Українка Оксана Линів, яка вже давно у топі найкращих диригентів світу, поговорила з Kyiv Post першим з українських медіа за півтора року.
У першій частині інтерв’ю, яку можна прочитати тут, ми поговорили про ситуацію у світі класичної музики, про роль і місце України в глобальному музичному ком’юніті, про боротьбу з російським впливом на світову культуру.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Вашій увазі друга частина нашої розмови, в якій про межі між компромісом, самозахистом і захистом інтересів України під час війни.
КР: Оксано, ваш дебют у Метрополітен-опері відбувався в умовах складних компромісів, але мав величезний резонанс в американській пресі. Ви відкрито відмовляєтесь від співпраці з пропутінськими артистами, але водночас диригуєте опери Чайковського, а незабаром у Парижі поєднаєте в одній програмі твори нашої сучасниці — українки Богдани Фроляк, Моцарта й Петра Ілліча, що викликало та викликає негативну реакцію в Україні. Чи працюєте в постановках за участі російських виконавців. Де для Вас проходить межа між принциповістю та професійною реальністю?
ОЛ: Важливо розуміти, що в переважній більшості запрошення для гостьового диригента на виконання опери не включає в себе опцій вибору партнерів по сцені чи репертуару. Це все вже вирішено інституцією, яка запрошує. В окремих випадках є можливість впливати на формування деталей симфонічних програм.
Система класичної музики в світі складна та комплексна й в кожній країні є своя специфіку та структури, за якими стоять міністерства, державні кошти, приватні спонсори, величезні бюджети, маркетинг, продажі, репертуарна політика, яка базується на традиціях закладу та вподобаннях публіки. Диригент є одним з елементів цієї системи. Наскільки складно взагалі бути запрошеним і отримати запит від іноземного колективу — ви можете оцінити з того, як мало імен українських диригентів є присутніми в сезонах класичної музики у світі. Таких одиниці.
Я вважаю, що в нашій ситуації відмовлятися від шансу виступити й бути представленим на міжнародній сцені, — це теж саме, що здавати важливі інтереси України без бою. Якщо порівняти з росіянами, то кількість українських до російських диригентів на світових майданчиках 1 до 10, якщо не менше. Тому не погоджуватися на виступ — це втрачати шанси бути запрошеними в майбутньому й забирати шанси на реалізацію майбутніх проєктів на користь України. Адже театри та оркестри надзвичайно болісно реагують, якщо диригенти відмовляються та таких рідко запрошують другий раз. І немає гарантії, що на заміну одразу не покличуть якогось російського артиста — таким чином, зникаючи зі сцени ми, самоусуваючись, даруємо можливість розвитку артистам країни-агресора.
Простою мовою: ви, українці сидіть вдома, поки росіяни будуть продовжувати святкувати свої блискучі тріумфи на кращих світових сценах.
Навіть українська примадонна Людмила Монастирська в одному із своїх інтервʼю вказує на те, що присутність російського прізвища в касті не є для нею причиною відмови у виступі. До речі, Людмила Монастирська буде моєю наступною Турандот в Метрополітен опері, й я думаю, що для нас двох це буде незабутній момент співпраці на такій важливій сцені.
Особливим для мене був випадок з Куренсісом (Теодор Куренсіс — скандально відомий грецько-російський диригент — ред.). Без моєї згоди Віденський фестиваль хотів поставити нас в одну ланку, як парний проєкт. Ми повинні були виконувати два різних Реквієми, тим самим акцентуючи на політичному наративі теперішньої ситуації. Коли цей проєкт, не погодивши зі мною, оголосили публічно, я відмовилася. Тоді керівництво прийняло рішення залишити мій концерт і скасувати виступ Куренсіса.
Ті, хто підтримував проросійського диригента, використали цю ситуацію на свою користь: я відчула хвилю критики, особистих погроз, а наслідки для своєї карʼєри я відчуваю й нині. І що ж? В 2025 році кандидатуру Куренсіса подали на найвищу державну нагороду Австрії, то ж масштаб його лобі промовляє сам за себе.
КР: Отже, один український митець нині стоїть проти десятків російських — з їхніми фондами, пропагандистськими інституціями та ін. Якою має бути наша стратегія, щоб протистояти такому свавіллю?
ОЛ: За росіянами стоять потужні російські фонди, їм спонсорують участь у майстер класах, конкурсах, молодих артистів активно підтримують і вони всюди присутні. Переважна більшість українських талантів пробиваються своїми силами, і цей шлях набагато складніший та набагато довший.
Тож наразі важлива, повторюю, активна позиція кожного українського артиста — не втрачати жоден шанс для розвитку.
Після початку повномасштабної війни багато нашої молоді поїхали навчатися у закордонні музичні академії, дехто вже проходить стажування у відомих статусних колективах різних країн, і я дуже сподіваюся, що через якийсь час ці молоді люди зможуть себе проявити і сформувати новий міцний український пласт на теренах світового мистецтва, посилюючи позиції України назовні.
Щодо загальної стратегії, то я вважаю, що важливо, щоб українські проєкти не були точкові, націлені тільки на свою українську аудиторію, а щоб створювалася певна сталість та взаємодія у більш загальному контексті з урахуванням міжнародних тенденцій та специфіки аудиторій. Тоді іноземці починатимуть звикати до української присутності та бути більш відкритими.
Нашою ціллю має бути, щоб українська культура стала частиною світової традиції — це довгий, поступовий процес, але це єдиний шлях для довгострокової інтеграції.
КР: Ваше ставлення до «скасування» російської культури загальновідоме. Чи змінилося воно за останні роки?
ОЛ: Категоричні заклики, як-от кенселинг російських творів, які давно увійшли в канон світової музичної спадщини, викликають в іноземців лише відчуження та недовіру. Абсурдно, але стратегія кенселингу за останні роки викликала новий активний сплеск виконань російського репертуару у світі! Це особлива риса іноземного менталітету — такою реакцією вони захищають їхню культурну сферу та музичні вподобання від політичного тиску.
Рано чи пізно ми повинні прийняти, що ми не можемо диктувати правила культурного життя у чужій державі, за чужі гроші, в умовах світової кризи. Нашим шляхом має бути мʼяка сила, дипломатія, коли ми зможемо своїм професійним рівнем досягати довіри, створювати якісний продукт. Через наших виконавців, які вже мають свою аудиторію за кордоном, пропонувати до виконання твори українських авторів і так знайомити світ з нашою культурою.
КР: Сьогодні між українськими музикантами в Україні та тими, хто живе та працює за кордоном, пролягла болісна дистанція, особливо в питанні виконання російської класики. Ви неодноразово наголошували, що готові «прийняти вогонь на себе», щоб побудувати місток. Яким ви бачите цей діалог у майбутньому?
ОЛ: Наразі у нас панує тенденція закривати очі на правду і замовчувати справжній стан речей. Цей напружений клімат невирішеної дискусії існує, як закрита капсула всередині країни. Насправді кожен, хто живе в Україні, але має дітей-студентів іноземних музичних ВНЗ може підтвердити: до всіх музикантів, хто офіційно навчається чи працює за кордоном, є однакові вимоги щодо репертуару. Якщо ще окремі викладачі можуть піти на зустріч, то на етапі працевлаштування в офіційні музичні установи ці винятки закінчуються. Обізнані в цій сфері бачать і розуміють ситуацію, але намагаються уникати дискусій на цю тему, бо знають що це питання болісне і тригерить суспільство. Я мала розмови з різними іноземними культурними діячами, які є дружніми до України, вони часто говорять про те, що музика російських композиторів минулого, як-от Чайковський, Шостакович, Прокофʼєв, Рахманінов, Стравінський, давно стала частиною їхньої музичної традиції, ці імена належать до світової музичної спадщини поряд з такими іменами, як Бетховен, Шопен, Равель, Дворжак, Верді і та ін. і цього ніхто не змінить.
Але чи пізнає та полюбить міжнародний слухач нашу музику, чи будуть у світі виконувати українських композиторів — це напряму залежить від нас, українських виконавців. І щоби започаткувати таку нову традицію, нам треба використовувати кожен виступ, як шанс для їх популяризації. До прикладу, кожного разу, коли я просила зняти з програми твір російського композитора, іноземний оркестр не погоджувався, але якщо я зверталася натомість з пропозицією додати твір українського автора, відповідь була позитивною.
КР: В абсолютній більшості ваших концертів звучала та звучить українська музика. За яким принципом ви обираєте композиторів і твори для концертних програм?
ОЛ: Потрібно сказати, що це тільки для нас самих гостро стоїть питання популяризації української музики. Більшість меломанів-іноземців, які купують квитки на симфонічні концерти, не мають патріотичних почуттів щодо України та якогось бажання маніфестувати свою політичну позицію. Дуже часто імена наших композиторів є новими для публіки, а слухачі ніколи не чули інші українські твори для порівняння.
Останніми роками я особливо активно виконую партитури, створені тепер, в яких автори осмислюють і проживають актуальні теми. В протиставлені із знайомою класикою така концертна програма набуває особливого змісту. Наприклад, у моєму дебютному симфонічному концерті в Цинциннаті, США, в кінці січня, прозвучить симфонічна поема А.Дворжака «Золоте веретено», за мотивами старовинної чеської казки. В цій історії зла мачуха підступно вбила падчерку, щоб скористатися вигідним заміжжям для своєї рідної. Голос тої вбитої дівчини промовляє і розповідає правду через золоте веретено. А на початку цього концерту я диригуватиму «Пʼять перерваних колискових» Євгена Оркіна. Цей твір присвячений памʼяті пʼяти вбитих дітей в Одесі в результаті ракетної атаки на житлову багатоповерхівку у березні 2024 року. В партитурі навіть вказані імена та вік загиблих дітей, й, коли я пояснюю це музикантам під час репетиції, це шокує. Така трагічна музика зворушує виконавців та публіку. В цій симфонічній програмі казка віддзеркалюється в страшній реальності сьогодення й доносить до слухачів правду про війну в Україні.
Для мого дебютного концерту з оркестром Радіо Франс, який відбудеться у лютому 2026, Едуард Резач, композитор, який походить зі Львова, створив твір за мотивами повісті-казки «Маленький принц» А. де Сент Екзюпері. Через музику автор символічно рефлектує про самотність та мрії дітей, які опиняються ізольованими в окупації, втратили або покинули свої домівки через війну. Так, через знайомий французам мотив їхньої літературної класики, я хочу провести символічну паралель до української ситуації.
КР: Які українські композитори сьогодні знаходять найсильніший емоційний відгук у міжнародної публіки — і чому, на вашу думку, саме вони?
ОЛ: Я можу відповісти лише зі свого особистого досвіду й говорити про ті твори, які я виконую. В моїх концертах звучать Бортнянський, Глієр, Лятошинський, Барвінський, Сильвестров, Станкович, Оркін, Фроляк, Ланюк, Резач, Сегін, Алмаші, Польова, Шалигін, Коломієць та інші… Всі ці композитори мають свою власну музичну мову, різні стильові напрямки. Коли я обираю твори для програми, я намагаюся враховувати особливості країни, оркестру, залу, публіки, та протягом сезону намагаюся показати цілу палітру імен минулого та сучасності. Зацікавлені меломани, які слідкують за моїми виступами, через концертні програми можуть побачити різноманітність української музики.
Я дуже вдячна іноземним оркестрам, які на мої пропозиції погоджуються брати в програми нові твори — я розумію, що тим самим вони свідомо йдуть на ризик і дуже ціную це, адже відчуваю довіру до мене, як до диригента.Окремо хочу відмітити плідну співпрацю з українським колективом Kyiv Symphony Orchestra, який зараз знаходиться в резиденції у Німеччині. Минулого року я стала головним запрошеним диригентом цього оркестру. Разом нам вдалося реалізувати чимало знакових виступів в різних країнах Європи, світові премʼєри, так і дві різних програми з творів виключно українських композиторів – на фестивалі Wiener Festwochen у Відні у червні 2024 року та на фестивалі Macht Musik у Базелі у вересні 2025. В програмах мого Молодіжного симфонічного оркестру українські твори присутні в кожному концерті без винятку. Дуже часто ці партитури написані спеціально для нас.
КР: Твори, присвячені вбитим українським письменникам Володимиру Вакуленку, Максиму Кривцову, трагедії в Бучі, створюють новий емоційний код розмови про війну. Чи відчуваєте Ви, що музика здатна пояснити Європі те, що не завжди доносять новини?
ОЛ: Здається, люди навколо вже зачерствіли емоційно: часто можна почути твердження, що Україна сама винна у продовженні війни, що має піти на значні компроміси та погодитися на вимоги Росії. Але я переконана, що там де слова безсилі, музика здатна розкрити емоції співчуття, знову й знову нагадувати публіці про ідею гуманізму, співпереживання та духовності, яка має обʼєднувати людство.
Часто на концертах присутні українські дипломати, вони виступають з промовами, спілкуються зі своїми іноземними колегами. Після виступів ми розмовляємо, і наші дипломати підтверджують, що такі концерти відкривають для них нові шляхи політичного дискурсу, ближче доносять українську реальність, що слухачам стає зрозумілим, що на місці українських жертв, міг би опинитися кожен. Премʼєру кантати «Татусева книга» Євгена Оркіна, яка створена на тексти дитячих віршів Володимира Вакуленка, уривків з його щоденника та свідчень очевидців, ми виконали у 2023 році з Молодіжним симфонічним оркестром України та двома дитячими хорами з Києва «Вогник» та «Дзвіночок». Концерт пройшов в центрі мистецтв BOZAR в Брюсселі під патронатом президентки Європарламенту Урсули фон дер Ляєн. Це була дуже важлива подія, про неї зняв документальний фільм канал ARTE, було дуже багато медійного та політичного резонансу.
А вже навесні 2024 року ми виконали її вдруге у Страсбурзі, у Франції, на концерті, присвяченому 75-літтю Ради Європи. Коли ще через рік я виступала повторно зі Страсбурзьким оркестром, слухачі підходили до мене і казали, що досі пам’ятають той зворушливий концерт за участі 150-ти українських дітей та молоді. Світова прем’єра «Реквієму за поетом» Євгена Оркіна, присвяченого памʼяті Максима Кривцова, пройшла влітку 2024 року на відомому Люцернському фестивалі. Швейцарія, як ми знаємо, нейтральна країна, яка дуже обережно ставиться до будь-якої політичної позиції. І там теж ми отримали відгуки слухачів, які були дуже вражені виступом і особливо цим твором. Згодом я повторила Реквієм у Монхаймі-ам-Райн в Німеччині на памʼятному концерті до 3-ї річниці війни. Особливо глибоким досвідом для нас в період створення та виконання цих особливих творів є контакт та спілкування з найближчими родичами полеглих Героїв.
КР: Ви мрієте поставити сучасну українську оперу та ввести її в репертуар великого світового театру. Що сьогодні є головною перепоною — гроші, страх ризику чи нерозуміння українського контексту?
ОЛ: Питання оперної постановки є дуже складним та потребує комплексного розуміння. Насамперед будь-яка постановка передбачає мільйонний бюджет, і, у випадку сучасної музики, становить значний ризик для оперного театру, який полягає в тому, що якщо продажі не підуть, то зал залишиться пустим. Ціни на квитки на оперу, до прикладу, в Парижі чи Нью-Йорку, можуть сягати 300-400 євро, і в них закладена окупність постановки по 10-20 вистав протягом 3-4 сезонів. Театри повинні заповнити свої величезні зали розміром від двох до трьох з половиною тисяч місць і це на фоні загальної кризи оперного мистецтва в сучасну епоху швидких медіа та діджиталізації! Тому керівники театрів дуже прискіпливо вибирають нові твори.
Насамперед нова опера має мати цікавий сюжет, який зможе захоплювати слухачів будь-якої національності та різних вікових категорій. Твір має бути високої художньої якості, повинен витримати конкуренцію та мати попит на багато показів.
Якщо подивитися на репертуар вітчизняних оперних театрів, то ще до лютого 2022 року українські твори становили мізерну частину у списку. Та й що говорити, тільки нещодавно в грудні 2025 року, з великим запізненням нарешті спромоглися переназвати Національну музичну академію у Києві, чому я дуже рада.
Зараз же в Україні відбувається бум прем’єр сучасних вистав, опер та балетів, театри почали замовляти й ставити твори українських авторів, а всі покази здебільшого розкуплені. Війна пробудила в українців розуміння цінності власної культури, як невідʼємної складової національної ідентичності. Але ми повинні розуміти, що такий інтерес присутній лише всередині нашої країни.
Щодо світу загально, то кожна держава намагається підтримати спершу своє національне мистецтво й своїх сучасних композиторів. Тож для українських композиторів попасти в нішу сучасної опери на світовій арені надзвичайно складно. Останні роки я також працюю над можливістю постановок українських опер в європейських театрах. Поки ще йдуть різні переговори й я сподіваюсь, раніше або пізніше, отримати позитивну відповідь. Тому ініціатива генерального директора Метрополітен Опери Пітера Гельба реалізувати постановку українського композитора (Максима Коломійця — прим.ред.) є дуже важливою. І добре, що вона прийшла саме від Гельба, так як зі своєї керівної позиції, він має всі важелі для прийняття такого рішення. Дуже сподіваюся, що премʼєра Максима Коломійця пройде успішно й це допоможе зламати певний скептицизм та острах у інших інституцій, а також передасть ініціативу до наступних театрів.
КР: Дякуємо за розмову. І насамкінець традиційне питання про плани.
ОЛ: Я радію, що починаємо відзначати десятиріччя від заснування Молодіжного симфонічного оркестру України YsOU. Для нас це перший такий значний ювілей, і ми з гордістю готуємо наступні важливі проєкти: наш дебют в залі Концертгебау Амстердам в Нідерландах та на фестивалі Ascona Music в Швейцарії, повернення на фестиваль Young Euro Classic в Берлін з прямою трансляцією на музичних каналах ARTE та Medici, нові виступи на Кронберзькому фестивалі в Німеччині та багато іншого.
Також мій гастрольний календар вже наповнений, і я готуюсь до наступних виступів в таких музичних метрополіях, як Цюріх, Берлін, Амстердам, Мадрид, Париж, Відень, Чикаго, Сантьяго-де-Чилі та до повернення в Байройт та Метрополітен Оперу у Нью-Йорку.
