення. Тут робота має бути у дві сторони: ми як суспільство маємо допомогти ветеранам відновитися і адаптуватися до цивільного життя, щоб вони хотіли повертатися і не почували себе зайвими. Вони нам допоможуть виховати правильне покоління українців на власному прикладі.
Я точно знаю, що у будь-якій сфері для ветерана війни немає нічого неможливого. Люди, які пережили війну і змогли оговтатися після неї, нічого не злякаються в цивільному житті.
– Давайте поговоримо ще про ветеранські простори. Наскільки вдається забезпечити їх роботу, зважаючи на безпекову ситуацію?
На деокупованій частині Херсонської області в нас відкрито 4 ветеранські простори. В Херсоні це “Ветеран PRO”. Ми його відкривали в 2024 році, і сьогодні те приміщення, де ми його відкривали, вже знаходиться в червоній зоні. Тому ми його релокували в інше приміщення в більш безпечній зоні.
І через безпекові обставини, і через кадрову проблему, простір не може надавати послуги в повній мірі так, як це було заплановано на самому початку і так, як це бачить Міністерство ветеранів. В нас там працюють фахівці із супроводу, які надають консультативно-інформаційні послуги, спрямовують ветеранів, допомагають їм та їх родинам отримати необхідні довідки тощо.
Утім, є вдалий досвід в Музиківці. Там зараз навіть облаштовується фізкультурно-спортивна реабілітаційна зала, туди шукають реабілітолога. Звичайно, і туди небагато бажаючих їхати працювати, але простір діє.
Також відкритий простір в Благодатному Чорнобаївської громади, Борозенській громаді, Великоолександрівській, Новорайській громадах. Там працюють фахівці із супроводу, які знають, куди звернутися, аби надати ветеранам будь-яку допомогу, залучають юристів, психологів.
35 посад фахівців із супроводу введено. 23 фахівці працевлаштовані. Це в кожній деокупованій громаді, і є навіть в тих, які окуповані – там заклади релоковані і вони працюють дистанційно. Це Бехтерська громада. Там фахівцем із супроводу є, до речі, ветеран.
– А загалом багато долучено ветеранів до роботи в таких центрах?
Так. Навіть в нашому управлінні з 11 осіб 9 мають пряме особисте відношення до ветеранської політики. Я є дружиною загиблого військового, також в нас працюють 6 дружин учасників бойових дій, мама співробітника ДСНС і ветеран.
Так само і у ветеранських просторах фахівцями із супроводу є дружини загиблих військових, учасників бойових дій, безвісти зниклих, ветерани. Це все люди з особистим досвідом, які розуміють проблематику роботи, специфіку втрати, так би мовити, і, звичайно, для них ця робота, перш за все, і про власний досвід, і про щире бажання допомогти зробити оцей шлях оформлення соціальних виплат, реабілітації та повернення до цивільного життя легшим.
