Після відео з народною піснею “Парова машина”, яке набрало понад 30 мільйонів переглядів, співачка та літературознавиця Ярина Квасній із Івано-Франківщини прокинулася знаменитою. Її голос звучав всюди – у соцмережах, на фестивалях, у телесюжетах.
Та вже через якийсь час співачка залишила навчання в Києво-Могилянській академії, пішла працювати, а згодом – подала документи до війська. В інтерв’ю OBOZ.UA Ярина Квасній, яка нині служить у Першому окремому медичному батальйоні, відверто розповіла про своє теперішнє життя.
“У травні минулого року я подала документи в ТЦК – і вісім місяців сиділа в повній невідомості, – згадує Ярина. – Думала: або про мене забули, або я не підходжу, або… навіть не знаю що. Спочатку хвилювалася, потім намагалася здогадатися, згодом просто морилася – здавалося, що нічого не вийде. А потім, на другий день різдвяних свят, мені зателефонували й сказали: “Завтра з’явитися в ТЦК”. І я помчала до Києва“.
Про своє рішення піти на службу Ярина не одразу розповіла навіть найближчим: “Мама й тато дізналися про все вже тоді, коли я проходила БЗВП (базова загальновійськова підготовка, яка є обов’язковою для військовослужбовців, містить навчання основ ведення бойових дій, володіння зброєю та дій у складі підрозділу. – Ред.). Мама дуже стресонула, і тато теж. І я розумію: на їхньому місці, можливо, поводилася б так само. Не знаю, що собі уявила, коли думала, що зможу тримати це в секреті, сказала, що їду на одні курси під Київ. Напевно, зараз би вже якось більш обдумано вчинила”.
У війську до Ярини Квасній ставляться так само, як до будь-якого іншого солдата. Розмови про те, “чи знала вона, куди йде”, супроводжували її ще до початку служби – і не припинилися навіть тепер. Вона говорить про це спокійно, без образи: “Чи збіглися мої уявлення про те, як усе буде, з реальністю? Якщо чесно, про це постійно говорили напередодні служби. Напевно, через те що молода, через те що дівчинка. Мовляв, це не так, як собі уявляєш. Я завжди відповідала, що знаю про це. Тому не готую себе ні до чого і нічого собі не уявляю. Бо якщо нічого не очікуєш, то й не буде ні розчарувань, ні несподіванок. Просто спостерігала, що відбувається. Чи виникають такі розмови зараз? Звісно. Типу: “Тобі на підборах ходити по столиці, а не тут”. Та я би з радістю, але якщо взяли сюди, значить, так треба“.
“Служу в Першому окремому медичному батальйоні. Ні, я не медик. Можливо, це неочевидно – сама раніше над цим не задумувалась – але тут працюють не лише лікарі та сестри. Багато фахівців, які виконують допоміжні функції: ведуть документацію, забезпечують логістику, займаються господарськими питаннями та іншими справами, аби медики могли повністю зосередитися на своєму напрямі. За офіційними документами моя посада – санітарка на передовому хірургічному відділенні, але фактично я займаюся реєстрацією поранених, координую наступні етапи евакуації і супроводжую“.
“Тут справді унікальний колектив – у звичному сенсі цього слова. Батальйон сформовано на базі медичної служби 1-го Інтернаціонального легіону. Звісно, коли ініціатива йде від самих людей, така трансформація – величезна робота. І високий рівень ідейності. Молоді, мотивовані люди – ще й медики – з думками: рятувати життя, працювати продуктивно, чітко, якісно. Мені це близьке. Тут з’являється величезний простір для дій. Ти виконуєш свою роботу, але якщо тобі цього недостатньо, хочеш – іди організуй пораненим печиво, каву, одяг, хочеш, не знаю – іди читай казки. Тобто скільки в тебе є сил, стільки ти можеш робити. Це те, чого в Києві не було. Там, коли тобі погано через війну, ти можеш ну задонатити, ну піти сітки поплести. Тут я ближче, ніж у цивільному житті, до відчуття потрібності”.
“Чи знають рідні, де саме я перебуваю? Тут нещодавно мама до мене приїздила – і я ледве не посивіла, поки вона добиралася (сміється). Коли перебувала в дорозі, спросоння не розібралася з однією новиною від “Укрзалізниці” й вирішила, що сталася катастрофічна ситуація. Давай їй квиток назад купувати з якоїсь станції. Кидаю цей квиток: “Мам, виходь”. Вона: “Ярусю, ти чого? Тут зі мною навіть піврічна дитинка їде”. Приїхала, побула зі мною два мої вихідні – і поїхала назад. Я наридалася, поки вона їхала сюди, а потім знову – коли від’їжджала. З переживання, щоб добре дісталася. Що вже там – часом тривожусь більше, ніж треба. І це певний час було найважчим у службі: вчитися справлятися з постійною фоновою тривогою. Мій тато теж на фронті, але не на тому напрямку, що я, – на іншому”.
Ярина Квасній – випускниця Києво-Могилянської академії. У 2022 році завершила бакалаврат, вступила до магістратури, однак після осіннього семестру вирішила залишити навчання: “Батькам сказала: я кожного дня плачу, і погодьтеся, це не дуже правильно. Пішла працювати артдиректоркою до одного закладу, потім були інші проєкти”.
Шалена популярність, що накрила Ярину Квасній після виконанням автентичної народної пісні “Парова машина”, прийшла, коли вона була студенткою. Згодом в інтерв’ю дівчина розповідала, що відео з’явилося зовсім спонтанно: після фестивалю “Леся Квартиринка”, що проходив на кіностудії імені О. Довженка, вона акапельно по дорозі додому заспівала цю пісню і виклала запис у TikTok. Допис став вірусним, набравши десятки мільйонів переглядів. Користувачі почали брати відео як основу для власних роликів – танців, переспівів і реміксів. За словами самої Ярини, вона зовсім не планувала створити хіт: “просто увімкнули камеру під спалах, я заспівала” – і раптом це стало дуже відомим.
“Було весело, – усміхається Ярина, згадуючи той період свого життя. – Я тоді взяла для себе щось корисне з усього того хаосу. Щось підходило, щось ні, і те, що не моє, просто відкидала”. Після “Парової машини” на неї почали звертати увагу люди з музичної індустрії: “Були якісь пропозиції, але дуже далекі від мого бачення світу й музики. Приїжджали молоді, прогресивні хлопці, запрошували поговорити в кав’ярню”.
“Я думала: якщо людина не хоче по телефону озвучити пропозицію, то, мабуть, це щось серйозне. А насправді все зводилося до того, що вони уявляли: тепер я маю співати “Парову машину” безперервно, знімати відео в кожному куточку країни. Мовляв, усі музиканти так роблять. Я довго намагалася пояснити, чому це мені здається безглуздим, але не допомогло – вони щиро не розуміли, у чому проблема. Для мене продюсування – це коли ти сідаєш і запитуєш людину: чим вона живе, що її цікавить, чи є якісь чернетки, що вона хоче співати, які має музичні та візуальні смаки. А це було таке чисто бажання погнатися за якимись переглядами. Заробити швидко на хвилі популярності”.
Попри шалений успіх “Парової машини”, Ярина Квасній не отримала з переглядів у TikTok жодного матеріального зиску. Натомість із YouTube ситуація інша: “Я підписала договори з різними діджеями, які зробили купу реміксів на цю пісню. Вони викладали свої версії на різні платформи, які монетизуються – там є підписки, перегляди, прослуховування. І раз на квартал мені надходила моя частка прибутку, і досі надходить. Скільки це грошей? Ну, скажімо так – це був приємний бонус. У якийсь піковий період виходила навіть невеличка зарплатня.
Просто це історія короткочасна – будь-яку пісню люди слухають певний час, а потім вона набридає й забувається. За один із квартальних виплат я купила мамі iPhone. Вона дуже любить фотографувати, і мені хотілося, щоб якість світлин, які мені надсилає, була гарною”.
Після мобілізації Ярина вперше побачилася з рідними лише більш ніж через пів року: “Я ніколи раніше так надовго не відлучалася з дому. Не бачити рідного села стільки часу було дуже важко. Про свій приїзд влітку я нічого мамі не сказала – хотіла зробити сюрприз. Коли вона мене побачила, розридалася“.
На запитання про особисте життя Ярина відповідає коротко: “Я не в парі”. Потім додає відверто – пережила непросте кохання: “Вже не знала, як собі з цим дати раду. Дуже довго була в пригніченому стані. Наші стосунки були як мутна вода – не зрозуміло, чи там щось є, чи вже нічого немає. П’ять років – то разом, то ні. І це мене просто виснажило, роз’їло зсередини. Я не вірила, що коли-небудь зможу повернутися хоча б приблизно до того стану, який мала до всього цього. Але зараз усе добре. Уже понад рік не маю з ним жодного контакту. Видалила все – навіть друзів і знайомих, які могли б якось нагадувати про нього. Хотіла, щоб ніде нічого не спливало, не вибивало з рівноваги. Ви кажете, я сильна? Ага, десь із п’ятдесятого разу вийшло (сміється)”.
“Чи знаходжу я зараз час для співу? — замислюється Ярина. — Коли мобілізувалася, то потрапила до культурних сил, і за бойовим розпорядженням у мене було завдання – саме співати. Спочатку майже щодня – для військових. Тут також буває: подруги приїжджають із гітарою, співаємо десь у підвалах – там, до речі, дуже гарна акустика. Часто виконую колискові, це прагматично: їх можна співати не дуже голосно, а виходитиме добре. Та навіть без цього я весь час щось собі несвідомо наспівую. Потім, коли бачу по людях, що хтось дивно озирається, розумію – знов іду коридором і щось собі під ніс співаю”.
Ярина підтримує зв’язок зі своїм музичним гуртом “Дичка”, у складі якого виступала як вокалістка. Саме під час виступу гурту на події “Леся Квартиринка” було записано вірусне відео з її виконанням “Парової машини”. “Коли я проходила підготовку під Києвом, до нас приїжджав військовий оркестр, – розповідає Ярина. – І серед музикантів був саксофоніст із “Дички”, теж мобілізований. Очільник гурту і його засновник, Митя Бугайчук, також зараз у війську. Мені навіть здається, що він десь поруч зі мною служив, так збіглося. Але з моменту, як ми всі мобілізувалися, ми не перетиналися. Тож “Дичка”, можна сказати, трохи теж служить – гурт поки на музичній паузі”.
Фестиваль “Леся Квартиринка” продовжують проводити й зараз. “Якось я навіть була ведучою однієї з подій – мені оформили відрядження з фронту. І щоб не повертатися до батальйону з порожніми руками, влаштувала благодійний аукціон на донати”, – розповідає Ярина.
На запитання, що буде далі і як надовго вона залишається у війську, Ярина відповідає просто: “Не знаю. Єдине, що розумію – усім треба працювати за двох. Нас, на жаль, стає дедалі менше. І тому треба бути дуже вигадливими, включеними, працьовитими. Старатися більше норми, вдосконалюватися, думати. Я дуже прискіпливо ставлюся до всіх цих нюансів, особливо коли йдеться про культуру. От, наприклад, ситуація з Поляковою, яка пише листи до Європейської мовної спілки щодо Євробачення. Можливо, це виглядає смішно, і справді – смішно, але на такі речі треба звертати увагу. Бо всі ці, здавалося б, дрібні події можуть бути пов’язані з глобальними процесами. Це важливо.
Ми ж у стані активної війни – і якщо вже зараз починаємо “попускати віжки” у таких питаннях, то страшно подумати, що буде далі, – продовжує Ярина. – Якщо вдуматися, людина, яка виступала в кокошнику, їздила до Росії, зараз домагається права представляти Україну на Євробаченні. І все це – під час війни з країною, символіку якої вона носила на голові. Це звучить, м’яко кажучи, не надто по-європейському. Мені просто бракує слів.
Чи стежу я за всіма культурними подіями? – перепитує Ярина. – Не те щоб я була підписана на всі медіа, але через моє оточення – молодих творчих людей, і військових, і цивільних – усе одно щось постійно десь з’являється, мерехтить. Можливо, ми не завжди можемо впливати безпосередньо на якісь процеси чи події, але коли починається розголос – це має величезну силу. Ми бачимо, як працює оця небайдужість: коли люди поширюють, говорять, не мовчать – воно починає звучати, “шуміти” і врешті дає результат. Головне – треба діяти настільки, наскільки можеш. А якщо маєш сили – то навіть трохи більше.
Коли чую, що українська музика нібито почала активно розвиватися вже після вторгнення – мене це дивує, – продовжує Ярина. – Вона і не переставала розвиватися. Просто увага людей була спрямована в інший бік – от і все. Тому трохи дратує, коли говорять про якесь “відродження”. Українська музика існувала, звучала, творилася й до цього. Те, що хтось тільки зараз відкрив очі, прозрів, обернувся, нарешті видалив зі свого плейлиста Макса Коржа – не означає, що в цей момент народилася українська культура. Вона була завжди. От навіть подумати про Dakh Daughters – вони виступали у нас на “Лесі Квартиринці”. А батько однієї з учасниць гурту, Софії Мельник, – це Тарас Мельник, незмінний директор фестивалю “Червона рута”. І тоді всі теж говорили про “відродження”. То ми що, весь час відроджуємося? Та ні, це не відродження – це розвиток”.
Також читайте інтерв’ю з режисером Давидом Петросяном – про алергію на акторські династії, про круті вистави, де немає буму, та колег, що мовчать про війну: “TikTok знищить наш театр”.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
